Наталя Ткачик: Ви організовуєте ШульцФест, на який запрошуєте із різних країн письменників, музичні гурти й театральні колективи, самі домовляєтеся щодо логістики й вирішуєте безліч питань, які вимагають численних контактів. При цьому вас немає в соцмережах. Чому?
Віра Меньок: Бо я волію бути в окремому своєму укритті. Всіх, хто мені потрібен, я знайду, і всі, кому я треба, мене знайдуть. Але не через соцмережі, які великою мірою є гігантським смітником. Я не маю на них ані часу, ані ресурсу. І насправді це самообман, що, мовляв, якщо тебе немає в соцмережах, то ти про щось важливе не довідаєшся чи з кимось не сконтактуєшся. Про все ти довідаєшся. І ще можна почути: якщо тебе немає в соцмережах, то ти не існуєш. Власне, ні, я існую. І хай мені хтось спробує це заперечити.
НТ: А чи Шульц, на вашу думку, би був у соцмережах?
ВМ: Напевно ні, бо він втікав від будь-якої форми відкритості. Він був самітником. І властиво, тому Париж стався з ним 1938 року лиш на коротко. Отак рватися людині, три роки шукати можливостей поїхати до французької столиці, — і повернувшись звідти, зітхнути з полегшенням, що він вже має досить того Вавилону.
НТ: Дрогобич для нього був таким собі укриттям від світу?
ВМ: Так, можна так сказати. І ще тільки на так званому континенті Дрогобич Шульц міг творити: повернувшись з Парижа, він пише в листах, що, мовляв, нарешті я можу знову писати, нарешті мій маятник зрівноважився.
НТ: Як почалася ваша життєва пригода з Бруно Шульцом?
ВМ: Коли я навчалася у тоді ще Дрогобицькому інституті, професор Марк Ґольберґ у контексті творчості Кафки розповідав нам про Шульца: що, по-перше, його треба знати, бо він дрогобичанин, а по-друге, бо писав твори такого ж високого штибу, що й Кафка, і теж на модерністському перетині кількох культур. Так Шульц як постать з’явився у моїй приватній топографії Дрогобича, але як письменник мене не зацікавив.
Павел Прухняк, Анна Насіловська, Віра Меньок, Друга Осінь 2023. Фото: Ігор ФецякНТ: Чому?
ВМ: Не зачепив. Тоді, 1989 року, була одна-єдина публікація його творів українською: перша частина дилогії «Цинамонові крамниці» у перекладі Івана Гнатюка в часописі «Жовтень» (тепер це «Дзвін»). Але по-справжньому я вчиталася в Шульца, коли вже після захисту дисертації у Донецькому університеті почала викладати у Дрогобицькому інституті польську літературу ХХ століття — польською мовою.
НТ: А ваш чоловік, Ігор Меньок, відразу захопився Шульцом?
ВМ: Фактично це я відкрила Шульца Ігореві. Він тоді працював у Польщі й за все, що заробляв, купував польські словники, енциклопедії, художні книжки — на моє прохання, бо в нас було обмаль літератури.
Ми з Ігорем багато розмовляли про Шульца й довкола Шульца. Так прийшла ідея фестивалю, задум повернути Шульца й надати йому багатовимірної присутності у Дрогобичі — не тільки літературної та літературознавчої, а й образотворчої, театральної.
Ігор був дієвець, він не міг всидіти на місці, він не від того, щоб писати статті, — він хотів щось організовувати. Крім того, він був харизматичний, люди до нього тягнулися. Але без мене йому було б складно впоратися з мериторично-концепційною частиною фестивалю. Так ми взаємодоповнювалися. Але ми були не одні. Нам допомагали й консультували, зокрема, польський режисер Анджей Марія Марчевський і професори Владислав Панас та Єжи Яжембський.
НТ: Перший фестиваль відбувся 2004-го, а вже через рік Ігоря Менька не стало.
