На початку 1930-х років у Радянському Союзі посольство Польщі діяло в Москві , також були консульства у Харкові, Ленінграді, Мінську і Тіфлісі. 1 серпня 1934 року, у зв’язку з перенесенням столиці УРСР до Києва, туди з Харкова переїхало також польське консульство.
Загалом на всіх цих посадах працювало 33 поляків. Допоміжний персонал — прибиральників , кухарів, водіїв — переважно набирали з-поміж совєтських громадян. На території Польщі радянські консульства діяли у Львові та Варшаві , при посольстві. У вересні 1937 року більшовики зажадали скорочення кількості консульств у Польщі й СРСР, у зв’язку з цим польська влада закрила консульство у Тифлісі.
З 1 жовтня 1937 року посаду генерального консула Республіки Польща в Києві обіймав Єжи Матусінський , 1890 року народження, випускник відділення політології Вищої школи політичних наук у Варшаві та юридичного факультету Яґеллонського університету в Кракові. У 1918–1920 роках Матусінський як журналіст працював на Далекому Сході , а, повернувшись до Польщі, розпочав роботу в Міністерстві військових справ. З серпня 1923 року він відповідав за репатріацію поляків з СРСР, а з травня 1926 року обіймав посаду заступника консульського департаменту Міністерства закордонних справ. У 1933–1937 роках працював генеральним консулом у Піттсбурзі, а згодом у Нью-Йорку та Ліллі. Потім його скерували на роботу до Радянського Союзу.
Попередження з Мінська не було почуте
До початку Другої світової війни совєтська влада дотримувалася міжнародних угод про дипломатичний імунітет співробітників іноземних посольств і консульств. Водночас НКВС постійно стежив за іноземними дипломатичними установами , зокрема за їхнім персоналом. Траплялися навіть провокації.
У лютому 1938 року військовий аташе при посольстві Польщі в Москві , підполковник Константи Заборовський, вирушив у відрядження до Мінська. Дипломат вирішив їхати не через Смоленськ, а через південь Білорусі. Можливо, офіцер Польського війська сподівався побачити дорогою укриття совєтського Полоцького укріпрайону, Полоцький укріпрайон почали будуватися ще 1927-го. Станом на 1938 рік його протяжність становила 56 кілометрів. що лежить на кордоні з Польщею. За автівкою аташе слідував ескорт «господарів» — так поляки називали співробітників НКВС , які стежили за пересуванням іноземних дипломатів. Чекісти використовували автомобілі ГАЗ М1, оснащені хорошими двигунами і здатні розвивати швидкість до 110 кілометрів на годину. Однак досвідченому польському офіцеру вдалося позбутися хвоста. Коли Заборовський повертався до Москви, неподалік Бобруйська в його автівку врізалася вантажівка. На щастя, дипломат не постраждав. Такі «нещасні випадки» у 1930-х роках «траплялися» доволі часто.
Напередодні початку Другої світової війни діяльність польських дипломатів у СРСР ще більше ускладнилася. Варшава не була впевнена у позиції Кремля в разі нападу Німеччини на Польщу. У серпні 1939 року аванпост Другого відділу генерального штабу Польського війська в консульстві в Мінську очолив майор Рафал Протасовіцький , який у столиці БРСР діяв під псевдо Владислав Вольський. Протасовіцький багато уваги приділяв вивченню перспективи зближення Берліна і Москви. Влітку 1939 року він не міг не помітити, що на території БРСР концентруються війська Червоної армії. До кордону з Польщею стягували танки, артилерію, кавалерію та піхоту.
Відколи оголосили мобілізацію , тобто з 7 вересня 1939 року, я інформував (шифром) про її перебіг, про пересування транспортних засобів до кордону. Пізніше, коли шифровані депеші перестали надходити, я писав у Бухарест, організувавши контакт з польським посольством у Румунії за допомогою нашого посольства в Москві.
Останню депешу я відправив 16 вересня. Бачачи, з якими труднощами дипломатичний кур’єр добирався до Мінська 3 вересня, я спробував вийти на зв’язок із Польщею за допомогою радіостанції, але ніхто не відповідав.
17 вересня 1939 року совєтська влада інтернувала співробітників генконсульства Польщі в Мінську. Передусім ідеться про Казімєжа Рудзького , керівника генконсульства й другого секретаря посольства РП у СРСР. Також були інтерновані капітан Ґустав Ольшевський (псевдо Вацлав Кріґер, агент польської розвідки), Тадеуш Парчевський, Владислав Вольський і допоміжний персонал.
За одним із повідомлень , будівлю польського дипломатичного представництва в Мінську захопили «невдоволені» совєтські громадяни, зірвавши на вході табличку з польським орлом. Потім у коридорі консульства з’явився офіцер НКВС. Лише через місяць польським дипломатам дозволили покинути СРСР і виїхати до Франції через Скандинавію. Проте не всім з них вдалося врятуватися.
