Зоряна Вареня: Скільки разів ви їздили в Україну після початку повномасштабного вторгнення Росії?
Міколай Кравецький: Понад сотню. Настільки часто, що навіть довелося змінити паспорт — місця для нових штампів вʼїзду-виїзду не залишилося. Загалом я проїхав 200 000 кілометрів Україною.
ЗВ: Ви їздили з допомогою на фронт?
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівМК: Так, часом було по-справжньому страшно. У березні 2022-го ми з військовими й волонтерами в’їжджали в Макарів на Київщині, коли на території всього міста велись бої. Помилка у виборі вулички, могла коштувати життя. Якось ми проїжджали під мостом, який саме обстрілювали. Іншим разом у наш пікап влучило кілька куль, а він був неброньований.
У Мар’їнці ми їхали на бойові позиції саме тоді, коли росіяни били «Градами». Там же ми перебували 9 травня. Росіяни «святкували» дєнь пабєди — гатили по українцях.
Бувало, що ми їхали полями, коли росіяни обстрілювали українські позиції, і бачили їх. Якось ми повернули не туди й потрапили на російські позиції. Кожного разу нам щастило і вдавалось швидко втекти. У Бахмут ми привозили військове спорядження: оптичні приціли, тепловізори, дрони. Загалом таких моментів було настільки багато, що всі вже й не згадаєш.
ЗВ: Вас було поранено?
МК: Я отримував і опіки, і подряпини, залишилися шрами на тілі, але мені незручно говорити про себе, коли думаю про драму українців. Пам’ятаю, як ми евакуйовували цивільних, — здається, з-під Мар’їнки, — і там була маленька дівчинка, вся посічена уламками російського снаряда. Такі миті найстрашніші, саме вони найбільше впливають на психіку, більше ніж будь-який обстріл.
ЗВ: Коли ви почали допомагати Україні?
МК: У перші ж дні повномасштабного вторгнення я вирушив в Україну. Наступного дня по приїзді я вже евакуйовував людей із Києва і возив необхідні речі: їжу, одяг, ліки, бронежилети, військове спорядження.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Скільки вам років?
МК: Зараз 25, тоді було 23. В перший тиждень великої війни до мене звернулися люди, які хотіли вивезти сестру подруги з-під Києва. У Польщі я публічна особа. Вони бачили в соцмережах, що я активно займаюся київським напрямком, тож звернулися за порадою. Вони хотіли самі їхати по дівчину — тому примчали автівкою з Польщі, але під Львовом вона зламалася. Я забрав їх звідти і ми разом вирушили в Київ. І нам таки вдалося вивезти дівчину.
Швидко це стало моєю постійною діяльністю. Мене почали залучати іноземні та українські волонтери до складних логістичних завдань. Наприклад, ми, польські і українські волонтери, супроводжували одного з послів ООН до Києва, коли місто було оточене.
До того ж за перший рік повномасштабного вторгнення нам вдалося передати обладнання на мільйони злотих — тепловізори, бронежилети тощо. Ми співпрацювали з різними бригадами, зокрема 53-ю, 24-ю, 45-ю, 44-ю, а також зі спецпризначенцями.
ЗВ: Де брали гроші?
МК: Нам вдалось оперативно знайти іноземних друзів, зокрема з Америки, які передавали великі суми на закупівлю всього необхідного. Ми також збирали донати через соцмережі. Це давало змогу що два-три дні виїжджати в Україну і доставляти військове та медичне спорядження. Я тоді навіть трохи прикрасив свою машину: на одному боці написав «Ї*** Путіна», а на іншому — скорочення фрази «Русскій воєнний корабль…». На задній частині автівки — «Путін х***».
Зараз моя діяльність значною мірою зосереджена на Бартошицях. Місто в північно-східній Польщі, у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Я маю на увазі греко-католицьку парафію святого апостола Андрія, в якій священником служить мій батько. Там ми збираємо кошти, купуємо автівки, які потім передаємо українським військовим. Загалом ми передали понад 60 позашляховиків.
Тепер я більше зосереджений на логістиці, організації виїздів для американських дипломатів і команд тренерів, які навчають українських військових, а також на перевезенні дронів та іншого обладнання. Впродовж першого року повномасштабної війни я набрався достатньо досвіду, тож тепер консультую інших та організовую виїзди.
