Голос сумління
Парадоксально, що один із голосів, до якого сьогодні прислухається весь світ, належить літературному персонажу. Я говорю про письменницю, гуманістку Елізабет Костелло, героїню творів нобелівського лауреата Джона Максвелла Кутзее. Вона почала жити власним життям, ніби насправді існує. Її навіть запрошують на симпозіуми, щоб почути точку зору щодо тих чи інших питань. Від її імені виступає Кутзее, її альтер его, — схоже, саме так, а не навпаки. Елізабет Костелло стала моральним голосом суспільства.
У виставі реформатора польського театру Кшиштофа Варліковського «Елізабет Костелло», яка викриває небажання суспільства слухати гуманістів (прем’єра відбулася 11 квітня 2024 року у Nowy Teatr у Варшаві), головну роль грає, зокрема, Мая Осташевська. «Зокрема» — тому що у Варліковського Елізабет Костелло грають п’ять акторок і один актор. Мая Осташевська з’являється у сцені конференції в Амстердамі, де Костелло у своєму виступі різко критикує Пола Веста — аморального, на її думку, письменника, не здатного зупинитися в своїх описах жорстокості й нелюдяності. Це сильна й важлива сцена, й важко в ній уявити іншу акторку.
Осташевська не вперше з’являється в образі Костелло. Як і сама Костелло, вона вдирається не тільки в нові книжки Кутзее, а й у спектаклі Варліковського: її монолог про голокост тварин у виконанні Маї Осташевської режисер умістив у виставу «(А)поллонія» 2009 року.
Щодня новий голокост, але, наскільки я бачу, наша мораль не постає проти цього. Ми не почуваємося знеславленими. Ми, схоже, можемо робити що завгодно і залишатися з чистим сумлінням.
Упродовж 20 років я співпрацюю з фондами, які борються проти нелюдяного ставлення до тварин. Я беру участь у боротьбі з жахливим поводженням із тваринами в промисловому тваринництві, із забоєм без оглушення, у кампаніях проти хутряних виробів.
Мая Осташевська, 2021 рік. Джерело: Громадянська платформа / WikimediaНе така, як усі
Мая Осташевська народилася в творчій сім’ї. Бабуся — акторка, дідусь — скульптор і сценограф. Батько Маї — відомий джаз-музикант (1971 року він був співзасновником контркультурного гурту Osjan, передвісника world music), який співпрацював із видатними артистами. Батьки акторки були буддистами й назвали її на честь матері Будди. Заради дітей (у Маї дві сестри і брат) мама, Малґожата Осташевська, покинула сценічну кар’єру. Акторка говорить, що скільки себе пам’ятає, боролася з несправедливістю і ставала на сторону слабших.
У дитинстві я сама постійно зіштовхувалася з агресією й нетерпимістю з боку своїх однолітків. Я не ходила на уроки релігії. І виглядала не так, як усі. Ровесники лякали мене пеклом, ксьондзом, привидами. Якось ми з іншими дітьми викликали духів і один дух «не хотів іти геть». Усі вирішили, що це через мене, бо я нехрещена.
Коли мені було 11 років, мене зіштовхнули зі сходів, — через те, що я не така, як усі. В мене була тріщина в лікті і зламаний ніс.
Коли в Карконошах, у селі Пшесєка, створювався буддистський осередок, ми з батьками і переїхали туди, як і чимало наших друзів . Там ми жили однією сім’єю — митці, буддистські наставники, монахи, — двері наших домівок завжди були відчинені. До нас приїжджали найцікавіші люди з усього світу. Вдягалися ми барвисто й незвично. Люди не розуміли нашої інакшости, можливо, боялися її.
Ось чому я завжди була такою чутливою до будь-яких проявів нетолерантності. З нею потрібно боротися — розмовляючи, пояснюючи, просвічуючи.
Через три роки сім’я Осташевських повернулася до Кракова, Мая дуже захопилася театром. Її батько писав музику, зокрема, до вистав легендарного Кристіана Люпи. Мая ходила з батьками в філармонію і на кінопокази, знайомилася з фільмами Герцоґа й Берґмана.
У старших класах я носила чорний одяг. Була вельми екзальтована. Тільки-но вступивши в театральне училище, Вища школа театрального мистецтва імені Людвіка Сольського. я була впевнена, що відразу вийду на сцену в ролі Настасьї Філіпповни. А мені веліли виконувати банальні етюди: показувати, як п’ють каву, або скакати, наче мавпа, по гілках, що викликало розчарування і злість. Деяких викладачів я доводила до шалу.
Я була досить єхидна і в мене був власний, виразно (як на молоду людину) сформований смак. Акторські розв’язання, в які я не вірила, я відкидала. На першому курсі я ледь не вилетіла з інституту.
