Броніслава Вайс (таке її справжнє ім’я) — перша ромська поетеса, чиї вірші виходили друком. Папуша народилася і жила в Польщі й прославилася завдяки власне польським перекладам (стараннями Єжи Фіцовського та Юліана Тувіма). Проте самі роми вважали поетесу зрадницею, тому їй доводилося боротися з відторгненням, а ще — зі злиднями й душевними терзаннями.

Не така, як усі

За різними версіями, Папуша народилася приблизно в 1908-1910 роках, — чи то в Любліні, чи то в Сітанці неподалік Замостя. Її ім’я ромською означає «лялечка»: дівчинку так назвали через виняткову вроду, хоч вона також вирізнялася кмітливістю й працьовитістю.

Про її батька нам нічого не відомо. Ймовірно, він пішов із родини, коли Папуша ще була немовлям, і за чутками, помер у Сибіру. Мама дівчинки, Катажина (уроджена Зелінська), невдовзі вийшла заміж за Яна Вайса, картяра, який любив закласти за комір і пускати у хід кулаки, навіть в стосунку до найближчих. У тодішній ромській культурі чоловік вважався беззаперечним авторитетом, тому дружина і падчерка повинні були коритися Вайсові в усьому і за будь-яких обставин.

Крім негараздів у сім’ї, юна Папуша зіткнулася і з неприйняттям інших ромів, яке супроводжуватиме її до кінця життя. Річ у тім, що в кочових таборах ромки не тільки займалися господарством й виховували дітей, а й заробляли гроші й добували продукти. Коли табір приїжджав у якесь містечко чи село, вони ходили від хати до хати, гадали майбутнє й просили милостиню. Не обходилося при цьому і без дрібних крадіжок. Папуша вміла настільки майстерно гадати і так вправно діставати гроші та їжу, що це почало дратувати інших ромок, які, до всього ж, заздрили її особливій вроді.

Папуша. Джерело: Марек Скорупський / Forum

Усупереч ромському кодексу

Про жодне навчання Папуші не могло бути й мови: роми вважали писемність чимось нечистим, недозволеним, трактували її як інструмент репресій, який «ґадзе» (нерома) застосовували для знищення ромської культури й традицій. Роми вважали, що задля збереження своєї автентичності їм потрібно навідріз відмовитися від будь-якої освіти й жити за власним неписаним кодексом прав і обов’язків («магеріпен»), який передбачав зведення контактів із неромським оточенням до необхідного мінімуму.

Папуша росла в переконанні, що книги й навчання не потрібні ромам, що це «вигадки й примхи ґадзів». Однак у 12-літньому віці в Гродно вона якось спостерігала за польськими дітьми, які ходили до школи, — в дівчинки прокинулася жага до знань. Папуша вирішила, що всупереч ромським заборонам самотужки навчиться читати й писати. Дівчина пів дня простояла під шкільними вікнами, а коли діти виходили після уроків, попросила їх роз’яснити їй літери. Школярі погодилися, проте не безкоштовно: за кожен такий урок дівчинка мала приносити їм курку.

У тому ж Гродно Папушу навчала письму одна єврейка-крамарка. Дівчинка схоплювала все на льоту, тож уже за кілька тижнів вільно читала. З письмом було складніше, проте і його вона наполегливо опановувала. Через багато років в одному з інтерв’ю Папуша розповість, що так і не навчилася добре писати польською, хоча читала вільно.

Творчість як форма незгоди

Навчання стало поворотним моментом у житті Папуші: у ній прокинулися запал до нових знань і творчості. Ще з раннього дитинства дівчина любила спів, танці й довгі прогулянки в лісі на самоті — там вона, прислухаючись до звуків природи, складала «ґіле» (ромські пісні).

Однак у таборі не сприймали творчості Папуші. Ба більше: вона стала об’єктом насмішок, принижень і відторгнення. Літні роми плювали на дівчину, тицяли пальцями, називаючи «пані вчителькою». Навіть мати була проти творчих проявів доньки, а вітчим її бив за це. Часто зі злості і, ймовірно, заздрощів, вони виривали сторінки із Папушиного зошита, списані її творами, і кидали їх у вогнище.

З юності дівчині доводилося розплачуватися за свою інакшість і творчу натуру, і з цим тавром відторгнення та чужорідності вона боротиметься до кінця життя.

Сама Папуша мала неоднозначне ставлення до ромської ідентичності, звичаїв і неписаних законів. З одного боку, вона залишалася вірною їм, старалася бути у всьому покірною й знати своє місце. Та водночас у Папуші визрівав внутрішній спротив усталеному порядку: вона підмічала недоліки ромських звичаїв і несправедливість їхньої патріархальної системи цінностей.

