Наталя Ткачик: В одному з інтерв’ю ви розповідали, що півтора року тому почувалися найщасливішою жінкою: у вас був коханий чоловік Місько Барбара, улюблений театр, рідний Харків. Тепер усе кардинально змінилося. Чоловік раптово помер, через постійні бомбардування Харкова вам довелося переїхати у Варшаву. Що зараз вам дає сили?
Світлана Олешко: Робота. Робота і тільки робота. Мені не потрібен вільний час. Головне не залишати собі часу на те, щоб сумувати, плакати й жити минулим. Робота. На щастя, я її маю. Багато.
НТ: Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
СО: Харків розташований неподалік кордону, тому в мене ще з 2014 року стояла складена валізка з документами, павербанками, зарядками. 17 лютого я ще встигла зробити концерт пам’яті Міська Барбари. 17 лютого! Хоча в повітрі вже відчувалося щось зловіще.
24 лютого я прокинулась, як усі, о п’ятій ранку. Паніки не було. Я навіть пішла в душ, і оце тепер думаю, як мудро вчинила, бо потім у душ страшно було ходити — постійно здавалося, що ось зараз прилетить. Вийшла в місто за водою, сигаретами. Воду ще купила, а сигарети ні — все вже було зачинено. Зустріла сусідів — вони теж вийшли щось купити. Почалось бомбардування. Ми забігли в арку біля мого будинку, перечекали якийсь час, потім я повернулась додому. Ніяк не могла усвідомити: невже це у Харкові? Це дуже дивні відчуття, ніхто не заслуговує на такий досвід.
Згодом, у Варшаві, ми зустрілись з Оксаною Забужко. Вона приїхала в Польщу 23 лютого, тож цього досвіду не отримала і переживає, що на початку повномасштабної війни була не в Україні. А я їй кажу, що на такий досвід ніхто не заслуговує, він непотрібний, він нічого не додає. Не розумію, для чого він у нашому житті.
Десь на п’ятий-шостий день мені подзвонив знайомий актор, сказав, що розвозить продукти, й спитав, чи мені щось потрібно. В мене вдома був запас. З мене чоловік завжди сміявся, бо він — львів’янин і не мав звички запасатися, а я — дитя голодоморне. Тобто я мала крупи, цукор, каву, консерви, але закінчились яйця, молоко, хліб, і знайомий мені все це привіз під будинок. Я відчинила двері квартири й мене почало трусити, але якось спустилась на перший поверх. І тут зрозуміла, що не можу вийти надвір. Це такий ні на що не схожий страх, тваринний. Ми всі в нормальному житті маємо страхи, але можемо їх пропрацьовувати, а з цим страхом працювати неможливо, він паралізує. І от я стою у дверях під’їзду, розумію, що цьому актору треба швидко, він поспішає їхати далі комусь помагати, та й на машини часто прилітає. А я стою і не можу вийти. Він зрозумів, він сам заніс мені продукти.
НТ: Коли ви вирішили виїжджати з Харкова?
СО: Коли на нашу вулицю, на Мироносицьку, прилетіло. До того ми з сестрами вже спакували валізки й заправили автівки бензином, але відтягали, не хотіли нікуди їхати. А коли почало прилітати на нашу вулицю, зрозуміли, що потрібно втікати. Це було як у кіно — довкола все вибухало. І ми трьома автівками, в яких ще старші батьки, діти, собаки, вибиралися якимись дворами. Видихнули десь уже далеко за містом. Потім ще тиждень добиралися до Львова. На дорогах маса людей, корки, блокпости, а ще комендантська година. Більше ніж 200 кілометрів у день не вдавалось проїхати. Але це теж особливий досвід: люди виходили на дороги, виносили каву, чай, воду, їжу, забирали до себе ночувати.
НТ: Що у вас було в рюкзаку, складеному ще з 2014 року?
СО: Документи на квартиру, паспорт, якимось дивом навіть трудова книжка, зарядки. Коли ми виїжджали з Харкова, одягу майже не взяли — в чому були, в тому вирушили. А це ж лютий місяць – на мені теплі штани, светр, куртка, чоботи. У перші дні було відчуття, що не потрібно обростати речами, адже ми незабаром будемо вертатись додому…
А ще в останній момент я взяла з собою одну дуже важливу річ: коробочку з усією цифровою сценографією «Арабесок» — там на маленьких флешках записані цілі спектаклі, вся музика, мультимедіа, відео, тексти. І завдяки цьому у Варшаві в грудні 2022 року відбулася прем’єра спектаклю «Декалог: локальна світова війна», але вже польською мовою і за участю акторів Польського театру.
НТ: Вас запросили на резиденцію до Польщі?
