Фільм «Селяни». Джерело: пресматеріали

Фільм «Селяни». Джерело: пресматеріали

Панщина. Як жили польські селяни до звільнення

12 січня 2024
Матеуш Вижґа
Ідеї

На більшості територій Східної та Центральної Європи селяни протягом століть розплачувалися за використання землі не готівкою, як на Заході, а ручною працею. Таку форму відносин називали панщиною. Про особливості системи, яку нерідко прирівнюють до рабства, — у нашій статті.

Приречені на співпрацю

Панщина — це свого роду різновид відробіткової ренти: селяни працювали на землевласника в обмін на користування полями і господарствами , в яких вони мешкали. Вона була зумовлена економічною і демографічною ситуацією у східній частині Європи в XVI–XVIII століттях. На формування цієї системи вплинули специфіка станового суспільства і продовольчі кризи, що регулярно повторювалися. Панщина була розповсюджена на більшості території Східної та Центральної Європи , де земель було багато, населення відносно мало, а готівковий рахунок не поширений.

Отримавши право на користування землею , селяни юридично закріплювалися за власником села. Зокрема, тому іноді панщину зараховують до форм невільничої, примусової роботи або ж безплатних послуг кріпаків. Не можна, однак, не згадати, що взамін двір забезпечував побут і, наприклад, юридичний захист селян (селяни, які працювали на королівських землях, перебували в кращому становищі: на відміну від тих, хто працював на «приватників», вони, наприклад, не могли оскаржити в суді те чи інше рішення землевласника). У середньовічному світі люди були приречені на співпрацю: більшість роботи виконували спільними зусиллями, а знаний нам сьогодні індивідуалізм тоді ще не сформувався.

Панщина практикувалася не тільки в селах , а й у деяких містечках.

Наприклад , до наших днів дійшло письмове свідоцтво, датоване 1775 роком, про примус до панщини збіднілих мешканців містечка Архувек.

На польських землях панщина виникла ще перед хвилями колонізації у XIII сторіччі , до закладення і перебудови сіл за моделлю, відомою як магдебурзьке (німецьке) право. Її рання форма передбачала роботу на панському полі кілька днів на рік, працю при перевезенні врожаю та додаткову оплату сільськогосподарськими продуктами або роботою, залежно від ситуації та економічної специфіки регіону.

Картина Адама Цємнєвського «Сінокос». Джерело: Вікімедіа

Коли вже була поширена осілість , заснована на німецькому праві, розвивався грошовий обіг і спостерігалося зростання монетизації села. Завдяки цьому на зміну панщинному відпрацюванню прийшов чинш, тобто розплата з поміщицьким двором готівкою або готовою продукцією. Однак панщина при цьому не зникла.

На межі XIV–XV сторіч у селах , організованих на основі як польського, так і німецького права, зʼявилась щотижнева панщина. Вона становила від одного до пʼяти днів роботи на поміщицьких полях. Наприкінці середньовіччя селянам нараховували кілька днів тяглової панщини (тобто роботи з використанням власної худоби та упряжі) з одного лану, Лан — міра площі в середньовічній Західній Європі та, зокрема, польсько-литовській державі. Розмір одного лана відповідав площі середнього сільськогосподарського феодального наділу. що належав господарю. До цього додавалися «утрини» , Утрина (польськ. jutrzyna), або морг — площа, яку за день міг обробити сезонний або найманий працівник на фільварку.— спільні роботи впродовж усього року , від орання і сіяння по звезення урожаю з поміщицьких полів.

У XV–XVI сторіччях поширилися такі форми панщини , як «копчизна» (kopczyzna) Вид оренди землі, коли в оплату за право обробітку землі віддавали частку врожаю. чи вечірня панщина — коли селяни від ранку працювали на своїй землі , а по полудні — на панській (окрім свят і ярмарків). Це була, вочевидь, еволюція від «утрини» до тижневої панщини. Крім того, існувала форма неточно окресленої панщини, яка залежала від поточних потреб двору (тобто, «як буде робота, то по вас пошлемо»).

Розвиток фільварку в XVI сторіччі сприяв стабілізації тижневої панщини. 1520 року сейми в Торуні та Бидґощі визначили мінімальну панщину для кмета , Кмети — поміщики і селяни, які мали земельний наділ. яка рахувалася від одного лану землі у власності селянина (приблизно 17-25 гектарів залежно від регіону і якості землі) на один день у тижні з використанням упряжі.

Кількість днів тижневої панщини в наступних сторіччях збільшувалася , перевищивши навіть 10 днів, але необхідно пам’ятати, що накладали її на господарство, а не на людську одиницю. Відповідно заможний господар, який мав у розпорядженні кількох робітників, міг вислати частину з них на фільваркові поля, а сам разом із рештою наймитів та членами сім’ї працювати на своєму господарстві.

