Дід Василь іде тротуаром , наче в’язким болотом. «Усе гаразд?» — запитую ламаною українською , показуючи на його ноги, які той ледве відриває від землі. Він киває. Шурх, вдих, шурх, вдих. Його рука міцно стискає ручки паперового пакета в кольорову смужку. Ідемо до прушкувської санепідстанції, щоб опечатати урну з прахом його доньки Олени. Без цього Василь не може перевезти її через кордон і поховати.
Ми майже не знайомі , але я супроводжую його, щоб допомогти при перекладі бюрократичних тонкощів. Ми йдемо вузенькою вуличкою, дерева в садах уже порозквітали. Пригадую дорогу: вишня, біла магнолія, трохи далі — рожева, з квітами стійма, а там форзиція, що розрослася на половину газону. На нас уже чекають. Сідаємо за маленький столик. Василь дістає з торби гладеньку білу урну заввишки 20 сантиметрів. Працівниці спритно обклеюють покришку паперовою стрічкою зі штампами, а Василь підписує документи. «Коли ви хочете їхати?» — «Може , післязавтра». — «Ви поїдете до Києва?» — запитую , коли ми виходимо на сонце. — «До Полтави. Там похорон». Десь біля магнолії ручка торби обривається , і в останню мить Василь рятує урну з прахом доньки від падіння на бруківку. Решту шляху він несе її в руках.
Я хочу дізнатися історію Олени. Знаю , що вона приїхала до Польщі наприкінці березня з двома синами: 12-річним Остапом і 9-річним Максимом.
Через тиждень її госпіталізували , а дітей відвезли в будинок Ольґи Слєповронської під Варшавою. Я знаю Ольґу кілька років. Коли вона написала у своїй соцмережі про двох хлопчиків з України, якими опікувалася, я запитала її:
— Розкажеш мені про все?
— Розкажу. Може , тоді й сама краще все зрозумію.
Перший дзвінок: приймеш їх?
Я знаю , що Олена втекла з України не відразу. Лише через місяць після того, як впали перші російські ракети, Олена спакувала кілька рюкзаків і з синами виїхала з Києва. 23 березня вони перетнули польський кордон і опинилися в Гуманітарному центрі допомоги PTAK у Надажині під Варшавою. Чотири бляшані будівлі, кожна з яких може вмістити понад тисячу людей — тих, хто після 24 лютого, рятуючись від війни, перетнув українсько-польський кордон. Хтось залишився тут на багато тижнів, хтось — на деякий час, а потім продовжив свою подорож. Я уявляю обличчя Олени в цьому багатотисячному натовпі, втомлене й жовте, ніби його хтось зафарбував дитячою акварельною фарбою. Рак із метастазами в печінці.
Про Ольґу я знаю , що вона іноді боїться. Найбільше — що вибухне війна або хвороба її забере, а власні діти пропадуть, здані на милість чужих дорослих. Розлучившись із чоловіком, вона продала варшавську квартиру й разом із 8-річним Рохом та 15-річною Ідою переїхала до Прушкува, у будинок із садом.
Протягом березня через будинок Ольґи пройшло чимало гостей — українців , які на кілька або кільканадцять днів шукали ліжкомісце й прихисток перед подальшою подорожжю. Ольґа разом з асоціацією Mudita, яку вона очолює, організовує евакуацію, житло та лікування для українців з інвалідністю. Тепер вона майже не відходить від комп’ютера. Її вітальня має такий вигляд, ніби через неї прокотився маленький фронт, і щохвилини звучить якийсь сигнал: месенджер, електронна пошта, мобільний. Але 2 квітня все завмерло.
Невідомо , хто викликав лікаря. Хтось із працівників центру в Надажині помітив, що українка, яка лежить біля стіни, вже третій день не підводиться.
Суботній ранок , Олену забирає швидка допомога, хлопців — поліцейські. Невдовзі на дзвінок відповідає Катажина Жак, координаторка з сімейної опіки із місцевого центру допомоги родині: «Два хлопчики з України , 9 та 12 років. Мама в лікарні. Нікого з родичів. Треба їх десь розмістити». Це саме той момент у роботі , коли до стандартних процедур потрібно підключити інтуїцію та приватні контакти в телефоні. Катажина відкладає всі справи й дзвонить Ользі Слєповронській, своїй шкільній подрузі.
