Зоряна Вареня: Скільки разів ви їздили в Україну після початку повномасштабного вторгнення Росії?
Міколай Кравецький: Понад сотню. Настільки часто , що навіть довелося змінити паспорт — місця для нових штампів вʼїзду-виїзду не залишилося. Загалом я проїхав 200 000 кілометрів Україною.
ЗВ: Ви їздили з допомогою на фронт?
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівМК: Так , часом було по-справжньому страшно. У березні 2022-го ми з військовими й волонтерами в’їжджали в Макарів на Київщині, коли на території всього міста велись бої. Помилка у виборі вулички, могла коштувати життя. Якось ми проїжджали під мостом, який саме обстрілювали. Іншим разом у наш пікап влучило кілька куль, а він був неброньований.
У Мар’їнці ми їхали на бойові позиції саме тоді , коли росіяни били «Градами». Там же ми перебували 9 травня. Росіяни «святкували» дєнь пабєди — гатили по українцях.
Бувало , що ми їхали полями, коли росіяни обстрілювали українські позиції, і бачили їх. Якось ми повернули не туди й потрапили на російські позиції. Кожного разу нам щастило і вдавалось швидко втекти. У Бахмут ми привозили військове спорядження: оптичні приціли, тепловізори, дрони. Загалом таких моментів було настільки багато, що всі вже й не згадаєш.
ЗВ: Вас було поранено?
МК: Я отримував і опіки , і подряпини, залишилися шрами на тілі, але мені незручно говорити про себе, коли думаю про драму українців. Пам’ятаю, як ми евакуйовували цивільних, — здається, з-під Мар’їнки, — і там була маленька дівчинка, вся посічена уламками російського снаряда. Такі миті найстрашніші, саме вони найбільше впливають на психіку, більше ніж будь-який обстріл.
ЗВ: Коли ви почали допомагати Україні?
МК: У перші ж дні повномасштабного вторгнення я вирушив в Україну. Наступного дня по приїзді я вже евакуйовував людей із Києва і возив необхідні речі: їжу , одяг, ліки, бронежилети, військове спорядження.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Скільки вам років?
МК: Зараз 25 , тоді було 23. В перший тиждень великої війни до мене звернулися люди, які хотіли вивезти сестру подруги з-під Києва. У Польщі я публічна особа. Вони бачили в соцмережах, що я активно займаюся київським напрямком, тож звернулися за порадою. Вони хотіли самі їхати по дівчину — тому примчали автівкою з Польщі, але під Львовом вона зламалася. Я забрав їх звідти і ми разом вирушили в Київ. І нам таки вдалося вивезти дівчину.
Швидко це стало моєю постійною діяльністю. Мене почали залучати іноземні та українські волонтери до складних логістичних завдань. Наприклад , ми, польські і українські волонтери, супроводжували одного з послів ООН до Києва, коли місто було оточене.
До того ж за перший рік повномасштабного вторгнення нам вдалося передати обладнання на мільйони злотих — тепловізори , бронежилети тощо. Ми співпрацювали з різними бригадами, зокрема 53-ю, 24-ю, 45-ю, 44-ю, а також зі спецпризначенцями.
ЗВ: Де брали гроші?
МК: Нам вдалось оперативно знайти іноземних друзів , зокрема з Америки, які передавали великі суми на закупівлю всього необхідного. Ми також збирали донати через соцмережі. Це давало змогу що два-три дні виїжджати в Україну і доставляти військове та медичне спорядження. Я тоді навіть трохи прикрасив свою машину: на одному боці написав «Ї*** Путіна», а на іншому — скорочення фрази «Русскій воєнний корабль…». На задній частині автівки — «Путін х***».
Зараз моя діяльність значною мірою зосереджена на Бартошицях. Місто в північно-східній Польщі, у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Я маю на увазі греко-католицьку парафію святого апостола Андрія , в якій священником служить мій батько. Там ми збираємо кошти, купуємо автівки, які потім передаємо українським військовим. Загалом ми передали понад 60 позашляховиків.
Тепер я більше зосереджений на логістиці , організації виїздів для американських дипломатів і команд тренерів, які навчають українських військових, а також на перевезенні дронів та іншого обладнання. Впродовж першого року повномасштабної війни я набрався достатньо досвіду, тож тепер консультую інших та організовую виїзди.
ЗВ: Ви проходили спеціальну фізичну чи військову підготовку? Скажімо , волонтерка Аґата Вінська розповідала, що між виїздами в Україну тренується, щоб бути витривалішою на фронті.
