Початки мого малювання тонуть у міфологічній імлі. Я ще не вмів говорити, коли вкривав уже всі папери й береги газет карлючками, які приваблювали увагу оточення. Спершу то були самі лиш екіпажі з кіньми. Процедура їзди екіпажем здавалася мені сповненою вагомості й зачаєної символіки. Близько шостого-сьомого року життя у мої малюнки знову й знову повертався образ фіакра з піднятим верхом, запаленими ліхтарями, який виїжджав із нічного лісу.
Той образ належить до твердого капіталу моєї фантазії, він є якимсь вузловим пунктом багатьох сенсів, що сягають углиб. Донині я не вичерпав його метафізичного значення. Вигляд візницького коня не втратив донині для мене своєї захопливої та збудливої сили. Його шизоїдальна анатомія, повна на всіх кінцях кутів, вузлів, притичин і сторчаків, зосталася наче затриманою в розвитку тієї миті, коли хотіла ще далі розростися й розгалузитися. Та й екіпаж є шизоїдальним витвором, який постав на тому ж анатомічному принципі — багаточленний, фантастичний, виготовлений із вигнутих, наче плавці, блях, із конячої шкіри та величезних коліс-торохтійок.
Не знаю, як у дитинстві ми доходимо до певних образів, котрі стають для нас вирішальними. Вони відіграють роль тих згустків у розчині, довкола яких кристалізується для нас сенс світу. До тих образів в мене також належить образ дитини, котру батько несе крізь величезні простори ночі і яка розмовляє з темрявою. Батько тулить її, стискає в обіймах, відгороджує від стихії, яка промовляє і промовляє, але для дитини ті обійми є прозорими, ніч досягає її і там, і крізь батькові пестощі вона безугавно чує її страхітливі розважання. І змучена, сповнена фаталізму, вона відповідає на допитування ночі з трагічною готовністю, цілком віддавшись великій стихії, від якої годі втекти.
Є сенси, наче спеціально для нас призначені, які чекають нас на самому початку життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґете Балада Йогана Вольфґанґа Ґете Erlkönig. В українських перекладах відомі версії Бориса Грінченка — «Лісовий цар» і Максима Рильського — «Вільшаний король» (ближча до первісного варіанту легенди). з усією її метафізикою. Крізь наполовину зрозумілу німецьку я вловив, передчув сенс і, вражений до глибини душі, заплакав, коли мати мені її читала.
Такі образи становлять програму, закладають залізний статутний капітал духу, даний нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомих відчуттів. Мені здається, що вся решта життя минає нам у тому, щоб інтерпретувати ті видива, переламати їх у всьому здобутому нами змісті, перепустити крізь увесь діапазон інтелекту, на який ми здатні. Ті ранні óбрази визначають митцям межі їхньої творчості. Вони є дедукцією з готових засновків. Митці не відкривають уже потім нічого нового, лише вчаться дедалі краще розуміти секрет, довірений їм у вступі, і творчість їхня є безугавною екзегезою, коментарем до тієї єдиної строфи, яку їм було викладено. Зрештою, мистецтво не розв’язує цієї таємниці дорешти. Вона зостається нерозв’язаною. Вузол, у який була скручена душа, не є фальшивим вузлом, який розходиться, коли потягнути за кінець. Ми маніпулюємо при ньому, стежимо за бігом нитки, шукаємо кінця, і з тих маніпуляцій постає мистецтво.
На запитання, чи в моїх малюнках виявляється та ж лінія, що й у прозі, я б відповів ствердно. Це та ж дійсність, тільки різні її відтинки. Матеріал, техніка діють тут як засада добору. Малюнок своїм матеріалом окреслює вужчі межі, ніж проза. Тому я гадаю, що у прозі висловився повніше.
Від запитання, чи зумів би я філософськи інтерпретувати реальність «Цинамонових крамниць», я б найохочіше волів ухилитися. На рукописі сам Шульц додав слово «поза». Чи не є радше позою ота дописка? — Примітка Станіслава Іґнація Віткевича. Я вважаю, що раціоналізація образу речей, притаманного творові мистецтва, дорівнює демаскуванню акторів, є кінцем забави, збідненням проблематики твору. Не тому, що мистецтво мало би бути логогрифом із прихованим ключем, а філософія — тим самим логогрифом — задля розв’язання. Різниця глибша. У творі мистецтва не перерізана ще пуповина, що єднає його з цілістю нашої проблематики, нею ще струменить кров таємниці, кінці судин сягають у навколишню ніч і повертаються звідтіля, наповнені тьмяним флюїдом. У філософській інтерпретації ми маємо вже тільки позбавлений цілості проблематики анатомічний препарат. Попри це, мені самому цікаво, як звучало би в дискурсивній формі філософське кредо «Цинамонових крамниць». То буде радше спроба опису даної там реальності, ніж її обґрунтування.
