Ілюстрація: Матеуш Мирис / Oko.press
Ілюстрація: Матеуш Мирис / Oko.press
17 червня 2022

Біженство, смерть і сирітство

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Полька Ольґа й українка Олена, яка з двома синами втекла з Києва. Вони розмовляють у лікарні. Ольґа обіцяє Олені, що подбає про хлопців, коли її не стане. «Як описати історію людини, яка ще зовсім недавно була тут? Залишилося лише двоє хлопчиків і урна з прахом».

Дід Василь іде тротуаром, наче в’язким болотом. «Усе гаразд?» — запитую ламаною українською, показуючи на його ноги, які той ледве відриває від землі. Він киває. Шурх, вдих, шурх, вдих. Його рука міцно стискає ручки паперового пакета в кольорову смужку. Ідемо до прушкувської санепідстанції, щоб опечатати урну з прахом його доньки Олени. Без цього Василь не може перевезти її через кордон і поховати.

Ми майже не знайомі, але я супроводжую його, щоб допомогти при перекладі бюрократичних тонкощів. Ми йдемо вузенькою вуличкою, дерева в садах уже порозквітали. Пригадую дорогу: вишня, біла магнолія, трохи далі — рожева, з квітами стійма, а там форзиція, що розрослася на половину газону. На нас уже чекають. Сідаємо за маленький столик. Василь дістає з торби гладеньку білу урну заввишки 20 сантиметрів. Працівниці спритно обклеюють покришку паперовою стрічкою зі штампами, а Василь підписує документи. «Коли ви хочете їхати?»«Може, післязавтра». — «Ви поїдете до Києва?» — запитую, коли ми виходимо на сонце. — «До Полтави. Там похорон». Десь біля магнолії ручка торби обривається, і в останню мить Василь рятує урну з прахом доньки від падіння на бруківку. Решту шляху він несе її в руках.

Я хочу дізнатися історію Олени. Знаю, що вона приїхала до Польщі наприкінці березня з двома синами: 12-річним Остапом і 9-річним Максимом.

Через тиждень її госпіталізували, а дітей відвезли в будинок Ольґи Слєповронської під Варшавою. Я знаю Ольґу кілька років. Коли вона написала у своїй соцмережі про двох хлопчиків з України, якими опікувалася, я запитала її:

— Розкажеш мені про все?

— Розкажу. Може, тоді й сама краще все зрозумію.

Перший дзвінок: приймеш їх?

Я знаю, що Олена втекла з України не відразу. Лише через місяць після того, як впали перші російські ракети, Олена спакувала кілька рюкзаків і з синами виїхала з Києва. 23 березня вони перетнули польський кордон і опинилися в Гуманітарному центрі допомоги PTAK у Надажині під Варшавою. Чотири бляшані будівлі, кожна з яких може вмістити понад тисячу людей — тих, хто після 24 лютого, рятуючись від війни, перетнув українсько-польський кордон. Хтось залишився тут на багато тижнів, хтось — на деякий час, а потім продовжив свою подорож. Я уявляю обличчя Олени в цьому багатотисячному натовпі, втомлене й жовте, ніби його хтось зафарбував дитячою акварельною фарбою. Рак із метастазами в печінці.

Про Ольґу я знаю, що вона іноді боїться. Найбільше — що вибухне війна або хвороба її забере, а власні діти пропадуть, здані на милість чужих дорослих. Розлучившись із чоловіком, вона продала варшавську квартиру й разом із 8-річним Рохом та 15-річною Ідою переїхала до Прушкува, у будинок із садом.

Протягом березня через будинок Ольґи пройшло чимало гостей — українців, які на кілька або кільканадцять днів шукали ліжкомісце й прихисток перед подальшою подорожжю. Ольґа разом з асоціацією Mudita, яку вона очолює, організовує евакуацію, житло та лікування для українців з інвалідністю. Тепер вона майже не відходить від комп’ютера. Її вітальня має такий вигляд, ніби через неї прокотився маленький фронт, і щохвилини звучить якийсь сигнал: месенджер, електронна пошта, мобільний. Але 2 квітня все завмерло.

Невідомо, хто викликав лікаря. Хтось із працівників центру в Надажині помітив, що українка, яка лежить біля стіни, вже третій день не підводиться.