Вона знає , що кращого контакту в її телефонній книжці годі знайти. Ольґа — дитяча психологиня, їздила автостопом країнами колишнього Радянського Союзу, де в селах та містах проводила майстер-класи на тему емоцій. Вона відвідувала центри для біженців у Курдистані, Йорданії, Туреччині та Німеччині. Якщо не Ольґа, то хлопців доведеться передати соціальним службам. Це найважливіший телефонний дзвінок у всій цій історії. «Приймеш їх?» — запитує Катажина.
Ліжко біля евакуаційного виходу
Ольґа закінчує роботу і поспішає додому. Сусід , у якого вона залишила дітей, віддає їй Роху та Іду. «До нас приїдуть жити два хлопчики» , — каже вона їм. У вітальні Ольґи кілька поліцейських, за ними — Остап і Максим. Перший мовчить, другий намагається не плакати, стискаючи в руці пачку смаколиків, яку отримав у поліцейському відділку. «Поводьтеся чемно і нікому не заважайте» , — каже їм польською один із поліцейських. Ольґа кривиться: «Ви не заважаєте» , — каже вона хлопцям. Коли поліцейські виходять , вона сідає на диван, плескає долонею на місце біля себе. «Хочеш?» — запитує молодшого , який ковтає сльози й ледь хитається назад-вперед. Максим сідає поруч і кладе голову їй на коліна. Так він проведе майже весь наступний тиждень.
Шукаю інформацію , з якої укладу історію Олени. Для мене це як пазл без більшості шматочків. Їду в Надажин.
До центру гуманітарної допомоги мене проводять співробітники Мазовецького воєводського управління. Зараз біженців менше , замість чотирьох павільйонів вистачає три, але це все одно кілька тисяч людей.
Цілодобово працюють склади з постільною білизною , продуктами, засобами гігієни, їдальня, медичні пункти. У залі D кілька десятків рядів розкладачок. Валізи, торби, білизна, що сохне на металевих перилах. Координатор пункту тимчасового розміщення при мені обдзвонює співробітників — хто пам’ятає жінку з двома синами? Коли вони прийшли? Хто викликав швидку?
У павільйонах відбувається ротація , постійно змінюються мешканці та персонал. Нарешті вдалося. «У них були місця біля стіни , трохи збоку, прямо біля аварійного виходу» , — чується в слухавці. Ідемо туди разом. Я хочу побачити місце, де лежала Олена та її сини. Їхні ліжка вже зайняли нові біженці. Поруч жодних сусідів — тут можна відчути умовне усамітнення. І розчинитися в натовпі, майже безслідно.
Обіцянка
Поки Олена лежить у відділенні внутрішніх захворювань прушкувської лікарні , її сини плачуть удома в Ольґи. Тугу за мамою доводиться заспокоювати по-різному:
Картоплею-фрі. Максим нічого іншого не хоче їсти. Тож Ольґа сідає на червоний диван у вітальні й чистить кілограми картоплі. Картопляне лушпиння тягнеться , як війна.
Обіймами. Максим не злазить з колін Ольґи. Тулиться до неї і старший Остап. З темними очима і серйозним обличчям він виглядає старшим ніж на 12 років. Він кладе голову на плече Ользі й дозволяє їй гладити своє коротке волосся.
Тиша. Знайома радить Ользі: може , зроби з хлопцями щось, що нагадуватиме їм про маму? Ольґа воліє дати їм виплакатися. Вона гладить їх по спинах і каже: «Ваша мама дуже добра жінка».
Часом хтось із хлопців щось розповідає. Що вони кілька років жили з дідом Василем у Києві , що він доглядав за ними, коли мама хворіла.
Коли Остап хоче похвалити суп Ольґи , до якого жодна інша дитина навіть не торкнулася, він каже: «Такий самий варить мій дідусь» , — і це найбільший комплімент.
