Алєксандра Шарлат: Пані Йоанно, ваше життя — детектив?
Йоанна Хмєлєвська: Судячи за результатами, безперечно, так. Я працюю все життя, але що з цього маю… не скажу, бо не хочу грубо висловлюватись.
АШ: Але ж у вас була така хороша професія — архітекторки…
ЙХ: Певний час я тягнула обидва фахи, але довго так не витримала, бо обидва вони творчі. Архітектор у конструкторському бюро не закінчує роботу о 16:00, — він продовжує її дорогою додому, вдома, розмірковує над нею ночами. Одного разу, їдучи тролейбусом, я розробляла в голові санвузол для нового проєкту майстерні. А коли вийшла на кінцевій зупинці, то прожогом помчала додому — якнайшвидше все накреслити.
АШ: Ви також доклалися до створення однієї з культових будівель соціалізму — варшавського Будинку селянина. Будівля сучасного готелю Gromada на площі Повстанців Варшави.
ЙХ: Так, причому протягом усього будівництва, але тільки як технічна співробітниця. Мені тоді потрібно було забезпечити собі архітектурно-будівельну ліцензію.
АШ: То чи варто було кидати таку солідну роботу заради детективів?
ЙХ: Варто. В моєму випадку безглуздо було б всіма силами триматися за архітектуру, бо я ніколи не була видатною концептуалісткою. У проєктуванні я — посередність, і не більше.
АШ: Одна моя товаришка, чудова журналістка, каже, що через письменництво намарно розтратила своє життя, а у вас, бачу, без писання життя немислиме. Зараз ви закінчуєте нову книжку, здається, вже 60-ту.
ЙХ: Писання — моє хобі. Закінчую, так, я вже на останніх сторінках, і все ніяк не можу дійти до останньої.
АШ: Це буде…
ЙХ: Нічого не буде. Не скажу, бо сама не знаю, що то буде.
АШ: Але детектив?
ЙХ: А хто його знає? Може, побутовий роман.
АШ: Ви створили новий жанр — іронічний детектив. Що вас найбільше захоплювало в роботі над книжками — висміювання абсурдності польської соціалістичної дійсності чи сам злочин?
ЙХ: Критики не знали, до якого жанру мене віднести, і вигадали назву «кримінально-розважальний роман». Шукати абсурдність особливо й не треба було — все саме впадало в очі. А що захоплювало найбільше? Залежить від ситуації. Злочини теж бувають захопливі.
А писати я почала зі статей про колористику інтер’єрів робочих приміщень. Замовлення отримувала від журналу Kultura i życie, який видавався при Центральній раді профспілок. Там працювала моя тітка — все тоді відбувалося через знайомства — і вона як редакторка прилаштовувала мої тексти. Якось мені доручили писати про будинки культури в Радянському Союзі, і я ніяк не могла зрозуміти, як таке можливо, що там нема туалетів. А їх і справді не було, я в цьому потім особисто переконалася.
АШ: Але вам заборонили про це згадувати.
ЙХ: А я все одно вхопилася за ці туалети. Зрештою, написала про них в одній зі своїх книжок — героїня перебуває на поминках у Кракові у незнайомих людей і говорить тільки про совєтські туалети.
АШ: А як на це відреагувала цензура? У ті часи через неї проходила кожна публікація.
ЙХ: От саме цього цензура і не зрозуміла. У них на стіні висів довжелезний список заборонених слів, і у випадку сумнівів вони перевіряли, чи дозволено вживати якесь конкретне формулювання. Одного разу мені затримали всю книжку через вираз «паршиві гроші», оскільки у цензорів це асоціювалося з антисемітизмом. Мені таке навіть в голову не прийшло. Тож я замінила вираз на «паршиві долари», і більше ні в кого не виникло жодних зауважень.
А ще якось намагалися загальмувати видання «Клятої спадщини» Єдиний роман Йоанни Хмєлєвської, перекладений українською. Він вийшов у перекладі Юлії Булаховської в журналі «Всесвіт», номери 2, 3-4 за 1997 рік. як «неморального» роману, оскільки злочинці в ньому були симпатичними людьми із пристойного товариства і у фіналі їх так і не покарали. Тож я змінила категорію їхнього злочину, і тоді якось воно пройшло.
Були проблеми і з книжкою «Крокодил з країни Кароліни», весь сюжет якої будувався на телефонному підслуху, але ж «у Польщі немає підслуху»! Це мене довело до шалу. Довелося все змінити, і вийшло, що це не ми, боронь боже, постійно підслуховуємо, а ворожа капіталістична сила.
АШ: Ви знали всі слова з того списку?
