«Чоловік і зять готували цукровий розчин — щоб я випила , коли почнуться перейми. Памʼятаю з дитинства: якщо корова телиться, треба давати солодку воду» , — розповідає Анна Алієва. Жінка вже мала четверо дітей — добре розуміла, що її чекає.
Крім дітей , у домі жили чоловік, зять і свекор. Анна мусила їх переховувати, адже з самого початку всі бачили, як росіяни «кудись виводять» чоловіків — туди, звідки не повертаються. Жінка відразу сказала: «Мені тут героїзму не потрібно. Моє завдання — щоб усі вижили».
Якось Анна побачила , як рейдом по домах ходить група 12 російських військових. Вона сама до них вийшла і почала безперестанно щось говорити, намагаючись запам’ятати кожного, а на питання, чи є в домі чоловіки, відповіла питанням: «Вам своїх мало?» Анна жартувала з окупантами , втомлювала їх балачками та всіляко задурювала. За легендою, її Сашко був на заробітках в Англії, щоб назбирати грошей на новобудову. А тим часом у домі за меблями, під купою одягу та різного мотлоху принишкло троє чоловіків…
Анна заборонила ходити селом і старшим донькам , яким ледь за 20. «Добре , що ми не знали про Бучу. Страх притягує неприємності» , — згадує жінка.
Ледь не щодня — обстріли. Тоді вся сімʼя Анни ховалася за двома стінами — під сходами в комірчині півтора на два метри. Якось неподалік їхнього дому прилетіла ракета «Ураган» , але не здетонувала.
Анна за професією — фельдшерка. Коли в їхнє село заїжджала ворожа техніка , з медичних запасів у жінки були тільки ампула знеболювального і стерильні рукавички. Одного дня до Анни прийшли односельці: під час спроби прориву росіяни поранили 25-річну дівчину, в животі застрягли дві кулі. Навіть на хірургічному столі їй навряд чи вдалося б допомогти. Щоб полегшити смерть пораненої, Анна віддала свою ампулу. А наступного дня в неї почалися перейми.
«Світило сонце , гарний день був, тихо», — згадує жінка. Вона забарикадувала вікна й почала готуватися до пологів , по суті, в польових умовах. Щоб якось нагріти кімнату, старша донька носила знадвору розпечену на вогнищі цеглу. Коли молодший син вийшов на вулицю, раптом почався обстріл. «Я підбігаю до нього , бо малий заціпенів, тягну. І розумію, що в мене води відходять». Анна завела дитину в дім , а сама сховалася в туалеті: «Мене почало трясти».
До неї в цей час прийшла сусідка — кримська татарка Айше. 1944-го під час сталінської депортації татар її сімʼю вивезли з Криму. Через рік після відновлення незалежності України Айше повернулася додому. Проте після путінської анексії півострова їй знову довелося втікати — на Чернігівщину. Згодом Айше не витримає щоденного мародерства й погроз росіян і вкотре втікатиме. Однак того дня — попри бомбардування й обстріли — вона прийшла до вагітної Анни й застала жінку в туалеті , в приступі паніки.
Айше почала розповідати Анні , що вони з сестрою народилися в горах, і пологи приймав їхній батько: «І ти впораєшся». Вагітна поволі заспокоїлася. Зрештою , вона ж уже чотири рази успішно народжувала! У чомусь жінка повторювала історію своєї матері, яка теж мала пʼятьох дітей.
Підбадьорена , Анна врешті вийшла з туалету й попросила чоловіка вдягнути жіночі пальто й хустку. Вона знала, де в саду росте кропива — кровозупинне. Чоловік викопав коріння, й вони зробили відвар. (Потім діти, сміючись, називатимуть батька «баба Шура».) «Всі конкретно знали , хто за що відповідає» , — розповідає Анна. Вони нагріли воду, в зеленку замочили міцну нитку, щоб перевʼязувати пуповину, приготували ліжко, ванни та ганчірки.
Перейми тривали довго , біль ставав нестерпним. Злякані чоловіки ходили домом, за вікнами гриміло. Минуло багато часу, від перенапруження всі втомилися. Якоїсь миті біль почав стихати, та це не було добрим знаком. Дитина не виходила. Біль і зовсім вщух, а з ним — і всі відчуття. Анна була у відчаї, але не здавалася.
