Автовокзал «Західна Варшава». Українці повертаються на батьківщину, охоплену війною. 25 лютого 2022. Фото: Яцек Шидловський / Forum
Автовокзал «Західна Варшава». Українці повертаються на батьківщину, охоплену війною. 25 лютого 2022. Фото: Яцек Шидловський / Forum
28 лютого 2022

Відчай та віра. Як українці повертаються в пекло

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Репортаж про тих, хто вирішив їхати на охоплену війною батьківщину.

Вечір п’ятниці на автовокзалі «Західна Варшава». Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікує кількадесят людей. Вони стискають у долонях білети, роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок — Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен із них через десяток годин опиниться у самісінькому горнилі пекла.

Ігор приїхав до Польщі рік тому. Він працює на будівництві у Варшаві. Збирався залишитися тут назавжди, облаштуватися. Дізнавшись про повномасштабну російську агресію проти України, зібрав рюкзак і купив квиток на автобус. Він один із багатьох українських добровольців, які їдуть на схід воювати за свою країну.

Ігор. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Артем недовірливий. Коли я запитую його ім’я, він довго мовчить. Представляється Артемом, але по очах видно, що це неправда. З ним 29-річний Макс, теж українець. На відміну від Артема він охоче розповідає про причини свого повернення на батьківщину.

«Так потрібно. Мене виховували у патріотичній родині. Я не можу собі уявити, що буду дивитися на все це, сидячи у кріслі у Варшаві. Чи я боюсь? Я про це не думаю. Я боявся, коли воював на Донбасі, бо був молодий. З часом людина звикає до вигляду тіл та свисту куль».

Макс (ліворуч) і Артем. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Олег залишив дружину та двох доньок у Ґожуві. Це у його житті буде перша війна. Він їде, бо, як сам говорить, залишив серце в Україні. Він знає, що дуже ризикує, але страху не відчуває.

«Найголовніше, що родина залишилася в Польщі. Але я повертаюся. Я допоможу хлопцям прогнати тих покидьків і повернуся. Але чому ніхто не хоче нам допомогти? Напиши, що нам не вистачає зброї. Я знаю, бо мені сказав брат. Він охороняє місто, воює у Хмельницькому. Третє місто після Львова та Тернополя. Напиши, бо це важливо. Нехай поляки надішлють нам зброю, бо це катастрофа. Розумієш?»

Олег. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Олександр приїхав із Познані, де вже шість років працює водієм. «Боюся, ну, бо як не боятися війни?» — зізнається. Спочатку чоловік намагатиметься організувати транспорт до Польщі для своєї родини, але сам залишиться в Україні. «Я піду боротися. Ми всі підемо. Україна буде вільною».

Олександр. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

У Польщі Андрій лише пів року. Живе і працює у Піші. Місто у Вармінсько-мазурському воєводстві на північному сході Польщі. Його контракт із роботодавцем закінчується у травні, але вчора він покинув роботу. «Я вже воював на Донбасі, вмію воювати». Коли я запитую, чому він вирішив піти на війну, адже він не повинен, у Андрія здивовано піднімаються брови: «Я повинен! Мій обов’язок — стріляти в росіян. Я не боюся війни».

Андрій. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Ганна не приховує сліз. Із собою має велику торбу з лого популярного меблевого магазину, всередині — ретельно перев’язаний стрічкою пакунок.

Ганна. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

«Я взяла тільки одяг та їжу. У Києві на мене чекає чоловік із молодшим сином. Старший уже воює. Тільки б Дмитрові не наказали йти. Він занадто чутливий. Якщо вони заберуть його, то хіба разом зі мною».

Стаття публікувалася на сайті Interia.pl

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також