24 лютого 2022 року, коли почалося вторгнення Росії в Україну, я не могла просто дивитися репортажі по телевізору. Наступного дня після роботи я прийшла на автовокзал Варшава Західна, знаючи, що незабаром до нас почнуть прибувати люди з України. Я була на вокзалі майже щодня протягом трьох місяців. Показувала дорогу, пояснювала розклад руху автобусів, допомагала купити квитки, давала дрібні гроші, щоб оплатити користування туалетом. З’являлося дедалі більше людей і дедалі більше втоми, переляканих облич, а іноді й сліз. Не питаючи ні про що, я роздавала серветки, бутерброди, воду. Потім стали звучати розповіді. Про виснажливу подорож з Харкова, про поїзд, що їхав у темряві, про страх і палаючі будинки. Разом з іншими людьми — які, як і я, з’явилися на вокзалі, щоб допомагати, — я підтримувала як могла. Спонтанно, з уважністю і повагою до гідності, наскільки лише ми могли зрозуміти ситуацію війни і втечі від неї. Бо ми — люди і відчуваємо однаково.

Одного вечора на вокзалі я зустріла Людмилу з двома дітьми. Вони їхали до Чехії, чекали на поїзд, який мав прибути вранці. Почали розмовляти. Виявилося, що вони з Волині. Я згадала про трагічну волинську історію моєї родини. Годі було зупинитися… 

Ми обидві відчували біль через те, що було колись і що відбувається нині. Ця історія на вокзалі сильно вплинула на моє усвідомлення, наскільки важливо підтримувати українців і українок, коли вони тікають від атак росіян.

Семеро людей з Маріуполя, жінки з дітьми, з купою пакетів і сумок з одягом, їжею, іграшками. Все це вони збирали по дорозі, їдучи до Польщі. Того вечора, коли я їх зустріла, уявила, що мій дідусь, тікаючи з Волині з моєю тоді 3,5-річною мамою, теж міг мати сумки й пакети з речами, зібраними по дорозі. Дідусь встиг взяти лише піджак. Жодних документів, жодних фотографій.

Я зрозуміла, що сьогодні відбувається історія, на яку ми маємо вплив. Якщо не будемо байдужими, виявимо солідарність і підтримку.

На історію Волинського злочину, переселення, операції «Вісла» — на те, що було — я не маю впливу. Відчуваю відчуження, скорботу й травму. Навіть не знаю, як виглядала моя бабуся, у мене немає жодної її фотографії. Я залишилася останньою з цієї родини. Час покласти край цьому болю і якось вгамувати свій жаль за тим, що втрачено без вороття.

З мамою

Про цю трагічну історію в своїй родині я дізналася, коли була підліткою. Моя мама плакала при будь-яких згадках про Волинь, вона мало говорила. Я знала, що була Моніка (старша сестра моєї мами), яку називали Муся. Багато разів я чула від батьків, що мене мали назвати так само, як її. Муся загинула разом з бабусею десь біля будинку. Вони не встигли втекти.

Аґнєшка Дея з мамою, 1979. Джерело: особистий архів

Польські мешканці Куповальців були здивовані нападом у п’ятницю липневого полудня. До цього вони жили в злагоді і мали добрі стосунки з українськими сусідами. Їх запевняли, що їм нічого не загрожує. 

Під час нападів, різанини, грабежів і підпалів будинків були й такі українці, які допомагали втекти, переправляли через річку, годували й переховували польських сусідів у своїх домівках або навіть у стогах сіна.

Василь Ткачук, багатий український господар, попри те, що мав двох племінників в УПА, врятував 21 людину. Досі точно невідомо, скільки людей загинуло в Куповальцях. Наводять цифру 130, а то й 150 осіб. З розповідей тих, хто вижив, із записаних спогадів випливає, що цих людей було менше. Скільки саме — невідомо. У селі немає масових поховань. Людей ховали там, де їх знаходили. Ймовірно, останки деяких загиблих після війни перенесли на цвинтар у селі Борочиче.

