Я — що п’ята і що друга , що третя і що перша. Я — жінка, я — дружина. Дружина українського військового.

Наближається наша перша з чоловіком річниця , відколи ми не разом. Себто разом, але не в радості, а в горі. Власне, це те, що ми й обіцяли одне одному, перш ніж держава Україна визнала наш шлюб, а ми стали чоловіком та дружиною.

Минає рік від початку повномасштабної війни. У перші дні березня 2022-го Сергій , як і тисячі інших, пішов на фронт. Спершу він вивіз мене, але я так плакала, що він повернув мене назад до Чернігова. Там ми й попрощалися.

Я все ще бачу постать із наплічником , яка віддаляється. Волає сирена, чути віддалені вибухи. Мабуть, мама, бабусі й усі тітки перестаралися, коли в молитвах просили для мене найкращого нареченого. Втім, і моя родина, і родина мого чоловіка, і наша спільна віддали фронту всіх своїх повнолітніх чоловіків.

2016 року мій батько , взявши повістку й потиснувши військкому руку, вирушив на війну на сході. В ті дні багато хто ховався. Сімнадцятирічна я була налякана, а мама застигла в німому крикові. 2022 року в цьому крикові застигну і я.

Намагаюся пригадати щось із минулого життя , життя до лютого. Ось ми танцюємо на кухні під протяжну сумну пісню. Ось за чотири дні до вторгнення чоловік вішає мені на шию дев’ять разків червоних коралів, про які я стільки мріяла. Вранці 24 лютого ми збиралися не на війну, а на традиційні танці. Ми мали вчитися танцювати польку.

Але спогади губляться , зриваються ніби у провалля. Я бачу ніч. Ми лежимо на підлозі, не спимо. За кілька годин настає ранок 24 лютого. Будинок тремтить — усі майже водночас скочили на ноги. Початок війни так і тупотить у мені звуками кроків на всіх дев’яти поверхах.

Сергій одразу знав , що піде. Я не ставила додаткових запитань. Я бачила, як інші жінки просили, благали, вмовляли не йти, принаймні не відразу. Я ж поцілувала його в чоло й струсила попіл цигарки собі під ноги: «Бережися , як вийде».

За шість останніх років я ніколи не залишалася без чоловіка. Ми всюди були разом і найдовше прощалися на тиждень , коли я їздила у відрядження. А найчастіше так все підлаштовували, щоби він їхав зі мною, а я — з ним. Карантин 2020 року був для нас прекрасним приводом зачинитися у квартирі й насолоджуватися. Ми ніколи не сварилися, завжди розумілися, не йшли на компроміси, бо не мали в них потреби.

Тепер минають місяці у несамовитому болі — я все роблю сама , але до вечері постійно ставлю дві ложки. Виходячи з магазину, притримую двері, бо позаду має йти він із пакетами. Ніхто не йде. Ніхто не курить у витяжку на кухні о другій ночі. Наш пес уже рік на кожен рип дверей підстрибує, сподіваючись.

Я серджуся. Бої за Чернігів минули , місто оговталося, люди, у яких нікого немає на фронті, або веселі, або говорять зі мною так, ніби з майбутньою вдовою.

Мені часто кажуть: «Принаймні у вас немає дітей». Принаймні? Так , у нас навіть дітей нема. Тепер, коли він ходить вістрям, я запитую себе: чому в цього чоловіка немає дітей?

Віра та Сергій. Джерело: Віра Курико-Агієнко / фейсбук

Сергій — як і сотні тисяч інших — не військовий. Він ніколи не служив і не тримав у руках зброю. Він грав на гітарі , писав чудові ліричні пісні, організовував концерти в серпневі теплі ночі на березі Десни за Черніговом. І багато років тому відкрив для мене астрофізику й порошину, яка зависла в сонячному промені, — так видно землю з відстані шести мільярдів кілометрів.

Він людина добра , неконфліктна, врівноважена. У будні працював IT-розробником. Досить багато заробляв, мав спокійне життя й мало собі в чому відмовляв, хоча сам мало чого потребував, ну, хіба що нові струни. Перед вторгненням роботодавець пропонував йому переїзд до США. У нас би вистачило грошей виїхати до Європи ще задовго до повномасштабної агресії, якої ми сподівалися. Просто ні він, ні я цього не хотіли. Ми без обговорень знали, як вчинимо. Лише просили довшої ночі перед останнім світанком.