ЙХ: Звичайно, і намагалася їх уникати або ж трохи змінювати. Завдяки цьому в дитячій книжці «Скарби» пропустили детальний опис процедури виїзду партійних діячів на роботу за контрактом в арабські країни. Вони взагалі в цьому не розумілися, а я боялася, що через це книжка може зависнути. Один зі своїх романів — «Дикий білок», тобто продовження «Леся» — я написала у пророчому передчутті майбутнього. Книжка не набула популярності, тому що її повважали надто вже катастрофічною. Понад 30 років тому я описала все те, що відбувається сьогодні.
АШ: Пригадую сцену покупок у продуктовому магазині, де все — не те, чим видається: у котлетах замість м’яса сурогат із риби, заморожені продукти старі як світ, а курчата шкідливі для здоров’я. Наче сьогоднішню газету читаєш.
ЙХ: Саме так. Все збулося, от тільки стало ще гірше. І цензура не причепилася.
Йоанна Хмєлєвська. Фото: Ярослав Стахович / ForumАШ: Найсмішніша ситуація тих часів?
ЙХ: Як я писала разом з режисером Яном Баториєм сценарій до фільму «Ліки від кохання». Оскільки у нього вдома був ремонт, а в мене — маленькі діти, ми працювали в кав’ярні «Ґранд Готель». Ми голосно обговорювали різні злочини, особливо пов’язані з фальшуванням грошей, і раптом помітили, що люди пересідають за інші столики, подалі від нас.
АШ: А чи при виході на вас не чекав похмурий чоловік у сірому плащі з піднятим коміром?
ЙХ: Якщо й так, то, мабуть, він вистежував Батория, бо я ніколи ні з ким таким не зустрічалася. Але й не здивувалася б, якби щось схоже трапилося. Молоде покоління цього не розуміє. От зараз мені, наприклад, пропонують написати сценарій за «Лесем», але дія має відбуватися в наші дні! А це нереально: як можна перенести дію в наш час, якщо одна з ключових сцен у книзі — як Лесь розпачливо метається з монеткою п’ятдесяти грошів у пошуку телефонного автомату?! Адже в ті часи знайти в Польщі справний телефон-автомат було справжнім чудом. Але що дивуватися, я й сама ловлю себе на тому, що, читаючи старі американські чи французькі детективи, дуже дивуюся, чому герої не користуються мобілками!
АШ: Злочини «по-польськи» — вишукані чи примітивні?
ЙХ: Є кілька детективів зі старих років, написаних розумно, в яких мотив і вся решта цілком продумані. Але загалом польський детектив надзвичайно примітивний. Тільки зараз я розумію, як багато книжок колись писалося «під режим».
АШ: Незважаючи на вбивства та неймовірні злочини, ваші романи дуже життєствердні, хоча навколо було далеко не весело. Звідки ви черпали стільки гумору?
ЙХ: Мені все видавалося смішним, тут справа в характері. Я оптимістка від природи: якщо в чомусь, навіть у найжахливішому, було щось смішне, я це відразу помічала. Це неможливо було не помітити!
АШ: Над яким зі своїх романів ви сміялися найгучніше?
ЙХ: Над «Лесем». Я сміялася, коли писала. Однієї ночі навіть син прокинувся. Прийшов до мене й каже: «Мамо, та що ж таке? Боже ж ти мій…». А закінчилося все тим, що він почав читати, заглядаючи через моє плече, що я пишу. А потім, заливаючись сміхом, закричав: «Пиши швидше! Пиши швидше!».
АШ: Ви не написали жодного детективу з політичним підтекстом.
ЙХ: Я ненавиджу політику. А самі політики надзвичайно дурні. Як можна було перед самим Євро-2012, нашою найбільшою катастрофою в історії Європи, одночасно викинути такі номери, як пенсійні реформи, зміни в системі охорони здоров’я, весь цей фармакологічно-медичний ідіотизм, а на додаток перекопати всю Варшаву так, аби ніхто не міг нікуди проїхати! Одне з двох: або такі рішення приймає індивідум, абсолютно позбавлений мізків, або ж хтось, хто вирішив остаточно угробити країну. Але хвилюватися не варто, відповідальності за це ніхто не понесе, тому що в нас слова «відповідальність» не існує. Якщо хтось на нього натрапляє, то навіть поняття не має, що воно може означати.
АШ: А чи доводилося вам як письменниці вивчати гучні нерозкриті злочини?
ЙХ: Ні, я цього не відстежую, тому що це вимагало б занадто багато зусиль і часу. Немає такого злочину, який не можна було б розкрити за допомогою сучасних технологій. Але судово-медичні експертизи в криміналістичних лабораторіях дорогі. Крім того, виникає питання: чи насправді хтось хоче дізнатися правду? І тут ми вступаємо в сферу політику, а я політикою не займаюся.
АШ: Тобто ви просто вирубуєте телевізор, щоб нічого такого не передавав?