ВМ: То була раптова смерть, яка мене підкосила. І, крім усіх життєвих випробувань, я постала перед дуже складним вибором: чи бути фестивалеві далі. Адже я добре зналася на теорії літератури й була зосереджена на літературній сфері фестивалю, а тут на мене звалилася гора суто організаторської роботи, а, крім того, необхідність виходити поза текстово-теоретичні межі шульцознавства. Але в цьому мені допоміг Ґжеґож Юзефчук — наш з Ігорем товариш. Ґжеґож тоді працював у люблінській редакції видання Gazeta Wyborcza, де вів рубрики на тему культури — писав і про художні виставки, і про театральні прем’єри, і про музичні новинки. Власне, Ґжеґож як критик мистецтва допоміг мені в пошуку театральних колективів, які інсценізують Шульца, художників і фотографів, які надихаються Шульцом. По суті, він є партнером по фестивалю, відповідальним за візуально-сценічну частину.
НТ: Останні два фестивалі пройшли в час повномасштабної війни. У вас не було сумнівів у тому, чи варто їх зараз організовувати?
ВМ: Були. Особливо коли говорити про ШульцФест 2022 року. Після 24 лютого в усіх був страх, велика істерика, тотальна непевність. Ми не розуміли, що робиться, ми переживали апокаліпсис. Ми його надалі переживаємо, але він уже став горизонтальним. Як Мілош писав: кінець світу поруч, але він відбувається не вертикально, а горизонтально і на щодень. Інакше б не витримала голова, не витримало б серце, якби ми весь час відчували так, як у перші дні після 24 лютого.
2022 року я розуміла, що в Дрогобичі, загалом в Україні, фестиваль не відбудеться. Тоді наше ґроно з Польщі, зокрема Ґжеґож Юзефчук і літературознавець Павел Прухняк, придумали, що він пройде в Любліні. З тією самою назвою — Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі. Тобто фестиваль – біженець. І такий задум був до середини квітня, коли зник перший звіриний страх. Тоді я почала радитися з Юрієм Андруховичем, зі Сашком Бойченком, зі Сергієм Жаданом — і всі в один голос сказали, що так, потрібно організувати фестиваль теж у Дрогобичі, окрім уже домовленого Любліна. Жадан мені написав у цьому контексті, що треба все наше продовжувати, бо якщо не робити, — це означає, що ми здалися, а ми ж не з тих, хто здається. Тож у Любліні пройшла перша частина фестивалю, відтак у Дрогобичі друга, причім вона розпочалася 12 липня, у день народження Шульца, його 130-ті уродини.
НТ: Ви сказали про звіриний страх і непевність у завтрашньому дні. Ви думали про те, що Шульц у воєнні роки міг відчувати щось наближене до того, що відчувають українці після 24 лютого?
ВМ: Звісно. Шульц загинув тільки через те, що був євреєм. Українці гинуть тільки через те, що є українцями. Шульц усе розумів ще до війни: у серпні 1938 року він їде на кілька тижнів до Парижа — через Польщу й Німеччину, повертається через Австрію. Шульц тоді на власні очі бачив свастики по всій Європі, він усе добре розумів. На двірці у Відні обережно виглядав з вікна потяга й жахався від побаченого: увесь двірець був у свастиках і нацистських прапорах. Та й у своїх творах передбачав винищення, Голокост. Наприклад, в оповіданнях «Віхола», «Птахи» чи «Ніч великого сезону». В образах птахів, яких із рогаток вбивають деградовані підлітки, і пташині трупи падають на місто. У творах Шульца чимало візій масового знищення. Крім того, він любив малювати бідні єврейські квартали, і коли його питали, навіщо, якщо є ж довкола чудові естетські об’єкти, відповідав, що конче мусить зафіксувати цей світ, бо за мить його вже не буде.
ШульцФест 2024. Фото: Ігор ФецякНТ: Якщо він бачив передвістя Катастрофи й передчував її, то чому якось не рятувався, не виривався з Дрогобича? Чому навпаки повернувся додому після поїздки в Париж?
ВМ: Ось у цьому парадокс і феномен, які складно пояснити. Чому Шульц не втікав ще тоді, коли міг? Не потім, коли вже за його документи клопоталася Зоф’я Налковська, коли 1941-го в Дрогобичі вже було ґетто, в яке запроторили рідних Шульца та його самого? Але можна спробувати дати відповідь: тому, що тут його коріння, тому що це його обрана земля, тому що Дрогобич — його місто, єдине на світі.
НТ: Чи його могло стримувати те, що поруч, у ґетто, залишалися його рідні?
