Анатоль Каронь. Джерело: архів Анатоля КароняЯ почав робити сірникові скульптури 1984 або 1985 року. Тоді я був молодим художником-початківцем , якому хотілося творити. А надворі — воєнний стан , злидні. Ні фарб, ні полотен, в продовольчих магазинах — лише оцет і сірники. Тож я собі жартую: мовляв, оскільки з оцту нічого не зробиш, треба братися за сірники. Насправді ж я як нервова людина просто колупав їх, і одного разу вийшла цікава форма. Я приклеїв її до підставки й сказав дружині: «Дивись , яка гарна скульптура!» Вона , певна річ, посміялася, а ввечері теща викинула мою скульптуру в смітник. Потім — на зло тещі — я зробив таких ще 80 і 1986 року відкрилася моя перша виставка.
Головний інструмент , яким я працюю, — голова. Раніше я використовував лише нігті та зуби, а зараз іноді ще канцелярський ніж і голку.
Свобода , що веде народ. Вухо Ван Гога. Інфанта. З циклу «Найменший музей світу». Джерело: архів Анатоля КароняНа одну скульптуру в мене йде від 15 хвилин до 15 років. Є два способи творення: концептуальний та імпровізаційний. Концептуальний — коли є конкретна ідея , тоді я раз-у-раз марную сірники, доки не вийде те, що я задумав. А імпровізуючи, я длубаю сірник, мене веде за собою форма, яка народжується в процесі. Іноді мені набридає, і я відкладаю цей сірник, інколи на багато років — у мене є ціла коробка незакінчених робіт, які навіть не мають назви. Час від часу я до них повертаюся, кручу, вигинаю їх так і сяк, думаю: що б це могло бути? Ось так вони поступово дозрівають.
Мене завжди цікавила концепція. Одного разу , у старших класах, мені до рук потрапила книжка «Від попарту до концептуального мистецтва», від якої я був у абсолютному захваті. Так частково й виникла ідея з сірниками. Існує думка, що походить ще з античної Греції, згідно з якою мистецтво має бути щонайменше прив’язане до матерії — це корелює з уявленням Платона про світ ідей, у якому все ідеально. Тож я подумав: добре було б зробити скульптуру без використання матерії, чисту концепцію. Сірник — це, звісно, не ніщо, але майже ніщо. До того ж сірник має величезний потенціал — він може спричинити потужну пожежу! До речі, одна з моїх скульптур називається «Сірник Нерона».
Нефертіті. Сірник Нерона. Мати Греції. З циклу «Найменший музей світу». Джерело: архів Анатоля КароняОдна з перших моїх серій — окремі фази руху балерини , яка танцює «Лебедине озеро». Це ще й певна алюзія до італійського футуризму початку ХХ століття: у скульптурі відтворено це захоплення рухом.
Нещодавно я нарешті знайшов формат для таких абстрактних скульптур без назви — я публікую їх на фейсбуці , підписуючи: «Скульптура для самостійного називання». Це свого роду хепенінг, залучення публіки до творчого процесу. Вийшло чудово: скульптури часом отримують по кількадесят назв. Колись я зроблю виставку і біля кожного твору розміщу всі назви, які йому надали. Люди іноді пропонують те, що мені ніколи б не спало на думку. Я підпалюю своїми сірниками людську уяву.
Цикл «Знаки зодіаку». Джерело: архів Анатоля КароняОдин із моїх нещодавніх концептуальних циклів — ілюстрації до японських хайку. Мені завжди подобалася ця поетична форма , вона нагадувала мої скульптури: у хайку матеріал обмежується 17 складами, а в мене — одним сірником.
З циклу «Японські хайку». Джерело: архів Анатоля КароняПершою роботою була ілюстрація з горою Фудзі. Я спеціально знайшов сірник із білою голівкою , адже там на вершині сніг.
Фудзі. З циклу «Японські хайку». Джерело: архів Анатоля КароняЦя скульптура — також алюзія до японського художника Кацусіка Хокусай , а автор вірша — Кобаясі Ісса:
Нумо , равлику,
тихенько
повзи на вершину Фудзі.
З циклу «Японські хайку». Джерело: архів Анатоля КароняОдна з моїх виставок називалася «Найменший музей у світі» — це пастиш , імітація найвідоміших творів світового мистецтва: Нефертіті, посмішка Джоконди, «Мереживниця» Вермеєра… Або ж, наприклад, «Робітник та колгоспниця» Віри Мухіної. Інша серія — ілюстрації до польських прислів’їв та приказок, ще одна — «Санктуарій», тобто релігійні сюжети.