Розуміння , що війна триватиме довго, прийшло майже відразу. Згодом стало зрозуміло, що демобілізації не буде до кінця боїв. Він у війську або до смерті, або до перемоги. Три місяці, відколи я не бачила чоловіка, пропікали шкіру, вбивали думки та слова. Він був на Луганщині , де безперервно точилися бої. Моя туга вже вигризла в мені діру. Все частіше чоловік був не на зв’язку, інколи мав змогу подзвонити раз на тиждень чи надіслати коротке: «У мене все добре. Як ти?» У ті хвилини , коли нам вдавалося порозмовляти, його голос видавався все тривожнішим, все суворішим, все слабшим: «Все добре , просто я дуже скучив», «Все добре, трохи напружено», «Віро, люблю тебе, ми відступаємо».

Наприкінці травня я не витримала. Одного ранку прокинулася й зрозуміла , що маю їхати. Повернути собі свого чоловіка хоча б на хвилину. Сказала про це мамі. «Як на схід? Це небезпечно!» — кричала вона у слухавку , коли я вже була у потязі. Та сама жінка, яка вісім років тому помчала до батька на війну за першим погуком. Та примара, котра ночами сиділа в полі на стільці, бо в селі ніде не було зв’язку, — чекала на дзвінок від тата.

Та перша дорога на схід , як і всі наступні, нагадувала ту, якою Герда вирушила в пошуках Кая. Адже мого чоловіка теж вкрала жінка, бо, як казав мені один дідусь: «Війна — це жінка. А коли чоловік має свою жінку , то друга йому хто?»

Спершу був нічний потяг. Я вийшла на станції і не обтяжена великим наплічником вдихала важке повітря тилового міста. Шоста ранку. Біля вокзалу мене вже чекала автівка , з якої вилізла заспана Оля. Невеликого зросту, впевненої постави, добрі очі. Вона приїхала забрати мене, погодувати, напоїти кавою й дати доспати. Власне, вона запланувала мій маршрут. Здається, якби я сказала, що мені треба до мого чоловіка в біблійне пекло, вона знайшла б якийсь вхід і туди.

Я не знала Олі , але була готова їй звіритися в усьому. Оля ніколи мене досі не бачила, втім саме вона прийшла тоді, коли я всіляко давала знати, що безодня поглинає мене. Оля — моя колега, журналістка, яка багато працює на фронті ще з початку війни на сході, а також у волонтерському фонді. Оля допомагає мені, бо вона допомагає кожному, хто цього потребує. Як усі ми цей рік.

Ми застрибуємо в авто — це пікап. Оля каже , що я можу поспати до десятої, а потім мене заберуть. Я боюся, що буде запізно. Що будь-якої миті чоловіка можуть забрати далі, куди я вже не дістануся. Вже на вокзалі побачила маршрутки, які за 800–1000 гривень підкинуть до фронту. Але Оля наполягає: «Довірся». Приїздимо до помешкання , яке Олі надали як тимчасове житло. Оля стелить мені на дитячому ліжку. За кілька годин розплющую очі — Оля вже стукає чимось на кухні.

Щойно я підвелася , телефонує знайома, теж дружина військового. Я не знаю її, але вона в когось взяла мій номер. Каже, що її чоловік зник зі зв’язку. Десять хвилин я намагаюся підбадьорювати її, ми навіть трохи сміємося. Кажу, що їду до них і спробую його знайти. Я чую, як у неї бігають діти, і відчуваю, який біль вона проковтує, щоби відгукнутися до них. «Я не можу поїхати до нього , бо діти» , — пояснює вона. Й додає: «Принаймні у вас немає дітей». Принаймні…

По десятій Оля знову вичакловує мені авто. Водій К. , який привіз нас сюди, має мене кудись відвезти. Він мій ровесник, на сході з 17 років. Нині займається безпілотниками.

Історії — відповідні. Моя улюблена —про те , як вельми розумне авто зупинилося, нагадуючи про техогляд, посеред промислової зони в Авдіївці, коли на них уже націлилося дуло ворожого танку.

Ось звідки такі шалені навички водіння.

На в’їзді в Донецьку область — пересадка в іншу автівку. Ми куримо , поки К. обговорює з моїм новим водієм, чоловіком у пікселі, «пташок». Ох ці військові орнітологи.

