Вона боролася за права людей. А потім її спалили заживо. Думаєте, це історія з Середньовіччя? А може, місце розгортання подій — сучасний окупований Тибет? Аж ніяк. Це сучасна Польща. Смерть Йоланти Бжеської, яка боролася за права мешканців варшавських багатоквартирних кам’яниць, нещодавно навіть вшанував Сейм. Раніше правоохоронні органи скомпрометувалися, визнавши, що не можуть знайти вбивць активістки.
Кульмінаційний момент цієї історії припадає на 1 березня 2011 року. Випадковий перехожий помітив, що над ліском у Повсині на околиці Варшави здіймається дим. Він припустив, що хтось розпалив вогнище. А коли підійшов ближче, побачив спалене людське тіло.
Поліція кілька днів не могла ідентифікувати жертву — Йоланту Бжеську, народжену 1947 року, яка стала символом боротьби з варшавськими «колекціонерами житла». І це при тому, що донька відразу заявила про її зникнення.
Прокуратура розглядала кілька версій смерті: самогубство, нещасний випадок, убивство. Йоланта Бжеська вийшла з дому без телефону, сумочки й гаманця. Тіло було в лежачій позі. Облите кількома літрами гасу. Поблизу не виявлено ні ємности з легкозаймистою рідиною, ні запальнички, ні сірників.
Однак початки цієї історії сягають у набагато глибше минуле, ніж останні кільканадцять років. Усе почалося від так званого декрета Бєрута.
Повоєнні руїни
Невдовзі після завершення Другої світової війни, 26 жовтня 1945 року, Державна національна рада, яку очолював Болєслав Бєрут, видала указ про вилучення всіх земельних ділянок на території Варшави і передання їх у власність міста. Кажучи людською, а не правничою мовою, — людей обікрали.
Внаслідок указу Бєрута влада присвоїла від 20 до 40 тисяч об’єктів нерухомості, що становило близько 94 % всього варшавського житлового фонду. Формально будинки, які стояли на націоналізованих ділянках (часто це були повоєнні руїни) залишилися у власності попередніх господарів. Однак їх зобов’язали селити там людей, які отримали від влади ордер, або ж житло в них відбирали під різними приводами. Хоча б через те, що вони не надто швидко відновлювали будинки після воєнних руйнувань. Але яка у власників могла бути мотивація робити ремонт, якщо вони щойно втратили свої ділянки?
Центр Варшави після Другої світової війни, 1965. Джерело: Генеральний план ВаршавиКомуністи брутально порушили право на власність. Однак тодішня ситуація була б складною для кожної влади. Після поразки Варшавського повстання німці по-варварськи знищили столицю Польщі. Вони спалювали й висаджували в повітря будинок за будинком. Повоєнна Варшава була попелищем. Будь-яка влада мусила б ухвалювати важкі рішення, щоб у таких умовах відбудувати місто.
Під час війни багато власників, наприклад, польських євреїв, загинуло. Виник суцільний юридичний хаос. Власників нерухомості неможливо було відшукати. Спадкоємців розкидало по всьому світу.
Варшаву підняли з руїн, а у відібраних кам’яницях поселилися варшав’яни — переконані, що це цілком законно. Зрештою, часто вони самі брали участь у відбудові будинків.
Своє продовження ця історія отримала після 1989 року, коли колишні власники почали подавати до судів позови про повернення своєї власності, захопленої комуністами. Нова влада визнала, що попереднім власникам необхідно компенсувати завдані збитки — повернути майно або виплатити відшкодування. Однак системно це питання так і не вирішили — не було закону про реприватизацію.
Влада Варшави приймала від власників заяви про повернення майна. Саме тоді з’явилися комбінатори, яких прозвали «торговцями претензіями». Вони скуповували в спадкоємців їхні частки власності на нерухомість.
У принципі немає нічого дивного в тому, що хтось намагається здобути контроль над багатоквартирною кам’яницею, викуповуючи права групи спадкоємців. Останніх може бути багато, а отже, складно ухвалити спільне рішення щодо майбутнього будинку. Торговець викуповує у людей їхні права й стає головним власником.
Однак суди мають мало спільного зі справедливістю. Ба більше — з документами. Для суду єдина дійсність — та, яка відображена в документах. А отже, суддів не дивувало те, що спадкоємцю, який за кордоном надає повноваження своєму законному представникові в Польщі, понад сто років. Важливо, щоб усі печатки були на місці. Раптом виявилося, що кілька людей у Варшаві управляє багатьма кам’яницями, з якими ще кількома роками раніше не мали нічого спільного.
Головною проблемою «торговців правами» були мешканці кам’яниць. Щоб почати заробляти солідніші гроші, потрібно було їх позбутися. Забігаючи наперед, зазначимо, що закон був на боці тих, кому варшавська влада передавала кам’яниці: люди, які в них мешкали десятиліттями, були лише квартиронаймачами.
Як виселити квартирантів
Йоланта Бжеська мешкала в багатоквартирній кам’яниці на вулиці Набєляка, 9, на варшавському Мокотуві. 1951 року будинок відремонтувала спільнота жителів, до якої належав її батько. Взамін за це їх поселили в будинку, де Йоланта й прожила майже 60 років.
Біля будинку Йоланти Бжеської, 2022. Фото: Krzysztof Karnkowski / X25 квітня 2008 року пані Бжеська почула дзвінок у двері. Кілька людей на сходовому майданчику представилися новими власниками. Вони прийшли оглянути свою нерухомість.
