Дитячі роки й початки творчості
Антоній Слонімський народився 15 листопада 1895 року в інтелігентський родині асимільованих євреїв. Його батько, Станіслав Слонімський, був відомим варшавським лікарем, а матір, Еуґенія Марія Ґольдман, — ревною католичкою, яка займалася доброчинністю. Пані Еуґенія не мала значного впливу на сина і, схоже, саме наперекір усім її старанням виховати Антонія в релігійному дусі він замолоду свідомо обрав поставу агностика й антиклерикала, що, зрештою, не завадило йому в майбутньому стати одним із провідних фейлетоністів католицького часопису Tygodnik Powszechny.
Станіслав Слонімський. Джерело: Абетка спогадів. PIW 1989Натомість роль батька у формуванні мистецько-літературних смаків, політичних симпатій, а також життєвих орієнтирів Антонія важко переоцінити. Станіслава Слонімського добре знали в середовищі варшавських літераторів, акторів та художників. Увесь вільний час він проводив у кав’ярнях та театрах, безкоштовно лікував маломаєтних, обожнював дискутувати на політичні теми (сам був прихильником Польської соціалістичної партії) і славився почуттям гумору та афоризмами.
Коли вийшла друком «Лялька» Болєслава Пруса, в образі доктора Шумана впізнали відомого дотепника доктора Слонімського.
Антоній обожнював батька і — не без просякнутого самоіронією снобізму — часто згадував про нього в приватних розмовах та мемуарах, підкреслюючи, що завдяки татові він виховувався в сприятливій атмосфері старої варшавської ліберальної інтелігенції і що той приятелював не лише з Болєславом Прусом, а й із Юзефом Пілсудським, котрий у період конспіраційної діяльності, траплялося, ночував у доктора Слонімського на канапі.
Антоній Слонімський. Джерело: Polona.plОсвіту Антоній здобував у престижній гімназії імені Яна Кречмара, яка мала філологічне спрямування, однак хлопець не любив школу і з невідомих причин не склав іспит на атестат зрілості. Проте це не завадило йому 1911-го вступити на живопис у варшавську Школу художніх мистецтв. Цьому ж року він дебютував у тижневику Złoty Róg, ілюструючи власними малюнками «Вірш про поета», але ще не сприймав власну поетичну творчість надто серйозно. Зачарований малярством Антоній експонував свої твори на групових виставках у національній галереї мистецтв Zасhęta (в 1916 і 1918 роках).
«Під пікадором» і скамандрити
1916 року внаслідок хвороби помирає батько, і Антоній був змушений самостійно заробляти на життя. Він влаштувався ілюстратором у сатиричну газету Sowizdrzał, де відкрив у собі справжній літературний талант.
Що саме відштовхнуло мене від живопису та графіки, де я вже мав певні успіхи? Починаючи з підписів під власними малюнками (а згодом — під роботами колег), я взявся за літературу, писав фейлетони та сатиру. Поезія була радше моєю приватною, сором’язливою справою, яку я приховав від колег зі Школи художніх мистецтв.
Перші три сонети Слонімського (про Леонардо, Боттічеллі та Мікеланджело) з’явилися на шпальтах газети Kurjer Warszawski.
Я соромився писати вірші (зрештою, і досі трохи соромлюся), тому від кпин колег прикривався тим, що ці сонети — про художників. Через свій темперамент, який не знаходив достатнього вираження в малюнку й живописі, либонь, я і став фейлетоністом. Мені завжди була притаманна полемічна пристрасть, бажання боротися зі злом, неправдою і лицемірством.
У редакції газети Слонімський познайомився з Лєшеком Серафіновичем, який з часом прославився під псевдонімом Ян Лєхонь, а трохи згодом потоваришував із Юліаном Тувімом. Саме приязнь із цими початківцями, але певними себе адептами поезії, остаточно переконала Антонія, що таки варто займатися літературою.