ЗВ: Ви проходили спеціальну фізичну чи військову підготовку? Скажімо, волонтерка Аґата Вінська розповідала, що між виїздами в Україну тренується, щоб бути витривалішою на фронті.
МК: Як резервіст польського війська у званні унтер-офіцера я маю чималий досвід, пройшов багато курсів, зокрема бойового виживання, стрільби та медичної підготовки.
Багато чого я навчився від моїх військових друзів, коли тільки приїхав в Україну. Один з них провів сім років у Французькому іноземному легіоні, був снайпером, інший служив у краківському десанті, а ще один — в американських військово-морських силах. Вони мене багато чому навчили.
Ми не раз потрапляли під обстріли, спали просто неба біля Мар’їнки, в підвалах лікарні в Макарові.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Чи бували ви в Україні до початку повномасштабної війни?
МК: Вперше був в Україні 15-16 років тому, ще підлітком. Мій батько — українець, хоч і так званий польський українець: він народився у Польщі, але його тато і мама походили з України. 2014 року батько був на Донбасі як капелан полку «Азов». Моя мама — полька.
Я розмовляю українською, хоча маю польський паспорт і ідентифікую себе як поляк. Проте в нашій родині дуже сильні патріотичні настрої — і польські, і українські, обидві культури в нас співіснують. А ще для нас дуже важливе почуття власної гідності.
ЗВ: Наскільки на ваше рішення допомагати українцям вплинуло те, що ваш батько — священник?
МК: Моє рішення допомагати продиктоване не моїми релігійними поглядами чи тим, що в мені тече українська кров. То було просте людське бажання. Моя родина завжди відзначалася емпатією й альтруїзмом. На звістку про те, що почалося повномасштабне вторгнення, я відреагував дуже емоційно, проте цілком природньо для себе відчув порив діяти, допомогти.
Щодо віри. Раніше я вважав себе агностиком. Коли ми перебували в Макарові, де навколо постійно падали снаряди, я відчув потребу повернутися до християнства. Я не знімав вервичку, яку мені пов’язав батько. У миті, коли було особливо небезпечно, я завжди хапався за неї й молився.
Одного разу біля нас впав снаряд, буквально за 15 метрів. І не вибухнув. Я сидів боком на пасажирському сидінні й курив, водій курив біля автівки. Коли ми почули свист, навіть не зрушили з місця, але від стресу кожен з нас виблював. Перше, що я зробив за кілька секунд після цього — почав молитися.
Тому, щоб бути чесним із самим собою, я не можу вдавати, нібито я невіруючий. Може, я не ідеальний католик, але у моменти найбільшого страху завжди звертаюся до Бога і тримаю вервицю чи хрестик у руці.
Міколай Кравецький в Україні. Джерело: особистий архівЗВ: Як вас змінила війна?
МК: Я повернувся з України дуже розбитим. Іноді мені здається, що я став вдвічі старший за своїх ровесників — спокійнішим і зрілішим. Важко не подорослішати, коли довкола таке людське горе. Мені важко описати ситуації, які я переживав. Щоб згадати все, довелося б переглядати фотографії на телефоні й відновлювати хронологію подій. Потрібен був би хтось поруч, хто міг би допомогти з деталями.
Зараз я не в змозі пригадати смертельні випадки, хоча я не раз був свідком загибелі людей. Ми часто мали справу зі смертю, але тепер ці спогади витісняються з голови, хоч і повертаються у снах.
Повернувшись додому, я почав шукати полегшення в алкоголі та марихуані. То була легка втеча, що давала швидке, але нетривале полегшення. Незабаром я зрозумів: це найгірший спосіб справлятися з ситуацією.
Згодом я звернувся до психотерапевта, який спеціалізується на посттравматичному стресовому розладі (ПТСР) у людей, що пережили війну.
ЗВ: Як саме у вас проявляється ПТСР?
МК: Судомить пальці, долоні, можуть мимовільно тремтіти повіки. Судоми інколи охоплюють щоку, і вона ніби підстрибує. Так по кілька разів упродовж доби. Коли я щось підіймаю, чую свист у вухах. Ці дрібні симптоми переслідують мене вже понад два роки.
Головним для мене було відмовитися від алкоголю та інших речовин, які тільки підсилювали тривожність і депресію. Я вирішив зосередитися на пошуку внутрішнього спокою, оскільки адреналіновий голод нікуди не зникає. Важливо було знайти в собі силу сказати «стоп», потім зосередитися на терапії та продовжити саморозвиток, позаяк стагнація не сприяє лікуванню.