Мислитель. Мереживниця. Танець життя. З циклу «Найменший музей світу». Джерело: архів Анатоля КароняЗагалом у мене понад 1300 скульптур. Я не займаюся цим постійно — радше трапляються спалахи натхнення. Іноді я весь рік не беруся за сірники , а потім сідаю і впродовж місяця створюю сотню скульптур.
Мої твори можна побачити на постійній експозиції у Музеї виробництва сірників у Ченстохові (там знаходиться 144 мої роботи) та у Музеї рекордів і рідкісних речей у місті Рабка-Здруй (понад 200). Звісно , люди купують мої скульптури й до приватних колекцій. Двічі я надавав свої роботи на благодійний аукціон Великого оркестру святкової допомоги (WOŚP). Wielka orkiestra świątecznej pomocy — фонд, який щорічно проводить найвідоміший у Польщі благодійний збір, насамперед на медичне обладнання. Одну з них — «Серце WOŚP» — торік продали за 7600 злотих. Близько 1700 євро.
Серце WOŚP. Джерело: архів Анатоля КароняА ще я малюю картини , часто на замовлення. Чимало з них присвячені музиці — для мене це одна з найважливіших речей у житті.
Картини , присвячені музиці. Джерело: архів Анатоля КароняЯкось у мене була виставка у варшавському джазовому клубі «Акваріум» , зараз його вже немає. Мої роботи дуже сподобалися директорові клубу, і він почав замовляти в мене портрети закордонних музикантів, які до нього приїжджали. Так постав цілий цикл, понад 60 картин. На цих портретах я намагаюся зобразити не лише музикантів, а й музику, яку вони грають.
Елвіс Преслі. Дональд Трамп. Робітник та колгоспниця. Джерело: архів Анатоля КароняЯ не здобув академічної освіти власне як художник. Я вивчав історію мистецтв , але почав навчання досить пізно, коли мені було вже за 40 років. Тож я — самоучка, хоча й був у Спілці художників.
У мене дуже багато улюблених художників — від давнього мистецтва до сучасного. Я обожнюю іспанський живопис: Ель Ґреко , Гоя, Веласкес. Або, наприклад, Рубенс, один із найвидатніших художників фламандського бароко. З більш сучасних митців для мене насамперед важливий Марсель Дюшан, якого вважають основоположником усього мистецтва ХХ століття. Або ж Клас Ольденбург — художник у стилі попарт, який зробив, наприклад, надувний пам’ятник губній помаді.
Польське сучасне мистецтво 50-60-х років і пізніше — неймовірно цікаве. Наприклад , Тадеуш Кантор відомий як режисер, але крім цього він ще й чудовий художник-концептуаліст. Був ще Владислав Гасьор, геніальний скульптор у стилі попарт. Він використовував незвичайні матеріали: манекени, ляльки, якісь крани, репродукції ікон, хліб — найрізноманітніші предмети.
П’єта. Несіння хреста. Тайна вечеря. З циклу «Найменший музей світу». Джерело: архів Анатоля КароняАбо ж Роман Опалка. Він вигадав такий твір концептуального мистецтва: узяв полотно , заґрунтував його й почав писати цифри: 1, 2, 3, 4… і так підряд. Одне полотно закінчувалося — він брав інше. Так тривало до кінця його життя. При цьому Роман Опалка починав із темного полотна й писав світлою фарбою, а потім полотна ставали дедалі світлішими й контраст зменшувався. Він розпочав цей проєкт у 1970-х роках, а помер не так уже й давно, десь понад десять років тому.
Таке мистецтво за комуністів існувало цілком відкрито , художників-концептуалістів цінували, їхні роботи купували. Соцреалізм у Польщі, на відміну від інших країн соцтабору, проіснував недовго — сучасне мистецтво замінило його вже 1956 року.
Адам. Єва. Вигнання з раю. З циклу «Найменший музей світу». Джерело: архів Анатоля КароняНа своїй першій «сірниковій» виставці я зробив із тисячі сірників пам’ятник П’ятому інтернаціоналу , який ми вкінці підпалили. Це був натяк на проєкт пам’ятника Другому інтернаціоналу, розроблений російським художником першої половини ХХ століття Владіміром Татліним, але так і не втілений у життя. А ще у 80-ті роки мистецька група «Світ», до якої я належав, організовувала виставку під назвою «Дослідження червені», на яку я підготував проєкт «Тавтологія»: книжка Лєніна, всі сторінки якої зафарбовані червоним. І цензура заборонила її виставляти!
