Сат-Ок. Фото: Даніель Пах / Forum
09 грудня 2020

Сат-Ок із племені шані

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Неймовірна історія польського письменника Станіслава Суплатовича, чиїми книгами зачитувалася молодь 60-х.

Станіслав Суплатович, відомий під індіанським іменем Сат-Ок, — одна з найтаємничіших постатей Польської Народної Республіки. Він називав себе сином вождя племені шані (шауні) й польки, якій вдалося втекти з сибірського заслання. Суплатович був солдатом Армії Крайової, а після війни став моряком і автором бестселерів про індіанців. У легенду про індіанське походження Сат-Ока всупереч усьому продовжували вірити після його смерті, та й досі вірять, а в поширенні цієї версії чималу роль відіграли його друзі з Радянського Союзу.

Совєтську легенду Сат-Ока створили дві особи: співавторка його книжок, написаних російською, Антоніна Расулова (Будкевич) та український поет і перекладач польської літератури Юрій Стадниченко з Харкова.

До Антоніни Леонідівні Расулової Сат-Ок ставився як до родички — вона й сама стверджувала, що доводиться Сат-Оку рідною сестрою. Він не заперечував. Які б несусвітні небилиці не розповідали про нього, Сат-Ок майже ніколи не заперечував.

Антоніна Расулова народилася в Осетії, її батько Лєонід Будкевич був зрусифікованим поляком, мама — росіянкою. Брат матері Антоніни, Ґєорґій Пашковський, комуніст і сибірський засланник, — постать незвична. Він і звів Антоніну й Сат-Ока.

Антоніна прочитала головний роман Сат-Ока «Земля Солоних скель», відразу як він з’явився російською мовою 1960 року. Суплатович подав книжку як біографічну історію свого дитинства серед індіанців у Канаді. Довіряючи інтуїції, Расулова написала Суплатовичу, висловивши припущення, що, можливо, його мати Станіслава на засланні була знайома з Ґєорґієм Пашковським. Незабаром її сумніви розвіялися — вона з’ясувала, що її дядько Ґєорґій і мама Сат-Ока не тільки були знайомі, а й мали роман, а вона, Антоніна, — плід їхнього кохання. Расулова вірила в те, що її біологічні батьки залишили її в Сибірі, а Будкевичі дали притулок і вдочерили. Суплатович беззастережно прийняв історію, яку розповіла Расулова, і почав будувати великі плани на майбутнє.

Вони підживлювали фантазію одне одного, і так народилася книжка Сат-Ока і Расулової «Дороги сходятся», яка з’явилася друком у Росії 1973 року. Історія життя Станіслави, яка через Берингову протоку втікала на Аляску, та її сина Сат-Ока — плід її кохання з вождем шані (насправді такого індіанського племені не існує) — лягла в основу красивого революційного роману на тлі драматичних політичних подій, з елементом екзотики (долі північноамериканських індіанців) і «правильним» антибуржуазним змістом. У ролі буржуазії в книжці виступали і поляки довоєнного часу, і білі канадійці, що гнобили індіанців.

Популярність Сат-Ока у Радянському Союзі навіть йому самому видавалася дивовижною. Проте Сат-Ок був потрібний і владі, і спраглим фантастичних історій читачам: його книжки мали втамувати тугу молоді за пригодами і стати засобом досягнення цілей комуністичної пропаганди.

1958-го, через рік після виходу в світ, книжку «Земля Солоних скель» переклали українською, а відтак російською мовою. Незабаром роман з’явився також естонською, литовською, латвійською, молдавською, грузинською, казахською.

Книжки Сат-Ока багаторазово перевидавалися, на зустрічі з автором, особливо в Україні, приходили натовпи читачів. «Земля Солоних скель» потрапила в список додаткової літератури для учнів четвертих-п’ятих класів.

У середині 70-х років в Радянському Союзі навіть серйозно задумалися над тим, щоб зняти фільм про життя Сат-Ока. Режисером мав бути відомий тоді в СРСР Юрій Побєдоносцев. Проте до втілення задуму справа не дійшла.

Поруч із Антоніною Расуловою легенду Сат-Ока в СРСР будував його перекладач Юрій Стадниченко. 1959 року Стадниченко придбав у Варшаві щойно виданий перший роман Сат-Ока і закохався в нього. Переклав, і вже через кілька місяців український переклад з’явився в Києві великим накладом — 30 тис. екземплярів. З нагоди прем’єри книжки харківське телебачення показало поставлену на її основі виставу.

Стадниченко став не тільки перекладачем на українську та російську мови, але й близьким другом Суплатовича та його неофіційним агентом у СРСР. У 60-70-х роках Сат-Ок періодично приїжджав у Харків і Київ, а перекладач влаштовував йому авторські зустрічі, продумував імідж письменника, а також захищав його від Антоніни Расулової, яка, на думку Стадниченка, відверто використовувала Сат-Ока для самореклами. Письменник і перекладач товаришували до самої смерті Суплатовича 2003 року. Стадниченко помер 2009.

Юрій Стадниченко згадував про цікавий експеримент у літературній кар’єрі Станіслава Суплатовича. Сат-Ок та його перекладач взялися перекладати на мову індіанців найвідоміший вірш Тараса Шевченка «Заповіт». Поезія і справді з’явилася в книзі «“Заповіт” мовами світу» 1989 року, але тільки через кільканадцять років Стадниченко в листі індіаністу Олєґу Ясєненку розкрив нюанси роботи над перекладом.

Ідея виникла 1968 року, під час поїздки письменника в Харків. Сат-Ок вирішив, що «Заповіт» слід перекласти не мовою шані, а мовою споріднених з ними оджибве, бо це чисельніше плем’я і таким чином вірш буде більш відомий. У наступні роки Сат-Ок нарікав, що переклад дається важко, але врешті у вересні 1978 року постав його індіанський варіант.

На початку ХХІ століття на російських і українських форумах індіаністів розгорілася дискусія щодо походження Сат-Ока. Олєґ Ясєненко був одним із її учасників.

Олєґ Ясєнєнко, індіаніст

У дитинстві я мріяв втекти до шані, про це мріяли й мої совєтські однолітки. Ми фантазували, що втікаємо через Берингову протоку до шані і живемо з ними. Як Сат-Ок. Мені вже за п’ятдесят, але й далі хочеться вірити, що шані насправді існують і десь в Америці чи Канаді живе вільне плем’я.

Переклала Наталя Ткачик

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Даріюш Росяк

Журналіст, працює на радіо і в друкованих ЗМІ. Автор книжки «Червоно-білий. Історія Сат-Ока», яка побачила світ 2017 року в видавництві…