СО: Коли ми були у Львові, мені подзвонив Анджей Северин, Відомий актор, директор Польського театру імені Арнольда Шифмана. сказав: приїжджай. Я отримала все — гостинність, помешкання, роботу. Поляки неймовірні. У вересні я розмовляла з одним польським актором, який саме повернувся зі зйомок у Києві. Він розповів, що дивно себе там почував, бо як тільки українці дізнавались, що він та його друзі — поляки, починали обіймати, цілувати, дякувати. Важко стримуватись, щоб не обіймати й не цілувати кожного поляка.
Я живу в самому театрі, на шостому поверсі, в адміністративному помешканні. Спочатку зі мною жила сестра. Ми навіть не звертались нікуди за допомогою: поляки нам приносили гори всього необхідного під двері.
НТ: Театрали?
СО: Театрали, так. Вони навіть поставили в коридорі стійку на вішаки й стіл і залишали на них одяг, взуття, продукти. У театрі працює 130 людей, і кожен хотів допомогти. Причім вони це так делікатно робили, що ми ніколи не бачили, хто й коли приходить і що приносить.
Нам часто у Варшаві говорять, коли чують, що ми з Харкова: ось бачите, ми відбудували Варшаву, все можна відбудувати. Тобто полякам близький наш досвід, а крім того, вони розуміють: якщо ми, українці, не вистоїмо, якщо не виграємо, то вони будуть наступні. Ця емпатія з боку поляків — щось неймовірне. Війна дає дуже полярний досвід: з одного боку, люди показують, якими можуть бути нелюдами, а з іншого — проявляють неймовірну людяність. Це теж не нова річ: війна завжди витягує з людей усе найгірше і найкраще.
НТ: Що з вашим домом у Харкові?
СО: В мене там залишилась сусідка — ми живемо двері в двері, — їй нема куди виїжджати. І в неї є ключі від мого помешкання і ще від кількох у нашому під’їзді. Вона каже: я вранці встаю і йду прибирати ваші квартири, під’їзд, і так минає мій день. Тут прильоти, а вона прибирає — це і жахливо, і прекрасно водночас. У моєму помешканні газ є, а в цієї сусідки немає, їй відрізали. У неї мої ключі, але вона все одно дзвонить і питає, чи можна їй готувати в мене на кухні й потім заплатити за газ.
У помешканні батьків повибивало вікна — у двір був прильот. Наступного дня після цього прийшли наші актори, прибрали все і знайшли організацію, яка позакривала вікна. Ну, з Сергієм Жаданом я також в постійному контакті і дуже вдячна йому і за волонтерство, і за його фейсбук-щоденник.
У Харкові залишись мої актори. Хтось із них служить у Нацгвардії, ЗСУ, хтось волонтерить. Звичайно, я з ними постійно на зв’язку.
НТ: У Варшаві почуваєтесь безпечно, чи війна все ж наздоганяє і тут?
СО: Є багато тригерів. Тригером може стати що завгодно. У перші дні після приїзду, коли люди мені бажали гарного дня, я собі думала: та які гарні дні?
Тригером може стати навіть щось цілком невинне. Новини, ясна річ, адже щодня хтось гине. Смерті вже в таких масштабах, що я весь час дізнаюся про когось загиблого серед знайомих чи родичів.
Моєму татові вже 85 років, колись він уже пережив евакуацію. А мої племінники — віком 7, 9 і 11 — пішли тут у Варшаві в школу. І от якось вони приходять і кажуть: дідусь нам колись розповідав, що ходив у школу в Литві, Грузії й мусив учити ці мови, і ми тепер зрозуміли, що це означає. От навіщо моєму татові такий досвід уже вдруге в житті? Через якийсь час ми його забрали зі Львова до Варшави, але він постійно хоче додому в Харків. Ми пояснюємо, що поки нема куди вертатись. Одного разу він навіть поїхав у Варшаві на вокзал і шукав поїзд на Харків — хотів сам повернутись.
У Варшаві інколи чути сирени. Перед річницею Варшавського повстання я прекрасно знала, о котрій годині вони звучатимуть. Щороку 1 серпня на річницю Варшавського повстання по всій Польщі о 17 годині вмикають сирени. Усіх попереджали про це тисячу разів. Я пішла в маркет щось купити й затрималась. Вийшла на вулицю рівно о 17-й — і тут сирени. Всі машини, люди зупинились. Я розуміла: якщо стану, як усі, то в мене почнеться панічна атака. Я внутрішньо зіщулилась і швидко-швидко йшла, поки ця хвилина тривала.
НТ: Ви думали про те, що б робили з Міськом у перші дні після 24 лютого, якби він був живий?