«Тавтологія». Джерело: архів Анатоля КароняКолись у 90-х роках у мене був щур-самка Мишеслава. Вона жила під умивальником у піддоні , вистеленому ганчірками. Мишеслава їх постійно гризла, тож вони були в дірках. Одного разу я виставив ці ганчірки як художній твір незалежної мисткині Мишеслави Каронь. Цикл називався «Вигризанки». Він викликав фурор, на нього писали рецензії, до того ж деякі газети навіть не зрозуміли, що йдеться про щура.
«Вигризанки». Джерело: архів Анатоля КароняІнший мій проєкт 1980-х років називався «Пес , або 365 днів із життя художника». Це було заґрунтоване полотно, яке я впродовж року всюди носив із собою. Ідея полягала в тому, щоб викликати дух живопису: створити картину, сповнену змістом, але позбавлену форми. Я нічого на цьому полотні не малював, але безпосередньо заповнював його змістом: показував йому світ. Щоб не загубити, я тримав полотно біля себе на повідку — тому й «Пес». Це був для мене дуже насичений рік: тоді помер мій батько, я багато подорожував (є моє фото з цим полотном у Москві та Парижі), а ще працював суфлером у театрі, де, зокрема, режисерував спектакль Анджей Вайда.
Під час знайомства режисер звернув увагу на моє полотно в рамі , прив’язане до пояса, вочевидь, зацікавився і на другій репетиції запитав, що це. Я йому пояснив: працюю над картиною. Робота полягає в тому, що я її всюди ношу із собою. А Вайда ж за освітою художник, і він був дуже вразливий на такі речі. Йому страшно сподобалося, на кожній репетиції він питав: «Ну , як, з’явилося там щось?» Це один із моїх найважливіших творів.
«Пес , або 365 днів із життя художника». Джерело: архів Анатоля КароняЯ хочу реалізувати один проєкт , який придумав ще у 1989–1990 роках, коли у Варшаві зносили пам’ятник Дзержинському. Ідея полягає в тому, щоб якась фірма орендувала на Краківському передмісті шматок хідника, поставила там постамент, і якщо хтось хоче встановити комусь пам’ятник, то його встановлюють: відбувається урочисте відкриття і фірма гарантує, що він стоятиме тиждень-два. Потім проводиться конкурс серед охочих знести пам’ятник. І його зносять. І всі задоволені!
Я викладаю живопис. Моєму наймолодшому учневі було 5 років , найстаршому — 82, але середній вік моїх підопічних — 7-9 років. Я даю базові знання, навчаю техніки. Іноді після першого уроку мама такої семирічної дитини питає: «Ну , як, має талант?» Я відповідаю , що талант зазвичай проявляється років за десять після закінчення навчання. Якщо людина не закинула малювання і її картини купують, то можна з великою ймовірністю припустити, що вона має талант.
З циклу «Японські хайку». Джерело: архів Анатоля КароняНасамперед людина сама повинна хотіти навчитися. У мене був один дуже здібний учень , у якого виходили чудові малюнки: легкість пензля, добра координація між оком і рукою. Він приходив час від часу: намалює щось — усі в захоплені. А була учениця, яка не мала такого таланту, їй усе давалося набагато важче. Але вона навчалася в мене чотири роки, для неї це було важливим. І вона стала художницею, а він — продавцем. Те, що хтось має талант, ще нічого не означає: важливо, що із цим зробиш.
Найшла коса на камінь. Остання крапля. Хто з мечем прийде. Із циклу «Польські прислів’я та приказки». Джерело: архів Анатоля КароняІсторія мистецтва дуже важлива для майбутніх художників , і я на заняттях багато про неї говорю. Я розповідаю дітям якісь захопливі історії, наприклад, про відрізане вухо Ван Гога. Це, зокрема, допомагає запам’ятовувати: відразу пригадується його автопортрет із відрізаним вухом, а потім й інші картини. Тож я намагаюся розповідати більше таких цікавинок, гачків для пам’яті. І це працює!
З циклу «Японські хайку». Джерело: архів Анатоля КароняЯкось мені приходить MMS-повідомлення: фото містка. Я його добре знаю за картиною Клода Моне , яку показую учням, — це в його саду під Парижем. Й ось людина, яка хлопчиком, років десять тому, навчалася в мене, потрапила туди, побачила цей місток і впізнала його, згадала, що я розповідав на заняттях! Я хочу показати учням, що творити мистецтво і вивчати те, що створювали інші, — величезна радість. Мені важливо не так навчити малювати та писати картини, як заразити людей мистецтвом.
Кожен коваль свого щастя. Як пончик у маслі. З циклу «Польські прислів’я та приказки». Джерело: архів Анатоля КароняЗаписала Валєнтіна Чубарова
Переклав Валерій Бутевич
