Станіслав Іґнацій Віткевич, знаний під псевдонімом Віткацій, — одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей польського модернізму. Він народився 24 лютого 1885 року у Варшаві, в родині, де естетика стала невіддільною частиною життя: батько був архітектором, художником і теоретиком мистецтва, а мати — музиканткою. Через хворобу легень батька 1890 року родина переїхала до курортного Закопаного, яке славилося, зокрема, лікуванням дихальних захворювань. Тут Віткацій зростав у середовищі, де понад усе цінувалась незалежність мислення.
Перші кроки: від пейзажу до експресії
Віткацій досить рано почав цікавитися живописом: уже в підлітковому віці він багато малював — переважно пейзажі. У 1901–1902 роках кілька його ранніх робіт, створених під час подорожі до Литви, відібрали на виставку в Закопаному. Це був його перший публічний вихід на польську мистецьку сцену.
Спочатку художник працював у реалістичній манері: писав гірські краєвиди Татр, литовські пагорби, часом архітектуру, — проте довго у рамках академічного живопису не залишався. Поступово його лінії втрачали правильність, кольори ставали сміливішими, а композиції — емоційнішими. Митця тягнуло в бік деформації, символізму, фантастики — саме тут починався перехід до експресивного стилю, який пізніше стане характерним для «чистої форми» Віткація.
Серед перших відомих творів митця, у яких ця трансформація вже відчутна, — «Створення світу», «Фантазія-казка», «Спокуса святого Антонія». У складних, насичених образах поєднані пастель і олія, присутнє внутрішнє напруження форм, образне перебільшення, неочікувана пластика. Саме ці твори стали переходом до більш радикальної естетики, яку Віткацій згодом реалізує в рамах формізму.
«Створення світу», 1921–1922. Джерело: Лодзький музей мистецтвФотограф — психолог світла
Фотографія для Станіслава Віткевича була не просто технікою, а радше ще одним способом мислення про образ. Азів фотозйомки його навчив батько й уже на початку XX століття Віткацій використовував фотоапарат як інструмент пошуку форми. Його ранні знімки — краєвиди та портрети, часто — автопортретні експерименти на межі з театром.
Фото замінювало Віткацію начерк — допомагало побачити форму, світлотінь, нашарування емоцій. Світлина була не фіксацією, а ескізом внутрішнього — того, що потім стане чистою формою. Напрочуд точно з його методом резонує бачення фотографії Роланом Бартом, який майже століття по тому писав: «Фотографія нескінченно дублює те, що вже ніколи не зможе екзистенційно повторитися» (Camera Lucida, 1980).
Автопортрет Віткація, 1913. Джерело: Чиказький інститут мистецтвЗакопанська метаморфоза
Для Віткація Закопане було не лише місцем проживання, а й творчою лабораторією. Саме тут, на тлі Татр, відбувся важливий зсув у його художньому мисленні. Упродовж 1908–1913 років він поступово відходить від натуралістичного зображення пейзажу і починає трактувати природу як емоційне середовище. Гори, небо, дерева перетворюються на візуальні маркери внутрішнього стану. Його зимові пейзажі сповнені напруги: небо набуває неприродно яскравих кольорів, силуети дерев викривлюються, а світлотінь працює як інструмент драматизації простору.
Характерним прикладом цієї зміни є картина «Зимовий пейзаж» (Pejzaż zimowy, 1913), створена під впливом щоденного спостереження за гірським ландшафтом. На перший погляд, це звичний зимовий краєвид, але якщо уважніше придивитися, стає зрозуміло: йдеться про щось більше, ніж просто пейзаж. Рівні композиції — засніжений передній план, темні скелі, важке небо — створюють ефект напруженого споглядання.
«Зимовий пейзаж», 1913. Джерело: Павел Політ / Wikimedia
Зимовий пейзаж у Татрах — найбільш вражаюче творіння митця, картина, яка ламає кордони між художніми напрямками, реалізмом і символізмом, передбачаючи тенденції магічного реалізму.
У таких роботах, як ця, художник поєднує точне спостереження з емоційною виразністю. Природа перестає бути тлом — вона стає співучасницею, дзеркалом настрою і тривоги. Пейзаж не просто зображує стан погоди, а говорить про стан людини.
Зустріч із Новою Гвінеєю
1914 року Віткацій вирушив у подорож, яка стала для нього не просто географічним досвідом, а глибоким зрушенням у світосприйнятті. Він долучився до наукової експедиції Броніслава Маліновського — відомого антрополога, що прямував до Папуа – Нової Гвінеї. Віткацій супроводжував експедицію як художник і фотограф, візуально документуючи подорож.
Попри те, що митець був у експедиції коротко (через початок Першої світової війни довелося повернутись), враження від подорожі залишили глибокий слід у його мисленні. Контакт з іншими культурами, пейзажами, масками, ритуалами й способом життя викликав у Віткація емоційний шок. У приватних нотатках він описував своє відчуття як сприйняття форми, що руйнується зсередини.
Кожна цеглина мала спотворене й карикатурне обличчя. Ці обличчя ставали звіроподібними, і за кілька секунд вся будівля була всіяна створіннями, що нагадували ґарґулій паризького собору Нотр-Дам.
