У лютому 1945 року Іосіф Сталін , Франклін Делано Рузвельт та Вінстон Черчилль зустрілися в Ялті на конференції, щоб обговорити діяльність антигітлерівської коаліції та закінчення війни.
Перемога над Третім райхом була майже доконаним фактом , тому розмови про кордони майбутньої Європи перейшли в завершальну фазу. Однак Сталін зволікав із цією зустріччю. І не без причини.
Скликати конференцію запропонував Рузвельт іще влітку 1944 року. До 1945-го у лідера СРСР з’явилися серйозні аргументи , що зробили його найсильнішим гравцем за столом переговорів. Він приступав до них в атмосфері великих успіхів та переможних наступів Червоної армії. У січні 1945 року розпочалася операція наступу на Берлін, яку з Польщі здійснювали сили Першого українського та Першого білоруського фронтів. Коли лідери Великої трійки привітали один одного в палаці в Лівадії поблизу Ялти, армія на чолі з маршалом Ґєорґієм Жуковим уже могла похвалитися захопленням кількох плацдармів на західному березі Одри. Тоді ж завершувалася кривава облога Будапешта, а останнього дня Ялтинської конференції в угорській столиці капітулював гарнізон «Ваффен-СС».
Одночасно з військовим наступом Сталін послідовно вів політику , спрямовану на підпорядкування країн Центрально-Східної Європи. Завдяки переможному маршу Червоної армії , в зоні совєтського впливу опинилася зокрема й Польща.
З 1942 року СРСР докладав усіляких зусиль до створення комуністичної політичної організації в Польщі , яка тоді вже перебувала під окупацією Третього райху. Ця організація мала стати підґрунтям політичної влади — цілком підпорядкованої Москві й конкурентної до легітимного польського уряду у вигнанні в Лондоні. Це завдання доручили засланим у країну польським комуністам, які свого часу пройшли навчання в центрах Комінтерну під Москвою. Прибувши у Варшаву, вони відразу ж створили Польську робітничу партію (ПРП).
Через три роки , коли в Ялті обговорювалося зокрема формування уряду в визволеній Польщі, ця партія, завдяки протекції Сталіна, стала вагомим і чи не головним політичним чинником переговорів. З липня 1944 року на територіях, окупованих Червоною армією, владу перейняв Польський комітет національного визволення — квазіурядове об’єднання, створене під контролем Москви й перейменоване у Тимчасовий уряд у січні 1945 року.
Завдяки воєнній потузі Сталіна та його продуманій грі польський уряд у вигнанні був повністю маргіналізований. Зрозумівши це , західні союзники не ініціювали повернення з Лондона в Польщу її законної влади.
Совєтська влада спочатку використала Армію Крайову (найчисленніше польське збройне формування в часі окупації , яке мало статус офіційної армії, підпорядкованої уряду в Лондоні), а відтак її дискредитувала. У січні 1944 року підрозділи АК приєдналися до операції «Буря», за умовами якої поляки мали долучитися до боротьби із німцями, що саме відступали, і як господарі польських територій зустріти частини Червоної армії, що йшли зі сходу. Після короткочасної співпраці совєти почали роззброювати й арештовувати солдатів АК і представників цивільної адміністрації Польської підпільної держави (ППД) — таємних цивільних та військових структур, що діяли в окупованій Польщі від імені польського уряду в Лондоні. На Ялтинській конференції Сталін сказав союзникам, що лондонський уряд відповідальний за напади на совєтських солдатів у Польщі, які власне визволяють країну, тому — незважаючи на благі наміри — влада новоутвореного в Польщі Тимчасового уряду не може співпрацювати з «бандою злочинців» із Лондона.
