Входження українських воєводств до Польського королівства: акт примусу?
Рішення про вилучення Волині та Підляшшя з Великого князівства Литовського й приєднання їх до Польського королівства було актом тиску на литовську еліту, яка покинула Люблінський сейм у ніч на 1 березня 1569 року. Литвини не хотіли приставати на той варіант унії, що пропонували поляки — створення унітарної держави. Натомість вони сподівалися максимально зберегти незалежність князівства, створивши Річ Посполиту як досить вільну федерацію. У цьому змаганні політичних народів двох держав, об’єднаних спільним володарем — Зиґмунтом ІІ Авґустом, Волинь виглядала хіба об’єктом торгів. Її суб’єктності не бачили ані поляки, ані литвини.
Перші були певні, що волиняни радо погодяться долучитися до привілеїв коронної шляхти. Другі, переважно литовська еліта, мали волинян за частину своєї спільноти. Обидві сторони, утім, помилялися. Волинська шляхта, отримавши королівський універсал із повідомленням про приєднання до Корони, на своєму зібранні 29 березня підготувала до короля листа.
Вона заявляла, що є прихильницею унії, однак вільних людей не можна приєднати без їхньої згоди. Тому волиняни пропонували зібрати сейм на кордоні Волині й Польського королівства, аби виробити умови такого союзу. Себто шляхта заявила про себе як рівного партнера в майбутніх перемовинах. У травні на сеймі, куди волиняни прибули на вимогу короля для виголошення присяги новому володареві та новій вітчизні, розігралася справжня драма.
Прибульці погоджувалися на цей крок лише за умови, що король і польська шляхта гарантують присягою дотримання їхніх прав.
Ми погоджуємося [на приєднання] як люди вільні, свобідні. Бо ж ми є народом таким поштивим, що жодному народові на світі не поступимося.
У підсумку сторони дійшли компромісу: король і сенатори обіцяли, що волиняни за свою присягу матимуть можливість написати собі такий привілей, який вважатимуть за потрібне. Так, Волинь з інструменту тиску поляків на литвинів у справі унії перетворилася в суб’єкт перемовин, який до всього тримав контрольний пакет акцій в справі обрисів майбутньої Речі Посполитої.
Далі волинська шляхта подбала, аби у вирі унійних подій не розірватися з рештою «своїх». Брацлавщина ввійшла до Польського королівства як частина Волинської землі, а серед ініціаторів приєднання до Корони Київського воєводства були ті ж таки волинські посли. Вони твердили, що Київ тягне не до руських земель Великого князівства Литовського, а до Волині. Водночас прозвучало, що північний кордон Волині сягає річок Нарви і Ясельди (власне, так було за Галицько-Волинського князівства). Себто волиняни окреслювали територію своєї Русі, спираючися на певні уявлення про минуле.
Привілей, який волиняни напишуть для себе, брацлав’ян та киян, за формою нагадуватиме договір двох сторін, які поєднуватимуться «як рівні з рівними». Він буде скріплений присягою короля, який обіцяв від себе і всіх своїх наступників зберігати його в непорушності, та печатками сенаторів і шляхетських послів. Відповідно спроба польських учасників Люблінського сейму приєднати Волинь до Корони як її складову частину не вдалася. Волиняни здобули для себе й решти українських земель Великого князівства Литовського широку автономію, водночас ставши поруч із іншою частиною Русі — воєводствами Руським, Белзьким і Подільським.
Чому українці не вимагали рівного членства в Речі Посполитій?
Ми часто ставимо минулому питання з висоти свого часу та оцінюємо події через призму власних уявлень і цінностей. Такий підхід вважається великим гріхом для істориків. Це питання нерідко зринає в популярній літературі. Передусім звернімо увагу на формальні речі.
Українські землі у Великому князівстві Литовському не мали жодної автономії, яка формувала б спільну ідентичність їхніх мешканців і забезпечувала б певні суб’єктні претензії. Крім того, Волинь, Брацлавщина та Київщина приєднувалися не разом, а в певній послідовності. Однак, чи не найголовніше, — унія згідно з тогочасними уявленнями могла укладатися лише між володарями двох держав.
