15 жовтня 1941 року в окупованій Польщі нацистська влада видала перше розпорядження , яким — під загрозою смертної кари — заборонила євреям покидати ґетто, а полякам надавати їм будь-яку допомогу. У наступні місяці схожі правові акти опубліковано в усіх округах Генеральної губернії. Вони вирішили долю євреїв, які не підкорилися наказу переселитися до ґетто або після ув’язнення в ґетто ризикнули перебратися на так звану арійську сторону.

Найбільша хвиля втечі євреїв із ґетто припала на період перед виселенням або відразу після нього , тобто під час операції «Райнгардт» у 1942–1943 роках. Її метою було знищити єврейське населення у п’яти дистриктах Генеральної губернії (Варшавському, Радомському, Краківському, Люблінському і Галицькому, пізніше також у Білостоцькому окрузі). Виселення означало депортацію мешканців ґетто в концтабори або вбивство частини з них на місці. Людей у вагонах для худоби везли на смерть, переважно в газових камерах. Щоб вижити в Голокості, євреям доводилося обирати так звану стратегію виживання — сховатися на «арійській стороні» або змінити свою ідентичність.

Умшлаґпляц — площа , звідки євреїв із Варшавського ґетто вивозили у концтабори, 1942. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі

Згідно з політикою нацистської Німеччини , до євреїв у окупованій Польщі поступово застосовували дедалі жорсткіші репресії. Їх публічно принижували, відправляли на примусові роботи, позбавляли майна, мітили, змушуючи носити на одязі нашивки чи пов’язки із зіркою Давида, а з 1940 року масово переселяли до ґетто з вкрай поганими умовами. Ґетто, особливо у великих містах, були переповнені, люди в них помирали від голоду та хвороб.

Невелика кількість євреїв не підкорилася наказу переселитися до ґетто. А дехто після ув’язнення в ґетто ризикнув перебратися на «арійську сторону». Втечі з ґетто часто були спланованими заздалегідь. Спершу обговорювали місця сховку та подальше постачання харчів. Проте часто траплялися і спонтанні втечі , переважно під час перевезень чи депортації. Тоді втікачі, не маючи при собі ні речей, ні продуктів, шукали допомоги на місці, серед поляків.

Євреям , які втекли з ґетто під час виселення, з вагонів при транспортуванні чи з концтаборів й у другій половині 1942 року опинилися на «арійській стороні», ховатися було надзвичайно важко, оскільки вони стали ціллю так званого Judenjagd («полювання на євреїв»), в якому важливу й ганебну роль відігравали також поляки.

За допомогою місцевих громад німці виловлювали євреїв в укриттях і вбивали «недобитків». Жертвами Judenjagd стали від кількох десятків тисяч до понад сотні тисяч євреїв. Це число досі становить предмет історичних дискусій.

Шанси вижити

Головними чинниками , що підвищували шанси вижити тих, кому вдалося опинитися на «арійській стороні», були культурна асиміляція, вільне володіння польською мовою (до війни більшість євреїв спілкувалася на ідиш, а польською говорила з виразним акцентом), так звана вдала зовнішність (світле волосся, блакитні очі), знання практик християнства. Також важливою була наявність християнського свідоцтва про народження та фальшивої кенкарти (посвідчення особи), а ще грошей, якими розраховувалися за їжу та сховок. Велику роль відігравали і знайомства. Євреї, в яких були знайомі-поляки на роботі, у школі чи по сусідству, могли спробувати звернутися з просьбою до них — за гроші чи безкорисно — сховати їх чи надати якусь іншу підтримку.

«Коли єврей опинявся на арійській стороні , у нього було дві можливості: залишитися на поверхні або піти під землю» , — писав восени 1943 року Емануель Рінґельблюм, історик і засновник підпільного архіву Варшавського ґетто , який сам переховувався в бункері «Крися» на вулиці Ґруєцькій, 84 у Варшаві, у родини Марчаків.

Життя «на поверхні» вимагало повної зміни ідентичності , що могли дозволити собі одиниці — ті, в кого були відповідні документи, знання польської мови і так звана вдала зовнішність. Однак більшість євреїв, перебуваючи на так званій арійській стороні, була змушена залишатися «під поверхнею», тобто в укриттях. Частина переховувалася самостійно, а частині допомагали поляки.

Життя «на поверхні»

Євреї з так званою вдалою зовнішністю і бездоганною польською мовою , які знали польські культурні та релігійні звичаї, могли спробувати функціонувати «на поверхні», видаючи себе за поляків. Діставши фальшиві документи (на ім’я та прізвище, які звучали як польські), вони вільно пересувалися містом, могли винаймати квартиру і навіть влаштовуватися на оплачувану роботу. Проте така форма маскування була доступна небагатьом — переважно асимільованим або акультурованим євреям, які мали знайомих серед поляків і відповідне матеріальне становище.