Зустріч з «іншістю» позначились і на подальшому підході Віткація до образу: обличчя в його портретах усе частіше втрачають стабільність і впізнаваність, стають масками, фрагментами, проявами стану, а не зовнішності. Саме ця подорож стала для митця психологічним «переломом сприйняття форми» — перш ніж він теоретично сформулює її в естетиці «чистої форми».
Формізм як територія експерименту
Після повернення з фронту Першої світової Віткацій долучився до угруповання «формістів» — спільноти молодих польських авангардистів, які шукали нову художню мову: ритмічну, кольорову, структурну.
Наші форми — суворі й прості. Послідовність у розподілі форм і кольорів, а також дотримання загальних принципів реалізму дає нам підстави вважати себе продовженням розвитку великого мистецтва, а не свідомим запереченням його.
У живописі Віткація вплив формізму проявлявся в поєднанні елементів кубізму, експресіонізму й народної образності — мотивів, що нагадували ритуали або марення. У його портретах цього періоду тіло поступово втрачає свою природну цілісність, натомість з’являється «поле сил», яке охоплює людину. Форми викривлені, кольори контрастні, лінії переривчасті — усе це спроба передати емоційне напруження, яке відчуває зображений персонаж.
Паралельно формувалась естетична програма Віткація, викладена в праці «Нові форми у малярстві» (Nowe formy w malarstwie, 1919). У ній митець запровадив поняття «чистої форми» — мистецтва, що не прагне зображати чи пояснювати, а лише викликає сильне внутрішнє переживання.
Портретне підприємство та живопис як психоаналіз
1925 року Віткацій формалізував свою діяльність, заснувавши «Портретну майстерню С. І. Віткевича». Під гаслом «Клієнт має бути задоволений. Непорозуміння виключені» він пропонував різні портрети — від майже класично реалістичних (типи A, B) до «експресивних» типів C, D і навіть E, де акцент падав на психологічну глибину або абстрактність. Тип C, наприклад, часто обирали друзі митця, а він позначав такі портрети нотатками про хід малювання — іноді з натяком на вплив кави чи психоактивних препаратів. Художник також власноруч підписував портрети на звороті, наприклад: Zakład Portretowy / Typ C / S.I. Witkiewicz.
Одним із найяскравіших портретів того часу став «Портрет Владислава Навроцького» (1926). Це типовий приклад стилю B+D — поєднання впізнаваності образу з експресивним, емоційно насиченим штрихом: контури обличчя передають драматичну напругу, а кольори нагадують сценографію ритуального театру. Пастельна текстура, нерівномірна інтенсивність ліній і несподівані контрастні плями створюють враження, ніби обличчя загримоване, як у театрального актора перед виступом.
«Портрет Владислава Навроцького», 1926. Джерело: Музей Центрального Помор’яТеатральність як спосіб бачення
Портретні картини Віткація — це не просто зображення моделей, а радше сценічні дійства, де обличчя стає головним актором. Художник свідомо створював «образи ролей» — персонажів, які не обов’язково були схожі зі своїми прототипами. Його роботи цього періоду нагадують монодрами: гротескні вирази, зміщені пропорції, перебільшена міміка — усе це посилює відчуття театральності.
У пастелях Віткація часто з’являються декоративні жести, а колористика підсилює драматизм. Поза зафіксована в моменті найвищої напруги — ніби глядач застає героя під час репліки. Віткацій не приховував, що для нього портрет був не документальним зображенням, а формою інсценізації, де навіть грим — колір і штрих — мав психологічне значення. Саме тому портрети типу D з його «Портретної майстерні» часто розглядають як живописну паралель до театру внутрішнього стану.
Втрачене, збережене і віднайдене
Деякі полотна Віткація було втрачено або знищено — і навколо них поступово виросли легенди. Відомо, що художник іноді навмисне знищував свої роботи. Наприклад, у Закопаному, в підвалі санаторію, де він проходив лікування, за чутками, зберігався один із портретів, який зник без сліду. Доказів цієї історії не існує, але міф продовжує жити.
На щастя, велика частина його спадку збережена. Найбільша колекція зосереджена в Музеї Помор’я в Слупську. Вона дозволяє простежити розвиток техніки художника: від раннього академізму до експресивного, багатошарового живопису, в якому переплітаються гротеск, сюрреалізм і театральність.
Широке визнання прийшло до Віткація вже після його смерті. Ретроспективи у Варшаві, Кракові, Парижі та Нью-Йорку закріпили за ним чільне місце в історії авангарду. Дослідники почали говорити про нього не лише як про художника-портретиста, а як про візуального філософа, який мислив через форму.
Останній акт митця теж овіяний таємницями. У вересні 1939 року, після совєтського вторгнення в Польщу, Віткацій скоїв самогубство в селі Єзьорах (нині — Великі Озера, Україна), де його й поховали на місцевому цвинтарі. 1988 року тіло митця ексгумували й урочисто перепоховали в Закопаному. Та коли 1994-го провели повторну експертизу, з’ясувалося, що в могилі були останки жінки, приблизно 30-річної. Справжнє місце поховання Віткація залишається невідомим — як і межа між вигадкою й реальністю в його житті.
Редакторка Наталя Ткачик