Українські землі, розділені між Короною і Литвою, не мали ані державності, ані володарів. Утім коротка репліка в промові Костянтина Вишневецького може свідчити про заявку на таку суб’єктність. Одразу після слів про існування «поштивого народу» з власними правами прозвучить: «Ба, у нас є князі». Ці слова можна проінтерпретувати як декларацію — існування серед «поштивого народу» осіб, в жилах яких тече кров володарів. Цікаво, що під час сеймових дебатів князь Чорторийський згадав про свої родинні зв’язки з Яґеллонами, підтверджені королем.
Варто пам’ятати також про обмеженість джерел. Нагадаю, скажімо, інтригуючу заяву автора «Щоденника Люблінського сейму», який закінчив свою розповідь про поріг очікувань волинян словами: «Інші прохання подавали, яких тут не писали, бо не потрібні були інші».
Чи почували єдність українці з Великого князівства Литовського та з Польського королівства?
Розведені майже 200 років по різних державах, не маючи у середньовіччі тривкої основи для спільної ідентичності, українці, як видається, були приречені «розминутися» в Речі Посполитій. А проте безкоролів’я (яке наступить лише через три роки після Люблінської унії) продемонструє стійке відчуття єдності серед шляхти шести українських воєводств. Вони обмінюватимуться посланцями, консультуватимуться в складних політичних питаннях, стоятимуть поруч на сеймах.
Як зауважив белзький староста Ян Замойський у листі до дядька Якуба Гербурта в листопаді 1572 року, аби «ті землі, окремо радячись, не розірвалися в такий час і в таких речах». Адже «за наших предків ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності». Врешті на елекційному сеймі 30 листопада 1575-го русини, подоляни, белжзці, кияни і волинці поклянуться під присягою про взаємодопомогу.
Цікаво, що на коронаційному сеймі в березні 1574 року «новоприєднані» до Польського королівства русини у відповідь на чергову вимогу литвинів повернути Київ, Волинь та Брацлав заявлять: «Краще підуть до неволі, аніж повернуться під ярмо литвинів, і якщо могли приєднатися до Королівства, мають теж повне право зберегти ту унію».
Які права здобули для себе українські воєводства, перейшовши з Великого князівства Литовського до Польського королівства?
Волиняни внесли до Люблінських привілеїв ті пункти, які вважали принципово важливими для існування своєї спільноти. Це непорушність кордонів і надання королем урядів лише місцевій шляхті. Збереження Другого Литовського статуту як правового кодексу та можливість вносити до статуту зміни лише з ініціативи місцевої шляхти. Не забули вони подбати й про мову, забезпечивши їй достойний статус — мови суду й адміністрації. Водночас подбали про гарантії недоторканності майна шляхти й духовенства та рівність католиків і православних.
Люблінські привілеї вважалися непорушними — гарантією була королівська присяга. Вони закладали широку автономію для українських воєводств.
Об’єктом чи суб’єктом була українська шляхта у політичному житті Речі Посполитої?
Зиґмунт ІІІ Ваза якось зауважив: «Що не воєводство, то окрема Річ Посполита» (нагадаю, що точним перекладом Речі Посполитої є «республіка»). Це не було риторикою. Кожне воєводство могло ухвалити для себе ті правові норми, які вважали необхідними. Після затвердження на сеймах вони регулювали життя місцевих громадян. Не були винятком і українські воєводства.
Ба більше, як було записано в Люблінських привілеях, «ані король, ані сейм» не могли внести нічого нового до права новоприєднаних воєводств, окрім місцевої шляхти. Згадка про особливі права Київського, Волинського та Брацлавського воєводств потрапила й до Генріхових артикулів — своєрідної конституції Речі Посполитої.
Українська шляхта була широко представлена і в політичному житті Речі Посполитої через своє представництво на сеймах та безпосередньо — обговорюючи всі найважливіші справи держави на сеймиках. Водночас можна з певністю сказати, що вона часто мала власну повістку, що нерідко розходилася з позицією інших воєводств.