Митці в в кав’ярні. Зліва направо: літературний критик Юзеф Гербачевський, актор Станіслав Станіславський, художниця і скульпторка Яніна Конарська, письменники Антоній Слонімський і Фердинанд Ґьотель. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіУ студентській кімнаті Тувім дістав із кишені піджака паку віршів і почав їх читати. Вони мені подобалися. «Шукаю видавця. Назву збірки вже придумав, — сказав він, — “Чигання на Бога”». І я вийняв із кишені свої вірші, бо завжди носив із собою, хоча і знав їх напам’ять. «Моя збірка називатиметься просто — “Сонети”». Ось так почалося це багаторічне божевілля спільного дружбанства з Тувімом і Лєхонем, а, властиво, довше з Лєшеком, бо Юлек одружився і споважнів. У поезії мені більше відгукувався Лєхонь, але в шаленстві дотепів, абсурду і нонсенсів Тувім був незамінним. Ми смішили один одного до сліз.
Восени 1918 року ця трійця або — як жартував Слонімський — поетичний тріумвірат, ініціювала відкриття літературної кав’ярні «Під пікадором» в кам’яниці на варшавській вулиці Новий Світ. Молоді літератори, у яких нечасто з’являлася можливість друкувати свої вірші, сподівалися знайти тут вдячних слухачів та шанувальників. Вхід коштував 5 марок, Польська марка ходила на території Польщі з 15 січня 1920 року по 29 квітня 1924 року. алкоголь не продавався, але після завершення офіційної програми кожен охочий міг також прочитати зі сцени свої вірші. Урочисте відкриття кав’ярні організатори анонсували в газетах, плакатах та листівках, інтригуючи гаслом «Хай живе диктатура поеторіату!» або рекламним оголошенням:
Співвітчизники!
Робітники! Діти! Жінки й люди похилого віку! Інтелігенти і драматурги! У п’ятницю, 29 листопада, о годині 9 відкривається Перша Варшавська Кав’ярня Поетів «Під Пікадором», вул. Новий Світ № 57. Сумління мистецької молоді Варшави! Велика Штабквартира Головної Армії порятунку Польщі від усієї вітчизняної літератури сучасності. Щоденно з 9 до 11 відбуватиметься великий турнір поетів, музикантів і художників.
Молоді варшавські митці, об’єднуйтеся!!!
Жартівливий статут закладу забороняв приходити «у надто тверезому стані» та відгадувати рими під час читання віршів. За додаткову оплату автор міг потиснути гостеві руку (50 марок), пояснити прочитаний твір (75 марок), подарувати рукопис без присвяти (150 марок) і з присвятою (500 марок), а також додати до присвяти слово «коханий» (100 марок). Шлюбні пропозиції поети приймали тільки в четверг, — усі, крім одруженого Юліана Тувіма.
Угорі: Антоній Слонімський і невідома жінка. Нижній ряд (зліва направо): Ярослав Івашкевич, Ян Лехонь, невідома жінка, Казімєж Вєжинський. Джерело: Національний цифровий архів Польщі Вечори «Під пікадором» робили справжній фурор. У невелике приміщення, де раніше містилася їдальня, набивався натовп, щоби на власні очі побачити тих, про кого пліткувала вся Варшава. Приходили й охочі поділитися власною творчістю. Переважна більшість — графомани, хоча траплялися і справжні поети, що приєднувалися до основної групи. Скажімо, Ярослав Івашкевич — ще в день відкриття кав’ярні. Він нещодавно приїхав із Києва й це був його перший публічний виступ. Натомість Казімєж Вєжинський зголосився трохи згодом, вигукнувши із зали, що він поет і хоче читати свої вірші. Серед відвідувачів можна було побачити й відомих людей: Стефана Жеромського, Лєопольда Стаффа, Анджея Струґа, Болєслава Лєсьмяна та інших, а під час виступів почути не лише поезію, а й політичну та соціальну сатиру.
