Польський досвід реструктуризації вугільної галузі дуже цікавий для України, адже її ще чекає розв’язання схожих проблем. Навіть із урахуванням втрати значної частини Донбасу, який уже восьмий рік окупований Росією, під контролем українського уряду залишається багато вугледобувних міст. І всі вони або вже зіткнулися із проблемами, характерними для таких регіонів, або зіткнуться з ними у найближчому майбутньому.
На жаль, у шахтарських містах Донбасу в постсовєтську добу так і не відкрили нові підприємства, які могли б компенсувати скорочення робочих місць. Тож зараз більшість заводів у глибокій кризі. Цим шахтарські регіони України разюче відрізняються від польської Сілезії, де свого часу створювали альтернативу закритим вугледобувним підприємствам та вдихали у депресивні міста нове життя.
Заходи, до яких вдаються поляки, щоб подолати кризові явища, можна умовно поділити на дві категорії. Перша — так звана ревіталізація наявних об’єктів промисловості: зачинені заводи та копальні переоблаштовують під музеї. Таким чином шахтарську Сілезію поступово перетворюють на визначну пам’ятку, розвиваючи в регіоні новий, колись не характерний для нього туристичний бізнес. Другий напрямок, яким сьогодні рухається Сілезія, — створення нової індустрії. Здебільшого завдяки іноземним інвестиціям.
Про нові заводи та інвестиції мова піде іншим разом, а зараз розповім про те, як відбувається ревіталізація старих промислових об’єктів.
Проста ідея про те, що промислові регіони, перевантажені різного роду індустрією, можуть також притягувати мільйони туристів, в Україні поки що лунає лише на конференціях та круглих столах. А ось у країнах Центральної Європи цю ідею вже давно втілили. Старі заводи та шахти перетворили на місця розваг, наприклад, у Чехії та Естонії. У Польщі такі туристичні об’єкти зосереджені, звісно ж, у Сілезії — головному індустріальному регіоні з великою концентрацією різноманітної промисловості.
Створити власну індустріальну пам’ятку тут намагається чи не кожне шахтарське місто. Кілька років тому, наприклад, така пам’ятка постала в Катовицях — великому промисловому центрі, столиці Сілезького воєводства. На територію старої шахти, закритої 1999 року, переїхав Сілезький музей. Тепер у колишніх промислових будівлях розміщуються експозиції, присвячені культурі, історії та побуту мешканців регіону, проходять виставки сучасного мистецтва та чимало інших заходів. А шахтарський копер (розташована на поверхні конструкція, призначена для розміщення підіймального обладнання) перетворили на оглядовий майданчик, з якого відкривається чудовий міський краєвид.
Сілезький музей у Катовицях. Фото: Денис КазанськийЩорічно катовицький музей відвідує кілька сотень тисяч туристів. Здебільшого це громадяни Польщі, але для міста немає жодної різниці — внутрішній туризм чи зовнішній; приплив такої кількості гостей — завжди плюс для будь-якого населеного пункту.
Музей робить усе, щоб гості витрачали гроші, тому там є, наприклад, великий сувенірний магазин, де можна купити на пам’ять найрізноманітніші речі — від кухлів та футболок до прикрас із сілезького вугілля. Опинившись тут, одразу розумієш, скільки схожих товарів міг би запропонувати туристу український Донбас: у нашому випадку простір для фантазії аж ніяк не менший.
Сувенірний магазин у Сілезькому музеї. Фото: Денис КазанськийЩе цікавішим місцем є шахта-музей «Ґвідо» у Забжі. Якщо в Україні такі закинуті копальні масово знищували, зрівнюючи із землею, то в Сілезії деякі з них усе ж отримали нове життя. На відміну від Катовиць, у Забжі зберегли шахту в її первісному вигляді й пропонують туристам спускатися у вибій. У місцевому музеї працює близько 400 людей — для депресивного містечка, де важливе кожне робоче місце, це дуже багато. Торік музей відвідало близько 200 тисяч туристів.
Шахта-музей «Ґвідо» у місті Забже. Фото: Денис КазанськийТе, що для мешканців шахтарського містечка — нудна повсякденність, для гостей із інших регіонів, де немає вугільної промисловості, — це справжня екзотика. І спускатися в шахту для них — така ж захоплива річ, як для місцевих, не розпещених історичними пам’ятками, — відвідувати середньовічний замок.
До речі, у глибині шахти є бар, де можна посмакувати місцеве пиво, яке так і називається — «Ґвідо». Його продають і в сувенірному магазині.
Шахта-музей «Ґвідо» в місті Забжі. Фото: Денис КазанськийБіля шахти в Забжі розташована виставка промислової техніки просто неба. На ній теж нічого унікального: звичайні зразки шахтарського обладнання — вагонетки, вугільні комбайни. Але виявляється, вони дуже цікавлять приїжджих.
Створення схожих музеїв у Сілезії триває досі. Наприклад, планують відкрити для туристів закинуту електростанцію в місті Битомі.
Електростанція в місті Битомі. Фото: Денис КазанськийДивлячись на такі приклади, нам лишається тільки уявляти, як можна було б реалізувати схожі індустріальні об’єкти не тільки на Донбасі, але й у решті промислових центрів України та в інших державах. У світі існує попит на совєтську екзотику, тож за умови належної організації можна було б залучити на заводи та шахти навіть іноземних туристів.
В Україні вдосталь копалень, схожих на ту, що приваблює туристів у Забжі. Наприклад, такий музей можна було б відкрити в Лисичанську — найстарішому шахтарському місті Донбасу, де свого часу відкрилася перша в регіоні вугільна шахта. Створення такого музею могло б вдихнути нове життя у депресивне місто, дати йому поштовх до розвитку.
Ціна питання невисока, адже насправді все вже збудоване і готове. Необхідно тільки пристосувати підприємство до туристичного відвідування. Але питання, вочевидь, не в можливостях, а в бажанні чиновників займатися такими справами. Поки що такого прагнення у них немає.
Переклала Ірена Шевченко