Новий водій щойно поремонтував автомобіль , тож поки обережно оминає ями. Я про себе зову його Батьком. Він питає в мене дозволу курити в авто. Ми куримо разом і говоримо. Розповідаю йому про свого батька, який воював на сході, про те, як він зник зі зв’язку на окупованій території на початку повномасштабного вторгнення аж на 22 дні, про те, куди їду, чому.

Несподівано з’являються терикони , а з ними — спогади. Водій наче відчуває: «Бувала тут?» — «Два роки тому востаннє».

Розповідаю йому , що на початку повномасштабної війни ми з чоловіком мали стільки грошей, що могли б оселитися десь у Карпатах. Я б не випускала чоловіка з двору на вулицю, як роблять мої знайомі, аби йому не дали повістку — гарячу путівку на фронт, як ми жартуємо.

— У мене четверо дітей , я виїзний. Я б теж міг зараз сидіти десь на березі моря, пити італійське пиво і переживати за країну. Мої побратими дзвонили б до мене, прохаючи дістати те і те, а я, опускаючи ноги у солону воду, казав би: «Держіться, хлопці, я зараз дуже зайнятий, але допоможу чим зможу».

Ми регочемо.

— І чому ви цього не зробили? — питаю. — Чому не на морі. Відчуваєте обов’язок?
— Та ти що , в мене четверо дітей. Мій відпочинок — тут! — відповідає.

Ми знову регочемо.

Повертаємо до вокзалу , прошу, щоб висадив мене будь-де, але батько чотирьох дітей готовий віддати мене лише в руки чоловікові.

Я налякана. Боюся через ті три місяці розлуки. Ми ніколи не прощалися більш як на тиждень відтоді , як замешкали разом. Рідко хто бачив нас окремо. Це неможливо. Він мій найкращий друг, мій читач, редактор, вчитель і автор найліпших казок на ніч.

— Мені тривожно , розкажи мені казку.
— Жив-був великий смуток. Він поселився в будинках людей після великої війни.
— Великий в сенсі great чи big?
— Ти слухаєш казку чи ні?

Нарешті я бачу його. Сергій засмаглий , худий, аж світиться, неголений і брудний. Тисне батькові чотирьох дітей руку й просить взяти блок цигарок. Той відмовляється: «Хай краще твоїм хлопцям залишиться». Але чоловік наполягає: «Це найменше , що я можу запропонувати за те, що привезли дружину». Чекаю , коли це закінчиться, і нарешті втискаюся в нього, як у подушку. Я мовчу. Я вию. Я чую, що він тремтить. Я бачу, що він знесилений і розгублений. Він втомився.

Уперше за три місяці я проспала всю ніч без скрикувань. Мріяли про хвилину , але мали цілу добу.

Сергій реальний. Ми лежимо на розкладених сидіннях у зеленому совєтському «запорожці» , який нам виділили його хлопці для ночівлі. Під головами у нас військові баули та рюкзак. Автомат і кулемет чоловіка в багажнику. Східне небо чорне і простріляне. Чути віддалені вибухи, автоматні черги й розкоти грому. Я така щаслива, що хотіла б, аби ракета поцілила прямісінько в машину і на цьому скінчилася ця історія.

— Розкажи мені казку.
— Про що?
— Ні про що.
— Жило-було ніщо і було воно ні про що.
— Це вже було.
— Ти слухаєш казку чи ні?

Вранці світло аж сліпить. Біля мене пластиковий стаканчик із кавою , що плавиться від кип’ятку, й булочка, обв’язана стрічкою. Це була найсмачніша кава і булочка в моєму житті. Ми просто сиділи й говорили про все, як завжди. Про степ, про письменників, про Сатурн, про біль, про його втому, про злість і ненависть. Сергій сказав, що більше не витримує. Я сказала, що люблю його і мені потрібен лише він. Я приймаю будь-яке його рішення і завжди буду на його боці. Дезертирство і в’язниця — жодних питань. Я ж твоя дружина. Найщасливіша у світі доба — як хвилина. Мені і йому потрібно повертатися. Я обіймаю свого чоловіка і не знаю, як розчепити руки. Я вию всередині. Я серджуся. На себе, на нього і на кожного, хто має змогу не робити цього.