МК: Як резервіст польського війська у званні унтер-офіцера я маю чималий досвід , пройшов багато курсів, зокрема бойового виживання, стрільби та медичної підготовки.
Багато чого я навчився від моїх військових друзів , коли тільки приїхав в Україну. Один з них провів сім років у Французькому іноземному легіоні, був снайпером, інший служив у краківському десанті, а ще один — в американських військово-морських силах. Вони мене багато чому навчили.
Ми не раз потрапляли під обстріли , спали просто неба біля Мар’їнки, в підвалах лікарні в Макарові.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Чи бували ви в Україні до початку повномасштабної війни?
МК: Вперше був в Україні 15-16 років тому , ще підлітком. Мій батько — українець, хоч і так званий польський українець: він народився у Польщі, але його тато і мама походили з України. 2014 року батько був на Донбасі як капелан полку «Азов». Моя мама — полька.
Я розмовляю українською , хоча маю польський паспорт і ідентифікую себе як поляк. Проте в нашій родині дуже сильні патріотичні настрої — і польські, і українські, обидві культури в нас співіснують. А ще для нас дуже важливе почуття власної гідності.
ЗВ: Наскільки на ваше рішення допомагати українцям вплинуло те , що ваш батько — священник?
МК: Моє рішення допомагати продиктоване не моїми релігійними поглядами чи тим , що в мені тече українська кров. То було просте людське бажання. Моя родина завжди відзначалася емпатією й альтруїзмом. На звістку про те, що почалося повномасштабне вторгнення, я відреагував дуже емоційно, проте цілком природньо для себе відчув порив діяти, допомогти.
Щодо віри. Раніше я вважав себе агностиком. Коли ми перебували в Макарові , де навколо постійно падали снаряди, я відчув потребу повернутися до християнства. Я не знімав вервичку, яку мені пов’язав батько. У миті, коли було особливо небезпечно, я завжди хапався за неї й молився.
Одного разу біля нас впав снаряд , буквально за 15 метрів. І не вибухнув. Я сидів боком на пасажирському сидінні й курив, водій курив біля автівки. Коли ми почули свист, навіть не зрушили з місця, але від стресу кожен з нас виблював. Перше, що я зробив за кілька секунд після цього — почав молитися.
Тому , щоб бути чесним із самим собою, я не можу вдавати, нібито я невіруючий. Може, я не ідеальний католик, але у моменти найбільшого страху завжди звертаюся до Бога і тримаю вервицю чи хрестик у руці.
Міколай Кравецький в Україні. Джерело: особистий архівЗВ: Як вас змінила війна?
МК: Я повернувся з України дуже розбитим. Іноді мені здається , що я став вдвічі старший за своїх ровесників — спокійнішим і зрілішим. Важко не подорослішати, коли довкола таке людське горе. Мені важко описати ситуації, які я переживав. Щоб згадати все, довелося б переглядати фотографії на телефоні й відновлювати хронологію подій. Потрібен був би хтось поруч, хто міг би допомогти з деталями.
Зараз я не в змозі пригадати смертельні випадки , хоча я не раз був свідком загибелі людей. Ми часто мали справу зі смертю, але тепер ці спогади витісняються з голови, хоч і повертаються у снах.
Повернувшись додому , я почав шукати полегшення в алкоголі та марихуані. То була легка втеча, що давала швидке, але нетривале полегшення. Незабаром я зрозумів: це найгірший спосіб справлятися з ситуацією.
Згодом я звернувся до психотерапевта , який спеціалізується на посттравматичному стресовому розладі (ПТСР) у людей, що пережили війну.
ЗВ: Як саме у вас проявляється ПТСР?
МК: Судомить пальці , долоні, можуть мимовільно тремтіти повіки. Судоми інколи охоплюють щоку, і вона ніби підстрибує. Так по кілька разів упродовж доби. Коли я щось підіймаю, чую свист у вухах. Ці дрібні симптоми переслідують мене вже понад два роки.
Головним для мене було відмовитися від алкоголю та інших речовин , які тільки підсилювали тривожність і депресію. Я вирішив зосередитися на пошуку внутрішнього спокою, оскільки адреналіновий голод нікуди не зникає. Важливо було знайти в собі силу сказати «стоп», потім зосередитися на терапії та продовжити саморозвиток, позаяк стагнація не сприяє лікуванню.