Кав’ярня «Під пікадором» проіснувала кілька місяців, але творчий імпульс, що тут зародився, поступово трансформувався в часопис Skamander, а згодом і в однойменну поетичну групу, яка стала чи не найпомітнішим літературним явищем міжвоєнного періоду в Польщі. Скамандрити (за словами Слонімського в поемі «Чорна весна» (1919)) скинули з плечей плащ Конрада, Герой третьої частини поеми Адама Міцкевича «Дзяди», бунтар-патріот, романтик, який бореться за незалежність і визволення батьківщини.тобто в своїй творчості відмовилися від романтичного пафосу, патріотизму, дидактизму й національно-визвольної тематики, чому, зрештою, сприяло відродження польської держави в листопаді 1918 року. Відкидали вони й модерністський песимізм і декаданс, адже були юні, попереду чекало довге життя і місія розбудови молодої країни.
Крім поезії та сатири, Слонімський пробував свої сили і в інших жанрах. Написав «Театр у в’язниці» (1922) — любовний роман із пригодницькими та автобіографічними елементами, а також один із перших у Польщі науково-фантастичних романів «Торпеда часу» (1924) — про подорож у минуле, у наполеонівську добу, з метою запобігти війнам. Примірявся Слонімський і до театру: створив віршовану драму «Вавилонська вежа» (1927) і комедію «Варшавський негр» (1928). Перекладав вірші Рембо, Маяковського, оповідання Твена. Писав репортажі з подорожей у Палестину, Бразилію та Росію, а також безжалісні та дотепні театральні рецензії, за які його обожнювала публіка й ненавиділи режисери. А ще він рецензував фільми і провадив постійну рубрику «Найгірші книги».
Антоній Слонімський. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіОднак найбільшої слави Слонімському принесли фейлетони, які з 1924 по 1939 рік з’являлися на останній шпальті часопису Wiadomości Literackie як «Щотижневі хроніки». Ці фейлетони в міжвоєнний період були найпопулярніші й формували думку ліберальної інтелігенції. Саме з них читачі починали знайомство з кожним новим номером тижневика.
Анархіст, пацифіст і критик влади
Слонімський пройшов світоглядну еволюцію від анархізму, яким захоплювався в юнацькі роки, начитавшись Пьотра Кропоткіна, Російський політичний діяч, революціонер, анархо-комуністичний філософ, географ. до пацифізму, який перейняв під впливом Герберта Велса. Вплив останнього був тривалий і лише зміцнився після їхнього особистого знайомства.
Дійсно, я тоді набридав читачам «Щотижневих хронік» постійними відсиланнями до поглядів цього письменника, відомого в Польщі радше фантастичними романами, ніж його світовим місіонерством науки.
Від автора «Війни світів» Слонімський перейняв раціоналізм, віру в науки, прогрес і переконання, що можна і треба трансформувати світ так, аби в ньому не було місця зброї та кордонам.
Можливо, одного ранку ми розраховуватимемося міжнародними грошима, а в комісаріаті на вулиці Брацькій нам видадуть паспорти громадян Сполучених Штатів Європи. Скасування озброєнь, кордонів і митних бар’єрів, світові гроші та світова економічна рада, яка регулюватиме виробництво і споживання, — усе це нам набагато потрібніше, ніж агресивні блоки та протиповітряна оборона.
Слонімський гостро коментував політичні та світоглядні питання. Спершу він підтримував Пілсудського, зрештою, як і інші скамандрити, що приятелювали з особистим ад’ютантом маршала, генералом і літератором Болєславом Вєнявою-Длуґошевським, з яким пиячили в кав’ярні «Зємянська». Проте в міру зростання авторитарних тенденцій у правлінні маршала, Слонімський розчарувався в його політиці й зайняв критичну позицію щодо санаційного режиму.
У «Щотижневих хроніках» він повсякчас попереджав про небезпеку фашизму, який вважав головною загрозою мирного життя Європи, натомість московські показові процеси розплющили йому очі й на більшовицьку Росію. За шовінізм та ксенофобію він постійно критикував і висміював ендеків, Прихильники правої Націонал-демократичної партії. а особливо затято атакував їх після вбивства першого президента Польщі Ґабріеля Нарутовича.