Також вони розповідають , що в Надажині мама, вже дуже слабка, не дозволяла їм далеко відходити від ліжок: боялася, що вони заблукають у натовпі. Про батька хлопчики ніколи не згадують.
Ольґа привозить їх у лікарню. Максим і Остап заходять у приймальну кімнату , Ольґа спостерігає за ними крізь скло і приєднується лише тоді, коли Олена, сидячи в інвалідному візку, та її сини розслаблюють обійми. «Тоді вона запитала мене , що буде з дітьми. Я відповіла, що хай не хвилюється, тепер це і моя справа. Тоді Олена додала: “Якщо в Україні стане безпечно, вони можуть туди повернутися. Тільки не до мого чоловіка”», — каже Ольґа. Вона обіцяє Олені подбати про її дітей.
Ольґа віддає Остапу та Максиму спальню , а власне ліжко переносить до дитячої кімнати.
— Через три дні після того , як у нас з’явилися хлопці, випав сніг, — розповідає Ольґа. — Я пішла у парк з усіма дітьми , ми ногами розбивали лід на калюжах. У мене є фото з цієї прогулянки: всі усміхнені, тільки мій Рох дивиться в об’єктив із загрозливим виразом обличчям і міцно вчепився за мене. Моя подруга сказала, що ще не бачила його таким сумним.
Лікарняна палата , крапельниця, рука на животі, спина наполовину зігнута від болю — тіло Ольґи добре пам’ятає цю лікарняну хореографію. Після тривалої боротьби з гепатитом Ольґа майже рік тому почула те, чого Олена точно вже не почує: «Ви здорові». — «Іда була ще крихітною , але Рох добре запам’ятав мою хворобу» , — розповідає Ольґа. Коли він дізнався, що у матері хлопчиків хвороба печінки, довго не міг заспокоїтися. Вночі він прокидався і перевіряв, чи його мама дихає.
Другий дзвінок: мама померла
Приходить лист із суду , Ольґа для хлопчиків стає непрофесійною прийомною родиною. Niezawodowa rodzina zastępcza — приблизний аналог патронатної сім’ї. Відтепер вона може приймати за них рішення , як за своїх дітей: записувати до школи, відвідувати лікаря. Вона підписує папери.
Олена згасає. Колір обличчя і жовті білки очей контрастують із рожевим халатом. Її навідує українська волонтерка Марія Хом’юк , яка часто допомагає польським поліцейським із перекладами. З хлопцями вона познайомилася того дня, коли швидка забрала їхню мати з Надажина. Тепер вона приходить до лікарні що кілька днів.
Олена переважно розповідає про своїх синів і розпитує про них. Марія показує її фотографії на телефоні , усміхнені хлопці позують у вітальні Ольґи. Олена радіє, що дім, у який вони потрапили, такий гарний.
Сини намалювали для матусі малюнок — контури кордонів України , пофарбовані в синьо-жовтий колір, і напис на пів сторінки: «Слава Україні, героям слава». Цього разу вони не змогли її побачити: шлунковий грип на кілька днів поклав їх у ліжко. Марія обіцяє, що як тільки їм стане легше, вони знову відвідають маму.
8 квітня вранці задзвонив телефон. Перший дзвінок: Прушкув – Варшава. До волонтерки Марії телефонує лікар із прушкувської лікарні. Другий дзвінок: Варшава – Київ. Це Марія набирає номер діда Василя , батька Олени, з яким мала нагоду поспілкуватися раніше. Третій дзвінок: Київ – Прушкув. Тепер Василь телефонує до свого онука Остапа. Остап підходить до Ольґи: «Мама померла».
Остап просить поки що нічого не розповідати молодшому братові. Василь приїжджає до Польщі. Його приїзд організовує Марія. Людмила , бабуся хлопців по батьковій лінії, також їде до Польщі.
Тіло Олени
Через кілька днів на порозі будинку Ольґи стоять Василь та Людмила. Кожен приніс із собою щось своє: Василь — смуток , який наполовину його зламав. Людмила — тверду рішучість якнайшвидше повернути хлопців в Україну. І документи, за якими вона — законна опікунка дітей. Їй це вдалося зробити, бо батько хлопчиків не позбавлений батьківських прав.