Так звані арійські документи можна було отримати завдяки підпільному антифашистському руху , як лівому, так і правому, польському та єврейському, зокрема Польській соціалістичній партії «Свобода, Рівність, Незалежність» (PPS-WRN), Польській робітничій партії (PPR), Робітничій партії польських соціалістів (RPPS), Демократичній партії (SD), Фронту відродження Польщі (FOP), Загальному єврейському робітничому союзу (Bund) та Єврейському національному комітету (ŻKN).

Багато активістів та активісток цих організацій були членами Ради допомоги євреям «Жеґота» , яка займалася виготовленням фальшивих документів, що посвідчують особу, а також фальшивих свідоцтв про хрещення (з допомогою деяких священників). Документ також можна було отримати і завдяки особистим контактам, наприклад, забравши свідоцтво про народження померлої особи. Але такий документ означав необхідність прийняти нову ідентичність, а отже, створити неправдиву, проте ідеально завчену історію свого життя. Часто за «добрі папери» доводилося добре заплатити.

Житло для євреїв , які переховувалися «на поверхні», організовували різним чином. Самостійно його винаймали одиниці, здебільшого це відбувалося за участю поляків — як тих, хто заробляв, надаючи прихисток, так і тих, знайомих чи незнайомих, хто робив це безкорисливо. Деяким євреям, що переховувалися, переважно у Варшаві, Кракові та Львові , помешкання знаходила й оплачувала «Жеґота».

Знання польських звичаїв перевіряли переважно на основі релігійних практик. Тож потрібно було знати молитви , церковні обряди та святкові традиції. Діти, яких переховувало духовенство у монастирях, здебільшого приймали католицькі таїнства.

Труднощі фізичного характеру — темне волосся — намагалися подолати , перефарбовуючись на світле. Жінкам і дівчатам із цим було простіше, ніж хлопцям і чоловікам, яких через єврейську традицію обрізання можна було легко розпізнати. Однак відомі випадки проведення хірургічних операцій для усунення наслідків цієї процедури.

Часто переховуватися «на поверхні» було можливо завдяки контактам із поляками , зокрема польським підпільним рухом, наприклад «Жеґотою». Знайомства допомагали швидше знайти роботу чи житло, зберегти майно, отримати фінансову підтримку, вберегтися від доносів. Водночас людям, які переховувалися, постійно загрожував ризик викриття (наприклад, через зустріч на вулиці довоєнного знайомого), а у великих містах вони часто ставали жертвами так званих шмальцівників, які вимагали гроші в обмін на неподання доносу. Тому життя «на поверхні» було обтяжене постійним стресом.

Життя «під землею»

Євреї , які своїм виглядом, мовою чи незнанням польських звичаїв видавали своє походження або не мали фальшивих документів, переховувалися. На таку долю була приречена більшість із тих небагатьох, хто опинився на «арійській стороні».

Постійне перебування в сховку ставало надзвичайно важким випробуванням , виснажливим і фізично, і психологічно. Це позбавляло тих, хто переховувався, можливості заробляти, а часто й виконувати основні життєві функції. Сховки влаштовували у таких місцях, як комори, сараї, льохи, горища, землянки, а у квартирах — у шафах, під ліжками чи в замаскованих кімнатах. Чимало євреїв теж переховувалося у лісах.

Абрам Ґрінбаум та Гелена Ґарбарек у сховку. Джерело: Єврейський історичний інститут

Надійне й довготривале переховування зазвичай вимагало участі поляків. Для багатьох це стало можливістю заробити , іноді вона полягала у фінансовому та психологічному паразитуванні на трагічному становищі євреїв. Але водночас відомі тисячі випадків безкорисливої допомоги, яку поляки надавали навіть упродовж кількох років.

Євреї , які переховувалися з допомогою поляків у їхніх домівках, мусили жити за встановленим розпорядком і дотримуватися його із залізною дисципліною — тим більше в загрозливих ситуаціях. Вони жили в постійному, всеохопному страху. Щодня міг відбутися обшук чи донос, їхню присутність могли виявити навіть випадково. Ті, хто переховувався, жили у відчутті залежності від свого рятівника — в очікуванні, коли він принесе їжу та воду, винесе відро з нечистотами, розповість, що відбувається «на поверхні».

Ухвалюючи рішення надати сховок , рятівники пов’язували свою долю з трагічною долею євреїв. Вони й так зазнавали терору німецьких окупантів як польські громадяни , а тут ще й брали на себе тягар таємниці й приймали складний логістичний виклик. Вони жили в постійному страху і перед німцями, і перед сусідами-поляками. Їм повсюди ввижався донос і як результат — німецькі санкції: від фінансового штрафу або втрати роботи чи майна, до побиття, тюремного ув’язнення, примусової праці, концентраційного табору і, зрештою, смертної кари.

За різними підрахунками , на польських землях вціліло близько 40-50 тисяч євреїв. Частина з них вижила в таборах, партизанських загонах, частина вціліла завдяки безкорисливій допомозі поляків. Траплялося, що євреї рятувалися самі й виживали лише завдяки власній кмітливості, або — що зустрічалося набагато частіше — отримували підтримку в обмін на щедру винагороду.

Переклала Ірена Шевченко