Суботній ранок, Олену забирає швидка допомога, хлопців — поліцейські. Невдовзі на дзвінок відповідає Катажина Жак, координаторка з сімейної опіки із місцевого центру допомоги родині: «Два хлопчики з України, 9 та 12 років. Мама в лікарні. Нікого з родичів. Треба їх десь розмістити». Це саме той момент у роботі, коли до стандартних процедур потрібно підключити інтуїцію та приватні контакти в телефоні. Катажина відкладає всі справи й дзвонить Ользі Слєповронській, своїй шкільній подрузі.

Вона знає, що кращого контакту в її телефонній книжці годі знайти. Ольґа — дитяча психологиня, їздила автостопом країнами колишнього Радянського Союзу, де в селах та містах проводила майстер-класи на тему емоцій. Вона відвідувала центри для біженців у Курдистані, Йорданії, Туреччині та Німеччині. Якщо не Ольґа, то хлопців доведеться передати соціальним службам. Це найважливіший телефонний дзвінок у всій цій історії. «Приймеш їх?» — запитує Катажина.

Ліжко біля евакуаційного виходу

Ольґа закінчує роботу і поспішає додому. Сусід, у якого вона залишила дітей, віддає їй Роху та Іду. «До нас приїдуть жити два хлопчики», — каже вона їм. У вітальні Ольґи кілька поліцейських, за ними — Остап і Максим. Перший мовчить, другий намагається не плакати, стискаючи в руці пачку смаколиків, яку отримав у поліцейському відділку. «Поводьтеся чемно і нікому не заважайте», — каже їм польською один із поліцейських. Ольґа кривиться: «Ви не заважаєте», — каже вона хлопцям. Коли поліцейські виходять, вона сідає на диван, плескає долонею на місце біля себе. «Хочеш?» — запитує молодшого, який ковтає сльози й ледь хитається назад-вперед. Максим сідає поруч і кладе голову їй на коліна. Так він проведе майже весь наступний тиждень.

Шукаю інформацію, з якої укладу історію Олени. Для мене це як пазл без більшості шматочків. Їду в Надажин.

До центру гуманітарної допомоги мене проводять співробітники Мазовецького воєводського управління. Зараз біженців менше, замість чотирьох павільйонів вистачає три, але це все одно кілька тисяч людей.

Цілодобово працюють склади з постільною білизною, продуктами, засобами гігієни, їдальня, медичні пункти. У залі D кілька десятків рядів розкладачок. Валізи, торби, білизна, що сохне на металевих перилах. Координатор пункту тимчасового розміщення при мені обдзвонює співробітників — хто пам’ятає жінку з двома синами? Коли вони прийшли? Хто викликав швидку?

У павільйонах відбувається ротація, постійно змінюються мешканці та персонал. Нарешті вдалося. «У них були місця біля стіни, трохи збоку, прямо біля аварійного виходу», — чується в слухавці. Ідемо туди разом. Я хочу побачити місце, де лежала Олена та її сини. Їхні ліжка вже зайняли нові біженці. Поруч жодних сусідів — тут можна відчути умовне усамітнення. І розчинитися в натовпі, майже безслідно.

Обіцянка

Поки Олена лежить у відділенні внутрішніх захворювань прушкувської лікарні, її сини плачуть удома в Ольґи. Тугу за мамою доводиться заспокоювати по-різному:

Картоплею-фрі. Максим нічого іншого не хоче їсти. Тож Ольґа сідає на червоний диван у вітальні й чистить кілограми картоплі. Картопляне лушпиння тягнеться, як війна.

Обіймами. Максим не злазить з колін Ольґи. Тулиться до неї і старший Остап. З темними очима і серйозним обличчям він виглядає старшим ніж на 12 років. Він кладе голову на плече Ользі й дозволяє їй гладити своє коротке волосся.

Тиша. Знайома радить Ользі: може, зроби з хлопцями щось, що нагадуватиме їм про маму? Ольґа воліє дати їм виплакатися. Вона гладить їх по спинах і каже: «Ваша мама дуже добра жінка».

Часом хтось із хлопців щось розповідає. Що вони кілька років жили з дідом Василем у Києві, що він доглядав за ними, коли мама хворіла.

