Люди

Пйотр Андрусєчко: Це війна на виживання

02 грудня 2022
Пйотр Андрусєчко на Донбасі. Джерело: Пйотр Андрусєчко / фейсбук

Пйотр Андрусєчко на Донбасі. Джерело: Пйотр Андрусєчко / фейсбук

Нещодавно Пйотра Андрусєчка нагородили державним орденом України «За заслуги» ІІІ ступеня. Польський журналіст висвітлює українські події ще з часів Революції гідності, а після повномасштабного вторгнення активно пише репортажі з передової. Про роботу журналістів в умовах війни, життя на прифронтових територіях та зміни в українському суспільстві — в нашій розмові.

Олена Міщенко: Нещодавно ви повернулися з півдня України. Де саме вдалося побувати?

Пйотр Андрусєчко: Це не перша моя поїздка туди від лютого. Цього разу ми з редакційною групою проєкту Outriders знімали матеріали про життя мирного населення під постійними ракетними обстрілами в Миколаєві , Запоріжжі й Кривому Розі, тобто близько до лінії фронту. Росія там використовує ракети С-300, яких у неї багато. Ми зняли короткі відеорепортажі про щоденну реальність місцевих мешканців. І дуже важливо, що ті чи інші місця нам показували тамтешні журналісти, які добре знають ситуацію.

ОМ: Як змінюються настрої людей в українських містах?

ПА: Мені здається , це окрема тема розмови для психологів. Люди по-різному реагували на ситуацію в перші дні війни, і теж по-різному реагують зараз. У березні я був у Харкові — тоді російська артилерія працювала безперервно , але люди все одно залишалися тут жити. Аргументація різна: хтось казав, що не виїде, бо Росія тільки цього й прагне, але одна з основних причин — важко покидати домівку і відправлятися в невідомість. З одного боку, я розумію цих людей, але з іншого, такі рішення неоднозначні, особливо, коли, йдеться, наприклад, про Донбас , де попри смертельну загрозу залишаються сім’ї з малими дітьми.

ОМ: Чимало людей покинуло свої домівки , але згодом повернулося. Ви з такими говорили?

ПА: Так. Люди поверталися , зокрема, тому що було літо. Влітку простіше жити, немає проблеми з опаленням, наприклад. А як буде тепер — не знаю. Якщо не стане світла, тепла, води, то, гадаю, чимало з тих, хто повернувся додому, знову виїде. Це дуже складне питання.

Ще у квітні під час евакуації з Донбасу виїхало понад 70 % населення. Це чимало. Але я знаю й таких , що залишилися, наприклад, із патріотичних мотивів. Напевно є й ті, хто чекає приходу росіян, але їх мало. Я не бачив аналітики, не знаю, скільки українських громадян на окупованих територіях пішли на співпрацю з окупаційною владою. Але такі випадки є і вони непоодинокі , зокрема, серед поліції чи представників правоохоронних органів. Тут нема чому дивуватися: ми знаємо, якими були минулі 30 років, що Росія коїла і які агентурні впливи мала в Україні. РФ багато працювала над цим й дуже готувалася до повномасштабної війни.

ОМ: Ми кілька разів переносили запис нашого інтерв’ю , бо Київ тоді був знеструмлений й ми технічно не могли зв’язатися. Як змінювалися настрої в Києві — від початку широкомасштабної війни й досі?

ПА: Пригадую кінець лютого. Київ був порожній , довкола йшла війна. Я живу на Подолі, тож добре чув вибухи, постріли. Пізніше кияни потрохи почали повертатися, й мене навіть напружувало, що людей у місті все більше. Чому? Бо коли людей мало, ти чітко розумієш: триває війна.

Після одного з останніх обстрілів я вийшов увечері в місто. На Подолі не було світла , але один із тамтешніх барів, досить популярний і серед місцевих, і серед іноземців, працював. Відвідувачі в темряві на вулиці сиділи й пили пиво. Це дивно виглядало, але люди пристосовуються до ситуації. Так само й бізнес. Є відповідальний: магазини переходять на часткове освітлення , бо власники розуміють, що потрібно економити. Але іду я далі Подолом і бачу банк: усередині жодного клієнта, але освітлення — повне. Так само і з квартирами: в деяких тільки одна лампочка ввімкнена, а в деяких світло горить по всіх кімнатах. Я не бачу, щоб щось дуже змінилося за останні тижні. На жаль.