«Цинамонові крамниці» пропонують певний рецепт реальності, встановлюють певний особливий різновид субстанції. Субстанція тамтешньої реальності перебуває у стані безперервного бродіння, проростання, прихованого життя. Не існує предметів мертвих, твердих, обмежених. Усе дифундує поза власні межі, триває лише мить у певній формі, щоб за першої ж нагоди її покинути. У звичаях, у способах буття цієї реальності виявляється своєрідний принцип — панмаскараду. Реальність набуває певних форм тільки для видимості, для жарту, для забави. Хтось є людиною, а хтось — тарганом, але та форма не сягає суті, є лише хвилинною роллю, лише епідермісом, який за мить буде скинуто. Тут установлений певний радикальний монізм субстанції, для якої окремі предмети є всього лише масками. Життя субстанції полягає в уживанні незліченної кількості масок. Та мандрівка форм є сутністю життя. Тому із тієї субстанції випромінюється аура якоїсь паніронії. Там безугавно присутня атмосфера лаштунків, заднього боку сцени, де актори, поскидавши костюми, регочуть до упаду із пафосу своїх ролей. У самому факті поодинокого існування міститься іронія, дурисвітство, по-блазенському висолоплений язик. (Тут, здається, маємо певну точку дотику між «Цинамоновими крамницями» та світом Твоїх малярських і сценічних композицій.)
Яким є сенс тієї універсальної втрати ілюзії реальності, не потрафлю сказати. Стверджую лише, що вона була б нестерпною, якби не отримувала відшкодування в якомусь іншому вимірі. Якимось чином ми зазнаємо глибокого задоволення від того послаблення тканини дійсності, ми зацікавлені в тому банкрутстві реальності.
Йшлося про деструктивну тенденцію книжки. Можливо, з точки зору певних усталених вартостей, це так. Але мистецтво оперує в доморальних глибинах, у точці, де вартість є тільки-но in statu nascendi.
Мистецтво як спонтанне висловлення життя ставить завдання перед етикою, а не навпаки. Коли б мистецтво мусило тільки підтверджувати те, що кимось уже було усталене, — воно було б непотрібним. Його роль — бути зондом, заглибленим у неназване. Митець є апаратом, який реєструє процеси у глибинах, де твориться вартість.
Деструкція? Але факт, що той зміст став твором мистецтва, означає, що ми з тим змістом погоджуємося, що наші спонтанні глибини висловлюються за нього.
До якого жанру належать «Цинамонові крамниці»? Як їх класифікувати? Я вважаю «Крамниці» автобіографічним романом. Не лише тому, що він написаний від першої особи і в ньому можна вгледіти певні події та переживання з дитинства автора. Вони є автобіографією, або радше духовною генеалогією, генеалогією kat’exochen, позаяк виказують духовний родовід аж до тієї глибини, де він поринає в міфологію, губиться в міфологічній маячні. Я завжди відчував, що коріння індивідуального духу, вловлене достатньо далеко вглиб, губиться в якомусь міфічному маточнику. Це остаточне дно, поза яке вже годі вийти.
Художнє втілення тієї думки, що мені імпонує, я знайшов пізніше в «Якубових історіях» Томаса Манна, де воно відтворене в монументальному масштабі. Манн показує, як на дні всіх людських подій, якщо відокремити їх від полови часу та множинності, з’являються певні прасхеми та «історії», на яких ті події формуються в численних репліках. У Манна ними є біблійні сюжети, одвічні міфи Вавилонії та Єгипту. Я намагався у скромнішому, моєму масштабі знайти власну, приватну міфологію, власні «історії», власний міфічний родовід. Так само, як люди в давнину виводили своїх предків із міфічних подружжів із богами, так я вчинив спробу встановити для себе якесь міфічне покоління антенатів, фіктивної родини, з якої я виводжу мій справжній рід.
До певної міри ті «історії» правдиві, вони репрезентують мою манеру життя, мою особливу долю. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя.
Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв.
Фрагмент друкується за виданням: Бруно Шульц. Книга листів; уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський; переклав з польської Андрій Павлишин. — Київ: Дух і Літера, 2010.
Редакція висловлює вдячність видавництву Дух і літера за можливість публікації
