Краєвид на Зґожелєц із берега німецького Ґьорліца. Фото: Денис Вірен
05 жовтня 2020

Державний кордон формату А4

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Прикордонні міста — завжди особливі. У них-бо несамохіть замислюєшся над схожістю і відмінністю сусідніх країн, над умовністю і мінливістю політичних карт. У Польщі поживу для таких роздумів надають і Тересполь на сході, і Цєшин на півдні, і менш відомий, але не менш цікавий Зґожелєц на заході.

Темі прикордоння присвячено чимало досліджень соціологічного, філософського та культурологічного спрямування. А оскільки Польща межує не лише з колишніми совєтськими республіками, а й із західним світом, особливо цікаво опинитися в цих «перехідних просторах», відчути відмінності й збіги, замислитись над специфікою кордонів і властивими їм такими різноманітними ролями. Яскраві й відомі приклади — геть не подібні одне на одного Тересполь і Цєшин.

Перший — важлива точка розмежування Європейського Союзу та постсовєтського простору, але якщо Тересполь цілковито провінційний, то Брест, що розташувався на іншому березі Західного Бугу, в Білорусі, досі вражає архітектурним ансамблем (і, звичайно, знаменитою фортецею). Інша справа Цєшин: єдине до Другої світової війни місто тепер розбите на дві частини, польську і чеську. Історично цінне Старе місто «відійшло» до Польщі. Поза тим, якщо перейти кордон на річці Ольза, можна й не помітити, що опинився в іншій державі. Ще кілька хвилин (і метрів) тому ви, з чаркою польської вишнівки в руках, милувалися Цєшинською Венецією, аж ось до вас уже звертаються чеською.

Зі схожою історією стикаєшся в Зґожельці — польській частині німецького міста Ґьорліц, розсіченого на два нерівні шматки 1945 року. Передмістя опинилися на польських теренах, тож більшість будівель — довоєнні особняки і панельні будинки комуністичного періоду.

Набережна річки Нейсе, якою проходить кордон — найвідоміше місце і центр міського життя Зґожельца. Тут розташовані важливі пам’ятки: будинок німецького теософа Якоба Беме, який прожив у Ґьорліці чимало років, Лужицький музей (адже місто розташоване саме на території регіону Лужице, історично заселеного лужицькими сербами), — а також численні кав’ярні і ресторани. Треба сказати, сюди дуже активно ходять «з-за кордону» жителі Ґьорліца — мабуть, через більш різноманітну кухню і, звичайно, доступні ціни.

Ратушна площа у Ґьорліці. Фото: Денис Вірен

Пішохідний міст через Нейсе був підірваний нацистами 7 травня 1945 року і відновлений лише 2002-го; одразу за ним височіє монументальний костел св. Петра і Павла.

Але найбільше тут вражає майже демонстративна умовність державного кордону: ні каменя, ні стовпа, ні таблички. Тільки знак, більше схожий на роздруковане на аркуші А4 і заламіноване оголошення. І навіть на ньому — ні прапорів, ні гербів, лише напис: Granica państwa.

Щоправда, на сусідньому автомобільному мості позначення більш офіційне і помпезне, і все ж неможливо не поринути у наївні мрії: от би так виглядали всі кордони світу! Най би на них ніхто не звертав уваги, прогулюючись туди-сюди вдень і вночі...

Вперше опиняючись у Ґьорліці (а в моєму випадку — взагалі в Німеччині і, до речі, саме вночі), відчуваєш щось подібне до когнітивного дисонансу. В одному з барів неподалік Ратушної площі з тобою прекрасно говорять польською, а на вході зустрічає афіша «Холодної війни» Павла Павліковського німецькою мовою.

При цьому співробітники вокзалу (чудового і доглянутого, не до порівняння із залізничними станціями Зґожельца) не знають ні польської, ні англійської.

Залізничний вокзал у Ґьорліці. Фото: Денис Вірен

Спочатку важко позбутися відчуття, частково нав’язаного стереотипами, що все тут дещо надміру впорядковане, вичищене. Та варто поблукати довше, як помічаєш: багато вулиць у стані тривалого ремонту або просто дуже занедбані, над припалими пилюкою вітринами колишніх магазинів вивіски багаторічної давнини і назви, виведені за трафаретом в далекому минулому, а вікна будинків зяють порожнечею.