Назад їду дорогою , яка в’ється то вниз, то вверх, то вбік: терикони, невисока трава, сухе повітря й грозові сині хмари позаду. Одинокі кафе при дорозі. Всередині самі військові. Офіціантка з зачіскою Емі Вайнгауз і такими самими стрілками знає тут усіх. Доївши пюре і гуляш, я запитала, скільки з мене. Вона відповіла, що хлопці за мене розрахувалися. «Вони такі хороші» , — каже.

Джип рушає , й позаду нас здіймається курява.

За місяць ми ризикуємо ще раз. Три хвилини буде вже щастям. Підрозділ чоловіка вивели в тилове містечко на доукомплектування. Чи встигну доїхати — неясно. Але ми спробуємо.

Я вже не смикаю Олю , а прямо з вокзалу в Дніпрі стрибаю в маршрутку за тисячу гривень у бік фронту. Місцеві обговорюють, що кому побило на городі. І йдеться не про погодне явище, а про установку «град». Іншим разом — я журналістка ж — завжди прислуховуюся. Але зараз не хочу. Не хочу слухати. Я зараз не журналістка.

Я — що п’ята і що друга. Що третя і що перша. Я — жінка.

Вервечки блокпостів. Уся дорога в пилу , мов у пустелі, крутий виверт, ще один насип, знову виверт. Водій чомусь не причинив вікно — протираю очі від піску, всі кашляють. Як він щось бачить?

На зустріч нам одне за одним їдуть автобуси «Евакуація» , пил всідається, очі вже не сльозяться. В останньому бачу хлопчика — його рот застиг у безмовному крику.

«Чого сюди з Чернігова?» — питає мене військовий на блокпості. — «Я — дружина» , — відповідаю.

Сергій — через дорогу , і я просто біжу. П’ємо каву на лавці, шукаємо на ринку суші. Знаходимо такі великі, недбало скручені й ще гірше порізані. Їмо їх просто на камені посеред чужого двору.

Чоловік почав більше розповідати. Не лише смішні історії , а й страшні. Про поранених, про загиблих. Нещодавно він перечитав «Пастку-22» Джозефа Геллера і тепер зрозумів Віссаріона. Персонаж Віссаріон лейтмотивом повторює, що всі бажають його смерті: одні змушують його летіти літаком, інші хочуть збити його літак. Дійсно , всі тут бажають його смерті. Ми сміємося. Каже, що це книга найкраще оповідає про фронт. «Колись , під моїм редагуванням , — кажу, — ти все опишеш».

Під вечір Сергій мусить виїжджати зі своїми побратимами на нове місце. Я не можу поїхати з ними. Але можу наздогнати їх і роблю це. Ввечері нам вдається зустрітися в селищі , де ночує підрозділ. Ми лежимо до сходу сонця у високій траві й куримо. Повз нас постійно проходять військові, які шукають річку, якої тут немає.

«Де тут дорога?» — «Куди?» — «Бажано додому».

Третя поїздка була найстрашнішою. Чоловік виїхав у Покровськ , тилове місто на сході, щоби відремонтувати пікап. Я вирушила назустріч потягом. У Дніпрі, за десять хвилин до станції, хтось телефонує на вацап. Сьома ранку, я дещо сонна. На екрані з’являється піксельне зображення. Чорний силует, закрите балаклавою обличчя, у руках автомат. «Сонце , це ти?» — питаю. — «Я , — відповідає зображення , — твоєму мужу конєц , і тєбє конєц».

Я не відразу розумію , що це не мій чоловік. Людина говорить російською, хоч мій Сергій ніколи не говорив російською. Відчуваю, як усередині все крижаніє. «Мій чоловік у полоні? Він у вас?!»

Далі зв’язок обривається. Мені починають телефонувати різні номери , де один і той самий голос кричить, що вб’є мене і мого чоловіка. Я кидаю слухавку і в сльозах намагаюся додзвонитися до Сергія. Він уже мав бути в Покровську, але його номер не в мережі. Я заливаюся сльозами серед вокзалу. Не можу зрозуміти, як мені діяти. Голос нічого не вимагає, лише кричить. Уже не можу стояти на ногах. Раптом чиясь рука рішуче вириває в мене телефон: «Здохни , гнида москальська».

Крізь сльози бачу незнайомого. Він у військовому строї , видно, що мав поранення на обличчі. Оповідаю йому, схлипуючи, все від початку. Геть невідомому чоловікові віку мого тата. Кажу, що мені треба в Покровськ, там мав мене зустріти чоловік, але він не в мережі.