ОМ: Люди часто говорять , що тільки після початку повномасштабної війни усвідомили, наскільки сильно їхні міста є їхнім домом. Чи Київ для вас став домом?

ПА: Київ став моїм домом набагато раніше. Чимало іноземців , зокрема поляків, після переїзду в українську столицю переживали романтичний період захоплення нею. Київ має в собі шарм, особливу енергію. Але коли захоплення минає, починають дратувати певні моменти. І саме тоді, як це не дивно, розумієш, що це і є твій дім.

До 24 лютого в мене навіть думки не виникало кудись переїхати з Києва чи повернутися в Польщу. На початку березня , коли російська армія підійшла до столиці, гостро постали інші питання: що робити, якщо вона зайде в столицю? як далі працювати? Ми говорили про це з українськими журналістами. І навіть був момент, коли ми з колегами вп’ятьох жили в одній квартирі, так було зручніше: легше купувати воду, їжу, можна орендувати одне авто на всіх. Ми познайомилися з сусідами. І щоразу, коли сусіди бачили, що ми кудись виїжджаємо, наприклад, у Харків, мабуть, думали: а чи повернуться вони? Сусіди ж не знали, куди й чому ми їдемо. І щоразу, коли ми поверталися, я бачив у їхніх очах полегшення. Мені хотілося з ними говорити, якось їх заспокоїти. На початку березня, після пресконференції Зеленського, я казав сусідам, щоб вони не вірили чуткам, нібито президент покинув Київ, бо він тут, я вчора його бачив. Також розказував їм, яка ситуація в регіонах. І їх це заспокоювало.

ОМ: Яким був ваш робочий графік після 24 лютого? Куди саме ви їздили записувати матеріал?

ПА: Для мене початок повномасштабної війни не став несподіванкою. Я добре пам’ятаю 23 лютого. Ми зустрілися з колегами , які впродовж останніх років працювали на фронті й зналися на політиці РФ. Усім було ясно , що вторгнення неминуче. Нас переслідували погані передчуття. Від початку лютого я писав статті, їздив Донбасом. 19 лютого був на передовій у Луганській області, розмовляв із військовими, аналітиками, місцевими жителями, — всі були переконані, що Росія вторгнеться, але думали, що від цього постраждає тільки Донбас.

Звичайно , 24 лютого був особливо важким днем. Я пройшовся своїм районом у Києві, бачив натовпи людей із валізами, переповнені автобуси. Загалом був хаос, ніхто не розумів, звідки саме росіяни наступатимуть, а вони достатньо швидко просувалися до Києва. Через два дні ми вже поїхали працювати по Київу. На одній із вулиць побачили розстріляну колону. Від боєприпасів і людей у ній майже нічого не залишилося. Не буду про це розповідати в деталях, бо це жахлива картина.

На Повітрофлотському проспекті в Києві , неподалік Міністерства оборони, стояла розстріляна військова вантажівка, можливо російська. Тіл не бачив, але було дуже багато крові. І недалеко стояло українське поліцейське розстріляне й згоріле авто. Перестрілки, мертві тіла просто посеред вулиці, натовпи людей, які прямували в бік вокзалу — отак тоді було в Києві.

Потім ми з колегами поїхали в Ірпінь. А пізніше , вже в березні, — до Одеси, Миколаєва, а згодом до Харкова. У Миколаєві пробули кілька днів. Ситуація там була дуже важка: неподалік ішли бої. Потім ми поїхали до Вознесенська , який за два дні до цього звільнили. І там я пережив першу ракетну атаку: російський літак просто над містом випустив кілька ракет. У Харкові теж була жахлива ситуація — не стихали цілодобові вибухи. Пізніше ми поїхали на Донбас. А згодом я почав робити репортажі зі звільнених територій Чернігівщини , Сумщини й Херсонщини.

ОМ: Чи реакція людей на війну залежить від географії їхнього проживання? Чи на Донбасі реагують на неї інакше , ніж, наприклад, у Харкові?

