Дорога до слави — через Варшаву
Узимку 1935 року в розкішному варшавському готелі «Європейський» зупинився зірковий гість із Парижа — Серж Лифар. Ім’я і світлини цього артиста не сходили зі шпальт мистецьких видань та хронік світського життя, і в ньому годі було впізнати того юного, наляканого втікача Сергія, який у далекому грудні 1922 року вперше потрапив у Варшаву і… в той самий готель.
Тоді 17-літній Сергій Лифар, учень Броніслави Ніжинської, видатної хореографки польського походження, втікав від совєтів. Це була друга спроба Лифаря втекти: після першої, невдалої, чекісти кинули його в камеру з хворими на тиф. Ніжинська емігрувала в Париж роком раніше, де почала співпрацювати з трупою Сєрґєя Дяґілєва, а згодом запросила і своїх п’ятьох київських учнів.
Нелегкий шлях голодних утікачів пролягав через Варшаву. Після захопленого більшовиками Києва польська столиця вразила Лифаря порядком і доглянутістю. Очікуючи на документи та гроші від Броніслави Ніжинської, які б дали змогу дістатися до Франції, він приходив у розкішний готель «Європейський» до знайомого батьків — про ці зустрічі в нього збереглися не надто приємні спогади. Лифар згадував, що цей польський магнат втік від більшовиків, які забрали у нього маєтки, та попри це закликав Сергія повернутися назад і давав пусті напучування. Щоправда, на прощання позичив юному танцівнику гроші — щоб той купив собі чоботи.
Тепер, через 12 років, Серж Лифар знову опинився у тому ж готелі, — місці зустрічей відомих митців, діячів і загалом вершків суспільства.
Взимку 1935 року Варшава здалася мені ще ошатнішою і ще чистішою, без контрастів, до яких ми звикли у Парижі.
Знайомство з Шимановським і «Розбійниками»
Видання Wiadomosci Literackie тоді опублікувало світлину танцівника з анонсом його виступу 25 лютого у Варшавський опері. Також повідомлялося, що Лифар прибув до Польщі, аби вивчати гірські танці, адже польська політична й культурна спільноти давно хотіли поставити в Гранд-Опера балет Кароля Шимановського «Розбійники» (Harnasie). Можливо, таким чином Польща, зокрема через культуру, хотіла вибудувати тісніші зв’язки з Францією, щоб заручитися союзником у неспокійній геополітичній ситуації. В кожному разі питання постановки польського балету на французькій сцені вирішувалося довго і узгоджувалося з Міністерством зовнішніх справ.
Коли рішення таки ухвалили, Aльфред Хлаповський, польський посол у Франції, запросив Сержа Лифаря в Польщу, зокрема Закопане. Танцівник боявся цієї подорожі: йому здавалося, що все саме наближення до кордону з СРСР є небезпечне. Але посол переконав його в протилежному.
Нам з Шимановським назначили аудієнцію у Пілсудського у Бельведері. Той висловив прохання дати гала у Варшавському національному театрі.
З видатним польським композитором Каролем Шимановським (його життя, до речі, теж тісно пов’язане з Україною) Лифар познайомився задовго до того, як почав працювати над «Розбійниками». Найімовірніше, у салоні Місі Серт — приятельки Лифаря, французької піаністки, світської левиці і меценатки польсько-бельгійського походження. Попри те, що Шимановський і Лифар належали до різних поколінь, їх пов’язували спогади про драматичні 1917–1919 роки в Києві та загалом про Україну, де обоє народилися.
Працюючи над постановкою балету, Лифар зіштовхнувся з певними складнощами: фольклорна тематика була для нього нова і незвична, музика не надто підходила до танцювальної інтерпретації, а ліричний і драматичний акти вельми контрастували.
Балет «Розбійники» створений не етнографом, який записав і відтворив місцеві колоритні танці, а творцем-художником, для якого безпосередні враження — лише поштовх для власної творчості.
Серж Лифар. Джерело: espreso.tvЗакопане і вілла «Атма»
За задумом Лифаря, герой «Розбійників» — водночас легендарний і сучасний персонаж, який живе у віддалених місцинах, ще не заторкнутих цивілізацією. У пошуках натури для такого образу балетмейстер разом із Яном Лєхонем поїхали у Закопане, на віллу «Атма» Кароля Шимановського. Лєхонь, відомий поет і театральний критик, тоді також працював аташе з питань культури в Польському посольстві у Франції, тож у них із Лифаром було чимало спільних тем.
У Татрах Лифар побачив справжню сніжну і морозну зиму, як у далекому дитинстві в маєтку дідуся на Київщині. Зиму з катаннями на санях, обрядовістю та запальними танцями (деякі нагадували йому українські).
Лифар згодом згадував, як дорогою до Закопаного провів кілька чудових днів у палаці польського аристократа, ймовірно, Домініка Марії Іґнація Радзивілла.
