*
Коли почалася повномасштабна війна, я була в Варшаві. Ми стояли з друзями перед якимось готелем, курили і довго розмовляли про жахіття, яке відбувається. Воно не вкладалося в моїй голові, адже я виховувалася у світі, де, здавалося б, війна — гріх минулого, який ніколи не повториться. Перед тим готелем ми переконували одне одного, що це якесь одномоментне божевілля, що воно ось-ось закінчиться, що невдовзі українці все якось вирішать, що росіяни просто ненормальні. Відтоді не було дня, щоб я не думала про Україну. Війна ввійшла і в моє життя. Часом це короткі рефлексії, стаття в газеті, новини про обстріли, пакунки з допомогою, які потрібно передати на вокзал, переписка на фейсбуці з волонтерами, приватні розмови при вині.
*
Якоїсь миті я зрозуміла, що хочу приїхати в Україну особисто, бодай на два-три дні, аби долучитися фізично до вашого колективного тіла. Побачити все на власні очі, зрозуміти, як ви живете і даєте раду в цьому жахітті. Українці борються за цивілізацію. На першій лінії фронту воюють з чимось варварським, жахливим. Мені навіть важко описати, ким є росіяни. Бракує слів і розуміння. Росіяни вбивають українських солдатів, бомблять доми, знищують природу.
*
Ви, українці, маєте повне право на гнів. Гнів не варто сприймати як щось негативне. У буддистській традиції вважається, що він веде до мудрості, звісно, якщо його пропрацювати, відрефлексувати. Емоція гніву допомагає розвиватися. Наприклад, немовля, туго сповите в пелюшки, яке хоче рухатися, але не може, відчуває гнів. Воно рухами розвиває ці пелюшки, щоб відчути свободу, експресію тіла. Тому гнів — рушій розвитку, інструмент оборони власних кордонів і досягнення свободи. Гнів — позитивна річ перед лицем загрози. А найбільша свобода для людини — можливість обирати свою ідентичність. Адже ми не народжуємося з ідентичністю, це наш вибір. І ніхто зовні не має права нам її навʼязувати. Ми самі вирішуємо, ким хочемо бути.
*
Їдучи в Україну, я, зокрема, хотіла побачити, як функціонує так зване колективне тіло українців. І я здивована. Це колективне тіло, яке бачу тут, у Києві, дуже витривале. Я думала, під час війни, обстрілів людям не до того, щоб прибирати вулиці, садити квіти. А краса і чистота вашої столиці захоплює. А ще спокій, опанування, врода людей, квітуча природа. Я знаю, що десь глибше є рани і шрами, але зовні їх не видно. Можливо, це колективне тіло має потужну регенераційну здатність і таким витривалим у своєму опорі і силі залишиться до кінця війни, а потім ще більше розквітне, засяє наповну.
*
Поляки жваво цікавляться українською культурою. Я мешкаю у Вроцлаві, де працює Дім літератури, чимало видавництв й ініціатив. Вони і до початку повномасштабної війни запрошували українських письменників і письменниць, а після 24 лютого таких зустрічей, стипендій, грантів, різноманітних можливостей стало ще більше. Так я, зокрема, познайомилася з Катериною Бабкіною й Оксаною Забужко. Серед поляків дуже популярний Сергій Жадан. Раніше він приїжджав із концертами, читав свої вірші. Ми, поляки, також із болем пережили смерть Вікторії Амеліної, вона була відома в Польщі. Я довго не могла в це повірити…
*
Я не політикиня, не читаю лекції. Я — письменниця. І, їдучи в Україну, задумувалася, що можу вам дати. Для мене література — форма дуже близького контакту з іншою людиною. Бо, читаючи, ми дізнаємося й пропускаємо крізь себе надзвичайно багато деталей — ніщо, крім літератури, не дає таких можливостей. Завдяки їй зникають усі кордони, не тільки фізичні, але й політичні та культурні.
Мені дуже цікаво, щó українська література зможе розповісти під час війни, адже це не надто сприятливий час для писання. Література, на мою думку, потребує дистанції. Коли ж дистанції немає, язик фільтрує те, що відбувається, і дещо важливе застряє в горлі. Не можна висловити всього, що б хотілося. Але, думаю, після війни українську літературу чекає бум, адже колективне українське тіло, колективний розум набули досвіду перебування в екстремальній ситуації, протестували різного роду напругу, емоції, які в нормальних умовах люди не переживають.
*
Якби я писала роман про Україну в часи цієї страшної війни, то змалювала б усе очима літньої жінки, яка втратила дім і родину. Подивилася б на світ очима собаки, який залишився в розбомбленому селі, не їв уже три дні і чекає порятунку. Я б дала голос брудній річці, яка настільки переповнена хімікатами, що в ній більше немає життя. Я дивилась би на світ очима дітей, вивезених до Росії, в яких убили або відібрали батьків. Це була б страшна розповідь про різні страждання. Однак тоді вона б здавалася однобокою. Тому я б подивилася на реальність також очима двох вродливих жінок, яких сьогодні бачила в київському ресторані, молодих, повних життя та енергії. Очима пані, яка вигулювала свого собаку і збирала перед ним із землі гілки, бо вони йому заважали йти. Подивилася б вашими очима, бо серед вас є ті, хто планує написати свої книги. Але я обожнюю давати голос малим істотам і речам, бо тоді світ набагато правдивіший, ніж той, що бачений більшістю.
*
Не знаю, чи ви це відчуваєте зсередини, в Україні, але світ вас дуже підтримує, зокрема Польща. На початку повномасштабної війни поляки сильно згуртувалися в допомозі українцям. Я не бачила такої єдності з часів «Солідарності», з 80-х років. Ми всі були заангажовані в підтримку України і жили тим, що у вас відбувається. Думаю, зараз багато поляків теж цим живуть.
Полякам та українцям варто остаточно узгодити питання минулого — задля майбутнього. Це дуже важливо, бо ми близькі і так би мовити приречені один на одного через наше сусідство і культурну близькість. Колись прийде такий час, що ми сядемо, подивимося одне одному у вічі і звіримося в усіх своїх болях, гріхах, шрамах та ранах. І вийдемо з цього оновлені. Дозріла, доросла людина мусить визнати і змиритися зі своєю темною стороною. Це дуже глибокі психологічні процеси. Я і як психотерапевтка, і як громадянка була свідком того, як ці глибокі психологічні процеси протікають усередині суспільства, яке повинне змиритися з зі своєю іншою, неідеальною стороною. Але, думаю, в Україні зараз на це не час. Українці зайняті війною, екзистенційною війною, і питання виживання набагато важливіше. Я знаю, що ви переможете, ми переможемо. І чекає нас гарне майбутнє разом, до якого ми прийдемо щиро готові на розмову.
Записала і переклала Катерина Данилевич, редакторка — Наталя Ткачик