Напередодні війни
У вересні 1938 року Консульський відділ Міністерства закордонних справ Польщі підготував секретні інструкції для своїх дипломатичних представництв у Чехословаччині , Німеччині та СРСР на випадок вторгнення в ці інституції людей з ворожими намірами. По-перше, потрібно було спалити всю документацію з грифом «Таємно». У разі початку воєнних дій дипломати мали знищити печатки, герби, паспортні книги та прапори. Співробітники консульств і посольств отримали перелік нейтральних країн, куди їм потрібно було евакуюватися. Співробітникам польського консульства в Києві нову інструкцію видали в березні 1939 року.
У мінському та київському консульствах Польщі працювали радіостанції , через які можна було вийти на зв’язок із резидентурами Другого відділу генерального штабу (київське консульство було на зв’язку з польським розвідувальним осередком у Рівному, мінське — з експозитурою у Вільні). Польська влада сподівалася , що в разі кризової ситуації зможе через радіостанцію наказати дипломатам припинити роботу і готуватися до евакуації.
З цією метою на радіостанціях у польських дипломатичних представництвах на території СРСР запровадили цілодобове чергування. У травні 1939 року консульства в СРСР отримали грошовий резерв на три місяці.
Перед початком Другої світової війни в польському консульстві в Києві працювали Єжи Матусінський — радник посольства РП у СРСР і керівник генерального консульства , а також Людомир Червінський, Генрик Славіковський, Генрик Вишневський, «Юзеф Зданович» (офіцер розвідки, капітан Ян Крачкевич), «Антоній Пєньковський» (офіцер розвідки, ротмістр Влодзімєж Прушинський), секретар консульства «Евґеніуш Зарембський» (майор Мєчислав Зиґфрид Славіковський), а також два водії й два візники.
Загадкове зникнення
Починаючи з 4 вересня 1939 року , польське консульство в Києві почало інформувати Варшаву про те, що Радянський Союз стягує війська до польського кордону. 10 вересня НКВС заборонив співробітникам польської пошти залишати місто. 12 вересня «Евґеніуш Зарембський» поїхав потягом до Москви. Всю дорогу він постійно бачив військові потяги, які прямували на захід. Після зустрічі з послом Ґжибовським майор Славіковський вирішив повідомити про це польську владу.
14 вересня Славіковський спробував відправити депешу з Києва , але виявилося, що совєтська пошта більше не приймає листи до Польщі. 16 вересня 1939 року, вночі, «Евґеніуш Зарембський» і Генрик Славіковський виїхали потягом до Польщі. У Рівному польським дипломатам не вдалося зустрітися з польською владою й вони відразу поїхали на станцію Здолбунів, щоб повернутися до Києва, проте вранці 17 вересня Червона армія перетнула совєтсько-польський кордон. Коли 21 вересня майор Мєчислав Славіковський і стажист Генрик Славіковський спробували повернутися до Києва, співробітники НКВС заарештували їх у Шепетівці.
У ніч на 17 вересня співробітники польського посольства в Москві , а також консульств у Ленінграді, Мінську та Києві почали поспіхом знищувати всю документацію.
Вранці 17 вересня співробітники НКВС увійшли в приміщення генерального консульства РП в Києві й заборонили співробітникам залишати будівлю.
19 вересня совєтська влада повідомила польських дипломатів , що ті більше не мають права на дипломатичний імунітет.
30 вересня Єжи Матусінського викликали до представництва наркому закордонних справ (НКЗС) у Києві й повідомили , що співробітники консульства повинні готуватися до від’їзду в Москву. Саме тоді консул дізнався про долю затриманих «Евґеніуша Зарембського» та Генрика Славіковського. У ніч на 1 жовтня його знову викликали, щоб обговорити деталі виїзду співробітників польського консульства в Москву. Консул поїхав на зустріч у супроводі водіїв Анджея Оршинського та Юзефа Личека. Жоден не повернувся.
Наступного дня о 6-й годині ранку співробітники консульства відправили фіакр , щоб перевірити, чи автівка консула все ще на стоянці біля НКЗС (совєтські органи заборонили їм залишати будівлю). Через три години віцеконсул «Юзеф Зданович» зателефонував до НКЗС, але отримав відповідь, що там нічого не відомо про візит чи перебування у них Матусінського. Минуло ще пів години, і в консульстві пролунав телефонний дзвінок: совєтський чиновник спокійним тоном повідомив, що польського консула до НКЗС не викликали. О 14-й годині раніше затримані «Евґеніуш Зарембський» і Генрик Славіковський прибули до будівлі консульства. 4 жовтня співробітники польського генерального консульства в Києві виїхали до Москви. 10 жовтня польські дипломати (всі працівники посольства в Москві та консульств) виїхали до Фінляндії.
