Під українським прапором у польській лізі. Історія чемпіона світу з юніорського спідвею

Зоряна Вареня: Ти — перший в історії України чемпіон світу з юніорського спідвею, проте тренуєшся у Польщі. Як так склалося? 

Назар Парніцький: Спершу я тренувався в Україні, проте для подальшого розвитку потрібно було шукати нові можливості. Польща вважається однією з найсильніших країн світу у спідвеї: тут потужна ліга і високий рівень підготовки спортсменів. Тому разом із батьками ми почали збирати документи, щоб я міг поїхати тренуватися до Польщі. Спочатку планували поїздку на початок сезону в березні 2022 року, але повномасштабна війна прискорила наші плани. Мені було 16 років, коли 24-го лютого ми прокинулись від вибухів. Майже відразу ми сіли в автівку й поїхали до кордону.

Спершу приїхали під Варшаву та почали шукати клуб, який міг би мене прийняти. Їздили до Ченстохови, але там не склалося. Згодом президент клубу «Унія» з Лєшна дізнався, що приїхав український спідвеїст, і запросив нас до себе. Цей клуб найсильніший у Польщі — він завоював найбільше медалей. Та й загалом це одна з найкращих шкіл підготовки гонщиків у всьому світі. 

ЗВ: Проте ти виступаєш під українським прапором. 

НП: Для мене це дуже важливо. Торік я став чемпіоном світу серед юніорів у датському Воєнсі. Для мене це була особлива перемога, адже я — перший гонщик з України, який здобув цей титул. 

Назар Парніцький на змаганнях. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions

ЗВ: Тобі не пропонували виступати за Польщу? 

НП: Ні. У них і так є свої сильні і талановиті гонщики. До того ж, щоб виступати за іншу країну, мені довелося б змінювати громадянство, а я цього не хочу.

ЗВ: Тобто можна виступати під українським прапором, маючи підписаний контракт з польським клубом?

НП: У спідвеї це нормально: гонщик може виступати під національним прапором своєї країни, навіть якщо представляє іноземну команду. Для клубу це вигідно, бо в них є успішний спортсмен, який підвищує результати команди.

Я повинен робити все, щоб клуб «Унія» розвивався, адже мої перемоги додають йому престижу і підносять рейтинг. Я завжди повинен бути готовим до змагань і здобувати нові очки. 

Крім самих заїздів, клуб організовує різні акції. Іноді ми їздимо по школах і розповідаємо учням про спідвей. Наприклад, на 8 березня ми були у місцевому торговому центрі: роздавали автографи, фотографувалися з прихильниками, дарували дівчатам квіти. 

ЗВ: Тобі подобається увага до тебе?

НП: Є гонщики, які дуже її люблять, проте мені не зовсім комфортно, коли люди звертають на мене увагу. Лєшно — містечко, де живе 60 тисяч мешканців, тут всі один одного знають, і я не завжди можу спокійно вийти в магазин: хтось може заговорити або попросити сфотографуватися. Але люди кажуть теплі слова, тому часом така увага приємна. 

Назар Парніцький та Зоряна Вареня. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: Відчуваєш себе зіркою?

НП: Зовсім ні. Навіть якщо мені щось вдалося досягти, потрібно продовжувати працювати і досягати кращих результатів. Думаю, вболівальники люблять тебе, коли ти показуєш хороший результат, а якщо результат буде гірший, ніж попередній, — швидко втратять інтерес.

ЗВ: Скільки часу забирають тренування?

НП: Сезон триває з початку березня до кінця жовтня — у ці місяці я зайнятий майже щодня: або на тренуваннях, або на змаганнях. Тренування зазвичай триває близько двох годин, хоча іноді й довше. Перед заїздом потрібно підготувати мотоцикли — це займає ще близько трьох годин. Спочатку ми з татом і братом Вітею, які працюють зі мною механіками, збираємо їх у гаражі. Там кожен гонщик має свою кімнату. Потім ми веземо мотоцикли на спеціальний паркінг біля траси. Там розкладаємо інструменти, щоб у разі потреби можна було швидко щось підкрутити. За пів години до заїзду заводимо мотоцикли, прогріваємо їх, перевіряємо стан, і я переодягаюсь у спеціальну форму.

Проте найбільше часу займає робота після тренування — це може тривати й до п’яти годин. Потрібно все помити: від екіпірування до самих мотоциклів. Іноді я тренуюся на двох чи навіть трьох. Їх доводиться розбирати майже до гвинтика і ретельно чистити. Траса, по якій ми їздимо, — це дрібний камінь, пісок, іноді глина, через що під час тренувань піднімається пил. Щоб його зменшити, спеціальна техніка спершу рівняє покриття та поливає його водою, проте ми й так всі у пилюці. 