Вінстон Черчилль , Франклін Делано Рузвельт, Іосіф Сталін на Ялтинській конференції, 1945 рік. Джерело: WikimediaОстання партія
Проте в тому , що стосувалося польських питань, Ялтинська конференція проходила не зовсім так, як планував Сталін. Хоч і були узгоджені нові кордони Польщі вже без східних теренів, так званих Кресів (що суперечило sine qua nonЛат. «те, без чого неможливо», необхідна умова. польського уряду в Лондоні) , залишалося одне «але»: західні союзники не погодились визнати Тимчасовий уряд, вони тільки постулювали розширення його складу «на демократичній основі , із залученням демократичних лідерів із Польщі та поляків з-за кордону». Друга умова — провести «вільні , безперешкодні вибори» , які гарантували б, що поляки можуть приймати рішення щодо політичної системи власної держави. На тлі окупації Польщі Червоною армією такі фрази вже тоді звучали як шаблонна дипломатична ввічливість, але через них Сталін був змушений докласти більше зусиль, ніж він спочатку планував, щоб позбутися лідерів Польської підпільної держави.
Томаш Арцішевський. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВлада польського уряду у вигнанні назвала ялтинські положення «новим розподілом» країни. Але що з того , що, з погляду Лондона, ситуація була патова? Протест проти положень конференції пройшов непомітно і не мав ані найменшого значення навіть для західних союзників. У наступні місяці в еміграційних колах все ще сподівались, що за великої підтримки поляків якимось дивом таки вдасться виграти гру, умови якої продиктував Сталін. Кабінет міністрів Польщі на чолі з прем’єр-міністром Томашем Арцішевським у Лондоні разом, а також політичне представництво ППД у Польщі (Рада національної єдності) протестували проти положень Ялтинської конференції, зберігаючи, як зазначено у заяві прем’єр-міністра, «готовність налагоджувати дружні взаємини з СРСР та співпрацювати для встановлення в Польщі правління , яке би було справжнім вираженням волі польського народу».
Спочатку планувалося , що переговори пройдуть у міжнародній атмосфері, тобто під наглядом радянсько-британсько-американського Комітету трьох, призначеного партнерами по коаліції для спостереження за процесом формування нового уряду в Польщі.
Польська влада погодилася на переговори , сподіваючись, що найближчим часом дійсно відбудуться вільні вибори, які стануть «останньою рятівною соломинкою для демократії», як уже після викрадення лідерів ППД заявив Стефан Корбонський (керівник цивільної адміністрації ППД).
Влада Польщі сподівалася , що на виборах польське суспільство покаже комуністам «червону картку».
Тим часом совєтська сторона почала підготовку до наступної партії гри. Вона виклала на стіл нові карти: вимоги легалізувати партії , які становлять Раду національної єдності, та уявнити командний склад польського підпілля. Водночас велася залаштункова діяльність із нейтралізації Комітету трьох, а підготовка до остаточної розправи з представниками законної польської влади офіційно протікала в атмосфері переговорів, однією зі сторін яких був не міжнародний форум, а за совєтське командування НКВС.
Генерал Іван Сєров запрошує
На початку березня 1945 року генерал-командувач АК Лєопольд Окуліцький (псевдо Ведмедик) , делегат уряду в Польщі Ян Станіслав Янковський та лідери окремих партій, що входили в Раду національної єдності, отримали письмові запрошення на зустріч із «ген. Івановим», представником штабу маршала Ґєорґія Жукова. Під цим псевдо ховався генерал Іван Сєров, який керував справами НКВС у Польщі. Метою наради мало стати узгодження умов легалізації організацій, що формують ППД. У листі зазначалося: «взаєморозуміння та довіра допоможуть розв’язати важливі питання та запобігти їхньому загостренню». Лист закінчувався запевненням посередника , який і передав запрошення , — «гвардії полковника Пімєнова».
Як офіцер Червоної армії , якому випала така важлива місія, даю повну гарантію й слово офіцера: від моменту, коли ваша доля опиниться в моїх руках (від вашого приїзду), ви будете в цілковитій безпеці.