Із русинів у поляки?
«Полонізація» як зміна руської ідентичності на польську — міцно закріпилася в історичному наративі про українську шляхту в Речі Посполитій. Тим часом факти свідчать про зворотне.
У різних текстах на позначення шести українських воєводств уживали збірне поняття Русь та зауважували існування в минулому могутньої Руської держави. Про це свідчило й закріплення лексеми «панства наші руські» за українськими теренами.
Для трьох приєднаних 1569 року до Корони воєводств важливим підґрунтям власної окремішності стали Люблінські привілеї. До них апелювала шляхта, вимагаючи дотримання норм Другого Литовського статуту, що з кінця XVI століття називався Волинським, а чи української мови в судочинстві.
В інструкціях на сейм, які укладали на локальних сеймиках, від початку 1600-х років, регулярно з’являлася вимога про потребу руського писаря в королівській канцелярії для ведення діловодства українською. На 1640-ві припадають і промовисті заяви про «своє» право та готовність повернутися до власного Трибуналу, який був утворений для трьох новоприєднаних воєводств в Луцьку 1578 року окремо від решти. Згодом, у 1647-му волинська шляхта вирішить видати своїм коштом Статут, а для політичного мислення того часу наявність власного права означала важливу підставу суб’єктності.
Чи руська шляхта масово приймала католицизм?
Перехід до іншої конфесії вважався в Речі Посполитій приватною справою. А вимога релігійного миру між християнами різних віросповідань була закріплена 1573 року як засаднича — в Акті Варшавської генеральної конфедерації та в тексті королівської присяги.
Як писав 1590-го канцлер Великого князівства Литовського католик Лев Сапєга віленському воєводі кальвіністові Криштофу Миколаю Радзівілу:
Я католик, але не зичу того Вітчизні, аби у нас тут було як у Франції. Певен, що є багато католиків, які того не лише не бажають, але якби до чогось такого мало прийти, виступили б проти, бо то була б остання згуба нашій Вітчизні.
Сапєга вказував на Францію як негативний приклад релігійної нетерпимості.
Норма про заборону релігійної ворожнечі та примусового переведення в іншу конфесію, однак, не припиняла конкуренцію церков за душі вірних. Після Тридентського собору Католицька церква зміцнює свої позиції в Європі, серйозно підважені Реформацією. Це вилилося в низку кривавих релігійних воєн. Прагнення католицького кліру до домінування в Речі Посполитій тим часом зіткнулося з традиційним антиклерикалізмом шляхти та її засадничими цінностями — свободою совісті й рівністю між представниками шляхетського стану незалежно від конфесії.
Проте єзуїтська освітня мережа, яка поступово охопила Річ Посполиту, та гнучка політика цих «ловців душ» потроху робила свою справу. Найбільше релігійних переходів фіксується серед шляхетської еліти — через освітні мандрівки Європою, родинні пов’язання, а, можливо, й кар’єрні стратегії, особливо за панування ревного католика Зиґмунта ІІІ. Цей процес натомість не був масовим серед шляхти середньої руки, а тим більше — дрібної, яка традиційно орієнтувалася на свою локальну спільноту.
За підрахунками дослідника Генрика Літвіна, на Київщині в 1569–1648 роках серед пересічної шляхти вдалося встановити 111 православних родин, 7 католицьких, 2 кальвіністські, 4 аріанські та 4 унійні.
Серед панів, вищого прошарку шляхти напередодні повстання Богдана Хмельницького 65 % становили православні (порівняно із 91,5 % у другій половині 1500-х), 22,5 % — католики та 12,5 % — протестанти.
Факт релігійної конверсії, утім, геть не означав, що в пакеті з нею йде і зміна ідентичності. Твердження про жорстку залежність конфесії та ідентичності — це, з одного боку, спадок історіографії Російської імперії, уніфікаторським гаслом якої була формула «самодержавство — православ’я — народність». А з другого — творення української історіографії в тій же Російській імперії на підставі виключно козацької версії історії, де православ’я міцно пов’язували з руськістю.