Назар Парніцький. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

Після такого дня я повертаюся додому близько 20:00, щвидко лягаю спати, а наступного ранку все починається знову: їду на стадіон, ми збираємо мотоцикли, я тренуюсь, ми їх знову розбираємо, миємо. На початку сезону навіть у дні без тренувань ми проводимо час у гаражі, адже мотоцикл для спідвею неможливо просто купити новим — його потрібно збирати самому, як конструктор. Щоразу ми випробовуємо щось, експериментуємо з чимось новим: моторами, рамами... Проте важливо не перестаратись. Усі параметри мотоцикла, його вага, суворо регламентовані, а перед змаганнями організатори все дуже скрупульозно перевіряють. 

ЗВ: Між змаганнями також є тренування?

НП: Основні тренування проходять на початку сезону, приблизно протягом місяця. Потім, коли починаються змагання — їх дуже багато — часу майже не залишається. Узимку, коли стартів немає, ми тренуємося з клубом близько трьох разів на тиждень: займаємось у залі, на мотокросі, їздимо на лижах.

ЗВ: Ми зараз у твоєму гаражі, і навколо стоять одразу чотири мотоцикли. Чому їх так багато? Вони відрізняються один від одного?

НП: Ні, вони всі ідентичні — кожна деталь у них така сама. На цих мотоциклах я тренуюся і змагаюся. Така кількість необхідна, бо буває, що сьогодні гонка — в Данії, завтра — в Швеції, а післязавтра — десь у Польщі, і ми просто не встигаємо підготувати мотоцикл перед кожним стартом. Тому возимо кілька з собою і міняємо їх на кожен заїзд, а вже потім, після завершення змагань, готуємо їх всі для наступних стартів. Вдома ще є п’ятий мотоцикл, зимовий, для поїздок по льоду.

Назар, Віктор та Петро Парніцькі. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: Це твої особисті мотоцикли?

НП: Так, коли я тільки приїхав у Польщу, у мене не було нічого зі спорядження, грошей на нього теж не було. Спідвей — дуже дорогий вид спорту, і мотоцикли коштують шалені гроші, не рахуючи екіпіровки. Мені допоміг президент клубу «Унія», який купив ці мотоцикли для мене, тепер вони мої. 

«Унія» також надала мені власне приміщення — гараж, тобто цю кімнату, де я можу працювати з мотоциклами, а також можливість тренуватися на стадіоні. Я сумніваюся, що інший клуб мене б так підтримав. Коли я приїхав без нічого, мені з усім допомогли, навіть із житлом.

Хоча на початку, коли ніхто ще не знав, на що я здатен, мені дали старенький мотоцикл, який стояв майже як на виставці. Він залишився від іншого спортсмена. Я поїхав на ньому на перші змагання — і виграв. Усі були шоковані, адже думали, що на такому старому залізяччі далеко не поїдеш, а мені це вдалося. 

ЗВ: Ти кажеш, що спідвей дуже дорогий спорт. У скільки обходиться один сезон? 

НП: Минулий сезон обійшовся мені трохи більше ніж у мільйон злотих. Гроші йдуть на мотоцикли, іншу техніку, одяг, логістику і так далі. Ці кошти я покриваю сам. У мене професійний контракт з «Унією»: отримую оплату за очки від результатів. Також є спонсори. Вони теж дивляться на сезон і на те, як спортсмен виступає. Це можуть бути компанії, які продають трактори, або фірми, що надають якісь послуги. Не обов’язково пов’язані зі спортом. Є навіть один український — адвокатська бюро. З цих коштів і все утримується.

Назар Парніцький. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: Змагання проходять у різних країнах. Тож ти трохи побачив світ?

НП: У минулому сезоні у мене був контракт у шведській, данській і польській лігах. Я виступав дуже часто і багато їздив, але, незалежно від того, чи ми були у Швеції, Данії, Німеччині, Литві чи інших країнах, я бачив здебільшого лише стадіони та дороги — на прогулянки зовсім не було часу.

ЗВ: Як ти почав займатись спідвеєм?

НП: Коли мені було три роки, я ще навіть не вмів їздити на велосипеді, але вже почав займатися мотокросом — з нього все почалось. Уперше взяв участь у змаганнях, коли мені було п’ять років, в мене тоді був зовсім маленький мотоцикл.

А якось узимку поруч з нами тренувалися спідвеїсти — вони займалися мотокросом, щоб покращити фізичну підготовку до сезону. Ми познайомилися, вони розповіли мені про спідвей, і я вирішив спробувати себе в цьому виді спорту.

ЗВ: Три роки — зовсім мало для спорту. Хто привів тебе в мотоспорт?

