Майдан Незалежності, Київ. Джерело: Вікіпедія

Майдан Незалежності, Київ. Джерело: Вікіпедія

Незалежна, але совєтська?

16 вересня 2021
Ідеї

Першою країною, що 1991 року визнала самостійну українську державу стала Польща. Тож «Нова Польща» попросила одного із найвидатніших українських інтелектуалістів Миколу Рябчука написати статтю з нагоди 30-річчя Незалежності України.

Вихід України з СРСР був надзвичайно швидким , натомість вихід СРСР із України виявився набагато повільнішим.

Років 20 тому я написав , що Україна, хоч і здобула незалежність , залишилася кондово-совєтською у своїх інституціях, кадрах, культурних матрицях і суспільних практиках. Кілька колег мені зауважили, що не можна бути совєтським і незалежним водночас, такий покруч, мовляв, не має майбутнього. Я не став сперечатися за майбутнє, але щодо теперішнього — я справді не бачив (і досі не бачу) жодної суперечності між «совєтським» і «незалежним», бо ж ці категорії належать до різних семантичних полів, а тому не є взаємовиключними. Протилежністю до «совєтської» України є (чи принаймні може колись нею стати) Україна «європейська», — ці дві категорії справді несумісні, бо ж описують суть держави, яка не може бути водночас такою й такою. Тимчасом як «незалежним» може бути будь-хто: ця категорія описує лише формальний міжнародний статус і не стосується внутрішньої (інституційної, ментальної, поведінкової тощо) сутності.

Після російської інтервенції (2014 року) і незавершеної війни , здається, мало хто сумнівається, що Україна є незалежною і здатною ту незалежність боронити. Що ж до совєтськості (як і її логічної альтернативи — європейськості), справа залишається досить неоднозначною.

На нормативному рівні — орієнтацій і поглядів — ми , безумовно стали куди менш совєтськими за роки незалежності та, особливо, в роки війни. Але на рівні суспільних практик та інституцій у нас совєтськості й досі більше , ніж задекларованої європейськості.

Під цим оглядом історію незалежної України можна описати як велику невдачу — якщо порівнювати її з набагато успішнішими країнами Балтії та Центрально-Східної Європи , але можна представити також як історію успіху — якщо порівнювати з більшістю постсовєтських республік, дедалі глибше загрузлих у консолідованому авторитаризмі.

Якщо коротко — українці за 30 років зуміли відстояти свободу і демократію супроти численних авторитарних натисків і спокус , завдяки чому їхня країна є однією з найвільніших у Східній Європі, не кажучи вже про безнадійний постсовєтський простір. А водночас — вони так і не створили ефективних нових інституцій, не забезпечили верховенства права, через що й сама демократія залишається «вимушеною», by default, похідною від слабкості інституцій, нездатних запровадити авторитарний режим, але й так само нездатних підтримувати стабільну, належно інституціалізовану демократію. Переважання неформальних інституцій над формальними відбилося і на розвитку економіки, тобто на її «недорозвитку», і на масштабах корупції, і на загальній вразливості всієї системи перед внутрішніми й зовнішніми потрясіннями.

Кожна з цих історій — і відносного успіху , і досить явних невдач — має свої причини, які часто взаємопов’язані й таким чином впливають на розвиток України досить амбівалентно. По-перше, це східноєвропейська політична культура, успадкована насамперед від шляхетсько-республіканської Речі Посполитої, але також почасти від конституційної Габсбурзької монархії, — культура, в якій індивідуальна свобода була набагато більшою цінністю, ніж, скажімо, у Московському царстві, і в якій існувала суто європейська ідея контрактних взаємин між володарями та підданими й обмеження таким чином будь-якої абсолютної влади. З іншого боку, однак, ця культура була в Речі Посполитій слабко інституціалізована і відтак досить часто робила демократію беззахисною перед анархією чи, навпаки, спокусою наведення ладу «твердою рукою».

А по-друге , у політичному розвитку України істотну (і також амбівалентну) роль відіграли ідентичнісні поділи. З одного боку, вони забезпечили певний ідеологічний плюралізм та політичну конкуренцію — яка без них за відсутності розвинених політичних партій була б досить проблематичною. А з другого боку, вони істотно ускладнили демократичну консолідацію у суспільстві, оскільки забезпечили стабільним, ідентичнісно мотивованим електоратам не тільки демократичні, проєвропейські політичні сили, а й сили авторитарні, проросійські.

Зрозуміло , що ці структурні, культурно-історичні причини українських успіхів і невдач не перекреслюють і не відсувають на другий план причин суб’єктивніших, пов’язаних і з конкретними діями (чи бездіяльністю) конкретних політичних акторів, і з поведінкою суспільства загалом.

У зв’язку з цим в Україні часто спалахують суперечки на тему «а що було б , якби першим президентом 1991-го став не колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, а його головний опонент — лідер демократичної опозиції, колишній правозахисник і політв’язень В’ячеслав Чорновіл».