Антиєврейські ескапади
Ненависть між Слонімським та націоналістами була взаємною, адже праві публіцисти постійно здійснювали антисемітські нападки на нього, відмовляючи в праві бути поляком. З огляду на цей факт видається дивним, що Слонімський так само, як і Тувім (хоча значно частіше й дошкульніше) критикував єврейство, подекуди повторюючи за антисемітами несправедливі та образливі стереотипи. Єврейські публіцисти своєю чергою називали фейлетоніста антисемітом, стверджуючи — як, наприклад, Гірш Давид Номберґ, — що «він відштовхнувся від одного берега й не доплив до іншого. Залишився без батьківщини».
Уже після війни Слонімський пояснював свої нападки на єврейство боротьбою проти їхнього обскурантизму та небажання інтегруватися в польське суспільство. Ці виправдовування видаються щонайменше дивними, адже Слонімський пишався своїм знаменитим прадідом, Абрахамом Якубом Стерном, звичайним єврейським годинникарем із Грубешова, який розробив механічну лічильну машину, що могла добувати квадратний корінь і виконувати арифметичні дії з дробами. За цей винахід геніальний самоук і предтеча кібернетики 1830 року удостоївся членства в Товаристві друзів науки. Пишався Антоній і своїм дідом, Хаїмом Зеліґом Слонімським, астрономом і математиком, який був інспектором у житомирській школі равинів та представником Гаскали, себто іудейського руху просвітництва.
Слонімський мав внутрішню потребу з тих чи інших причин боротися проти єврейства, проте після приходу до влади в Німеччині Гітлера й ухвалення Нюрнберзьких расових законів він поступово вгамував свій критичний запал. Щоправда, після Голокосту всі ці антиєврейські ескапади не забулися. Так, наприклад, у розпалі антисемітської кампанії березня 1968 року перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії, Владислав Ґомулка, під час зустрічі з партійним активом, яку транслювали на всю країну, у своїй промові процитував антиєврейський фейлетон Слонімського з 1924 року «Про дратування від євреїв».
Антоній Слонімський. Джерело: Абетка спогадів, PIW, Варшава, Польща, 1975 Діяльність в еміграції
Початок Другої світової війни змусив Слонімського з дружиною, художницею Яніною Конарською, тікати від нацистів, адже він мав не лише характерну семітську зовнішність, а й називав Гітлера у фейлетонах «блазнем». Через Румунію вони потрапили до Парижа, де Слонімський працював на польський уряд в еміграції й зблизився із середовищем генерала Владислава Сікорського, яке постулювало необхідність альянсу з СРСР. Писав також для газети Wiadomości Polskie, Polityczne i Literackie (її заснував Мєчислав Ґридзевський, редактор щойно ліквідованих Wiadomości Literackie). На ламах нового видання з’явився один із найвідоміших віршів Слонімського «Повітряна тривога». Його рядки: «Увага! Увага! Оголошую повітряну тривогу в місті Варшава» (Uwaga! Uwaga! Ogłaszam alarm dla miasta Warszawy!), — стали символом столиці, що чинить супротив загарбникам.
Після капітуляції Франції в червні 1940 року подружжя Слонімських переїхало до Великої Британії, в Лондон. Через конфлікт із редакцією часопису Wiadomości Polskie, який публікував матеріали проти підписання угоди з СРСР (відомої в результаті під назвою Договір Сікорського-Майського), письменник відсторонився від колишніх товаришів, вважаючи, що ті дрейфують до правих поглядів.
Ґридзевський вважав, що оскільки немає іншої газети, то треба друкувати авторів різних переконань. Слонімський ненавидів ендеків, його дратувало, що Ґридзевський друкує людей з іншими поглядами, і вимагав, аби журнал був лівим, не — боронь боже — комуністичним, а лівим, прийнятним у тій майбутній Польщі, про яку мріяв Слонімський — у Польщі соціалістичній.
Антоній Слонімський разом із Королем Естрайхером заснували журнал Nowa Polska, що фінансувався польським урядом в екзилі, а отже, підтримував політику Сікорського, хоч і не безкритично. На його сторінках письменник сформував візію нової Польщі — толерантної та багатонаціональної країни, що визнає рівноправ’я всіх її громадян. Матеріали в журнал, який виходив до 1946 року, писали Юліан Тувім, Мар’я Домбровська, Чеслав Мілош, Мар’я Павліковська-Ясножевська, Мар’ян Гемар та інші.