ВМ: Можливо. Шульц за кожної нагоди ніс у ґетто зупку, скибочку хліба, все, що отримував від свого «опікуна-ґестапівця» Ландау — своїй мамі, сестрі й племінникові. Потім, коли вони загинули, його вже ніби нічого й не тримало в місті. Уже, здавалося б, він може їхати до Варшави. Але чи справді в нього була така можливість? Зрештою, чи він би зважився на такий виїзд? Невідомо. Нічого невідомо.
А можливо, Шульц на щось сподівався. Людина ж бо завжди сподівається, надія помирає останньою. Може, сподівався, що його врятує те, що він — «підопічний» єврей Ландау й виконує все, що той велить. Може, він усупереч усьому вірив, що все-таки збудує фортецю в республіці мрій, В оповіданні Шульца «Республіка мрій» з’являється ідея побудови притулку для людей, спраглих поезії, які хочуть жити в суверенній державі романтичної літератури й фантазії. і всі гнані й голодні прийдуть туди й там врятуються? І він проєкт намалював (не просто описав в оповіданні, а проєкт намалював) фортеці мрії, де всі врятуються. Але проєкт лишився тільки проєктом.
І питання: чи не сам він себе (це таке суто моє припущення) дав убити?
НТ: Але чому?
ВМ: А куди йому далі було? А що йому далі? Важливе питання: чи знав він, що готується той кривавий четвер, акція помсти? Що нацисти мститимуться на євреях упродовж всього дня — з дозволу свого начальства? І якщо знав, то чому не ховався, а вийшов на вулицю? Можливо, він свідомо дав себе вбити, бо просто вже не було сенсу жити далі, тим більше, що нікого не лишилося з рідних.
Думаю, тоді можливість виїхати, якщо вона й була в Шульца, могла вже просто його не цікавити. Уявіть: у Дрогобичі ґетто, у Варшаві, куди б Шульц теоретично втікав, теж ґетто. Ну а як би він врятувався у Варшаві? Та і як би він туди доїхав? І цей момент дуже добре описаний у книжці Аґати Тушинської «Наречена Шульца». Літературна біографія Юзефіни Шелінської вийшла 2018 року у видавництві «Книги XXI» у перекладі Віри Меньок. Там є епізод, як Шульцові сниться, що він вирвався з Дрогобича й уже їде до Варшави, і його витягають з потяга — бо розпізнають характерної форми вуха, ніс. І його замордовують просто дорогою до Варшави десь посеред страшної безодні ночі — він так і не доїхав до тієї республіки, тієї фортеці мрій.
НТ: Чи призма досвіду повномасштабної війни перевідкриває нам Шульца?
ВМ: Думаю, так. Зараз я розумію Шульца і його творчість набагато глибше. Власне саме зараз ми вловлюємо болісні відлуння того, що Шульц міг переживати.
Шульц був у страшному стресі тривалий час до своєї смерті. Бо спершу прийшли совєти, які його змушували малювати картини й агітплакати, — і він малював, бо це було питання життя і смерті. І досі мені трапляється від когось почути: та Шульц — колаборант, бо ж співпрацював з першими совєтами, а потім із німцями. Але чи мав він вибір?
Тому на ШульцФесті, який вже двічі проходив в часі повномасштабної війни, ми говоримо про Шульца, зокрема, в її контексті. А інакше й бути не може. Проте Шульц дещо інакший у нашому нинішньому його прочитуванні, серед відлунь нашої війни. Тому так і називалася одна із фестивальних панелей: «Пам’ять. Присутність. Повернення». Є пам’ять про Шульца. Є присутність Шульца, але інша, в контексті нової війни. І є нове повернення Шульца, — ще більш нам зрозумілого, ближчого, глибше відчутого.
НТ: Єдиний у світі музей Бруно Шульца, теж заснований вами, міститься в одній кімнаті Дрогобицького університету. Не думали про «переїзд» у просторіше приміщення?
ВМ: Це більше музей-ідея, музей-рецепція, ніж музей експонатів. Він розміщений у цій кімнатці, бо це автентичне місце. Тут був клас, у якому Шульц проводив заняття із малюнку, а поруч із кабінетом, де зараз музей, була його майстерня, де він проводив уроки трудового навчання. Я взагалі за те, щоб місця у Дрогобичі, які безпосередньо пов’язані з життям Шульца, всі були позначені у міському просторі.