Проте повністю вилікувати цей розлад неможливо. Можна працювати над певними аспектами , але деякі травматичні спогади залишаються і постійно непокоять. Я не можу закінчити терапію, бо для цього необхідно дистанціюватися від чинників, пов’язаних із травмою, а припинити допомагати я просто не можу.
Міколай Кравецький. Джерело: особистий архівЗВ: Часто у випадках , пов’язаних із ПТСР і алкоголем, люди сягають так званого дна, і тільки тоді вирішують звернутися до психолога. У вас був такий момент?
МК: Мабуть , я не мав якоїсь однієї конкретної точки неповернення. Все життя я займався спортом — грав у теніс, хокей, баскетбол. У кожній спортивній команді є психолог, це нормально, я звик до психотерапії. Крім того, моя сестра психотерапевтка, тому і в нашій родині є розуміння, що це власне те, що допомагає розвʼязати проблеми.
Тривалий час я намагався впоратися з ПТСР самостійно. Ситуація погіршилася , коли я почав дуже багато пити, це стало звичкою. Я не ходив на вечірки, не спілкувався з друзями, — просто сидів удома і пив. Одного разу мені снилися кошмари, я відчував це як реальність. Коли я прокинувся, вирішив, що потрібно зупинитися.
ЗВ: Пам’ять блокує ваші спогади про гибель людей. А які спогади пам’ятаєте чітко?
МК: Коли ми їздили Україною , бачили вщерть знищені села й містечка. Це дуже добре пам’ятаю. Мова не лише про Мар’їнку й Бахмут, а про безліч населених пунктів, від яких не лишилося каменя на камені. Це показує, наскільки крихке життя і як легко зруйнувати те, що інші будували десятками, а то й сотнями років.
Коли бачиш руїни , відчуваєш величезну пустку й огром людського горя. Це важко уявити комусь, хто, наприклад, живе у Польщі й ніколи не бачив нічого схожого. Сірість зруйнованих міст, брак електрики. Війна — це цивілізаційний занепад. Російські атаки на цивільні об’єкти чи навіть цілі міста ведуть до деградації нашого, загалом людського розвитку. Коли я бачу зруйновані міста, відчуваю величезний страх та огиду до людської природи.
Міколай Кравецький (праворуч). Джерело: особистий архівЗВ: До повномасштабної війни ви брали участь у телешоу «Топмодель. Зараз продовжуєте свою кар’єру?
МК: Намагаюсь , але війна внесла свої корективи. Перший рік я майже не виїздив із бойових позицій, допомагаючи різним бригадам. Повернувся в Польщу. Моя кар’єра дещо застопорилась. За рік на війні я трохи постарів, а в модельному бізнесі це має значення. Психічно я також став іншим. На початку великої війни у мене були заплановані тижні моди, але я мусив від них відмовитися. Я повернувся до тижнів моди лише через півтора року, і через це трохи втратив свої навички. Зараз намагаюся реанімувати кар’єру.
ЗВ: Не шкодуєте , що так склалося?
МК: Ні , не шкодую. Тоді я хотів робити те, що робив. Якщо в мене виникло таке бажання, значить, все сталося так, як мало бути. Врешті-решт, яку цінність має моя кар’єра порівняно з людським життям, допомогою іншим? Зараз я можу сказати, що в мене чисте сумління. Я відчуваю самореалізацію.
ЗВ: Чи змінилося ваше ставлення до моди після побаченого на війні? Чи з’явилося відчуття безсенсовності?
МК: Звісно , я бачу різницю. Тепер я дуже ціную прості моменти життя і близьких людей, натомість раніше більше цінував кар’єру. Війна, яку бачиш на власні очі, не може не змінити світогляду та підходу до життя.
Напевно , найбільшим плюсом для мене стало усвідомлення принципів стоїцизму: ми не можемо змінити погоду, але можемо підлаштувати під неї свої вітрила. Більшість ситуацій, які нам трапляються, нами не заплановані. Ми повинні адаптуватися до того, що нам підносить життя.
Тепер я віднайшов певний спокій , який допомагає свідомо ставитися до того, що я маю, і цінувати це. Я розумію, що мої маленькі нещастя, провали чи застій у кар’єрі не є критичні, вони не зруйнують мого життя, не призведуть до смерті. Я маю привілей жити в мирному місці, де не стріляють, де мої близькі не ризикують своїм життям. І це найцінніше.