Спочатку адресати листів не погоджувалися на зустріч. Генерал Окуліцький уже мав досвід роботи з «совєтською дипломатією»: 1941 року його ув’язнив НКВС у Львові та Москві. Він відчував: це пастка. Водночас польська сторона побоювалася , що відмову може використати комуністична пропаганда з метою дискредитувати лідерів ППД. Тому провели попередні переговори з «полковником Пімєновим», на яких було домовлено, що зустріч відбудеться в Прушкові під Варшавою 27 та 28 березня. Ці перші розмови проходили в атмосфері «витонченої ввічливості» і дещо приспали пильність польської сторони.
Призначеного дня до Прушкова привезли делегацію у складі:
- генерала Леопальда Окуліцького;
- Яна Станіслава Янковського , делегата емігрантського уряду в Польщі;
- Казімєжа Пужака , голови Ради національної єдності;
- Адама Бєня , Антонія Пайдака, Станіслава Ясюковича, членів Національної ради міністрів;
- Казімєжа Баґінського , Станіслава Мєжви, лідерів Народної партії;
- Збіґнєва Стипулковського та Казімєжа Кобилянського , членів Національної партії;
- Юзефа Хацінського , Францішека Урбанського, членів Партії праці;
- Евґеніюша Чарновського та Станіслава Міхаловського , членів Демократичного союзу;
- Юзефа Стемлер-Домбського , співробітника Представництва.
Попутно до них приєднали Алєксандра Звєжинського із Національної партії , який уже два тижні як був заарештований.
Військові машини зупинилися , як згадував Бєнь, «біля будинку з червоної цегли , що стояв десь на пустирі». Це був штаб НКВС на вулиці Пенціцька , 3 в Прушкові. Потім двома літаками лідерів доставили в Москву.
Доки машина не заїхала на подвір’я Луб’янки , не було зрозуміло, куди ми прямуємо...
Протистояння союзників і «реальна політика»
31 березня Стефан Корбонський повідомив уряд у Лондоні , що поляки, які поїхали на переговори з «генералом Івановим» досі не повернулися і не знати, що з ними трапилося, позаяк вони нічого про себе не повідомили навіть своїм родинам. Урядовці негайно зв’язалися з міністром Великобританії Ентоні Еденом. Протягом наступних тижнів британські дипломати намагалися отримати бодай якусь інформацію про зниклих у Москві лідерів ППД. Міністр закордонних справ СРСР Вячєслав Молотов увесь час прикидався, наче нічого про їхню долю не знає.
Як писав пов’язаний із АК Тадеуш Женчиковський , тільки 3 травня на установчій конференції ООН у Сан-Франциско під час вечері з міністрами закордонних справ США та Великобританії, «якраз перед тим , як зайняти місце за столом, Молотов, продовжуючи загальну розмову, безбарвним голосом повідомив: польські лідери [...] перебувають у московській в’язниці. Вони були заарештовані як відповідальні за диверсійні дії проти Червоної армії». Наступного дня совєтський міністр пояснив обуреним дипломатам , що АК веде «ворожу роботу» проти Червоної армії.
Не зважаючи на публікацію відповідних комюніке США та Великобританії й втручання самого Вінстона Черчилля , Сталін залишався непохитним. А незабаром і новий президент США Гаррі Трумен пом’якшив політичний курс стосовно «польських» планів Сталіна: у Москві з’явився відомий своєю просовєтською позицією радник президента Гаррі Хопкінс, який на кожному кроці запевняв Сталіна у лояльності свого уряду.
Хопкінс
Влада США прагне , щоб майбутній польський уряд був доброзичливим до СРСР.
Варто наголосити , що у червні 1945 року про ув’язнених нагадав і генеральний секретар ЦК ПРП Владислав Ґомулка. Цікаво , що згідно з одним зі звітів генерала Сєрова, керівництво Польської робітничої партії знало про плани заарештувати лідерів підпілля ще за кілька днів до того, як їх викрали в Прушкові.