НТ: Що це за місця, крім кімнати-музею?
ВМ: Будинок на колишній вулиці Флоріанській (зараз Юрія Дрогобича, 12), в якому Шульц жив. І саме тут на фестивалі 12 липня 2024 року ми святкували день народження Шульца — акустичною виставою за його оповіданням «Додо» та дійством «змикання сенсів» у підземеллі.
Нема вже, на жаль, родинного дому Шульца, де він народився, але ми знаємо, на якому місці він стояв і щоразу вшановуємо його читанням з «Цинамонових крамниць».
Є так звана вілла Ландау, в якій Шульц малював настінні малюнки. Режисер Беньямін Ґайслер Саме він, завдяки консультаціям Фіцовського, 2001 року під час знімання документальної стрічки «Знайти образи» виявив у помешканні шефа ґестапо Фелікса Ландау настінні розписи Шульца, які згодом були викрадені й вивезені до Ізраїлю. ще у 2000-х мав ідею, щоб облаштувати тут центр українсько-польсько-німецько-єврейського діалогу. Ми з професорами Владиславом Панасом, Єжи Яжембським, поетом та «археологом Шульца» Єжи Фіцовським (всі тоді ще були живі) писали відкритого листа, в якому обґрунтовували, чому ми проти. Бо це будинок ката, і робити в ньому центр такого собі примирення — немислимо.
Є вілла Б’янки. Хоча це не стільки місце, пов’язане зі самим Шульцом, скільки літературний образ, метафоричний топос, що вигулькує з його оповідання «Весна». Але добре, що вже всі дрогобичани називають цей будинок віллою Б’янки. У ньому зараз міститься палац мистецтв, де є експозиція, присвячена Шульцові. І от від 2004 року незмінною традицією фестивалю є спільне дійство-мандрівка цими місцями із читанням різними мовами фрагментів творів Шульца.
Спільна молитва на місці загибелі Бруно Шульца під час Другої Осені 2023. Фото: Ігор ФецякНТ: Юрій Андрухович казав, що тримався б від Шульца подалі. А ви?
ВМ: На відміну від Юрія, мені було б страшенно цікаво поговорити зі Шульцом. Але я розумію, що саме від нього б тут усе залежало. Бо саме він мав би вирішити, впустити мене чи ні до свого метафоричного укриття. І тоді, можливо, мені б вдалося, як Деборі Фоґель, на якійсь спільній хвилі з ним поговорити про щось. А можливо й ні. Ну, я б не втікала точно, не трималася б від нього подалі. Я б слухала, що він говорить і як він говорить. Це те, що відчувала його наречена, Юзефіна Шелінська, якщо вірити літературній біографії Шелінської, написаній Тушинською. Бо Шульц Юзефіні передусім був цікавий не емоційно чи тілесно, не як чоловік, — він їй був цікавий власне текстами, листами, оповідями й малюнками. Либонь, Шульц метафізичний набагато цікавіший був, ніж такий-от реальний міський дивак.
НТ: Яке значення Шульц має зараз для української культури?
ВМ: По-перше, без перебільшення, Шульц — геніальний письменник і художник. І мене дуже тішить, що українська молодь це розуміє й цікавиться його творчістю. Від 2012-го року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшло вже п’ять видань його творів у перекладі Юрія Андруховича. Наклади величезні. Це теж багато про що говорить.
По-друге, Шульц — дрогобичанин. І тут я приточую багатокультурні контексти давнього Дрогобича — півтора міста, як це окреслив поет Мар’ян Гемар, адже тут спільно жили українці, поляки і євреї.
І в ширшому розумінні української рецепції Шульца — він є ключем до усвідомлення того, що література і графіка такого високого штибу в нас були. Це все наше, в багатоголоссі різних культур. Це література, яка не занурена тільки у те, що ми називаємо національною ідентичністю. Бо зосередження тільки на національній ідентичності означає відкидання інших національностей. Тому доцільніше говорити про ідентичність культурну. Шульц як митець дає нам, українцям, те, за що, фактично, отримала Нобелівську премію Ольґа Токарчук, — літературу понад кордонами, яка єднає, а не ділить.
