Про Лєшека Колаковського важко писати для читача, далекого від філософії. Так, звичайно, його біографія, як і життєписи багатьох інтелектуалів ХХ століття, вражає — досвід військового дорослішання, батько, який допомагав євреям рятуватися і був розстріляний ґестапівцями, симпатії до нової ідеології, яка прийшла у Польщу на лафетах совєтських танків, безповоротний розрив із комуністами після придушення Угорського повстання 1956 року, боротьба з авторитаризмом, яка, по суті, була сенсом усієї подальшої наукової діяльності та громадянської активності Колаковського.
Але ці факти — один перелік яких міг би лягти в основу сюжету роману або (за логікою нашого часу) захопливого серіалу про інтелектуала на тлі декорацій сталевої епохи — не дають відповіді на питання, чому Колаковський мав такий магічний авторитет серед сучасників. Чому його книги передавалися з рук в руки, чому на нього із захопленням дивилися навіть ті, хто з ним відчайдушно сперечався. Може, варто звернутися до текстів? Може, саме в них, а не в біографії секрет такої популярності й багаторічної навіть не поваги, а майже обожнювання?
Боюся, що ми і в текстах Колаковського не знайдемо цієї відповіді. Тим більше, що це не публіцистика. Це складні філософські праці, які вимагають серйозної підготовки. І можна з упевненістю сказати, що чимало шанувальників Колаковського були дуже далекі від філософії й не завжди могли дочитати його головні роботи до кінця. Так у чому ж тоді річ?
Річ — у мужності, але особливого роду. Колаковський не боявся помилятися, одна з його книг так і називається — «Похвала неконсеквентності» Повна назва українського видання — «Похвала неконсеквентності, або Як бути консервативно-ліберальним соціалістом». Книжка вийшла 2012 року в перекладі Богдани Матіяш та упорядкуванні Ярослава Грицака («Грані-Т»).. Колаковський все життя перебував у пошуку — думок, ідей, правил, самого себе. І цим був дуже схожий на своїх читачів і шанувальників, які філософських робіт Колаковського не читали, але могли оцінити цей невпинний пошук.
Проблема кожного, хто уявив себе моральним або ще якимось авторитетом, у тому, що він не допускає права на помилку. У тому, що проголошувані ним істини, як правило, достеменні й незмінні. У тому, що він запрошує своїх прихильників з букетами квітів до власного п’єдесталу. І йому починає здаватися, що якщо він дійде якогось «не того» висновку, якщо запропонує подивитися на ситуацію з геть іншого боку, замість квітів до його вигаданого або навіть справжнього пам’ятника принесуть гнилі помідори й протухлі яйця. А кому з нас, упевнених, що ми робимо щось важливе, хочеться бути закиданим протухлими яйцями? Ні, нам потрібні квіти, спалахи софітів, автографи й захоплені статті (тепер — коментарі в соціальних мережах, звичайно ж). Я і сам це чудово розумію, коли з певним побоюванням пропоную аудиторії — чи навіть окремому співрозмовнику — змінити кут зору. Я знаю, що зробити це необхідно, але як же захоплення, як думка про те, що я оберігаю цінності? Адже для того, щоб люди про мене так думали, я повинен виражати їхні погляди, а не свої! Так і починається деградація — і авторитетів, і їхньої аудиторії, і суспільства загалом.
Так-ось Лєшек Колаковський і був гарантією того, що така деградація ніколи не відбудеться. Тому що він помилявся, визнавав помилки, сперечався, помилявся знову — і так у пошуку істин пройшло все його життя. У пошуку істин. А не в їхньому догматичному затвердженні.
До речі, про догматичне затвердження. Колись Колаковський видав збірник філософських історій — «13 казок Королівства Лайлонії для великих і маленьких» (їх насправді було 14, та одну не пропустила комуністична цензура). І оскільки це все-таки казки, вони набагато легше читаються і запам’ятовуються, ніж класичні роботи Колаковського.
Так ось, в одній із казок філософ розповідає про чудове королівство Ґорґоля. Його король дійшов висновку, що піддані живуть надто коротко. Тож сім учених запропонували сім рецептів того, як жити майже вічно. І сім партій їхніх прихильників майже відразу ж почали кровопролитну громадянську війну, яка практично стерла Ґорґолю та її мешканців із лиця землі. Проте двоє жителів все ж залишилися — вчений, який вважав, буцім довголіттю сприяє споживання шпинату, і вчений, який був переконаний, що для довгого життя потрібно відрізати ніс, аби запобігати простудним захворюванням. Домовившись між собою, вони повідрізали носи й почали поглинати шпинат, що, втім, не мало ніякого значення — королівства вже не було на мапі.
І якщо ви хочете дізнатися, чому насправді впала Ґорґоля, я вам відповім: а тому, що серед її жителів не було Лєшека Колаковського.