Опівночі чоловіки почали дрімати , попри гучні масовані обстріли: «Будинок так трусився , наче ми їхали потягом». Заснула і запрошена для особливої місії сусідка Олена. Аж раптом усе затихло. Анна згадує , як чула, що в ній, ніби джерело, текла вода. Вона почала шепотіти дитині: «Донечко , допоможи». І раптом дитина почала рухатися , ніжками впиратися у верхню частину живота, тиснути голівкою: «Я відчувала хрускіт , хрускіт зв’язок, хрящів».
Попрокидалися чоловіки , злякалися, думали, що Анна знепритомніла: «Вони мене трясли , поки я не вийшла з того стану й сказала: “Все добре”. І тут мене знову накрив біль, — дитя боролося за життя. Думала, втрачу свідомість. Покусала зятя, вирвала чоловікові волосся». Для цього моменту й прийшла сусідка Олена: Анна боялася , що чоловіки злякаються вигляду немовляти, тож Олена мала зловити його, взяти на руки.
«І ось коли за вікном сильно бахнуло — червоний вогонь — я народила». Розповідаючи , Анна багато сміється, однак раптом серйознішає: «Але ж тиша. Ви розумієте: ця тиша — вона страшна». Та жінка не розгубилася: «Одною ногою я переступила через пуповину , взяла це дитя і з носової й ротової порожнин почала вибирати слиз. Потім перевернула дитину і вдарила по попі, щоб викликати больові відчуття». Дитина задихала.
Але з’явилося ускладнення — не відходила плацента. «Це могло забрати моє життя».
Зазвичай у лікарні породіллі роблять наркоз і швидко чистять , а тут Анна була єдина, хто міг хоч якось собі зарадити.
На вулиці почало розвиднюватися , діти попрокидалися й раділи сестричці, чоловіки розслабилися. У Анни ж почав збільшуватися живіт. «Післяпологові кровотечі , — розповідає жінка , — найстрашніші. Породілля дуже швидко втрачає кров. Мені це знання заважало , — зітхає. — Я розуміла: якщо здамся , буде просто, бо покидати тіло — легко. Але що без мене робитиме дитинка? Чим вони її будуть годувати?»
Зять допоміг Анні піднятися. Вона надягнула стерильну рукавичку. Сусідка Олена все зрозуміла й тільки налякано дивилася: «Що , серйозно?» Анна кивнула: «Треба жити». Анна ввійшла долонею в лоно і взялася масувати кулаком стінки матки , щоб та почала скорочуватися. Якби під час розслаблення матки відділилася плацента — почалася б кровотеча. Але в Анни все вийшло.
Найменший син Анни потім казав , що їх захищав ніби купол: «Як мисочка перевернута — його ангели побудували».
В Анни не було ні дитячого одягу , ні підгузків, ні їжі. «Про те , що я народила, селом швидка пішла чутка. Люди почали вибиратися з підвалів і приходити до мого дому». (До того всі переважно ховалися: вихід на вулицю міг закінчитися фатально.) «У двері стукали і стукали , стукали і стукали. Приносили, хто що міг, зі словами: “Дякуємо за дитя”». Люди плакали , на змучених потьмянілих лицях зʼявлялася надія. Вони, голодні, хворі, стомлені, нажахані, чиї дії зводилися до єдиної думки — фізично вижити, — повернули собі відчуття людяності. Анна каже: «Таких сильних і безмежних відчуттів я б ніколи не пережила — таку безумовну любов , безумовну підтримку, безумовну вдячність».
Коли матір уперше вийшла на вулицю , зустріла сусідку з сином. І та, побачивши Анну, раптом поклонилася. Анна йшла дорогою й відчувала, як наростало тремтіння. І навіть тепер, згадуючи це, вона відчуває той трепет. Жінка йшла селом, а перехожі їй кланялися, дякуючи за те, що стали свідками чуда.
Одного разу російський офіцер на вулиці запитав Анну: «Це ви народили?» і похвалив: «Молодці». А потім , замащений чужою кровʼю, подивився ще раз на матір і дочку й почав плакати.
Маленька Мирослава , ім’я якої славить мир, щойно поїла і заснула на руках матері. Вона народилася 17 березня о 4:11. Через 15 діб українські війська звільнили село. Тоді Анна дізналася, що її рідний брат Олег, який жив через річку, героїчно загинув у перші дні. Йому було 35, залишилися його 13-річний син і дворічна донька.
Текст створено в рамках проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі. Повну версію тексту читайте на сайті Rozstaje.art