Упродовж тижня визначалися сталі дні роботи на панщині , які не припадали, наприклад, на дні ярмарків, коли селяни вивозили власні й панські продукти до міст або зерно на пункти сплаву рікою. Крім того, посеред тижня траплялися також вільні від роботи святкові дні, яких громада, за підтримки священників, намагалася дотримуватися.

Не обходилося і без конфліктів. Найбільші були пов’язані із терміновою сезонною роботою , особливо під час жнив, коли і власники маєтку, і господарі-селяни хотіли швидко прибрати збіжжя з полів. Водночас зростали ставки винагороди для найманих (сезонних) робітників, які прибували тоді в село, зокрема, з міст. 1693 року в одному із сіл під Любліном примус до важкої, сезонної роботи по ночах став причиною переходу деяких кріпаків в інші маєтки.

Унаслідок економічних змін , спричинених аграрною кризою та війнами середини XVII століття, становище землевласників погіршувалося, зменшувалися й селянські господарства. Поміщикам доводилося шукати нові форми використання селянської праці, які утримували б прибуток на звичному рівні. Так з’явилися удільна панщина (точне визначення того, скільки в конкретний день селянин повинен виробити, наприклад, оранки або молотьби) і примусовий найм (направлення селян на роботу на фільварку за винагороду — що з нинішньої точки зору здається дивовижним). Деякі селяни воліли залишатися на старих формах панщини.

Ринок праці

Місцевий ринок праці у світі панщини залишався в руках поміщика та селян , які мали земельний наділ (кметів). Вони наймали зазвичай на рік наймитів, дівок та домашню прислугу, а винагорода могла бути дуже різною: харчування, проживання, одяг, гроші.

Картина Адама Цємнєвського «Жнива». Джерело: Вікімедіа

Утім , орендарі не завжди виконували свої зобов’язання. Завдяки збереженим документам відомо, що 1594 року Зоф’я Платувна, кріпачка з села Хвальбожиці, подала до суду на спадкоємця сусіднього маєтку Казнувек через те, що той не виплатив їй за договором річну винагороду 24 грошів (1/30 тогочасного злотого).

Панщизняні обов’язки були предметом переговорів між окремими господарями , самоврядною сільською громадою та поміщицьким маєтком. Ці домовленості, пов’язані з привілеями, наданими селу іноді ще в часи його заснування в середньовіччі, передавалися з покоління в покоління. У неписьменного населення була високо розвинена усна культура, але воно стежило за тим, щоб для них зберігалася копія привілеїв для села, перелік робіт і данини, які належали маєтку. Порушення цих домовленостей (зазвичай з боку шляхти, яка брала село в оренду) призводило до протестів, повідомлення власника маєтків або звернення селян до суду. У випадку приватних земель вони складали позов до гродських і земських судів, а у випадку королівських сіл — до створеного з цією метою референдарського суду в Варшаві.

Люди , не пов’язані з конкретним місцем проживання та супутніми з цим обов’язками, тобто вільні, опинялися на маргінесі станового суспільства. Вони шукали тимчасових заробітків, мандруючи між селами й містами і сподіваючись на добру платню в час сінокосу чи жнив. У голодні місяці вони жебракували, в крайніх випадках — грабували та крали. Тож не дивно, що син мірошника з маєтку Кандлєво під Вшовою 1771 року, звільнившись від кріпацтва, вже за кілька місяців став кріпаком спадкоємця сіл Голаниці та Єзежиці під Лєшном, де одружився з місцевою кріпосною, вдовою мірошника.

Работоргівля або ринкові відносини

У давній Речі Посполитій було непросто організувати необхідну кількість робітників. Землі було багато , а робочих рук мало. Іноді селяни, отримавши вигіднішу пропозицію, втікали у сусідні шляхетські маєтки, відповідно це призводило до нестачі робочої сили. Чимало селян переходило до королівських сіл. Щоб завадити шляхті влаштовувати втечі чужих кріпаків до свого села, вводились нові жорсткі правила щодо осілості кріпаків та заборони на переселення без згоди поміщика. У книгах гродських судів можна знайти численні справи про видачу втікачів або сплату відшкодування за втрачену робочу силу.