Одним із них був Марек Моссаковський, в минулому — бізнесмен і адвокат, тепер відомий як «колекціонер житла». Він зібрав у столиці 14 багатоквартирних будинків.
1999 року Моссаковський узявся перекуповувати права у спадкоємців. Права власності на одну з кам’яниць він купив (як згодом з’ясував суд) у літньої жінки за… 50 злотих.
Щоб збільшити вартість захоплених кам’яниць, їх необхідно було відремонтувати, а головне — позбутися дотеперішніх мешканців. Але ж ті все життя прожили у цих квадратних метрах. Йоланта Бжеська не збиралася перебратися до запропонованого їй гіршого приміщення.
«Колекціонери житла» розробили власну тактику вигнання квартиронаймачів. Почали вони з різкого підвищення квартплатні, що призвело до спіралі заборгованости. Потрапила в неї і Йоланта Бжеська. Зрештою, нові власники почали прикладати всіх зусиль до виселення злісного неплатника.
А найупертіших мешканців «колекціонери житла» змусили з’їхати, використовуючи цілий арсенал ганебних методів. З їхньої легкої руки в квартирах раз у раз лунали німі телефонні дзвінки; під час гроз із домів зривало дахи; на дахах розміщували голубники; квартири заливали водою; у поштових скриньках власники знаходили траурні стрічки з написом «Останнє прощання»; у квартири підкидали тарганів; пробивали шини автівок мешканців; на сходовому майданчику розкидували сміття; розбивали стіни кам’яниць; просвердлювали дірки у стелях; руйнували хідники.
З багатьма з тих прикростей зіткнулася також Йоланта Бжеська. Деякі з цих методів сьогодні здаються абсолютно немислимими. Наприклад, Марек Моссаковський якимось дивовижним чином прописався в помешканні Бжеської без її згоди. А невдовзі в житті Йоланти сталася страшна трагедія — смерть чоловіка, однією з причин якої, ймовірно, став психологічний тиск з боку власників.
Від дій «колекціонерів» постраждало понад десять тисяч людей. Щоб чинити опір загарбникам житла, вони вирішили об’єднати зусилля.
Протест у мерії Варшави за участі Йоланти Бжеської (перший ряд, друга ліворуч), 2010. Фото: Дарек Голік / ForumЙоланта Бжеська стала співзасновницею Варшавської асоціації квартиронаймачів. Разом з іншими вона влаштовувала демонстрації під час виселень, привертала увагу чиновників і політиків, проте зазвичай наштовхувалася на байдужість.
Ця історія має й інший бік. З перспективи порядних власників, квартиронаймачі іноді й справді становили проблему. Орендна платня в умовах вільного ринку — сума набагато вища, ніж та, яка досі була по кишені мешканцям. Невідремонтовані кам’яниці занепадали. Часом вони псували краєвид і не вписувалися в міський ландшафт. Держава не могла фінансувати ремонт таких будинків, позаяк вони були в приватній власності.
Чиновники покликалися на непорушне право власности – немовби не помічаючи того, що «колекціонери житла» вдаються до ганебних методів, намагаючись отруїти життя мешканцям, яких вони хотіли позбутися.
Варшавська асоціація квартиронаймачів стала більмом на оці «колекціонерів житла». А також деяких міських чиновників. Адже процедура привласнення прав була можлива завдяки підтримці групи працівників варшавської мерії. Міська голова Ганна Ґронкевич-Вальц згодом визнала, що в міській владі діяла злочинна група. Вона звільнила кількох директорів, проте сама не несла жодної відповідальности.
Хто вбивця?
Слідство у справі смерти Йоланти Бжеської від самого початку велося мляво й хаотично. Деякі докази, зокрема особисті речі зі слідами ДНК, зникли. 2013 року розслідування припинили у зв’язку з відсутністю складу злочину.
Відновили слідство аж 2016 року — під гучні політичні обіцянки, що злочин врешті розкриють. Оскільки влада вирішила, що варшавська прокуратура не в змозі цього зробити, справу передали до прокуратури в Ґданську.
Взято 300 свідчень очевидців і проаналізовано 50 експертних висновків. І того ж 2016 року справу знову закрили: прокуратура не знайшла жодних доказів скоєння вбивства. Вона взагалі не змогла встановити, чому Йоланта Бжеська опинилася в Кабатському лісі й що відбувалося безпосередньо перед її смертю.
Проти «колекціонера кам’яниць» Марека Моссаковського винесли кілька судових вироків, але вони стосувалися інших кам’яниць, а не тієї, де жила Йоланта Бжеська. На одній із вулиць з’явився єхидний мурал із зображенням Моссаковського з каністрою в руці й написом: «Варшава легкозаймиста».
Мурал із Мареком Моссаковським у Варшаві. Джерело: Центр анархістської інформації / Wikimedia2014 року помешкання Йоланти Бжеської виставили на продаж за мільйон злотих. Приблизно 304 тисячі доларів за тодішнім курсом. 2017 року рішення про реприватизацію багатоквартирної кам’яниці по вулиці Набєляка, 9 скасували.
2015 року набув чинності закон, який захищав квартиронаймачів від недобросовісних орендодавців. У десяті роковини смерті Йоланти Бжеської польський Сейм вшанував її пам’ять спеціальною резолюцією. В червні 2021 року Йоланті Бжеській присвоїли звання почесної мешканки Варшави. Через багато років після смерті держава зробила такий широкий жест у бік людини, якій за життя не допомогла ані на йоту.
Упродовж наступних років політики виражали (й досі виражають) обурення з приводу її смерті. Прокурори були й досі залишаються безпорадними. А ціни на нерухомість невипинно зростають.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
