Польський досвід реструктуризації вугільної галузі дуже цікавий для України , адже її ще чекає розв’язання схожих проблем. Навіть із урахуванням втрати значної частини Донбасу , який уже восьмий рік окупований Росією , під контролем українського уряду залишається багато вугледобувних міст. І всі вони або вже зіткнулися із проблемами, характерними для таких регіонів, або зіткнуться з ними у найближчому майбутньому.
На жаль , у шахтарських містах Донбасу в постсовєтську добу так і не відкрили нові підприємства , які могли б компенсувати скорочення робочих місць. Тож зараз більшість заводів у глибокій кризі. Цим шахтарські регіони України разюче відрізняються від польської Сілезії, де свого часу створювали альтернативу закритим вугледобувним підприємствам та вдихали у депресивні міста нове життя.
Заходи , до яких вдаються поляки, щоб подолати кризові явища, можна умовно поділити на дві категорії. Перша — так звана ревіталізація наявних об’єктів промисловості: зачинені заводи та копальні переоблаштовують під музеї. Таким чином шахтарську Сілезію поступово перетворюють на визначну пам’ятку, розвиваючи в регіоні новий, колись не характерний для нього туристичний бізнес. Другий напрямок, яким сьогодні рухається Сілезія, — створення нової індустрії. Здебільшого завдяки іноземним інвестиціям.
Про нові заводи та інвестиції мова піде іншим разом , а зараз розповім про те, як відбувається ревіталізація старих промислових об’єктів.
Проста ідея про те , що промислові регіони, перевантажені різного роду індустрією, можуть також притягувати мільйони туристів, в Україні поки що лунає лише на конференціях та круглих столах. А ось у країнах Центральної Європи цю ідею вже давно втілили. Старі заводи та шахти перетворили на місця розваг, наприклад, у Чехії та Естонії. У Польщі такі туристичні об’єкти зосереджені, звісно ж, у Сілезії — головному індустріальному регіоні з великою концентрацією різноманітної промисловості.
Створити власну індустріальну пам’ятку тут намагається чи не кожне шахтарське місто. Кілька років тому , наприклад, така пам’ятка постала в Катовицях — великому промисловому центрі, столиці Сілезького воєводства. На територію старої шахти, закритої 1999 року, переїхав Сілезький музей. Тепер у колишніх промислових будівлях розміщуються експозиції, присвячені культурі, історії та побуту мешканців регіону, проходять виставки сучасного мистецтва та чимало інших заходів. А шахтарський копер (розташована на поверхні конструкція, призначена для розміщення підіймального обладнання) перетворили на оглядовий майданчик, з якого відкривається чудовий міський краєвид.
Сілезький музей у Катовицях. Фото: Денис КазанськийЩорічно катовицький музей відвідує кілька сотень тисяч туристів. Здебільшого це громадяни Польщі , але для міста немає жодної різниці — внутрішній туризм чи зовнішній; приплив такої кількості гостей — завжди плюс для будь-якого населеного пункту.
Музей робить усе , щоб гості витрачали гроші, тому там є, наприклад, великий сувенірний магазин, де можна купити на пам’ять найрізноманітніші речі — від кухлів та футболок до прикрас із сілезького вугілля. Опинившись тут, одразу розумієш, скільки схожих товарів міг би запропонувати туристу український Донбас: у нашому випадку простір для фантазії аж ніяк не менший.
Сувенірний магазин у Сілезькому музеї. Фото: Денис КазанськийЩе цікавішим місцем є шахта-музей «Ґвідо» у Забжі. Якщо в Україні такі закинуті копальні масово знищували , зрівнюючи із землею, то в Сілезії деякі з них усе ж отримали нове життя. На відміну від Катовиць , у Забжі зберегли шахту в її первісному вигляді й пропонують туристам спускатися у вибій. У місцевому музеї працює близько 400 людей — для депресивного містечка, де важливе кожне робоче місце, це дуже багато. Торік музей відвідало близько 200 тисяч туристів.
Шахта-музей «Ґвідо» у місті Забже. Фото: Денис КазанськийТе , що для мешканців шахтарського містечка — нудна повсякденність, для гостей із інших регіонів, де немає вугільної промисловості, — це справжня екзотика. І спускатися в шахту для них — така ж захоплива річ, як для місцевих, не розпещених історичними пам’ятками, — відвідувати середньовічний замок.
До речі , у глибині шахти є бар, де можна посмакувати місцеве пиво, яке так і називається — «Ґвідо». Його продають і в сувенірному магазині.
Шахта-музей «Ґвідо» в місті Забжі. Фото: Денис КазанськийБіля шахти в Забжі розташована виставка промислової техніки просто неба. На ній теж нічого унікального: звичайні зразки шахтарського обладнання — вагонетки , вугільні комбайни. Але виявляється, вони дуже цікавлять приїжджих.
Створення схожих музеїв у Сілезії триває досі. Наприклад , планують відкрити для туристів закинуту електростанцію в місті Битомі.
Електростанція в місті Битомі. Фото: Денис КазанськийДивлячись на такі приклади , нам лишається тільки уявляти, як можна було б реалізувати схожі індустріальні об’єкти не тільки на Донбасі, але й у решті промислових центрів України та в інших державах. У світі існує попит на совєтську екзотику, тож за умови належної організації можна було б залучити на заводи та шахти навіть іноземних туристів.
В Україні вдосталь копалень , схожих на ту, що приваблює туристів у Забжі. Наприклад, такий музей можна було б відкрити в Лисичанську — найстарішому шахтарському місті Донбасу , де свого часу відкрилася перша в регіоні вугільна шахта. Створення такого музею могло б вдихнути нове життя у депресивне місто, дати йому поштовх до розвитку.
Ціна питання невисока , адже насправді все вже збудоване і готове. Необхідно тільки пристосувати підприємство до туристичного відвідування. Але питання, вочевидь, не в можливостях, а в бажанні чиновників займатися такими справами. Поки що такого прагнення у них немає.
Переклала Ірена Шевченко