Телеграма до Берії
Долею київського консула цікавився посол Італії в СРСР Авґусто Росса , проте совєтська сторона не надала йому жодної інформації. 5 жовтня посол Німеччини Вернер фон Шуленбурґ поставив питання про зникнення польського дипломата перед наркомом закордонних справ СРСР Вячєславом Молотовим. Останній переконав німця, що «Матусінський не перебуває в руках совєвіт».
Що ж насправді сталося з Єжи Матусінським? В архівах СБУ є документи , які проливають світло на цю загадкову справу. Наказ арештувати польського дипломата співробітникам НКВС віддав ніхто інший як очільник Радянської України Микита Хрущов. В операції взяло участь 26 співробітників НКВС.
За вказівкою ЦК КП(б)У товариша Хрущова сьогодні о 1.30 ночі арештовано польського консула Матусінського , а також водіїв Личека та Оршинського, які були з ним. Прошу вказівок щодо інших співробітників консульства. Ґарлінський.
З цього документа можна зробити висновок , що співробітники НКВС були готові арештувати всіх польських дипломатів у столиці совєтської України, проте Кремль не віддав такого наказу, очевидно, побоюючись міжнародного скандалу.
30 вересня опівночі мене викликав до ЦК товариш Бурмистренко. Повідомив , що з Москви товариш Хрущов передав наказ ЦК ВКП(б) про арешт колишнього консула Матусінського. Я погодив це питання з товаришем Мамуловим, а потім о 2 годині [ночі — ред.] 1 жовтня заарештував колишнього польського консула і двох його водіїв на вулиці в машині, попередньо домовившись, щоб Матусінський поговорив зі мною телефоном із консульства.
Заарештовані перебувають під вартою. В будинку колишнього консульства є 17 колишніх співробітників консульства та членів їхніх сімей. Чекаю вказівок.
Ґарлінський.
«Руки вгору!»
Загадковим зникненням польського дипломата в СРСР займалася польська влада в еміграції. Після укладення польсько-совєтського договору про співпрацю 12 липня 1941 року польські офіційні особи в Радянському Союзі шукали відповіді на питання , що сталося з Єжи Матусінським. Після амністії у серпні 1941 року польських громадян почали звільняти з совєтських таборів і в’язниць. До польського представництва в Москві звернувся капітан Кіпанський, він повідомив, що зустрівся на Луб’янці з одним із водіїв консула. Той розповів, що Матусінського арештував НКВС. 23 вересня 1941 року польське посольство зажадало від НКВС розпочати розшук Матусінського та його водіїв. Більшовики відмовчувалися. У цій ситуації знову допомогли свідчення польських в’язнів, які виходили на волю за амністією.
Так ротмістр Тадеуш Тшасковський згадував , що в липні 1941 року під час евакуації однієї з московських в’язниць до Саратова він зустрів водія Анджея Оршинського, який розповів йому про арешт Матусінського. Зрештою, саме Оршинський звернувся з цим до польської влади на Близькому Сході.
Оршинський повідомив , що в ніч на 1 жовтня 1939 року автомобіль консульства виїхав до Народного комісаріату. Поруч з будівлею совєтської установи стояло легкове авто. Коли машина з польським дипломатом проїхала повз і зупинилася, з неї вийшло шестеро чоловіків у цивільному. Троє витягли пістолети й скерували їх на консула Матусінського. Пролунав наказ: «Руки вгору!» Консула запитали , чи він озброєний, він відповів, що він — дипломат. Тоді чоловіки сказали: «Ми знаємо». Усіх трьох затриманих обшукали , відвезли до в’язниці й помістили в окремі камери.
У Києві Оршинський пробув вісім днів. Його жодного разу не допитували. Одного дня його вивели з камери і відвезли на залізничний вокзал , де він побачив Матусінського. Ніч заарештовані провели у тюремному вагоні. Анджей Оршинський чув голос консула, який просив у конвоїра газету, і голос другого водія, Юзефа Личека, який скаржився, що йому холодно.
10 жовтня поїзд зупинився в Москві. Оршинського та інших польських в’язнів відвезли на Луб’янку. Там водія допитали і звинуватили у шпигунстві проти СРСР. Особливо багато питань ставили працівникам польського консульства в Києві щодо їхньої «шпигунської діяльності». Водія звинуватили в тому , що він возив консула Матусінського на зустрічі з совєтськими громадянами, на яких польський дипломат передавав їм певні речі. Слідчі також цікавилися «Евґеніушем Зарембським», який був співробітником польської розвідки. Про нього Оршинського запитували частіше, ніж про консула Матусінського.
У 1941–1943 роках польська влада зробила ще кілька спроб з’ясувати долю консула Єжи Матусінського та водія Юзефа Личека , але безуспішно. Останнього звільнили за амністією 1941 року, та невдовзі він загинув у СРСР за нез’ясованих обставин. Після того, як 1943-го вийшла на яв правда про Катинський розстріл , стало зрозуміло, що консул радше загинув від рук сталінських катів, а його останки поховані в одній із братських могил.
Переклала Наталка Римська