Творчість стала для Папуші формою бунту, оазою безпеки і свободи, закритою для інших, а ще дарувала їй радісне відчуття самореалізації. Ромська поетеса не ставилася до написання віршів як професійного заняття, — для неї це було природним і невід’ємним елементом існування, покликанням.

Папуша вважала, що несприйняття ромами освіти обертається проти них самих, зокрема ще більше посилює неприязнь з боку оточуючих. Вона, сама напівграмотна, була палкою прихильницею просвітництва й мріяла, щоб роми навчалися, вважаючи, що в цьому ключ до їхнього кращого майбутнього.

А ще Папуша почасти була провидицею: 50 років тому вона передбачила, що ромську культуру з часом витіснять, а нові покоління ромів усе більше асимілюватимуться.

Папуша. Джерело: Чеслав Луневич / Facebook: Papusza & Muzeum Kultury Romów w Warszawie

Шрам на обличчі і серці

Трагічним видалося особисте життя Папуші. Її перший чоловік Адам після року спільного життя зник. З’ясувалося, що він у в’язниці, засуджений до 12 місяців позбавлення волі.

Роми по-особливому трактують поняття любові: незалежно від того, кохає ромка чи ні, вона повинна добре ставитися до чоловіка й залишатися вірною йому до самої смерті. Папуша, красива й життєрадісна молода жінка, почувалася покинутою й одинокою. Попри те, що їй не бракувало уваги шанувальників, вона відхиляла їхні залицяння. Та серцю не накажеш: раптом спалахнуло кохання до одруженого рома. Про це дізнався Адам і, вийшовши із в’язниці, вигнав Папушу з дому.

Як символ розплати за заборонене кохання на обличчі поетеси залишився шрам — слід від ножа ревнивої дружини, у якої вона відбила чоловіка. Цей одружений ром, чийого імені Папуша так ніколи і не розкрила, був її єдиним справжнім коханням, і його втрата стала для поетеси величезним ударом.

Згодом Папуша вийшла заміж за Дизька Вайса, свого дядька (двоюрідного брата вітчима), старшого від неї на понад 30 років. Його вона зневажала: Дизько був ловеласом, картярем і часто бив молоду дружину. Та попри все Папуша, вірна й покірна, сумлінно доглядала чоловіка до останніх його днів.

Ще однією трагедією Папуші було те, що вона не могла мати дітей. Для ромки це вважалося найбільшим прокляттям і приниженням. Існує навіть ромське прислів’я: «Багато дітей — багато щастя».

Пораймос

За своєю природою вона була пацифісткою, дуже відкритою до людей інших різних національностей, культур, релігій. Мріяла про світ, у якому поляки, роми та євреї житимуть у злагоді й взаємній повазі. Проте почалося війна. Табір Папуші мандрував Волинню, Поділлям та Віленщиною, де вона стала свідкою масових розстрілів ромів. Згодом Папуша описала свій досвід у поемі «Криваві сльози, які ми при німцях пролили на Волині в 1943−1944 роках». Щоб врятуватися, вона цілими днями ховалася в лісах і болотах, без їжі, в холоді. Після цього Папуша два тижні пролежала в гарячці й вижила тільки дивом.

Панічний страх, голод, балансування на межі існування, повсюдна смерть, страждання і хвороби не тільки стали незмінними мотивами творчості Папуші, а й сильно підточили її і без того крихке психічне і фізичне здоров’я. У ній уже важко було впізнати життєрадісну й енергійну жінку.

Перше визнання

Доленосною для Папуші стала зустріч із письменником Єжи Фіцовським. Він брав участь у Варшавському повстанні, а після Другої світової війни опинився під пильним наглядом комуністичного режиму. Служба безпеки затримала Фіцовського у Варшаві, довго допитувала, але йому дивом вдалося вийти з-за ґрат. Тепер Фіцовський вирішив переховуватися, позаяк розумів: невдовзі його знову арештують і цього разу вже надовго. Завдяки дядькові він знайшов прихисток у ромському таборі.

Спочатку роми прийняли чужака з недовірою й ворожістю, проте з часом він здобув їхню повагу. Найімовірніше, Фіцовський кочував із ромським табором кілька місяців, у 1949-1950 роках. Тоді він і познайомився із Папушею й розгледів її великий поетичний талант. Між Папушею і Фіцовським зав’язалася дружба, і згодом у листах вона називатиме його «братиком».

Спершу Папуша не йняла віри, що її «циганські пісні» мають бодай якусь цінність, і не погоджувалася на пропозицію Фіцовського видати їх окремою книжкою.

