Єжи Гофман народився у Кракові в асимільованій єврейській родині. Батьки були лікарями. Після вибуху Другої світової війни Гофмани втекли спершу до Тернополя , потім опинилися у Стрию, а далі у Дашаві, звідки їх совєтські органи вислали на Сибір. Там померли бабуся і дідусь з батькового боку. Та частина родини, яка залишилась під німецькою окупацією, загинула в Голокості.
Подорож у світ кіно Гофман розпочав з документалістики. Стрічка «Увага , хулігани!» (Uwaga, chuligani!), знята 1955 року спільно з режисером Едвардом Скужевським, стала виходом поза соцреалістичні схеми при трактуванні теми і започаткувала «чорну серію» суспільних документів у польському кінематографі.
У художньому кіно Гофман дебютував також у тандемі зі Скужевським: разом вони зняли кримінальну комедію «Гангстери і філантропи» (Gangsterzy i filantropi). Фільм вийшов на екрани 1962 року і завоював симпатії як критиків , так і глядачів.
Велику популярність Гофман здобув після прем’єри мелодрами «Знахар» (Znachor , 1982). Це друга екранізація однойменного роману Тадеуша Доленґи-Мостовича — першу здійснив був режисер Міхал Вашинський у 1937 році.
Та справжня слава прийшла до режисера після екранізування Трилогії Генрика Сенкевича. Правда , роботу з Трилогією Гофман почав із завершальної частини, «Пан Володийовський»: фільм вийшов на екрани у 1968 році. Друга частина, «Потоп», з’явилася 1974 року. А ось першу частину Трилогії Сенкевича, «Вогнем і мечем» , Гофман екранізував наостанок. Картину довелося знімати у час, коли польська кінематографічна галузь перебувала у глибокій економічній кризі. Щоб завершити роботу над стрічкою, Гофман взяв позику в банку, заклавши свій будинок. Фільм вийшов на екрани 1999 року і здобув серця мільйонів глядачів у всьому світі.
У 2008 році Гофман повернувся до документалістики і зняв фільм «Україна. Становлення нації». Стрічка складається з чотирьох серій , близько 50 хвилин кожна, і розповідає історію від хрещення Русі до першої декади ХХІ століття. Поштовхом до створення фільму став титул книжки Леоніда Кучми «Україна — не Росія» (2003). Як розповідав режисер, його ця назва дуже здивувала, бо йому, котрий виріс у Росії, в Сибіру, де про Україну як самостійну одиницю не говорилося, завжди було очевидно, що Україна — таки не Росія.
- Я завжди стежив , щоб біля знімального майданчика був хороший паб. Загалом, намагався зробити все максимально комфортним. Для всіх без винятку, тому що художник малює картину один, письменник пише книгу один, а режисер знімає фільм разом з іншими людьми, і якість їхньої роботи залежить від того, чи їх поважатимуть. Вважаю, що повага до колег є однією з основних детермінант роботи режисера.
- Мій ідеал режисера — Чарлі Чаплін , фільми якого дивилися й інтелектуали, і кухарки — і ті, і ті плакали.
- Я хотів завойовувати глядачів розмахом , багатством і виразністю кінематографічного бачення. Особливо мене цікавила історія.
- На щастя , фільм створює режисер, і це я був відповідальний за акторський склад, саме я приймав рішення, бо мистецтво не терпить демократії та голосувань.
- Або робиш щось з відчуттям виконання своєї життєвої місії , якого у мене ніколи не було, або, як власне у моєму випадку, щоб подарувати іншим і собі трохи задоволення. Звісно, створення фільму було до біса важкою роботою. Але також задоволенням, грою, чи, як ми тут кажемо, забавою.
- Надія має велике значення в житті людини. Вона дозволяє нам пережити все , що ми не змогли б без неї пережити. Воля до виживання мобілізує всі енергетичні сили навіть у щурів. Наукові досліди показали, що серед щурів, кинутих у воду, той, який вже раніше плавав і йому дозволили врятуватися, плавав довше за решту. В нього була надія. Всі люди різні, отже ми відрізняємося і як творці. Мистецтво повинно бути просіяне через самого себе. А для мене надія — це дуже важлива, якщо не найважливіша, тема творчості.
- Моє дитинство в Горлицях було щасливим , хоч і коротким. Батьки, відомі лікарі, люблячі бабусі та дідусі. Купання в кришталевій річці Ропі, ігри з друзями в парку. Першого вересня я мав йти до другого класу... Був 1939 рік, і першого вересня ми з батьками, дідом і бабусею по лінії тата, рятувалися від бомб останнім потягом. Горіли нафтові цистерни в Ґлінику Маріампольському. Чорні хрести німецьких літаків, що низько летіли, батьківські руки, що підіймали мене майже в повітря, аби тільки дістатись далі в поле, страшні крики поранених. Тоді я вперше побачив смерть зблизька. Ми дісталися до Тернополя. Місто було повне біженців. Мені тоді було сім років. А потім увійшла Червона армія. Все військо пахло дьогтем, втертим в чоботи й пояси. Батьки влаштувалися на роботу в Дашаві, а звідти нас вислали в Сибір. Хоч як це парадоксально, але завдяки Сибіру я залишився живим, інакше б загинув у Голокості, як понад 20 осіб з моєї найближчої родини. Коли ми повернулися з Сибіру, їх уже не було.
- У мене завжди була душа бійця. Я був здатен стиснути і зуби , і кулаки. Пройшов досить сувору школу життя. У 13–14 років ми вже були дорослими.
- Я не вважаю , що патріотизм належить якійсь партії. На мій погляд, це просто обов’язок кожного громадянина.
- Я втілив мрію свого життя , але по-справжньому пишаюся лише своєю донькою Йоанною Гофман, яка живе в США. Вона співпрацювала зі Стівом Джобсом і є співвідповідальною за успіх компанії Apple. Роль Йоанни у фільмі «Стів Джобс» зіграла велика акторка Кейт Вінслет. Також я пишаюся своїми онуками — Єремою і Ґабріелем, які разом із матір'ю відвідують мене щороку на Мазурах.
- Мої мрії збуваються. Я прокидаюся під спів птахів , переді мною вигляд на чудове озеро. Я можу знову рухатися, ходити. То чого ще мені бажати? До мене приїздять друзі, ми досі можемо дивитися одне на одного через скло, глибоко в очі. На жаль, нас стає все менше... Просто треба насолоджуватися кожним днем. Я насолоджуюсь.
- Напевно , я жив надто інтенсивно, і то не тільки на знімальному майданчику: виснажив своє тіло, щоб сьогодні зняти хороший фільм. Ні глядачам, ні мені не потрібен поганий фільм.