Загалом поляки взимку 1935 року дуже гостинно приймали Лифаря, хоча не обійшлося без непорозумінь.
Ляпас і трупа Парнеля
Під час тієї поїздки до Польщі Лифар не тільки працював над «Розбійниками» — він хотів ближче познайомитися і з польськими «балетними силами». Рівень академічного балету у Варшавській опері (особливо кордебалет) Лифар оцінив як не надто високий, про що прямо сказав тодішньому балетмейстеру. Той сприйняв це як особисту образу і навіть вдарив знаного паризького гостя. Розгорівся скандал, який залагодили лише завдяки втручанню французького посольства в Варшаві і вибаченням.
А от майстерністю танцівників «неакадемічних» труп, зокрема «Польського балету Парнеля», Лифар був захоплений. Знайомство з надзвичайно популярним тоді танцівником Феліксом Парнелем Cправжнє ім’я — Фелікс Ґжибек (1898–1940). і його тупою — одне з найяскравих вражень із тієї поїздки паризької зірки.
Мистецтво Парнеля — національне. Він зі своїми товаришами показує обряди цієї яскравої країни, її співочість, музикальність. Разом із ним сміємося і ми, глядачі, готові самі освідчуватися у любові. Коли мазурка оволодіває їхніми «веселими ногами», здається, танцюють стіни, танцює підлога, танцюєш ти сам.
Богемна дружба зі скамандритами
У Польщі паризька зірка притягувала до себе не тільки балетну, але й літературну богему. Яскравим видалося знайомство Сержа з представниками літературної групи «Скамандр».
Відомі польські поети і перекладачі, зокрема Ян Лєхонь, Юліан Тувім, Казімєж Вєжинський, Тадеуш Бой-Желенський, а також видавець Антоній Борман — всі як один захоплювалися Лифаром. Після від’їзду танцівника вони надіслали йому не просто лист, а колективне легковажно-пікантне послання-колаж та ще й на офіційному бланку видавництва: такий собі «сердечний привіт від польських поетів».
Лифарочка! Польський народ шле тобі один великий поцілунок і сумує за тобою! Люби нас, не забувай!
Поруч із вирізками з журналів, винною картою, автографами Вєжинського, Яна Лєхоня, Тадеуша Бой-Желенського, Антонія Бормана — короткі іронічні замітки та маленькі фото. Польські друзі Лифаря навіть чомусь згадали Тараса Шевченка — «в ім’я польсько-українських сполучених штатів». Важко сказати, про що конкретно йдеться, але, безперечно, для Лифаря це послання було цінним спогадом про ті часи.
Паризька німфа Міся
Минули десятиліття, і от наприкінці 70-х у житті Сержа Лифаря знову з’явилися Варшава, польський балет та література. 1975 року до вже літнього метра звернулася польська письменниця Ева Коссак. Вона збирала матеріали для книжки про Місю Серт і знала, що Лифар приятелював з цією легендарною покровителькою мистецтва й господинею літературно-музичного салону, якій нібито належав вислів: «Я не люблю мистецтво, — я його творю».
Звісно, Лифар відгукнувся. Тоді він займався переважно своїми картинами Закінчивши балетну кар’єру, Лифар займався живописом і залишив по собі сотні картин і малюнків. та спогадами. Зав’язалося листування, яке тривало кілька років. Завдяки цій кореспонденції метр думками повертався у своє бурхливе артистичне минуле.
У листах до Еви Коссак Лифар пише, що знав Місю Серт із 1923 року, розповідає про їхнє коло спілкування, відносини, повідомляє низку подробиць з її життя (зокрема, про стосунки з Коко Шанель) і домовляється про зустріч із письменницею в Парижі.
Ева Коссак, захоплюючись такими цікавими спогадами Лифара, попросила в нього дозволу використати їх у книзі. Відомо також, що метр надіслав авторці листи Місі Серт. Так, зокрема, завдяки його підтримці, 1978 року з’явилася друком книжка «У сторону Місі з Ґодебських» («W strone Misi z Godebskich») — «книжка про паризьку німфу-Егерію, музу і приятельку яскравих представників паризьких артистичних кіл».
*
Навесні 1978 року Серж Лифар знову приїхав до Варшави, і знову, як і 1935-го, зупинився у готелі «Європейський». У Великому театрі — Національній опері ставили балети Лифаря «Федра», «Фавн», «Сюїта в білому». У фінальному дефіле одного з кордебалетів на сцені з’явився і сам Лифар (йому було майже 73!).
Звісно, я вийшов не як танцівник, який замінив Ніжинського і Фокіна, Відомі солісти балету і хореографи. а як хореавтор, директор балету Паризької національної опери. Техніка та естетика моїх творів на музику французьких композиторів варшавська публіка і преса прийняли з ентузіазмом.
Редакторка Наталя Ткачик