Коли Остап хоче похвалити суп Ольґи, до якого жодна інша дитина навіть не торкнулася, він каже: «Такий самий варить мій дідусь», — і це найбільший комплімент.

Також вони розповідають, що в Надажині мама, вже дуже слабка, не дозволяла їм далеко відходити від ліжок: боялася, що вони заблукають у натовпі. Про батька хлопчики ніколи не згадують.

Ольґа привозить їх у лікарню. Максим і Остап заходять у приймальну кімнату, Ольґа спостерігає за ними крізь скло і приєднується лише тоді, коли Олена, сидячи в інвалідному візку, та її сини розслаблюють обійми. «Тоді вона запитала мене, що буде з дітьми. Я відповіла, що хай не хвилюється, тепер це і моя справа. Тоді Олена додала: “Якщо в Україні стане безпечно, вони можуть туди повернутися. Тільки не до мого чоловіка”», — каже Ольґа. Вона обіцяє Олені подбати про її дітей.

Ольґа віддає Остапу та Максиму спальню, а власне ліжко переносить до дитячої кімнати.

— Через три дні після того, як у нас з’явилися хлопці, випав сніг, — розповідає Ольґа. — Я пішла у парк з усіма дітьми, ми ногами розбивали лід на калюжах. У мене є фото з цієї прогулянки: всі усміхнені, тільки мій Рох дивиться в об’єктив із загрозливим виразом обличчям і міцно вчепився за мене. Моя подруга сказала, що ще не бачила його таким сумним.

Лікарняна палата, крапельниця, рука на животі, спина наполовину зігнута від болю — тіло Ольґи добре пам’ятає цю лікарняну хореографію. Після тривалої боротьби з гепатитом Ольґа майже рік тому почула те, чого Олена точно вже не почує: «Ви здорові». — «Іда була ще крихітною, але Рох добре запам’ятав мою хворобу», — розповідає Ольґа. Коли він дізнався, що у матері хлопчиків хвороба печінки, довго не міг заспокоїтися. Вночі він прокидався і перевіряв, чи його мама дихає.

Другий дзвінок: мама померла

Приходить лист із суду, Ольґа для хлопчиків стає непрофесійною прийомною родиною. Niezawodowa rodzina zastępcza — приблизний аналог патронатної сім’ї. Відтепер вона може приймати за них рішення, як за своїх дітей: записувати до школи, відвідувати лікаря. Вона підписує папери.

Олена згасає. Колір обличчя і жовті білки очей контрастують із рожевим халатом. Її навідує українська волонтерка Марія Хом’юк, яка часто допомагає польським поліцейським із перекладами. З хлопцями вона познайомилася того дня, коли швидка забрала їхню мати з Надажина. Тепер вона приходить до лікарні що кілька днів.

Олена переважно розповідає про своїх синів і розпитує про них. Марія показує її фотографії на телефоні, усміхнені хлопці позують у вітальні Ольґи. Олена радіє, що дім, у який вони потрапили, такий гарний.

Сини намалювали для матусі малюнок — контури кордонів України, пофарбовані в синьо-жовтий колір, і напис на пів сторінки: «Слава Україні, героям слава». Цього разу вони не змогли її побачити: шлунковий грип на кілька днів поклав їх у ліжко. Марія обіцяє, що як тільки їм стане легше, вони знову відвідають маму.

8 квітня вранці задзвонив телефон. Перший дзвінок: Прушкув – Варшава. До волонтерки Марії телефонує лікар із прушкувської лікарні. Другий дзвінок: Варшава – Київ. Це Марія набирає номер діда Василя, батька Олени, з яким мала нагоду поспілкуватися раніше. Третій дзвінок: Київ – Прушкув. Тепер Василь телефонує до свого онука Остапа. Остап підходить до Ольґи: «Мама померла».

Остап просить поки що нічого не розповідати молодшому братові. Василь приїжджає до Польщі. Його приїзд організовує Марія. Людмила, бабуся хлопців по батьковій лінії, також їде до Польщі.