— Спочатку Людмила та Василь кричали один на одного. Я здогадалася , що вони виясняють якісь минулі конфлікти, але я небагато розуміла з цих сварок. Потім вони помирилися, а згодом знову почали сперечатися — цього разу про долю хлопців. Василь вважав, що їм варто залишитися в Польщі. Людмила й чути про це не хотіла, — каже Ольґа.
Наступні три тижні зливаються для Ольґи в один: бабуся з дідусем сваряться. Абсолютно однаковий сміх чотирьох абсолютно різних дітей , коли вони стрибають на батуті в саду Ольґи.
Схилена над книжками спина діда Василя. Отримання Олениних речей у лікарні. Організація грошей за кремацію. Вибір урни (проста , без хреста, бо доступні тільки католицькі). Покрите білим полотном тіло Олени в залі похоронного будинку та Василь, який один прощається з дочкою. Офіси, папери, підписи. Отримання урни: Василь приносить її додому в смугастій паперовій торбі з написом «happy day».
Гнів і жалоба
Коли я нарешті зустрічаюся з Василем і Людмилою , у повітрі витають гнів і жалоба. «Сьогодні вони так сварилися , що я на них накричала. Думаю, образилися, сидять усі в кімнаті», — Ольґа киває на двері з кольоровим склом. За ними тиша. Нарешті ми всі вітаємось: я принесла пану Василю й хлопцям кілька українських книжок , пані Людмила чемно киває мені, розмовляючи телефоном. На підлозі їхньої кімнати стоять торби та валізи з речами усієї четвірки. Насправді п’ятірки, бо речі покійної теж десь тут. Як і урна з її прахом.
Я намагаюся скласти у голові історію цієї родини. Шукаю підказки у зморшках на бабусиному обличчі: вертикальним між бровами приписую суворість. Діагональні зморшки навколо очей з’являються із посмішкою , коли вона дивиться на своїх онуків. По дому вона ходить у зеленій накидці з теплого покривала. Людмила струнка, енергійна, м’яке слово «бабуся» їй не підходить. У діда важкі кроки, спина згорблена, ніби саме на ній він носить свою жалобу за дочкою. Василь багато читає, мало говорить, має натруджені руки й мало терпіння до хлопців. Але бачу, що у старшого з ним міцніший зв’язок. А молодший віддає перевагу бабусиним обіймам.
— Спочатку вона видалася мені суворою , але хлопці відразу ж почали горнутися до неї. Особливо Максим, — розповідає Ольґа. — Бабуся турбувалася про них після маминої смерті , готувала їжу, стежила, щоб вони вмивались. І відраховувала дні до повернення в Україну, — додає жінка. — Звісно , Олена відсторонилася від родини чоловіка, бо її свекруха навіть не знала, що вона важко хвора. Але діти їздили до бабусі на канікули, я бачила, що вони з нею дуже близькі.
Підраховую в голові: Максиму було , мабуть, чотири роки, коли Олена пішла від чоловіка. Остапу — вісім. Він каже, що не хоче до нього повертатися.
Натомість Людмила іноді зітхає за сином , який воює на українському фронті: «Наш герой , нехай він благополучно повернеться, щоб діти не втратили батька». Того дня , коли я з ними познайомилася, ми мало розмовляли. У їхній жалобі — дорослій і дитячій — немає місця для моїх запитань про Олену. Коли ми прощаємося, я обіцяю принести ще книжок. «Неважливо про що , тільки б очі чимось зайняти», — каже Василь. Увечері приходить повідомлення від Ольґи — вона запитує , чи піду я з дідом Василем до санепідстанції, щоб вирішити всі формальності з урною.
Мої українські сини
— І що? Усе? — запитує Людмила , коли ми повертаємося з Василем із санепідстанції із запечатаною урною.
— Усе.
Людмила бере телефон , а коли відкладає його, то чотири місця у вечірньому автобусі до Полтави вже заброньовані. Ніяких «може, післязавтра», — вони повертаються, адже не по всій Україні стріляють. Василь не протестує, підкоряється черговим командам Людмили, з якою ще годину тому люто сварився з приводу цього від’їзду.