Іще студенткою Мая грала в спектаклях Люпи, який був одним з її викладачів. У Люпи вона теж готувала дипломну виставу «Платонов», де розкрився її унікальний талант: у цій роботі вона створила дві абсолютно різні ролі — генеральші Анни Войніцевої та Марьї Ґрекової.
Закінчивши інститут, Осташевська почала працювати у краківському Teatr Stary, а невдовзі після переїзду до Варшави долучилася до трупи театру ТР Warszawa, який очолив знаний їй ще з Кракова режисер Ґжеґож Яжина.
Робота з Варліковським
TR Warszawa дуже вплинув на формування польського театру кінця 90-х — початку 2000-х років. Його актори стрімко ставали зірками, граючи в кіно- і телефільмах, а також у спектаклях Театру телебачення (Teatr Telewizji). Вистави TR Warszawa були новаторські, авангардні (в найкращому значенні цього слова), бунтівні, заторкували складні, все ще табуйовані теми, які обросли брехнею за пів століття правління комуністичного режиму. Саме в TR Warszawa сформував свою режисерську мову Кшиштоф Варліковський. Якоїсь миті він усвідомив, що команда, яка з ним працює, — це фактично окремий театр. Так постав Nowy Teatr, який очолив Варліковський. Туди перейшла більшість трупи TR Warszawa, зокрема Мая Осташевська.
Осташевська почала співпрацювати з Варліковським 2005 року. Їхня перша спільна робота — вистава «Крум» за п’єсою ізраїльського драматурга Ханоха Левіна. У Варліковського акторка створила чимало незабутніх образів у таких спектаклях, як «Ангели в Америці» (Anioły w Ameryce, прем’єра 12 лютого 2007 року), «(А)поллонія» ((A)pollonia, прем’єра 16 травня 2009 року), «Кінець» (Koniec, прем’єра 30 сентября 2010 року), «Варшавське кабаре» (Kabaret warszawski, прем’єра 23 вересня 2013 олку) і «Французи» (Francuzi, прем’єра 13 жовтня 2015 року).
Ми зналися з Кшиштофом багато років, але коли почали разом працювати, найдивовижнішим було те, що ми завжди знаходили спільну мову, — навіть тоді, коли сперечалися. Неймовірне відчуття спільності в баченні щодо того, що ми шукаємо в тексті, або того, чим Кшиштоф нас наповнює, в якому напрямку веде нас. У мене дуже сильне, глибоке відчуття, що саме це моє місце, що саме тут я хочу бути акторкою. Це наш театр.
Кшиштоф — режисер із дуже високим рівнем чутливості, яку він певною мірою нам нав’язує, але він не той, хто хотів би бути деміургом, мати над нами владу. Він з великою повагою ставиться до нашого бажання розвиватися, пробувати щось нове. Він очікує, що ми будемо самостійними і станемо для нього партнерами по роботі.
Це дуже надихає, дає нам відчуття свободи. Я думаю, що ми — група незалежних людей, у якій кожен в якомусь розумінні відособлений. Це не група, де всі цілком підкорюються режисеру, як це було в трупах Ґротовського чи Кантора, — ми постійно залишаємося трішки самі по собі.
Кінематограф
Мая Осташевська дебютувала в кіно 1993 року у Стівена Спілберґа, зігравши у стрічці «Список Шиндлера». 1997-го вона грає головну роль у «Пристані» (Przystań) Яна Гриняка. Провінційна дівчина, вихователька групи продовженого дня, закохується у міського хлопця і вирушає за ним. А за нею своєю чергою їде закоханий у неї 12-літній хлопчак. За цей камерний фільм Осташевська отримала нагороду за головну жіночу роль на Фестивалі польських художніх фільмів у Ґдині. Через три роки її відзначили за роль у дебютній стрічці Лукаша Барчика «Дивлюся на тебе, Марисю» (Patrzę na ciebie Marysiu, 2000). Це історія пари, чиї стосунки заходять у глухий кут і чиї життя ідуть шкереберть. Осташевська отримала нову нагороду за головну жіночу роль на Ґдинському кінофестивалі.
Її позицію зміцнює і новий фільм Барчика «Перетворення» (Przemiany). Це розповідь про матір і трьох її доньок, які живуть на відлюдді. Осташевська грає одну з доньок, Марту. Життя родини зворохобила поява прибульця з міста. За цю роль Осташевську номінували на Польську кінопремію «Орли» та премію імені Збишека Цибульського. Тож Осташевська досить швидко стає символом свого покоління — ролі, які вона тоді грала, розповідають про власне нього.