Тіло Олени

Через кілька днів на порозі будинку Ольґи стоять Василь та Людмила. Кожен приніс із собою щось своє: Василь — смуток, який наполовину його зламав. Людмила — тверду рішучість якнайшвидше повернути хлопців в Україну. І документи, за якими вона — законна опікунка дітей. Їй це вдалося зробити, бо батько хлопчиків не позбавлений батьківських прав.

— Спочатку Людмила та Василь кричали один на одного. Я здогадалася, що вони виясняють якісь минулі конфлікти, але я небагато розуміла з цих сварок. Потім вони помирилися, а згодом знову почали сперечатися — цього разу про долю хлопців. Василь вважав, що їм варто залишитися в Польщі. Людмила й чути про це не хотіла, — каже Ольґа.

Наступні три тижні зливаються для Ольґи в один: бабуся з дідусем сваряться. Абсолютно однаковий сміх чотирьох абсолютно різних дітей, коли вони стрибають на батуті в саду Ольґи.

Схилена над книжками спина діда Василя. Отримання Олениних речей у лікарні. Організація грошей за кремацію. Вибір урни (проста, без хреста, бо доступні тільки католицькі). Покрите білим полотном тіло Олени в залі похоронного будинку та Василь, який один прощається з дочкою. Офіси, папери, підписи. Отримання урни: Василь приносить її додому в смугастій паперовій торбі з написом «happy day».

Гнів і жалоба

Коли я нарешті зустрічаюся з Василем і Людмилою, у повітрі витають гнів і жалоба. «Сьогодні вони так сварилися, що я на них накричала. Думаю, образилися, сидять усі в кімнаті», — Ольґа киває на двері з кольоровим склом. За ними тиша. Нарешті ми всі вітаємось: я принесла пану Василю й хлопцям кілька українських книжок, пані Людмила чемно киває мені, розмовляючи телефоном. На підлозі їхньої кімнати стоять торби та валізи з речами усієї четвірки. Насправді п’ятірки, бо речі покійної теж десь тут. Як і урна з її прахом.

Я намагаюся скласти у голові історію цієї родини. Шукаю підказки у зморшках на бабусиному обличчі: вертикальним між бровами приписую суворість. Діагональні зморшки навколо очей з’являються із посмішкою, коли вона дивиться на своїх онуків. По дому вона ходить у зеленій накидці з теплого покривала. Людмила струнка, енергійна, м’яке слово «бабуся» їй не підходить. У діда важкі кроки, спина згорблена, ніби саме на ній він носить свою жалобу за дочкою. Василь багато читає, мало говорить, має натруджені руки й мало терпіння до хлопців. Але бачу, що у старшого з ним міцніший зв’язок. А молодший віддає перевагу бабусиним обіймам.

— Спочатку вона видалася мені суворою, але хлопці відразу ж почали горнутися до неї. Особливо Максим, — розповідає Ольґа. — Бабуся турбувалася про них після маминої смерті, готувала їжу, стежила, щоб вони вмивались. І відраховувала дні до повернення в Україну, — додає жінка. — Звісно, Олена відсторонилася від родини чоловіка, бо її свекруха навіть не знала, що вона важко хвора. Але діти їздили до бабусі на канікули, я бачила, що вони з нею дуже близькі.

Підраховую в голові: Максиму було, мабуть, чотири роки, коли Олена пішла від чоловіка. Остапу — вісім. Він каже, що не хоче до нього повертатися.

Натомість Людмила іноді зітхає за сином, який воює на українському фронті: «Наш герой, нехай він благополучно повернеться, щоб діти не втратили батька». Того дня, коли я з ними познайомилася, ми мало розмовляли. У їхній жалобі — дорослій і дитячій — немає місця для моїх запитань про Олену. Коли ми прощаємося, я обіцяю принести ще книжок. «Неважливо про що, тільки б очі чимось зайняти», — каже Василь. Увечері приходить повідомлення від Ольґи — вона запитує, чи піду я з дідом Василем до санепідстанції, щоб вирішити всі формальності з урною.

Мої українські сини

— І що? Усе? — запитує Людмила, коли ми повертаємося з Василем із санепідстанції із запечатаною урною.

— Усе.