Проте йому все ж вдалося переконати поетесу записувати свої твори (ромською мовою) й надсилати йому на переклад. Завдяки Фіцовському про Папушу дізналося чимало літераторів, зокрема Юліан Тувім, який високо цінував її творчість.

Юліан Тувім у листі до Папуші

Ви постійно повторюєте, що ви — не поетеса. Повірте мені (я в цьому розуміюся!), що Ви таки поетеса! У мене є новий доказ цього — ваш вірш про сережки з листя. Пишіть далі — такі самі прості, з серця циганки зроджені вірші. Коли їх назбирається ще трохи, ми видамо книжечку (циганською з польським перекладом). Це буде перше циганське видання на польській землі, себто свого роду історична книга.

Він тоді вже був помітною постаттю польської поезії й мав тісні зв’язки з комуністичною владою. А керівництво ПНР саме розпочало політику примусового оселення, реєстрації та так званої продуктивізації (працевлаштування) ромів. Владі була потрібна така постать, як Папуша — ромський аналог Никифора Криницького: популяризація творчості талановитої поетеси-ромки мала б велике пропагандистське значення.

В 1951 року в журналі Problemy Щомісячник, який популяризував різні галузі науки і серед працівників й авторів якого були відомі журналісти і літератори. вийшла перша добірка віршів Папуші.

Запізнілі «Пісні Папуші»

Внаслідок впровадження політики ПНР щодо оселення ромів табір Папуші припинив кочувати. Поетеса із чоловіком і прийомним сином Владиславом, якого називали Тарзанком, оселилися у Ґожуві Великопольському на заході Польщі, у невеличкій квартирі без водопостачання і ванної кімнати.

1953 року Фіцовський видав книжку «Польські цигани», яка приголомшила ромську спільноту: автор в ній не лише описав звичаї, традиції й таємниці кодексу поведінки ромів, а й додав польсько-ромський словничок. Варто згадати, що для ромів мова — не просто засіб спілкування та передачі культурної спадщини, а й своєрідний секретний код ідентичності, ключ до незалежності. І в основі неписаного кодексу ромських законів лежала повна заборона вчити ромської мови когось з-поза ромського середовища.

Увесь тягар відповідальності за публікацію впав на Папушу. Самі роми її ображали, кілька разів побили, погрожували смертю. Поетесу вважали зрадницею, яка буцімто продала ромські таємниці Фіцовському. В результаті її стан її здоров’я погіршився, почастішали психози, кілька разів вона лежала в психіатричній лікарні.

1956 року вийшли друком «Пісні Папуші», перша збірка її віршів, перекладених Фіцовським польською мовою, і ромська поетеса здобула літературне визнання в Польщі та за кордоном. Тоді вона вже не писала, а в періоди маніакальних приступів спалила понад 300 своїх віршів і листи з Фіцовським та Тувімом. У інтерв’ю 1956 року (а давала Папуша їх дуже рідко) вона сказала, що навчання письму стало для неї прокляттям і не завдало нічого, окрім болю, страждань і приниження.

З 1962 року письменниця була членкинею Спілки польських літераторів. Її вірші перекладалися німецькою, англійською, французькою, іспанською, шведською та італійською мовами. Українською мовою вірші Папуші не перекладені. Ліна Костенко присвятила ромській поетесі поему «Циганська муза» (1987). Померла поетеса 8 лютого 1987 року в Іновроцлаві в Куявсько-Поморському воєводстві. Похована на місцевому цвинтарі Святого Юзефа.

У 1990-х роках і особливо на початку XXI століття інтерес до творчості Папуші зріс. Її вірші знову почали перекладати різними мовами, а сама вона стала символом ромської культури. 2013 року вийшов біографічний художній фільм «Папуша» режисерів Йоанни Кос-Краузе та Кшиштофа Краузе.

Вірші Папуші — свідчення унікального народного голосу в літературі. Їм притаманний ліризм, метафорична мова, глибинний зв’язок із природою та кочовим життям ромів.

Я не прийшла до вас просити їсти.

Приходжу, щоб повірили мені ви.

Я не прийшла до вас по ваші гроші.

Приходжу, щоб ви їх пороздавали.

Приходжу із пошарпаних наметів,

порвав їх вітер і вода забрала.

Прошу всіх вас, прошу людей похилих,

прошу дітей малих, дівчат вродливих:

зведіть будинки срібні, як намети,

що в лісі від морозу побіліли!

Я не прийшла до вас по ваші гроші.

Приходжу, щоб ви всіх приймали в себе,