Наталія Волосацька: Пане Губерте, коли ви написали цю ікону і що вас надихнуло?
Губерт Кампа: Я створив її через місяць після початку повномасштабної війни. Мене з Маріуполем багато всього пов’язує, я дуже люблю це місто, приятелюю з військовими з «Азову». 2016 року в Піонерську біля Маріуполя подружжя Володимира й Оксани Завадських відкрило осередок «Ковчег», який займався дітьми з прифронтової території. Я їм допомагав. Коли почалося повномасштабне вторгнення, діток евакуювали на Закарпаття. І приблизно тоді я намалював цю ікону.
Губерт Кампа. Джерело: особистий архів Губерта КампиЯ дуже переймався тим, що сталося в Маріуполі, як його стерли з лиця землі. Інтуїтивно почав шукати, чи має місто свій образ, покровителя. Так знайшов Маріупольську ікону Богоматері й написав її на дошках від скрині з-під боєприпасів. Богородиця зображена на тлі моря, колір якого плавно перетікає в шати. Чітко прочитуються лише обличчя і руки. Я хотів, щоб Богоматір взяла під опіку Маріуполь. На жаль, місто поки що не підконтрольне Україні.
Маріупольська ікона Божої Матері. Джерело: особистий архів Губерта КампиНВ: Де ви її написали?
ГК: У Вроцлаві. На дошках із Донецька.
НВ: Як ікона потрапила до Міністерства закордонних справ України?
ГК: Це цікава історія. Деякі свої роботи я залишив на Закарпатті, щоб їх дарували поважним людям — в подяку за допомогу. Туди до дітей приїхав Апостольський нунцій із Литви, і Володимир Завадський вручив йому Маріупольську ікону. А Нунцій уже передав її комусь із українських політиків. Згодом робота потрапила до міста Джидди. У мене досі не вкладається в голові, що таким чином я так би мовити долучився до мирних переговорів. Це особлива ікона. Ніби сам Маріуполь і хлопці з «Азову» потрапили з нею на перемовини до Саудівської Аравії.
Апостольському нунцію передають Маріупольську ікону Богоматері. Джерело: особистий архів Губерта Кампи НВ: Чи знали ви, що ікону подарують держсекретарю США?
ГК: Марко Рубіо — не тільки топовий американський політик, а й ревний католик. Я й уявити собі не міг, що моя робота потрапить до такого високого урядовця. Коли о 8.00 мені прислали лінки до статей про це, я відчув легкий шок. На жаль, деякі українські медіа почали помилково вказувати авторами інших митців.
НВ: Чи вбачаєте ви символізм у тому, що Маріупольська ікона Богоматері опинилася в США?
ГК: Так. Зараз багато говорять про перемовини в різних напрямках, політики мають різні точки зору на це. Та передусім потрібно кричати на весь світ «стоп», щоб зупинити воєнне жахіття, адже загинуло дуже багато людей, знищено чимало міст. Хоча, думаю, світовій політичній верхівці до цього байдуже.
Губерт Кампа (перший зліва) біля пам’ятника кавуну на Херсонщині. Джерело: особистий архів Губерта КампиЯ досі не можу собі пояснити, яким дивом ікона, написана поляком, опинилася в Україні, а звідти через Саудівську Аравію потрапила в США. Це доказ того, що попри політичні суперечки і пропаганду Бог має на все свою волю і єднає людей.
НВ: Якби ви були на місці Андрія Сибіги і вручали ікону Рубіо, що б ви йому сказали?
ГК: Що ми всі просто зобов’язані рятувати Україну й досягти сталого миру. Не можна допустити, щоб надалі гинули люди, знищувалися міста.
НВ: Скільки ви написали ікон на скринях від амуніції?