Людмила бере телефон, а коли відкладає його, то чотири місця у вечірньому автобусі до Полтави вже заброньовані. Ніяких «може, післязавтра», — вони повертаються, адже не по всій Україні стріляють. Василь не протестує, підкоряється черговим командам Людмили, з якою ще годину тому люто сварився з приводу цього від’їзду.

Хлопці сидять у телефонах. Дивлюсь на Ольґу — вона, сидячи за комп’ютером, тільки розводить руками. Виглядає втомленою. Людмила тепер має повну опіку над хлопцями. Вона все вирішує. Ольґа пам’ятає обіцянку, дану Олені, але закон у Польщі й Україні враховує кровні зв’язки, а не обіцянки, дані в лікарняних коридорах.

Я допомагаю копіювати документи, які ми зараз відправимо на адресу українського консульства. Вони видадуть останній, необхідний для перевезення людського праху документ. Фотографуємо наступні папери, ніби повертаємося у минуле. Довідка санітарної служби про опломбування урни — є. Сертифікат із крематорію — є. Свідоцтво про смерть — є. Нарешті, копія Олениного паспорта. Зачесане за вуха світле волосся, чубчик і великі очі, колір яких годі вгадати з чорно-білого зображення. Вони величезні, ледве вміщуються на вихудлому обличчі.

Знову заглядаю в папери Олени, перевіряю дату народження — незадовго до війни їй виповнилося 42 роки. Чи знала вона тоді, скільки часу їй залишилося? Чи їхала вона до Польщі, сподіваючись вилікуватися, чи лише для того, щоб у свої останні дні знайти сили, щоб врятувати своїх синів від війни? Я не можу розпитувати про це її близьких. Питаю в Ольґи, чи вона ще щось знає про Олену.

— Василь сказав, що вона вивчала психологію. Як і я, — відповідає. — Я бачу в її історії життя, яке могло дістатися мені. Розставання з батьком дітей, хвороба, навіть навчання. Спочатку я думала, що в нас однакове ім’я. Я уявлення не маю, звідки закралася ця помилка, може, я неправильно почула? А може хтось назвав її здрібнілою формою імені? «Оля» звучить схоже. Тільки пізніше я побачила в документах, що вона Олена.

Після обіду Ольґа прощається з усією четвіркою — Василем, Людмилою та хлопцями, яких називає «своїми українськими синами».

Вона не може відвезти їх на вокзал, у неї давно запланований візит до лікаря з Рохом та Ідою. «До зустрічі в Полтаві, обов’язково приїжджай до нас!» — каже Людмила. Василь виходить у сад Ольґи й зрізає гілку ялинки. Обмотує її вологою тканиною і ховає в сумку. Каже, це на могилу Олени.

Додому

Ми виносимо з дому багаж і повільно рушаємо до залізничного вокзалу, з якого поїдемо на варшавський Західний вокзал. На вокзалі людей набагато менше, ніж у перші тижні війни. Де-не-де ще можна побачити волонтерів у помаранчевих жилетах, у залі чути переважно українську та російську мови, але натовпу немає, можна присісти, чекаючи на автобус. Приходить Марія, щипає Остапа за щоку.

— Чого такий сумний? Не радієш?
— Не радію.

Це чує бабуся.

— Не говори так, Остапе! — Людмила хитає головою, витирає почервонілі очі.

— А ти? — Марія куйовдить волосся Максима.
— Я радий. Хочу додому!

— Додому, — повторює ніби відлунням Людмила і міцно притискає до себе молодшого внука.

Повз нас проїжджають автобуси на Маріуполь, Київ, Запоріжжя — читаємо на табличках за лобовим склом. Нарешті приходить наш. Дідусь і Максим пакують валізи в багажник. Остап охороняє ручний багаж. Нарешті заходять бабуся з молодшим онуком, хлопець голосно сміється, махає мені у вікно. Тепер Остап бере чорний поліетиленовий пакет, в який вони сховали урну з прахом матері, і разом із дідусем Василем заходить в автобус. Остап сидить біля вікна в самому кінці салону. Він ставить урну на підлогу між стопами.

Імена родичів Олени я змінила. Навмисне не подала її прізвища — ми ніколи не зустрічалися, і я не знаю, чи погодилася б вона його опублікувати.

Переклала Ірена Шевченко

Стаття була опублікована на сайті Oko.press

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також