2007 року Анджей Вайда запрошує Маю Осташевську до роботи над фільмом «Катинь» (Katyń), згодом вона працюватиме з багатьма відомими режисерами, зокрема Юліушем Махульським, Владиславом Пасіковським, Борисом Лянкошем, Філіпом Байоном, Мареком Котерським та Мацєєм Бохняком, відкриваючи для себе різноманітні мови і стилі кінематографу — від комедії по вестерн. Але лише співпраця з режисерками Аґнєшкою Голланд і Малґожатою Шумовською (у роботі над фільмами Шумовської бере участь її колишній чоловік і нинішній партнер Осташевської, кінооператор і сценарист Міхал Енґлєрт) нагадає глядачу про унікальність Маї Осташевської. За роль терапевтки і медіумки з потойбіччям у стрічці «Тіло» (Body/Ciało, 2015) Малґожата Шумовська отримала премію «Орли» та нагороду імені Ельжбєти Чижевської на Фестивалі польських фільмів у Нью-Йорку. Критики писали, що Осташевська звільнилася від амплуа сексапільної й нещасної звабниці.
Осташевська творить образ, який балансує на межі абсурду, потішний і водночас пронизливо зворушливий.
У фільмі «Зелений кордон» (Zielona granica, 2023), який ставить невтішний діагноз ситуації на польсько-білоруському кордоні, Осташевська виступила у близькій їй ролі — активістки, яка допомагає біженцям. З проблемами мігрантів акторка добре знайома: вона нераз відвозила їм гуманітарну допомогу і часто висловлювалася про те, що відбувається на кордоні між Польщею і Білоруссю. Коли влада затаврувала фільм як антипольський, хвиля звинувачень вилилася і на режисерку (Аґнєшці Голланд навіть довелося скористатися охороною), і на акторів.
Гуманітарна допомога завжди легальна. Надавати її — наш обов’язок. Саме про це наш фільм. На жодному з показів, на яких я була присутня, ніхто не відчув себе ображеним. У жодній рецензії за кордоном не було й тіні думки, що ця стрічка містить антипольську риторику, що ця стрічка має антипольські висловлювання. Навпаки: герої, які в нашому фільмі надають допомогу, — поляки. Рецензенти наголошували на універсалізмі стрічки: адже проблема мігрантів стосується всієї Європи. Безпека кордонів не може суперечити гуманітарній допомозі, дотриманню прав людини, повазі до людей, змушених залишати свої домівки, втікаючи від війн, терору й злиднів.
Як Джейн Фонда
Якби мені потрібно було знайти в Польщі акторку, яка розглядає свою професію також як щит і знамено активістки, яка не вираховує, що їй вигідно, а прагне говорити від імені виключених, відкинутих, непочутих, іде на лобове зіткнення з високопосадовцями, як це все життя робить Джейн Фонда, я назвав би саме Маю Осташевську. За свою суспільно-громадську діяльність вона отримала багато нагород. Серед них присуджена 2017 року журналом Newsweek премія імені Тереси Торанської, видатної польської журналістки і письменниці, а також звання супергероїні журналу Wysokie obcasy 2021 року за допомогу біженцям на польсько-білоруському кордоні.
Мая Осташевська, використовуючи свою популярність і не переймаючись тим, що може її втратити, простягнула руку допомоги біженцям з Іраку, Сирії, Афганістану та інших місць, де страждають люди. Тепер — також людям з України. Вона відкрито розповідає про те, що саме відбувається на кордоні, про те, як волонтери, ці лісові ангели, допомагають біженцям. Мая говорить від їхнього імені, і її голос неможливо не почути.
2022 року Осташевська стала лауреаткою Почесної премії плебісциту «Зірки благодійности» (Gwiazdy dobroczynności) за підтримку біженців на кордоні з Білоруссю та тих, хто постраждав від повномасштабної російсько-української війни, за боротьбу за права ЛГБТК-людей і підтримку організацій, які борються за рівноправність, справедливість та демократію, а також за допомогу тваринам. У травні 2024 року вона отримала звання лауреатки Премії небайдужости (Nagrodą Nieobojętności) Інституту прав людини у номінації «Особистість» за «нетерпимість до будь-якого прояву зла и несправедливості, безкомпромісне і гідне наслідування використання своєї популярности в світі культури для боротьби за права людини і для того, щоб робити світ кращим».
Багато років слово «місія» асоціювалося в мене з позерством, але сьогодні я розумію його як усвідомлення засобів, якими ми володіємо. Ми можемо достукатися до людей, спробувати відкрити їхні серця. Митці повинні бути чутливими до інших, гостро реагувати на несправедливість, протистояти жорстокості, наростанню хвилі націоналізму, ксенофобії. Як не парадоксально, люди охочіше прислуховуються до нас, ніж до спеціалістів.
Мені близький буддистський підхід: працювати над собою для блага інших. Немає іншого способу змінити світ. Ми повинні завжди бути відкриті на діалог, послідовні. Не заплющувати очі на підлість і несправедливість, але й не впадати у відчай. Ми повинні ділитися з оточуючими позитивною енергією. Нам потрібні ніжність, співпереживання, вміння бачити красу.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