Проте коментарі Ґомулки стосувалися не викрадення та незаконного ув’язнення еліти ППД , а того, що процес і «зразкове покарання винних» мають відбуватися в Польщі.
Кажуть , Сталін на це іронічно відповів, що приїзд генерала Окуліцького та інших до Москви — всього лиш результат завзяття НКВС.
Сталін
Чекісти — такий народ: якщо вже впіймали рибу за хвіст , тягнуть її прямо в кошик, а кошик тут, на Луб’янці.
Процес у Москві
18 червня 1945 року в столиці СРСР розпочався демонстративний судовий процес над лідерами польського підпілля. Перед Військовою колегією Верховного Суду СРСР постало 16 поляків , тому він і ввійшов у історію як судовий «процес шістнадцяти». Основними його режисерами були: нарком внутрішніх справ СРСР Лаврєнтій Бєрія, голова НКДБ Всєволод Мєркулов та генеральний прокурор Андрєй Вишинський. Про постановку цього «чорного спектаклю» ретельно подбали. У залі сиділи іноземні журналісти та дипломати з посольства Великобританії в Москві, а також фотожурналісти та навіть оператори. Преса СРСР і Польщі висвітлювала кожен судовий день, присвячуючи йому не менше 3-4 повних шпальти. Стенограми судового засідання переклали та опублікували польською, англійською та французькою мовами.
Про високий ранг процесу може свідчити склад суддівської колегії , головою якої став сам президент Військової колегії генерал-полковник Васілій Ульріх. Під його керівництвом лише в 1936–1938 роках Колегія видала понад 30 000 смертних вироків. Чотирьох підсудних (генерала Окуліцького, Янковського, Бєня, Ясюковича) звинуватили в тому, буцім «вони були керівниками польської підпільної організації в тилу Червоної армії , на територіях західних областей Білорусі та України, Литви й Польщі та діяли за вказівками польського еміграційного уряду в Лондоні, проводячи підривну роботу проти Червоної армії».
Основну увагу прокуратура зосередила на генералі Окуліцькому , якому також приписували співпрацю з Третім райхом та план спільних із Німеччиною дій проти СРСР. Лідер АК поводився в суді дуже гідно. Один із прокурорів Ніколай Афанасьєв запитав про цілі пов’язаної з АК організації «НЄ»Nie — скорочено від niepodległość, незалежність. , яка мала продовжити боротьбу на території Польщі після вступу Червоної армії.
Які цілі організації?
Боротьба за незалежність Польщі.
Як ви розуміли цю боротьбу — як боротьбу з Червоною армією?
Наша присяга та статут передбачали боротьбу з усіма , хто буде посягати на незалежність Польщі.
У своєму захисному слові генерал Окуліцький , звертаючись до голови колегії, дав точне визначення всього «видовища»:
Цей процес — політичний. У ньому йдеться не про [...] покарання одного індивіда. Насправді йдеться про те , щоб покарати суспільство, затаврувати певні ідеї. Одним словом — щоб покарати польське підпілля.
Дійсно , у цьому судовому процесі йшлося не про справедливість, а про те, щоб продемонструвати всьому світу ставлення совєтської влади до Польщі. Його квінтесенцією стала промова Афанасьєва після допиту обвинувачених.
Цей судовий процес у певному сенсі підсумовує злочинну діяльність представників польської реакції , які багато років боролися проти Радянського Союзу і зрадили інтереси свого народу. Саме про них говорив товариш Сталін: «Вони вважали за краще вести політику гри між Німеччиною та Радянським Союзом. І вони, звісно ж, догралися... Польщу окупували, її незалежність анулювали, і вся ця згубна політика дала змогу німецькій армії дістатися аж до воріт Москви.