Почасти імперський характер українського ґранднаративу, який залишав осторонь значний масив українського минулого, був гостро зауважений хіба з початком російського масштабного вторгнення в Україну. Адже в публічній сфері війна Росії проти України щедро легітимізувалася саме імперською версією історії.
Релігія = ідентичність?
Перейдімо від історичних побудов до свідчень людей минулого. Що вони мислили про свою руськість? З яких цеглинок її вибудовували?
Нагадаю вже хрестоматійне висловлювання полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького:
Не віра русина русином, поляка поляком, литвина литвином чинить, а народження та кров руська, польська, литовська.
Далі він твердить, що спільною основою для руського народу є проживання на теренах «країни Руської» та власні права, себто запропонує за основу територіально-правову ідентичність. Чи був Смотрицький самотнім мислителем, що обігнав свій час, а чи його твердження мали тривкішу основу?
Звернімо увагу на текст сеймикової інструкції волинської шляхти 1632 року, де вона наказувала послам передусім дбати про повне відновлення прав Православної церкви: «Так, як містить [їх] привілей інкорпорації Київського, Волинського і Брацлавського воєводств. Адже це питання турбує не лише православних, а нас усіх, народ Руський».
Себто також католиків і протестантів. У висловлюваннях владики Смотрицького і волинської шляхти спільним було розуміння: руську спільноту формують різні чинники і релігія серед них — не найголовніша.
Утім, для козаків і частини православного духовенства (переважно низового, яке, схоже, впливало на формування козацької ідентичності) була характерна інша модель руськості. Очевидно, що до їх числа можна зарахувати й якийсь сегмент шляхти. У цій моделі ідентичності православ’я було чи не єдиною і головною ознакою відмінності між «нами» і «ними», передусім на рівні уявлень. Релігійні гасла козацької революції надовго замаскували для істориків глибинну сутність подій середини XVII століття.
Як Люблінська унія сприяла відновленню Православної церкви після Берестейської унії?
Люблінські привілеї були основним легітимаційним ресурсом для православних та їхніх союзників. Саме на них вибудовувалася аргументація про порушення королем права вірних Православної церкви — молитися Богу згідно зі своїм давнім звичаєм і вибором. Люблінські привілеї доповнював і Акт Варшавської генеральної конфедерації про релігійний мир.
Як сформувався концепт «руського народу — третього члена Речі Посполитої»
Посилаючись у релігійній полеміці на права, що були здобуті руським народом на Люблінському сеймі, інтелектуали водночас починали формулювати й уявлення про те, а ким же є цей «руський народ». Так з’являлося обґрунтування його давнього минулого, а саме розповідь про спільну історію, як уважають, є чи не найважливішою ознакою процесу націєтворення.
Українська окремішність у ранньомодерний час трималася на низці важливих чинників. Окреслилося поняття своєї землі у складі шести воєводств (згодом до них долучилося й Чернігівське). Давнім набутком ще від часів руських князів уважалося своє право, яке король лише підтвердив у Любліні 1569 року. Важили «своя» мова, яка на той час вже була й мовою сакральних текстів, і «своя» символічна влада, представлена князями, нащадками великого князя Володимира.
Недаремно у Мелетія Смотрицького поруч із Річчю Посполитою як вітчизною, з’являється і уявлення про вітчизну Русь. На 1620-ті роки вже була сформована концепція Русі, яка разом із іншими частинами держави — Польщею і Литвою — на підставі договору творила Річ Посполиту.
* * *
Як виголошував у своїй промові на сеймі 1641 року православний Адам Кисіль:
Ми прийшли до нашої спільної Вітчизни: не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами і почестями.
Важливим каменем у цій будові Русі були привілеї, здобуті предками Киселя на Люблінському сеймі.
Редакція висловлює вдячність порталу Локальна історія за можливість публікації