НП: Тато. Він сам постійно їздив на мотоциклі. Проте колись на одних змаганнях отримав травму і більше не міг виступати, але дуже хотів, щоб я також займався мотоспортом. Саме він став моїм першим тренером. 

ЗВ: Твій тато, пан Петро, не боїться, що ти також можеш травмуватись?

НП: Мабуть, боїться. Але це такий спорт — дуже ризикований, і з цим нічого не поробиш.

Назар Парніцький. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: У твоїй кар’єрі вже були небезпечні моменти?

НП: Звісно. Спідвей дуже небезпечний — мотоцикл розганяється до 120, іноді до 125 км/год на вході в поворот. Гальм при цьому немає, ми зупиняємось лише за допомогою керування газом, зчепленням і нахилом мотоцикла. Кожен заїзд ризиковий. Моя остання травма була серйозна: зламав дві кістки у зап’ясті зі зміщенням, і це вибило мене з сезону на півтора місяці. Рука тоді сильно опухла, я не міг керувати мотоциклом. Теж було падіння, і знову проблема з кісткою руки. Проте з тією травмою я від’їздив пів сезону — думав, усе нормально.

ЗВ: Від спідвею з’являється залежність через такий ризик і сильні емоції?

НП: Скоріше від адреналіну. Коли потрапляєш у ритм сезонних змагань — звикаєш, пізніше взимку цього трохи бракує. Тоді я пробую інші види спорту, щоб отримати той самий адреналін — повертаюся до мотокросу, спідвею на льоді, але особливо я люблю лижі і сноуборд.

ЗВ: У цьому сезоні ти виступатимеш у польській і шведській лігах, як вдається це поєднувати?

НП: Зазвичай це виглядає так: у п’ятницю або неділю відбувається гонка в Польщі. У понеділок зранку ми миємо мотоцикли, пакуємо бус і вирушаємо до Швеції. Там, скажімо, гонка у вівторок. У четвер повертаємося, а вже в п’ятницю чи суботу знову старт у Польщі, наприклад, в індивідуальних змагання. І так постійно: Польща — Швеція, інші країни, де проходять змагання, знову і знову.

Найчастіше ми їздимо втрьох, з татом і Вітею. Він молодший за мене на два роки, живе в Україні, але приїжджає у Польщу під час сезону, а тато залишається зі мною постійно.

ЗВ: А мама і сестра?

НП: Вони живуть в Україні, на Рівненщині. Поки що вони не хочуть повністю переїжджати до Польщі. Приїжджають приблизно раз на місяць або півтора і залишаються десь на тиждень. Якщо цей час збігається зі змаганнями за кордоном, можуть поїхати з нами і повболівати. 

Назар Парніцький. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: Наскільки в спідвеї все залежить від мотоцикла, а наскільки — від самого гонщика?

НП: Якщо техніка не буде доброю, результатів не буде. Але й мати відмінний мотоцикл без навичок теж недостатньо. Думаю, приблизно 50 на 50.

ЗВ: В тебе є якісь ритуали перед змаганнями? 

НП: Є кілька. Наприклад, коли одягаю форму, спершу завжди ліву ногу, потім праву; так само спочатку ліву руку, потім праву. На мотоцикл сідаю тільки зліва. Це дрібні деталі, навіть не можу пояснити чому так, просто звик, але це стало важливим.

ЗВ: А що відчуваєш, коли починаються змагання?

НП: Стрес і адреналін. День перед стартом навіть не можу нічого їсти через це. Цілий день перед гонкою думаю тільки про неї: що поліпшити, як показати кращий результат. 

ЗВ: А страх відчуваєш?

НП: У спідвеї не може бути страху.

ЗВ: Що тобі допомагає відновлюватися після змагань?

НП: У нас є фізіотерапевт, який робить усе, щоб наше тіло було здорове і сильне. Після сезону потрібен відпочинок, але зазвичай часу на нього майже немає. Психологічно допомагає хоча б тиждень не заходити в гараж і не бачити мотоциклів.

Назар та Віктор Парніцькі. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: Тобто бувають моменти, коли спідвей набридає?

НП: Трохи є. Деяким гонщикам подобається їздити часто, а мені — ні. Для мене дві гонки на тиждень — найкомфортніше, а три-чотири вже забагато. Хоча іноді буває й п’ять або шість.

ЗВ: Про що ти зараз найбільше мрієш у професійному плані? 

НП: Хочу знову стати чемпіоном світу серед юніорів — захистити титул. Юніори — це до 21 року, мені зараз 19. Крім того, зараз я поступово виходжу на дорослий рівень. Я вже виступав як дорослий гонщик, і скоро поїду на нові змагання.

ЗВ: Рівень спідвею в Україні і Польщі дуже відрізняється. 