Совєтський прокурор геть «забув» про пакт Молотова – Ріббентропа та напад СРСР на Польщу у вересні 1939 року , стверджуючи, що Червона армія створена «не для завоювання інших країн, а для захисту кордонів Країни Рад». Вказуючи на лаву підсудних, Афанасьєв додав:
Ці особи , перейшовши всі допустимі межі нахабства та безсоромності, дозволили собі називати Червону армію «новим окупантом». З темних коридорів свого підпілля всі ці «підпільні міністри» та члени так званого «парламенту» [...] простягли свої злочинні руки, намагаючись завдати удару Червоній армії [...] Ваші зусилля жалюгідні, міністри-підпільники! Ви даремно сприймали нашу великодушність за слабкість.
Вирок польській демократії
«Процес шістнадцяти» закінчився через три дні вироками: 10 років ув’язнення для генерала Окуліцького , 8 років для Янковського, 5 років для Бєня та Ясюковича, 1,5 року для Пужака та рік для Баґінського. Трьох виправдали, решта отримала покарання від чотирьох до восьми місяців ув’язнення. У листопаді 1945 року Пайдака засудили в окремому таємному процесі, він отримав 5 років ув’язнення.
Зважаючи на специфіку совєтської судової влади того періоду , такі рішення можна оцінити як відносно м’які. Визначивши мірою покарання «тільки» ув’язнення, Радянський Союз міг похвалитися на Заході своєю «гуманністю» та «великодушністю».
Однак самі тюремні умови , в яких утримувалися засуджені, значною мірою компенсували «м’якість» вироку. Із чотирьох основних обвинувачених лідерів ППД тільки Бєнь пережив совєтську тюрму і повернувся в Польщу 1949 року.
Генерала Окуліцького (за свідченнями очевидців , людину в розквіті сил) вивезли з камери московської в’язниці напередодні Різдва 1946 року й він помер того ж дня. Цю інформацію оприлюднили в Польщі лише через вісім років. 22 жовтня 1946 року Ясюкович помер у в’язниці в Бутирці (точну дату смерті встановили тільки через багато років). 1956 року совєтський «Червоний хрест» повідомив , що Янковський помер 13 березня 1953 року.
Тоді в світі не пролунало жодних гучних протестів проти цього ганебного судового процесу , а заяви інтелектуалів, таких, як, наприклад, Джордж Оруелл, який заявив на шпальтах лівої Tribune, що «поляків звинувачують у прагненні зберегти власну незалежність» , були поодинокими. Вірніше, про Польщу писали, але в іншому контексті.
Паралельно з судовим «процесом шістнадцяти» в Москві проходили переговори про створення Тимчасового уряду національної єдності. Тим самим Сталін блискавично закінчив гру , яку був змушений розпочати після Ялтинської конференції. Завдяки атмосфері утисків лідерів ППД польські комуністи сіли за стіл переговорів із великою впевненістю у своїх силах.
Заява Ґомулки , адресована представникам інших партій, які мали приєднатися до уряду, увійшла в історію.
Не ображайтесь , шановні, що ми пропонуємо вам в уряді тільки ті місця, які самі вважаємо за можливе. Адже ми — господарі [...]. Ми ніколи не відмовимося від отриманої влади [...] Ми знищимо всіх реакційних бандитів без жодних докорів совісті. Ви все ще можете кричати, що проливається кров польського народу, що НКВС править Польщею, але це нас не зіб’є з дороги.
Прийнявши результати переговорів , посли США та Великобританії в Москві заявили про визнання нового уряду, при цьому наголосивши, що всі ялтинські положення щодо Польщі будуть завершені «вільними виборами». Вони апелювали до свободи та демократії в той час, як на очах усього світу були винесені вироки у процесі, що став приголомшливим прикладом порушення усіх принципів міжнародного права.
Разом із визнанням нового уряду у Варшаві (комуністи отримали , звісно ж, ключові міністерства) 6 липня 1945 року західні союзники остаточно відмовили в підтримці уряду Польщі в Лондоні. Гра завершилася з рахунком 1:0 на користь Кремля.
Переклала Оксана Горошко