СО: Звичайно, ми б нікуди не поїхали. Не знаю, чи б його взяли до війська або тероборони, тому що в нього немає жодного досвіду, він не служив у війську — ні совєтському, ні українському. Але те, що він пішов би добровольцем — очевидно. І я би без нього нікуди не виїхала. Насправді це дуже світла історія, яка тривала 20 років. І так, я з Міськом розмовляю. Театральний інститут — бо я теж їхня резидентка — запропонував нам допомогу психіатра. Але таке неможливо вилікувати, це втрата, з якою просто потрібно навчитись жити.
Місько пішов із життя 11 жовтня 2021 року. Мені певну рівновагу після цього давало наше помешкання, бо ми разом ніби «годували» цей дім — затишний такий, наш-наш. Ми любили приймати гостей, готувати разом. У мене на кухні є 17 спеціальних ножів для сиру і ще ніж для кавуна. Ви знаєте, як виглядає ніж для кавуна?
От чого мені з матеріального тут шалено бракує — це бібліотеки і Міськових портретів.
У Харкові до Міська на цвинтар я ходила ввесь час, мені поруч навіть забронювали місце. Так виходить, що росіяни у мене навіть могилу забрали, право відвідати своїх на кладовищі.
Мені здавалось, що тим, що Міська не стало, він мене і випхав сюди, в Польщу, мовляв — давай, давай, їдь, рухайся вперед. Бо без нього я б нікуди не поїхала. Спочатку після його смерті я навіть не могла думати про театр, не розуміла, який у цьому сенс. А потім мене повернули до роботи Вірляна Ткач і Анджей Северин.
НТ: Які проєкти в Польщі ви вже реалізували?
СО: Їх чимало. Анджей Северин не залишає мені вільного часу. По-перше, ми інсценізували роман Оксани Забужко «Планета Полин». Оксана вже написала нову книжку «Найдовша подорож» — це 90 сторінок сильного тексту про те, що з нами сталось після 24-го лютого. І в лютому ми на прохання і акторів, і публіки повторили «Планету Полин», додавши до неї фрагменти «Найдовшої подорожі».
Ми влаштували читання поезії Сергія Жадана, листування Лема, п’єс Мрожека, нової книжки Маґдалєни Ріґамонті. Поставили в Польському театрі «арабесківську» виставу «Декалог: локальна світова війна». Ми підписали договір на великий проєкт із Сергієм Жаданом: це буде музична вистава на основі його текстів про Харків — прем’єра запланована на осінь 23-го року.
Для Старомєйського дому культуру я зараз працюю над проєктом, пов’язаним з Василем Стусом — гроші польських платників податків витрачатимуться на те, щоб оцифрувати архів Стуса і перекласти його польською, бо зараз перекладена лише його рання збірка «Веселий цвинтар».
НТ: Якщо говорити про місію культури, то що пішло не так із російською «великою» літературою і музикою?
СО: Місія культури — робити людей кращими. І російська культура не впоралася з цим завданням. І митці їхні зі своїм завданням не впорались, вони несуть відповідальність за цей народ-виродок. Я закінчувала російську філологію й уважно читала російських класиків — більшість із них про все попереджали. Насправді ані самі росіяни, ані люди на Заході ніколи вдумливо не читали «велікую русскую літєратуру». А там описані весь цей сморід, жах, темрява. Воно все хворе, травматичне і за великим рахунком нікому не потрібне.
От Толстоєвський: кого після бабці вбив Раскольніков? Ніхто ж не пам’ятає. А він тут же без страждань й жодної ідеології зарубав сестру вбитої бабці — як свідка. Я запрошую усіх, хто тужить за цією «великою культурою», за цією «великою музикою», до Харкова — приїдьте і послухайте її на місці. Для мене вона завжди звучатиме, як бомби, що летять на мій дім.
НТ: Як зараз уникнути відчуття безсенсовності того, що робиш, якщо це безпосередньо не пов’язане з війною?
СО: Насправді існує велика спокуса закритися і жити в цьому відчутті. У перші кілька місяців повномасштабної війни ніхто не міг нічого читати. Мене в цьому сенсі робота вернула до життя, бо щоб поставити щось на сцені, потрібно прочитати текст — вдумливо.
Донедавна в мене була велика проблема, з тим, що я хочу — в найпростіших речах. Наприклад, до мене тільки недавно повернулося чуття смаку. Я любила морозиво в минулому житті, мій Місько купував дуже багато морозива завжди. А тепер ніби розумієш, що їсти потрібно, що їжа смачна, але нічого не смакує.
Я сину своєму дзвоню, кажу, що сьогодні сильно плакала, а він відповідає: я тобі заздрю, бо я вже давно не можу плакати.
НТ: Ви кажете: «В тому, минулому житті…» Більшість українців так говорять, маючи на увазі своє життя до 24 лютого. Для вас це теж так?
СО: Для мене «в тому, минулому житті…» — це до 11 жовтня, коли не стало Міська.