Хлопці сидять у телефонах. Дивлюсь на Ольґу — вона , сидячи за комп’ютером, тільки розводить руками. Виглядає втомленою. Людмила тепер має повну опіку над хлопцями. Вона все вирішує. Ольґа пам’ятає обіцянку, дану Олені, але закон у Польщі й Україні враховує кровні зв’язки, а не обіцянки, дані в лікарняних коридорах.
Я допомагаю копіювати документи , які ми зараз відправимо на адресу українського консульства. Вони видадуть останній, необхідний для перевезення людського праху документ. Фотографуємо наступні папери, ніби повертаємося у минуле. Довідка санітарної служби про опломбування урни — є. Сертифікат із крематорію — є. Свідоцтво про смерть — є. Нарешті, копія Олениного паспорта. Зачесане за вуха світле волосся, чубчик і великі очі, колір яких годі вгадати з чорно-білого зображення. Вони величезні, ледве вміщуються на вихудлому обличчі.
Знову заглядаю в папери Олени , перевіряю дату народження — незадовго до війни їй виповнилося 42 роки. Чи знала вона тоді, скільки часу їй залишилося? Чи їхала вона до Польщі, сподіваючись вилікуватися, чи лише для того, щоб у свої останні дні знайти сили, щоб врятувати своїх синів від війни? Я не можу розпитувати про це її близьких. Питаю в Ольґи, чи вона ще щось знає про Олену.
— Василь сказав , що вона вивчала психологію. Як і я, — відповідає. — Я бачу в її історії життя , яке могло дістатися мені. Розставання з батьком дітей, хвороба, навіть навчання. Спочатку я думала, що в нас однакове ім’я. Я уявлення не маю, звідки закралася ця помилка, може, я неправильно почула? А може хтось назвав її здрібнілою формою імені? «Оля» звучить схоже. Тільки пізніше я побачила в документах, що вона Олена.
Після обіду Ольґа прощається з усією четвіркою — Василем , Людмилою та хлопцями, яких називає «своїми українськими синами».
Вона не може відвезти їх на вокзал , у неї давно запланований візит до лікаря з Рохом та Ідою. «До зустрічі в Полтаві , обов’язково приїжджай до нас!» — каже Людмила. Василь виходить у сад Ольґи й зрізає гілку ялинки. Обмотує її вологою тканиною і ховає в сумку. Каже , це на могилу Олени.
Додому
Ми виносимо з дому багаж і повільно рушаємо до залізничного вокзалу , з якого поїдемо на варшавський Західний вокзал. На вокзалі людей набагато менше , ніж у перші тижні війни. Де-не-де ще можна побачити волонтерів у помаранчевих жилетах, у залі чути переважно українську та російську мови, але натовпу немає, можна присісти, чекаючи на автобус. Приходить Марія, щипає Остапа за щоку.
— Чого такий сумний? Не радієш?
— Не радію.
Це чує бабуся.
— Не говори так , Остапе! — Людмила хитає головою , витирає почервонілі очі.
— А ти? — Марія куйовдить волосся Максима.
— Я радий. Хочу додому!
— Додому , — повторює ніби відлунням Людмила і міцно притискає до себе молодшого внука.
Повз нас проїжджають автобуси на Маріуполь , Київ, Запоріжжя — читаємо на табличках за лобовим склом. Нарешті приходить наш. Дідусь і Максим пакують валізи в багажник. Остап охороняє ручний багаж. Нарешті заходять бабуся з молодшим онуком, хлопець голосно сміється, махає мені у вікно. Тепер Остап бере чорний поліетиленовий пакет, в який вони сховали урну з прахом матері, і разом із дідусем Василем заходить в автобус. Остап сидить біля вікна в самому кінці салону. Він ставить урну на підлогу між стопами.
Імена родичів Олени я змінила. Навмисне не подала її прізвища — ми ніколи не зустрічалися , і я не знаю, чи погодилася б вона його опублікувати.
Переклала Ірена Шевченко
Стаття була опублікована на сайті Oko.press