У квітні 1946 року Слонімський очолив міжнародну літературно-театральну секцію ЮНЕСКО — як представник Польської Народної Республіки. Відтак від нього остаточно відвернулося середовище лондонської еміграції, зате відкрився світ міжнародної та британської культурної еліти, у якому він, однак, почувався не зовсім затишно.
У Лондоні я обертався в середовищі видатних людей, але не як рівноправний партнер, а як чужинець. Суттєвою перешкодою був мовний бар’єр. Я говорив англійською безпомильно, але й не надто майстерно. Іноді мені вдавалося тримати марку навіть у компанії Велса, Шоу чи Гакслі, але ці успіхи були спорадичні.
Також Слонімський пригадував вечерю в котеджі Гакслі на Гемпстед-Гіт, яка стала для нього «справжньою катастрофою».
Мене запросили як керівника секції Arts and Letters після досить вдалого захисту мого проєкту. Я навіть підготував кілька жартів на шпаргалці. За обідом розчарував Гакслі та його гостей. Я не розумів тонкощів умовної мови випускників Ітона та Кембриджа. Почав, було, розповідати якийсь анекдот, але його сенс виявився неперекладним. Мене переслідував комплекс неповноцінності. На батьківщині залишилося моє почуття гумору, акторська розкутість і багаж літературних досягнень.
Слонімський усе частіше думав про повернення до Польщі, однак це непросте рішення він ухвалив аж через кілька років. Упродовж них він встиг узяти участь у роботі комісії, що працювала над текстом Декларації прав людини, прийнятої ООН у грудні 1948 року. 1949-го очолив новостворений Інститут польської культури в Лондоні, який підпорядковувався Міністерству закордонних справ Польської Народної Республіки.
Непросте повернення додому
На батьківщину письменник повернувся в серпні 1951 року з надією, що йому вдасться триматися осторонь політичних ігор і не доведеться прислужувати владі. Однак довелося. З незрозумілих для нас причин у листопаді 1951 року в партійній газеті Trybuna Ludu Слонімський засудив Чеслава Мілоша, котрий у гучній статті «Ні» (1951) публічно оголосив про розірвання співпраці з комуністичним режимом і залишився на Заході. У тексті Слонімського не називалося ім’я Мілоша, але всі зрозуміли, що йдеться про нього. Мілош відповів відкритим листом у паризькій «Культурі», закидаючи своєму нападникові боягузство, конформізм і бажання збагатитися.
До відлиги, що почалася в Польщі в жовтні 1956 року, Слонімський зробив ще кілька улесливих жестів, яких він соромитиметься до кінця життя, як-от вірш «Портрет президента» (1955) на честь Болєслава Бєрута, проте оду Сталіну не написав.
Коли ж обіцянки демократизації та суспільних реформ виявилися ілюзією, а закриття часопису Po prostu знаменувало повернення цензури, то завдяки своїми фейлетонам, діяльності в ПЕН-клубі та Спілці польських письменників, кав’ярняним дискусіям та організації акцій протесту Слонімський став важливою постаттю демократичної опозиції й духовним ментором молодшого покоління опозиціонерів.
Адам Міхнік, який спершу кілька років був секретарем Слонімського, а потім близьким приятелем (вони разом також влаштовували акції протесту) згадував свого вчителя як людину, котра «захищала свободу слова, права ув’язнених і правду в громадському житті».
*
Антоній Слонімський помер 4 липня 1976 року від травм, отриманих у автотрощі дорогою до будинку творчої праці в Оборах. Похований у селі Ляски під Варшавою, на території Товариства допомоги незрячим, якому письменник заповів прибутки від своїх авторських прав.
Джерела: Antoni Słonimski, Alfabet wspomnień, Warszawa 1975; Joanna Kuciel-Frydryszak, Słonimski. Heretyk na ambonie, Warszawa 2012
Редакторка Наталя Ткачик