ЙХ: Саме так. З величезним задоволенням.
АШ: У ваших романах злочини часто розслідує жінка. Як ви вважаєте, жінка мислить логічніше за чоловіка?
ЙХ: З чоловіками загалом складніше, бо вони ледарі. Важко знайти такого, хто проявить належну активність і працелюбність. Мені ніколи не щастило з прототипами: щойно на горизонті намалюється хтось відповідний, як виявляється, що він уже встиг у чомусь проколотися. Проте жінки теж бувають різними, іноді вони настільки дурні, що аж дивитися неприємно. Особливо ті панянки без комплексів, для яких життя немає без всіляких вечірок. Вони зазвичай сидять у когось на шиї: спочатку в батьків, потім у нареченого, відтак у чоловіка. «А якщо чоловік піде, що вона буде робити?» Ну, повісься, дурепо, якщо не знаєш, що робити. Він працює з ранку до ночі, а вона сидить удома і вмирає від нудьги… Такій хочеться дати копняка.
АШ: Але ситуація змінюється. Згідно зі статистикою, сьогодні жінки частіше подають на розлучення. Вони не хочуть залежати від чоловіка.
ЙХ: Отже, у них є якась професія, робота, вони самостійні. І не хочуть прасувати ці дурнуваті сорочки, стежити за тим, щоб вчасно підштанники закинути в пралку, щоб повісити чистий рушник та ще й ванну за ним помити. А він ще приходить і репетує, що хоче їсти. А це ж не ресторан, а всього на всього дім.
АШ: Про те, що потрібно робити, щоб домашнє життя не перетворилося на детективну історію, ви пишете в гумористичних порадниках «Як вижити з чоловіком», «Як вижити з сучасною жінкою» і «Як вижити одне з одним».
ЙХ: Це був жарт.
АШ: Ви там написали, що рівноправність — найбільше нещастя для жінки. Чому?
ЙХ: Тому що ці божевільні зайшли занадто далеко. Треба було вимагати прав, але не брати на себе обов’язки. А вони, вимагаючи прав і отримавши їх, взяли на себе ще й чоловічі обов’язки. Чоловіки цьому тільки тихцем зраділи. І тепер вони сидять, задоволені, на дивані, а баба тягне всю роботу на собі. І всі приходять до неї: «Де гроші?!».
АШ: Раніше було соромно зізнаватися в тому, що ти любиш детективи, а сьогодні це стало модним. Ніхто не соромиться читати Стіґа Ларссона чи, наприклад, Краєвського. Кримінал з успіхом замінив побутовий роман.
ЙХ: З’явилися романи Марека Краєвського, дія яких відбувається в міжвоєнному Вроцлаві. Вони для мене психологічно заважкі. Їм би трохи легкості. Життя — це ж не лише чорне. Мені особливо подобаються шведські детективи.
Побутовий роман приємно читати, і він найбільше розповідає про епоху. А детектив має відображати реальність. Саме з детективів ми часто дізнаємося, яким було життя в інших країнах. А Арчер, Форсайт? Вони писали чудові книги.
Адже справа не в жанрі — соціальний роман, історичний чи детектив, — важливо, щоб він був добре написаний. Деякі книжки смертельно нудні. Звісно ж, кожен робить, що може. Пишуть романи і жінки, не всі шедеври, але багато смішні, приємно написані, інтелектуальні. Деякі дурнуваті, але, зрештою, я теж час від часу пишу по-дурному.
АШ: Потрібно мати талант.
ЙХ: Та який там талант! Потрібно мати щось у голові, мізки. Але я бачу, що популярні автори абсолютно розпещені. Ну, як же так, адже треба дбати про реалії, навіть у детективах. Інакше виходять такі нісенітниці, як у романі Робертс, повному неймовірної будівельної маячні. Там героїня, зводячи будинок, постійно замовляє плінтуси. Я прикинула, що вона їх три потяги отримала. Одна наша авторка написала роман для молоді, дія якого відбувається у XIII столітті, і вже самий початок псує книгу: хлопчик знаходить на пляжі бурштин. Могла б мені зателефонувати, я б їй тоді розповіла, що він міг знайти на цьому пляжі. Жахлива нісенітниця. А ще Мацєй Сломчинський, він же Джо Алєкс, у одному своєму творі представив водний велосипед зі штурвалом: героїня його повернула і впала у воду! Мабуть, він ніколи в житті не бачив водного велосипеда.
АШ: А сучасність вас надихає? Чи бачите ви нові теми, нові мотиви для своїх романів?
ЙХ: Немає нових тем. Усе, що відбувається зараз, відбувалося й шість тисяч років тому. По суті, людина не змінилася. З’явилися нові технічні можливості, але це на неї зовсім не впливає. Зараз є все те саме, що було завжди: гроші, любов, ревність, помста. Бажання щось приховати — таємниці, секрети. Але здебільшого, йдеться про гроші.