Навіть удень життя на вулицях Ґьорліца не вирує, перехожі зустрічаються зрідка, що на тлі не постраждалої в роки війни добротної, різноманітної архітектури XII-XIX століть справляє особливо сюрреалістичне враження. Ґьорліц, найбільш східне місто Німеччини, нагадує гігантські декорації історичної стрічки, фільмування якої закінчилося зо два дні тому.

Це досить давно виявили кінематографісти: сюди постійно приїжджають знімати, тож у «фільмографії міста» такі відомі стрічки, як «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно і «Готель "Ґранд Будапешт"» Веса Андерсона. Шанувальникам останнього просто необхідно приїхати в Ґьорліц, аби наживо побачити локації і, звичайно ж, зазирнути в улюблений ресторан знімальної групи, розташований — чи варто говорити? — на польському березі, що засинає значно пізніше. Втім, на німецькому боці, дещо віддалено від центру, є квартал, в якому вирує нічне життя і який організований за прикладом берлінських (зі звичними барами, дискотеками і стріт-артом). Але навіть ця дільниця виглядає якось неприродно в оточенні сплячих або просто опустілих масивних будинків.

Пустельність Ґьорліца легко пояснити. Після об’єднання Німеччини почався масовий відтік населення з колишньої НДР, адже ця частина країни значно відставала в розвитку (що, до речі, дотепер відчувається). Зате зараз житло в місті активно продається, і купують його передусім громадяни Польщі.

А оскільки в Німеччині заведено писати на домофоні прізвища мешканців, можна без зусиль встановити приблизну кількість поляків: у багатьох під’їздах їх понад половину.

Набережна річки Нейсе, Зґожелєц. Фото: Денис Вірен

З 1990 по 2007 роки, коли існував справжнісінький кордон між Польщею і возз’єднаною Німеччиною і на мосту через Нейсе вишиковувалися довгі автомобільні черги, відмінності між містами були більш виразні. Сьогодні ж виникає відчуття, що це точка не просто зіткнення, а й взаємопроникнення двох країн, хоча цілком очевидно, що мова йде про доволі різні ментальності.

Зґожелєц увійшов у післявоєнну історію Центральної Європи завдяки тому, що саме тут 1950 року був підписаний договір між ПНР і НДР про визнання нових кордонів. У ньому зокрема закріплювався поділ Ґьорліца на дві частини. Подібна доля спіткала також Франкфурт-на-Одері (з польської сторони — Слубіце), Кюстрин (Костшин-над-Одрою) і Губен (Ґубін). Документ активно критикували західні країни, насамперед ФРН, яка визнала кордон лише через 20 років.

Уже після політичної трансформації 1998 року на спільному засіданні парламенту Ґьорліца і міської ради Зґожельца уклали угоду про створення «Європейського міста Зґожелєц/Ґьорліц». Меморіальний камінь, що нагадує про ту подію, знаходиться в мальовничому парку поряд із Міським будинком культури — отою красивою будівлею Зґожельца, де 1950 року підписали договір про кордони. Так коло замкнулося. «Зґожелєц — місто дружби», — свідчить напис на фасаді цієї величної споруди, побудованої на початку XX століття.

Будинок культури у Зґожельці. Фото: Денис Вірен

В «Імперії» Ришарда Капусцінського є такі рядки: «Звернімо увагу на хід наших думок: ми ні-ні та й подумаємо, що до того чи іншого кордону дійти можна, а далі зась. Або ж на те, як ми говоримо: обережніше, не заходь занадто далеко, бо перетнеш кордон!» Це сказано в зовсім іншому, совєтському контексті, тож подібні роздуми не дивують: «Кордон — це стрес, навіть страх (і значно рідше — звільнення). Поняття кордону часом містить щось остаточне, двері можуть зачинитися за нами назавжди — якщо це кордон між життям і смертю».

Процитовані слова ще недавно стосувались і цих місць. Але тепер, безперешкодно гуляючи з Ґьорліца до Зґожельца і назад, не можна не думати про те, який довгий історичний і людський шлях було пройдено заради цього і наскільки важливо берегти це досягнення.

Переклала Жанна Слоньовська

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Денис Вірен

Кінознавець, перекладач із польської, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Державного інституту мистецтвознавства в…