НП: В Україні спідвей можна назвати аматорським, а в Польщі — найкраща ліга у світі. Колись у Польщі теж не було сильного спідвею, але спорт дуже розвинувся. Особливо після того, як Томаш Ґолльоб став чемпіоном світу. Взагалі тут багато крутих спортсменів. Можна сказати, що спідвей у Польщі на рівні футболу. Якби так було в Україні, було б чудово. 

ЗВ: В Україні такою людиною міг би бути ти.

НП: Думаю, що так, але зараз в Україні триває війна, тому це було б неможливо. Сподіваюсь, вона невдовзі закінчиться, і спідвей буде стрімко розвиватися. Для цього потрібні великі кошти на стадіони та тренувальні бази. Зараз вони є лише в Рівному та Червонограді, колись були ще у Львові та Вознесенську. Цього мало, а будівництво стадіону дуже дороге. Крім того, навчання і техніка коштують дуже дорого. А зараз найважливіше — війна, щоб наші хлопці і дівчата в ЗСУ мали чим воювати з ворогом. 

Назар Парніцький на змаганнях. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions

ЗВ: У тебе є спортивний кумир?

НП: Я дивлюся на всіх спідвеїстів — багато хто класно їздить, і я намагаюся щось у них перейняти. А якщо брати загалом спорт, то це Олександр Усик — він мені дуже подобається.

ЗВ: А є хобі поза спідвеєм?

НП: Я живу спідвеєм і майже нічим іншим не займаюся. День проходить між школою, тренуваннями і сном. Люблю їздити на сноуборді, але це можливо поза сезоном спідвею. Іноді я настільки змучений, що нічого не хочеться. Можу подивитися фільм, але це залежить від настрою. Частіше просто переглядаю якісь свої гонки, щоб проаналізувати помилки спідвеїстів і зробити висновки.

ЗВ: Ти з Радивилова, що на Рівненщині. Як тобі живеться у Польщі? 

НП: Мені тут добре. Коли я приїхав до Лєшна, відразу пішов до школи, де постійно спілкувався з польськими школярами і досить швидко вивчив мову. Найбільшою складністю було те, що я не вмів читати та писати польською, особливо критично це було у школі, тому довелося швидко освоювати ці базові навички. Це зайняло приблизно два-три місяці. Інших труднощів не було — мене добре прийняли. Тоді мені було 16 років. Після школи я вступив до технікуму, де й зараз навчаюся.

ЗВ: Є предмети, з якими найскладніше?

НП: Мабуть, спершу найбільші труднощі були з математикою та німецькою мовою. Проте зараз я більше зосереджений на вивченні англійської. Це потрібно мені не стільки для навчання, скільки для змагань за кордоном. 

Назар Парніцький. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions / Нова Польща

ЗВ: У сезоні часу на навчання обмаль. Учителі не мають претензій через те, що ти часто пропускаєш уроки?

НП: Я вчуся у закладі, де навчається майже кожен спідвеїст, тому вчителі звикли до нашого графіка і ставляться до нас із розумінням, навіть допомагають. За правилами ми повинні перебувати в школі щонайменше 51 % академічного часу — цього буває складно дотримуватися. Зараз планують підвищити цю норму до 75 % — подивимося, як це працюватиме на практиці.

ЗВ: Ти вже думав про плани після технікуму? 

НП: Навчання триває п’ять років, після чого треба буде здати екзамени і можна вступати до університету. Поки що головне — закінчити технікум. Не впевнений, чи продовжу навчання далі, бо спідвей займає весь мій час. 

Думаю, поки будуть результати, буду цим займатись, а як ні, то спробую щось ще. Насправді, кар’єру спідвеїста можна продовжувати десь до 40 років. Час є. 

ЗВ: Хотів би у майбутньому стати тренером?

НП: Мабуть, ні. Щоб бути тренером, треба вміти знаходити підхід до різних людей, а я не впевнений, що в мене це виходить. Є люди, які люблять багато говорити, а я більше люблю мовчати і слухати.

ЗВ: Повномасштабна війна змінила твоє ставлення до спорту та власних перемог?

НП: Звісно, пріоритети змінилися. Зараз на першому плані у нас, українців, — робити все можливе, щоб підтримувати наших воїнів. Спорт відійшов на другий план. Хоча коли я виступав на чемпіонаті світу, військові надіслали фото, як в окопі дивилися мій заїзд і вболівали за мене. Дуже приємно розуміти, що для воїнів важливо, що український прапор переможно майорить на змаганнях.

Назар Парніцький на змаганнях. Фото: Якуб Шварц / Czarny Productions

ЗВ: Чого б ти зараз найбільше хотів?

НП: Показувати кращі результати, щоб український гімн звучав частіше по всьому світі. 

Редакторка Наталя Ткачик