Проте повністю вилікувати цей розлад неможливо. Можна працювати над певними аспектами, але деякі травматичні спогади залишаються і постійно непокоять. Я не можу закінчити терапію, бо для цього необхідно дистанціюватися від чинників, пов’язаних із травмою, а припинити допомагати я просто не можу.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Часто у випадках, пов’язаних із ПТСР і алкоголем, люди сягають так званого дна, і тільки тоді вирішують звернутися до психолога. У вас був такий момент?
МК: Мабуть, я не мав якоїсь однієї конкретної точки неповернення. Все життя я займався спортом — грав у теніс, хокей, баскетбол. У кожній спортивній команді є психолог, це нормально, я звик до психотерапії. Крім того, моя сестра психотерапевтка, тому і в нашій родині є розуміння, що це власне те, що допомагає розвʼязати проблеми.
Тривалий час я намагався впоратися з ПТСР самостійно. Ситуація погіршилася, коли я почав дуже багато пити, це стало звичкою. Я не ходив на вечірки, не спілкувався з друзями, — просто сидів удома і пив. Одного разу мені снилися кошмари, я відчував це як реальність. Коли я прокинувся, вирішив, що потрібно зупинитися.
ЗВ: Пам’ять блокує ваші спогади про гибель людей. А які спогади пам’ятаєте чітко?
МК: Коли ми їздили Україною, бачили вщерть знищені села й містечка. Це дуже добре пам’ятаю. Мова не лише про Мар’їнку й Бахмут, а про безліч населених пунктів, від яких не лишилося каменя на камені. Це показує, наскільки крихке життя і як легко зруйнувати те, що інші будували десятками, а то й сотнями років.
Коли бачиш руїни, відчуваєш величезну пустку й огром людського горя. Це важко уявити комусь, хто, наприклад, живе у Польщі й ніколи не бачив нічого схожого. Сірість зруйнованих міст, брак електрики. Війна — це цивілізаційний занепад. Російські атаки на цивільні об’єкти чи навіть цілі міста ведуть до деградації нашого, загалом людського розвитку. Коли я бачу зруйновані міста, відчуваю величезний страх та огиду до людської природи.
Міколай Кравецький (праворуч). Джерело: особистий архівЗВ: До повномасштабної війни ви брали участь у телешоу «Топмодель. Зараз продовжуєте свою кар’єру?
МК: Намагаюсь, але війна внесла свої корективи. Перший рік я майже не виїздив із бойових позицій, допомагаючи різним бригадам. Повернувся в Польщу. Моя кар’єра дещо застопорилась. За рік на війні я трохи постарів, а в модельному бізнесі це має значення. Психічно я також став іншим. На початку великої війни у мене були заплановані тижні моди, але я мусив від них відмовитися. Я повернувся до тижнів моди лише через півтора року, і через це трохи втратив свої навички. Зараз намагаюся реанімувати кар’єру.
ЗВ: Не шкодуєте, що так склалося?
МК: Ні, не шкодую. Тоді я хотів робити те, що робив. Якщо в мене виникло таке бажання, значить, все сталося так, як мало бути. Врешті-решт, яку цінність має моя кар’єра порівняно з людським життям, допомогою іншим? Зараз я можу сказати, що в мене чисте сумління. Я відчуваю самореалізацію.
ЗВ: Чи змінилося ваше ставлення до моди після побаченого на війні? Чи з’явилося відчуття безсенсовності?
МК: Звісно, я бачу різницю. Тепер я дуже ціную прості моменти життя і близьких людей, натомість раніше більше цінував кар’єру. Війна, яку бачиш на власні очі, не може не змінити світогляду та підходу до життя.
Напевно, найбільшим плюсом для мене стало усвідомлення принципів стоїцизму: ми не можемо змінити погоду, але можемо підлаштувати під неї свої вітрила. Більшість ситуацій, які нам трапляються, нами не заплановані. Ми повинні адаптуватися до того, що нам підносить життя.
Тепер я віднайшов певний спокій, який допомагає свідомо ставитися до того, що я маю, і цінувати це. Я розумію, що мої маленькі нещастя, провали чи застій у кар’єрі не є критичні, вони не зруйнують мого життя, не призведуть до смерті. Я маю привілей жити в мирному місці, де не стріляють, де мої близькі не ризикують своїм життям. І це найцінніше.