ГК: Багато. Першу — в Піонерську, біля Маріуполя. Я саме віз ліки військовим. Тоді загинуло двоє моїх колег. Я був дуже злий. Дивився на ті скрині з-під боєприпасів і думав, що треба їх переробити на щось інше, що все повинно змінитися, що ми не можемо й надалі продукувати те, що приносить смерть. Я взяв один ящик, порізав на маленькі шматки і на них написав іконки з Ісусом у пікселі. Потім роздавав їх солдатам на фронті.
Ікони, написані Губертом Кампою. Джерело: особистий архів Губерта КампиТакож я написав тоді кілька великих робіт і відправив до Польщі. Їх доставили до галереї, уявіть собі, за день до повномасштабного вторгнення. Після цього я вирішив продовжити малювати ікони на скринях. На сьогодні таких великих робіт є 140, і майже всі продані. Виручені гроші скеровані на допомогу Україні. Мої виставки відбулися в Німеччині, Англії, Італії та Україні — на Закарпатті.
НВ: Коли ви написали свою першу ікону на дошках?
ГК: 2014 року в Києві, разом із художником Сергієм Радкевичем. У грудні ми організували пленер іконописців, на який з’їхалися митці з різних країн. Вони писали ікони, щоб передати їх на знак вдячності польським шпиталям, які лікували поранених на Майдані. Тоді отець Сергій Дмитрієв привіз нам скрині з-під боєприпасів, на дошках від яких ми створили перші образи. Зараз ці ікони в 30-й окремій механізованій бригаді. Потім, 2021 року, я біля моря писав ікони, теж на таких дошках. І пишу досі.
НВ: Розкажіть більше про вашу волонтерську діяльність.
ГК: На війні я волонтерю з 2014 року. Співпрацюю з генералом Сергієм Собком і 30-ю окремою механізованою бригадою. Був рятувальником на полі бою. Допомагав дітям Сходу України разом із київським фондом «Християнська служба порятунку» і фінансово долучився до їх евакуації. Возив гуманітарну і медичну допомогу в прифронтові регіони.
Губерт Кампа. Джерело: особистий архів Губерта КампиТакож мене призначили світським капеланом і я надавав допомогу військовим із посттравматичним стресовим розладом. Спеціальної освіти в мене немає, але я сам 2014 року мав ПТСР: був свідком облоги Дебальцевого, бачив багато травматичних сцен, виносив поранених. Після цього я повернувся до Польщі на лікування, а коли одужав, знову поїхав в Україну. Власний досвід дав мені знання, завдяки яким можна негайно допомогти військовому.
НВ: Чому ви так активно допомагаєте Україні? Можливо, маєте там родичів?
ГК: Уперше мене запросили в Україну 2010 року на пленер іконописців у селі Замлиння неподалік Ковеля. Коли я їхав, був дуже наляканий, бо кілька днів до того на Волині нашого президента закидали яйцями. Я був не найкращої думки про українців і не почувався у безпеці. Але у Замлинні люди виявилися дуже гостинні, запросили мене на почастунок. Я не помітив жодних конфліктів між українцями і поляками.
Також дуже цінним для мене тоді стало знайомство з львівськими митцями з художньої академії, зокрема з факультету сакрального мистецтва. Я побачив зовсім інші образи, познайомився з багатьма художниками. І почав більше розвиватися. Згодом навідався до Києва, де мені дуже сподобалося, а вже звідти вперше поїхав на війну, до солдатів.
Тільки на фронті я побачив усю справжність трагедії, всю жорстокість, з якою Росія атакує Україну. В захисників тоді практично нічого не було, навіть нормального взуття. Я почав допомагати, і так залишився.
Як я сам жартую, найважливіший мій досвід в Україні — це те, що військові привчили мене їсти сало і борщ. Звичайні українці дуже відкриті, гостинні, з ними можна і відпочити, і порозмовляти на складні теми. Жодного разу в Україні я не натрапив на негатив до мене як поляка. Я сам походжу з мішаної родини, польсько-німецької, однак на власному досвіді бачу, що поляки і українці культурно дуже близькі.
Редакторка Наталя Ткачик