Багато хто стверджує , що це була б катастрофа, бо українське глибоко русифіковане й совєтизоване суспільство не було готове сприйняти «свого» Гавела чи Валенсу. Спостереження слушне , але й суто спекулятивне. Бо коли б Чорновіл усе-таки виграв вибори, то це означало б лише, що українське суспільство — вже не совєтське, що воно приблизно таке ж, як чеське чи польське, чи принаймні західноукраїнське, де совєтська влада ніколи не стала «своєю», а її цінності й дискурси не були масово інтерналізовані. Навряд чи з таким суспільством «український Гавел» мав би більше проблем, ніж із суспільством чеським, польським або литовським.

Проте українське суспільство в основній своїй масі не було готове до радикальних змін , до рішучого розриву з совєтською спадщиною та фундаментального інституційного перезапуску всієї системи. Саме тому 1 грудня 1991 року за Чорновола проголосувала лише четвертина виборців, а за Кравчука — понад дві третини. Того самого дня понад 90 % жителів України проголосували за національну незалежність, уявляючи, однак, собі ту незалежність кардинально по-іншому. Для прихильників Чорновола визначальними були ідеологічні мотиви, зокрема «повернення до Європи», від якої Україна, на їхню думку, була штучно відірвана. Для прихильників Кравчука визначальними були економічні мотиви — наївна віра в економічний добробут , який, мовляв, швидко настане без здирницької Москви; а для багатьох визначальною була також давня совєтська традиція не йти проти течії, тобто в усьому погоджуватися з владою і підтримувати наявний статус-кво.

У березні того самого 1991 року на ґорбачовському референдумі за збереження «оновленої федерації» проголосувало , як і згодом за Кравчука, понад дві третини учасників, бо саме цього хотіла від них у березні влада і саме в цьому полягало на той час збереження статус-кво. Проти «оновленої федерації» у березні 1991-го проголосувала четвертина жителів України (головно на заході та в столиці) — достоту як і в грудні 1991-го за Чорновола, пов’язуючи саме з ним своє уявлення про реальну, тобто вільну від залишків совєтизму незалежність.

Подальша історія України — це історія співіснування багато в чому несумісних проєктів — ідеологічних , політичних, культурних, геополітичних. Ідеться, зрозуміло, про чисті абстракції, веберівські «ідеальні типи», які на практиці набувають різноманітних, часом гібридних форм, що, власне, й не дає змоги провести чіткої межі між «двома Українами» ані в географічному просторі, ані в мовно-етнокультурному. Прихильність до цих проєктів виразно корелює і з регіонами, і з мовою та етнічністю, проте вона так само корелює і з віком, освітою та добробутом громадян; в усіх випадках ідеться лише про певну кореляцію, але аж ніяк не про жорстку каузацію — як це буває у справді поділених суспільствах на кшталт боснійського чи македонського.

Важливими у таких ситуаціях є не лише характер поділів , а й динаміка змін. В Україні вона позначена поступовою дифузією проєвропейських цінностей та орієнтацій, а також зміцненням проукраїнських настанов. 2001 року серед трьох основних мовно-етнічних груп в Україні лише україномовні українці складали виразну більшість серед прихильників національної незалежності (60 % vs 16 %), тимчасом як серед російськомовних українців співвідношення прихильників і противників було 43 % vs 30 %, а серед етнічних росіян — 25 vs 45 % Ставлення жителів України до незалежності // Київський міжнародний інститут соціології (27. 08. 2001).. А 2019-го всі три групи виразно декларували підтримку для національної незалежності: 89 % українськомовних українців (vs 7 %) , 78 % російськомовних українців (vs 15 %), і 75 % етнічних росіян (vs 19 %) Динаміка патріотичних настроїв // Соціологічна група «Рейтинг» (серпень 2019) URL: http://ratinggroup.ua/files/ratinggroup/reg_files/rg_patriotyzm_082019.pdf. Дані про підтримку незалежності різними мовними групами отримані безпосередньо від дослідників. У зазначеній публікації їх не подано..

Громадяни України залишаються різними у своїх преференціях , але тенденція до громадянської консолідації є досить очевидною в усіх мовно-етнічних групах.

Важливими є також відзначена соціологами поступова акумуляція в Україні соціального капіталу та вихід на політичну арену середнього класу , який відіграв вирішальну роль в обох українських революціях, 2004 та 2014 років.

Визнаючи українську «склянку» сьогодні наполовину порожньою і лише наполовину повною , мусимо пам’ятати, що 30 років тому вона була повною лише на чверть. Заангажована, пасіонарна меншина поступово змінила і продовжує змінювати країну — всупереч інерції пасивної більшості. Осягнуті зміни, зрозуміло, не є приводом для тріумфу, проте є достатнім приводом для поміркованого оптимізму та уважнішого вивчення українського досвіду і вірогідних перспектив.

Микола Рябчук profile picture

Микола Рябчук

Всі тексти автора

Читайте також