Незнайомець бере мене під руки й садить в авто з іншими військовими. Кажуть , що якщо не знайдемо його в Покровську, то відвезуть мене на позиції. «Обов’язково його знайдемо , це не важко». Літній чоловік у пікселі дістає з пакету , де в нього лежить паспорт, військовий квиток і гроші (точно як у мого чоловіка), валер’янку. Двері автівки побиті, всередині гуляє протяг.

Ці незнайомі військові кажуть , що росіяни просто кошмарять рідних тих, хто на фронті. Я це знаю, я б сама так заспокоювала інших, але зараз я у проваллі.

Перед Покровськом Сергій виходить на зв’язок. Я плачу ще пів дня і всю ніч. Коли ми бачимося , говоримо про космос і те, якими вийдемо з цієї війни. Говоримо про Сатурн і його кільця.

За місяць — у жовтні — мого чоловіка зіб’є БТР. «Не БТР , а БМП М-113, це легка…» — поправлятиме Сергій. Байдуже. Весь місяць він лікуватиметься вдома , і ми впіймаємо в його телескоп неймовірні кільця Сатурна. І стоятимемо, завмерлі, на порошині, яка зависла в сонячному промінні. Я щиро думатиму про те, щоби зіштовхнути його зі сходів. Скінчити на цьому всю цю історію. Більше не змагатися. Припинити все і зажити так, ніби війни не існує. Світ врятують без нас.

Але тоді , під Покровськом, я думала про тих, хто дав мені життя. Завдяки кому я зустріла цю чарівну й мужню людину. Адже безліч наших предків мусила пройти різні випробовування, мусила виборсатися, аби з’явилися я і він.

***

Моя прабабця Віра була красунею-єврейкою. Проте не її врода і не її походження стали причиною того , чому вона опинилася над виритою траншеєю в очікуванні кулі. Опинилася тут зі старшою сестрою, яка нещодавно вступила до партії і яку тепер схопили німці. Віру забрали теж як комуністку. У єврействі їх не запідозрили, бо в Білорусі євреїв записували білорусами, себто совєтським людом.

Сестра отримала кулю першою , бо взялася співати інтернаціонал. Щодо Віри, то її донька згодом чула кілька версій: Віра впала ще до того, як її мала поцілити куля, або ж хтось із натовпу випросив її у німецьких солдатів.

Тож Віра була красунею-єврейкою. Проте не її врода і не її походження стали причиною того , чому вона через 20 років завмерла в очікуванні кулі, поки її чоловік перезаряджав рушницю. Він був ревнивий і, схоже, неврівноважений, як усі в нашій родині. Він вигадав собі, нібито Віра зрадила йому з сусідом, і пристрелив сусіда. Рушниця була одноствольна. Поки чоловік її перезаряджав, Віра встигла втекти й сховатися в лісі.

У нас із чоловіком є гарна світлина , де його прадід Василь сидить на ґанку свого дому на хуторі. Він чорнявий, причесаний, у широких штанях і темній сорочці з вишитим на бік коміром. Красивий. І вуса підкручені. Вони з моїм чоловіком страшенно схожі. Василь мав веселу вдачу і перед дзеркалом, натираючи вуса воском, полюбляв казати дружині: «Галочко , який же я в тебе красивий».

На знімку з ним поруч — Галочка. На ній сорочка , красива спідниця, на шиї — перламутрове намисто. Влітку 1943-го її в полі наздогнала німецька куля. Вона полола город. Люди тікали й ховалися в криницю поруч, а вона — працювала, ніби хтось її тримав там. Тоді на полі розстріляли 14 людей.

Василь прожив ще багато років. Ми знайшли його могилу між акаціями на старому хутірському кладовищі , такому зарослому, що я подерла собі щоки. Біля кладовища й у полі земля піщана і вся обросла скочками — маленькими рослинками-сукулентами, які ще називають кам’яними трояндами. Я висмикнула кілька штук, ми з чоловіком посадили їх удома. І кам’яні троянди прижилися.

Чомусь з покоління в покоління хтось божевільний зводить на тебе дуло. А ти борсаєшся і борсаєшся.

Я — що п’ята і що друга , що третя і що перша — я.

Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.