Сьогодні ці реалії іноді досить буквально пов’язують із торгівлею людьми. Насправді ж це були радше домовленості , предметом яких був кріпацький «штат». Проте, як і в будь-якому суспільному ладі, у цьому теж траплялися зловживання. Дуже багато таких випадків представлено в архівних джерелах, що може викривлювати більш широке розуміння панщини. Наприклад, 1714 року Міхал Блєшинський, каштелян з Мендзижеця, оскаржував позов Адама Нарамовського на відшкодування збитків у зв’язку з крадіжкою його кріпака з села Глупчин. Йшлося про Міколая Політицького, сина місцевого селянина, якого Блєшинський власним коштом навчив музики, а Нарамовський умовив того втекти, пообіцявши фінансувати його подальшу освіту.

Було б спрощенням розглядати механізм контролю селянських міграцій у категоріях работоргівлі. Варто тут підкреслити , що суб’єктність і вільна воля кріпаків бралася до уваги поміщиками (і реалізувалася, наприклад, через формальне звільнення від кріпацтва за виплату відшкодування або знайдення іншого сільського господаря на своє місце — це міг бути, наприклад, інший член сім’ї). Розмір викупу залежно від конкретного періоду й того, чи це стосувалося однієї людини, чи всієї сім’ї, становив від 100 до 1000 злотих. Для порівняння, у другій половині XVII сторіччя за 100 злотих можна було придбати близько 10 волів.

На відміну від типового рабства , яке існувало в Америці чи в Османській імперії, соціально-економічна система у Речі Посполитій перед поділами була досить гнучкою. Формально й неформально селяни могли переміщатися величезною територією своєї держави. В таку подорож у пошуках кращих можливостей можна було вирушити, озброївшись свідоцтвом про звільнення з кріпацтва, яке видавав поміщик. Зазвичай це означало викупити себе.

У разі спроби отримати міське громадянство селяни спершу поверталися в рідне село , щоб там їм дали формальне звільнення, необхідне для кар’єри в місті. 1615 року Малгожата Зарембіна, спадкоємиця сіл Кемпа, Накельно і Тучно, звільнила від кріпацтва якогось Мантея, сина селянина з Накельного, який тепер був фельдшером і жителем міста Вшова. Ба більше, деякі селяни не лише ставали міщанами, а й різними шляхами проникали в шереги дрібної шляхти.

Важливу роль відігравало почуття приналежності до місцевої спільноти , яку іноді, за зразком заснованих на магдебурзькому праві міст, називали громадянством села. Таким чином власник села брав на себе відповідальність за сільську громаду. Він, зокрема, мав підтримувати кріпаків при заселенні (передавання господарств), передавати орну землю, домашніх тварин і сільськогосподарські інструменти, житло, забезпечувати посівним зерном, допомагати молоді, яка шукає роботу поза сільським господарством, у міських ремеслах.

Скасування панщини

Підданство і панщина , як і всі інші види соціальних договорів, з одного боку, могли набувати вироджених форм, а з іншого — були предметом домовленостей. Для прикладу, 1751 року в селі Слівно, розташованому за 40 кілометрів на захід від Познані, місцевий поміщик примушував одружитися зі своєю кріпачкою мешканця міста Кішково, розташованого вдвічі далі. Однак той опротестував це у суді. І така практика була широко поширена.

Одруження із кріпачкою автоматично робило чоловіка теж кріпаком — неважливо , чи це був звільнений селянин, чи навіть поміщик (відомий випадок, коли шляхтич таким чином став кріпаком іншої шляхтянки).

Варто зазначити , що на півночі Речі Посполитої, в Королівській Пруссії, панщина існувала в рудиментарній формі, і, за винятком заможних господарств на чинші в поміщика, у селі її могло й не бути. Крім того, у королівських маєтностях, які до поділів становили приблизно третину сіл у Речі Посполитій, панщина була нижчою. Меншу потребу в ній мали й великі двори, що належали і магнатам, і Церкві. Від панщини селяни могли відкупитися, якщо це було на руку власнику села, який іноді обмежувався отриманням прибутків від лісів, а сільськогосподарську землю залишав селянам за чинш. Від середини XVIII сторіччя неефективну панщину дедалі частіше намагалися замінювати чиншем, символом чого залишається Поланецький універсал 1794 року. Законодавчий акт Начальника повстання 1794 року Тадеуша Косцюшка, що проголошував опіку уряду над селянами і скасування кріпосного права.

Панщина існувала і після поділів Речі Посполитої. Її скасування було пов’язане зі звільненням селян , яке в Галичині відбулося 1848 року, у Пруссії тривало у 1811–1850 роках, у Королівстві Польському завершилося 1864-го. Одночасно скасовувалося кріпацтво. Під звільненням маємо на увазі надання селянам повного права власності на все або частину використовуваних земель взамін за виплату компенсації. Бідніше населення важко переживало звільнення, що вплинуло на його масовий переїзд до міст, де розвивалася промисловість, та міграцію до інших європейських країн і в Америку.

Переклав Андрій Савенець

Читайте також