У роковини смерті знаменитого польського видавця і редактора , засновника паризької «Культури» Єжи Ґєдройця я здаю собі справу в тому , що моє знайомство з його спадком розпочалося приблизно в ті самі роки: 20–25 років тому. Час активної діяльності Ґєдройця, час «Культури» я знаю швидше з мемуарів і розповідей останніх співробітників редакції часопису, з якими мав честь бути знайомим.
Обкладинки видання «Культура».Джерело: tezeusz.pl
Це може здаватися дивним для польського читача: для нього «Культура» була такою самою невід’ємною частиною «альтернативної» реальності , як для радянських людей «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина або вірші Василя Стуса. Але у тому й полягала особливість життя в радянському світі, що альтернативна, дисидентська реальність була виключно своєю. А з інших «бараків» соціалістичного табору доносився хіба що відгомін дозволеного. І, треба сказати, цей відгомін у випадку з Польщею вже дивував своєю розкутістю. Не так, звичайно, як у ситуації з Югославією Тіто, медіа якої дозволяли собі такі викрутаси свободи, які у Радянському Союзі можна було почути хіба що в ефірі «Радіо Свобода». Але все ж таки. Все ж таки у польській літературі, публіцистиці, медіа відчувалася традиція дискусії, яка тільки посилилася в епоху створення «Солідарності» — ну , тоді вже й не так багато офіційних польських видань потрапляло до Києва. І , звичайно, я тоді не дуже розумів, що до цієї традиції дискусії, намагання реалістично поставитися до життя доклав особистих зусиль Єжи Ґєдройць. Що «Культура» залишалася важливою частиною польського емігрантського і внутрішнього життя навіть тоді, коли еміграція її не сприймала, а влада забороняла.
Зрозумів я це саме тоді , коли автори «Культури» почали входити у наше життя. Знайомство зі щоденниками Вітольда Ґомбровича назавжди змінило мене як публіциста — я зрозумів , що таке інтимність у спілкуванні із читачем. Усвідомив, що не потрібно боятися власної думки, навіть тоді, коли ця думка суперечить уявленням більшості.
Переконався , що виграти можна лише тоді, коли ти на кілька кроків попереду своїх співвітчизників — і тільки таку позицію можна займати у публіцистиці й журналістиці, ніяку іншу. Будь-яка інша позиція, будь-яке загравання з аудиторією, будь-яка спроба сподобатися, будь-яка спроба підживлювати її ілюзії, інфантилізм, небажання бачити реальність — це твоя поразка і поразка твоєї країни. Тільки коли ти відстоюєш власну точку зору, ти можеш допомогти розвитку — хай навіть твої співвітчизники доженуть тебе за 20 — 25 років. Але хай доганяють, хай стараються, хай пітніють, тільки б не зупинялися. І ти сам маєш не зупинятись, сам маєш бігти, тільки щоб вони тебе не наздогнали.
Творчість — це намагання завжди бути попереду своєї аудиторії , завжди бути з тими, хто народиться, а не з тими, хто живе сьогодні. Якщо ти пишеш для сучасників — ти мрець.
От що я зрозумів не тільки з щоденників Ґомбровича , а й з творів інших авторів «Культури», з якими почав знайомитися в ті роки. І швидко усвідомив, що у всього цього процесу, незважаючи на його різноманітність, незважаючи на все розмаїття стилів і політичних поглядів, мав бути деміург.
Так я «вирахував» масштаб особистості Єжи Ґєдройця. І вперше позаздрив авторам «Культури»: у них був Редактор.
Мрія про Редактора — одна з головних мрій мого творчого життя. У перші роки моєї роботи ще були люди , які не просто працювали з текстами, а й сприяли розвитку своїх авторів, усвідомлювали, що тільки особистість може створити цікаву газету, телеканал, часопис, радіостанцію. Редактори, у яких була місія, а не просто бажання керувати підприємством. Але з часом я перестав зустрічати таких. З часом я зрозумів, що тепер буду редактором самому собі. Ну й, можливо, іншим — якщо випаде нагода. Але свого редактора я вже не зустріну.
Той , хто ніколи в житті не писав професійно текстів, не зрозуміє глибини мого розпачу. Це як пояснювати, чим відрізняється зростання дерева у доглянутому лісі й у дикій пущі. У пущі теж може вирости — якщо пощастить. Але якщо деревами опікуються, шансів піднятися до небес набагато більше. А так ти зростаєш тільки із мрією побачити небо і сподіванням на диво, таким банальним у нашому українському житті.
Оце те , що давав Ґєдройць своїм співробітникам і авторам — можливість побачити небо. Оце те, що давав Ґєдройць своїм читачам — можливість побачити обрій. І можливість побачити , що там за обрієм. Важко собі навіть уявити, якої щоденної титанічної роботи все це вартувало, якої наполегливої сили думки. Але це ще раз переконувало: людина, яка усвідомлює свій обов’язок і власні цінності, яка працює заради майбутнього свого народу, яка вміє дивитися вперед, ніякої роботи не боїться, ніякої відповідальності не боїться. І здатна ділитися цією сміливістю і відповідальністю зі своїми соратниками.
Ось чому я й досі мрію про пана Редактора.