АШ: З нинішньої точки зору — чи обрали б ви інший життєвий шлях?
ЙХ: Останнім часом я багато про це думала — з великою гіркотою, до речі, — що було б, якби я колись вчинила інакше. Бо вчинила я дуже нерозумно. Життя це підтвердило: я поступила як ідіотка, і зараз це добре видно. Але мене виправдовують певні обставини. Можливо, потрібно було їх подолати, але звідки мені тоді було знати, що потрібно.
АШ: Чи є якийсь ненаписаний роман, який не дає вам спокою і чекає свого втілення?
ЙХ: Так, але не детективний, а історичний, за принципом «що було б, якби…». І мова не лише про історію Польщі, а й про світову. Що було б, якби Едвард II не був гомосексуалом? Тоді Ізабелла так страшно б не чіплялася до своїх невісток, і у Франції не було б Столітньої війни. Або цей придурок Казимир Великий… От якби його дружина звабила якогось зброєносця і народила чергового П’яста? Можливо, він навіть не звернув би увагу, що це не його дитина… І ми мали б геть іншу історію. А якби Ядвіґа вийшла не за Ягайла, а за того свого Вільгельма… Для початку нам довелося б змінити географічне розташування, вийшло б геть інше суспільство, інший менталітет, інші звичаї — адже ми є сумішшю багатьох сусідніх народів. Навіть наша мова має багато запозичень з усіх сторін.
АШ: Що зараз приносить вам найбільше задоволення?
ЙХ: Душевний спокій.
АШ: А що вас дратує?
ЙХ: Безліч речей, наприклад, гуманізм у стосунку до злочинців, яким усе дозволено. Ну, і смертна кара. Не можна викидати з Кримінального кодексу смертну кару, бо існує 99 % ймовірності, що засуджений до довічного ув’язнення злочинець вийде і вб’є ще п’ятьох невинних людей. За яким таким правом?!
АШ: Це неполіткоректно. Цивілізований світ вважає, що не можна засуджувати до смерті іншу людину.
ЙХ: А з якого такого дива ми прирікаємо на смерть нових безневинних жертв?! Нехай мене засуджують всі, хто хоче і скільки хоче, на здоров’я. Чимало людей загинуло від рук «ресоціалізованих» злочинців!
АШ: У вас два сини. Ви часто з ними бачитесь?
ЙХ: Молодший уже 25 років живе в Канаді, він одружився в Польщі, а потім зі всією сім’єю поїхав туди. Моя внучка вийшла там заміж, закінчила інститут і двічі на рік відвідує мене разом зі своїм чоловіком. Зазвичай ми спільно проводимо відпустку десь у Європі. Але останні два роки я почуваюся не дуже добре, тому ми не подорожуємо і діти приїжджають сюди.
А другий син живе в Польщі, тільки я не знаю, де він саме зараз — у себе вдома чи на Мазурах. Тому що він втратив голову від віндсерфінгу й постійно плаває. А зараз будує пристань для тих дошок і ангар для човнів. Але краще нехай займається цим, аніж байдикує. А друга внучка закінчила інститут у Польщі, працює.
Ще в мене є племінник, який зі своєю дружиною Малґожатою, моєю видавчинею, дуже мені допомагають у повсякденному житті, наприклад, з покупками.
АШ: І на додачу у вас ще чотири коти, які приходять до вас, коли їм заманеться.
ЙХ: Коти прекрасні! Якщо котик хоче, щоб його погладили, він прокрадається в дім і ластиться. Тоді його треба погладити. Потім він іде до холодильника й промовисто на мене дивиться. А коли він уже ситий і йому нічого не потрібно, то він чхати хотів на мене і робить, що йому заманеться. Буває, всі четверо сплять на моєму дивані, а вночі знову йдуть гуляти.
Усі мене сварять за куріння. Але для мене це тільки стимул взяти ще одну цигарку. Я почала курити у 30 років, щоб не гладшати. А сьогодні що мені ще залишається? На танці ж я не піду.
АШ: Любов залишається, пані Йоанно. Вона ніколи не вмирає.
ЙХ: Та борони боже! Це ж так виснажливо. Лікарка мені сказала: «Ви тільки не напружуйтеся!».
АШ: Але ви відчуваєте себе реалізованою жінкою?
ЙХ: Радше так! Я не скаржуся. Те, чого я найбільше хотіла, я отримала.
АШ: Славу, гроші?
ЙХ: Цікаве життя.
Скорочена версія розмови публікувалася в журналі Gala 2013 року.
Переклад Марії Шагурі, редагування Наталі Ткачик