Через 82 роки і місяць я їду до Куповальців (між Гороховом і Берестечком). Адміністративно цього села вже не існує. Зараз там — Борочиче. Але виявляється, нинішні мешканці все ще кажуть, що живуть у Куповальцях! Завдяки ескізу села 1943 року, створеному кільканадцять років тому, мені вдалося знайти місце, де стояла хата бабусі й де народилась моя мама. Сьогодні там — поле картоплі, яке обробляє хтось із сусіднього села. Біля з’їзду з дороги в бік, де стояла хата, росте великий клен. Чудове дерево. Я притуляюся до нього. Німий свідок історії. Насправді я хотіла б обійняти й пригорнути бабусю, Мусю, мою маму, яка померла 20 років тому, й дідуся, який помер у 80-х роках. Такий чудовий серпневий спекотний день, з ніжним світлом і сухою землею. Хочеться ходити по цьому полю картоплі. Нахиляюсь і знаходжу в землі шматочки цегли й навіть черепки. Досі не можу повірити, що це можуть бути речі з тих років. Як це можливо? Вони просто лежать тут, їх разом із землею зорали, розкопали, перекопали й знову зорали. У цій землі також можуть бути останки, кістки вбитих мешканців Куповальців, зокрема бабусі й Моніки.

Поле в Куповальцях, 2025 рік

Невідомі люди, які шукають щось у полі, викликають цікавість деяких мешканців села. На велосипеді під’їхала Людмила, а за нею — Павло. Ми стали розмовляти про те, що я тут роблю, про бабусю, про мою маму й цю страшну історію, а також про те, що я приїхала подивитися це місце. Павло згадав, що у нього вдома є мапа з довоєнним Горохівським повітом, де є і Куповальці. Він повернувся з мапою і зі своєю 70-річною мамою. Баба Люба, коли була дитиною, чула про те, що тут сталося: зі спогадів старших людей виринала історія про знайдені останки молодої жінки зі світлою косою. Людей, які пам’ятають ті часи, вже немає. Є розповіді про поляків, які вижили і час від часу з’являлися, згадуючи життя до того страшного липня — щоб запалити свічку під хрестом, що увічнює ці трагічні події та людей, які загинули.

Поле в Куповальцях. Джерело: особистий архів

Я запитала бабу Любу й Людмилу про їхнє ставлення до ексгумації, до пошуку тут, у цій землі, останків вбитих польських мешканців цього села. Додала, що не хочу шукати винних, з’ясовувати, хто це зробив і як його звали. Це мені нічого не дасть. Я хотіла б мати можливість поховати своїх близьких. Я не знала, якої відповіді очікувати. Але почула, що якщо я цього потребую і так відчуваю, то повинна це зробити, що право на поховання є важливим і належить кожному. У всіх нас були сльози на очах.

Серед усіх цих слів також пролунало, що оскільки мої бабуся й мама жили тут, то і я — звідси. Ти наша! Все це відбувалося, коли ми сиділи разом на траві, перед місцем, де стояла бабусина хата. Де нас пригостили смачними помідорами, ковбасою, хлібом і маринованими білими грибами. Ми говорили про те, що сьогодні не повинно бути місця для ненависті, смерті, війни. Що у нас є складна спільна історія, що це було, але важливо те, що є сьогодні. Я знову й знову чула, що поляки так допомогли і допомагають українцям, що вони відчувають вдячність і що сьогодні ми разом. Я відчуваю те саме.

Було важко виїжджати. Я їхала туди з побоюваннями — як все це витримати. А знайшла там спокій, чудові сонячні промені, зелень і поля. Я дивилася на обрій, де в зерні ховалися ті, кому вдалося втекти. Пройшла до залізничної станції, яка була місцем притулку, дороги до Горохова, звідки шляхи багатьох людей вели до Польщі. І відчула полегшення. Відчула, що повернулася до себе. Що це мої Куповальці, в які я хочу повернутися. Я — пробачила.

«Я постійно думаю про Куповальці, про ці поля, про дорогу, про сонце й світло, про запах землі... Я почувалася там добре і хотіла сидіти під тим великим кленом, а потім хотіла копати землю руками, і це було як пошук близьких, пошук слідів», — написала я бабі Любові. Вона відповіла мені: «Якщо хочеш і можеш, приїжджай до нас. Мені здається, що ми як родина, Аґнєсю».

Редакція висловлює вдячність порталу Sestry.eu за можливість публікації

Редакторка Наталка Римська