ПА: Насправді в останні роки загроза життю людей , які живуть на Донбасі, була на відносно малій території. Слов’янськ, Лисичанськ , Сєверодонецьк, Краматорськ — ці міста останнім часом активно розвивалися. І за рівнем спокою не було жодної різниці між ними й містами в інших регіонах України. Звісно, люди там пам’ятали 2014–2015 роки, але масштаб вторгнення в лютому 2022 був для них не до порівняння. Місцеві мешканці в розмовах наголошували, що 2014-го військові дії були короткі й у рази менш інтенсивні.

Для мене відкриттям стала Сумщина. Мені здавалося , що я приїхав у Львівську область, тільки на півночі. Я зустрів тут багато партизанів, які помагали ЗСУ, чимало патріотів з довколишніх міст і сіл, які мене неймовірно вразили.

ОМ: Зараз журналістам дуже важко потрапити на лінії фронту через суворі обмеження. Як це впливає на інформаційне наповнення і висвітлення війни?

ПА: Суттєво впливає. Я пам’ятаю 2014 рік , коли ми могли перебувати на передовій, по суті, необмежену кількість часу, а зараз це не так. Є ще одна колосальна різниця між 2014 роком і 2022-м: кількість іноземних журналістів в Україні. Зараз їх сотні, а може, навіть тисячі. Зважаючи на воєнні дії, звісно, краще обмежити кількість журналістів на лінії фронту. Ситуація особливо складна для телевізійників. Мені в цьому плані значно простіше працювати, бо я пишу статті й можу зібрати матеріал просто з розмов.

Також потрібно пам’ятати , що це дуже жорстока війна. Багато журналістів загинуло. Тому перебування на лінії фронту — це ще й питання безпеки.

Однак , звісно, найголовнішим є дотримання секретності воєнних операцій. Ми бачили, наскільки це важливо, на прикладі Харківської області, коли відбулося швидке звільнення великої території.

ОМ: Як у журналістських матеріалах витримувати баланс між фактажем і , скажімо, підтриманням духу? Як будувати інформаційну політику під час війни?

ПА: Я є прихильником подачі фактажу й висвітлення реальності. Зрозуміло , що в умовах війни держава, яка захищається, має свою пропаганду. І так повинно бути. Мені трохи простіше — я все ж таки працюю для польських ЗМІ. Хоча ця повномасштабна війна для мене є також важкою і зовсім іншою, ніж 2014 року. Я приїхав в Україну 2013-го на Євромайдан і залишився. Тоді я ще не знав, скільки тут пробуду, тому не сприймав усе надто близько. І ось на дев’ятому році мого життя в Києві до мене сюди прийшла війна, я її не шукав.

На цій війні кожен українець уже втратив когось із друзів , родичів, знайомих. Кожен розуміє ціну перемоги й знає, що вона дасться нелегко. Це війна на виживання: або Україні бути як державі, або ні. Але Україна перемагає.

Журналісти повинні висвітлювати події як воно є. З одного боку , це не мають бути матеріали, які лякають, але, з іншого, треба говорити, що ця війна може не закінчитися швидко й просто. У цьому плані мені подобається підхід Насті Станко з «Громадського».

Звісно , обов’язково потрібні й матеріали, які підіймають дух. Пам’ятаю, як у розмові двох старших жінок у Балаклії на Харківщині одна казала іншій: подивися, які наші військові красиві, яка в них форма! Вона пишалася вже самим виглядом української армії. Але теж не варто впадати в ура-патріотизм, бо я розумію, що таке Росія. Сили у неї ще залишилася і в її планах, по суті, нічого не змінилося.

ОМ: Як ця війна змінить або вже змінила українське суспільство?

ПА: Сила-силенна російськомовного контенту , який ще був рік-два тому, просто зникла. Зараз усе російське потрапляє під роздачу. Нині для української культури розгорнулося дуже велике поле перспектив й мені здається, що це вже незворотній процес. Постає природне для багатьох питання: навіщо нам узагалі російська мова? Звісно, є російськомовні українці, і серед військових теж, і це нормально. Багато людей усе ще мають родичів у Росії. Але ті, з ким я розмовляв, кажуть, що більше ніколи туди не поїдуть. Це величезна трагедія для таких родин, бо усі контакти обірвані.

Дуже багато змін відбувається на місцях. Наприклад , у Миколаєві діяв театр російської драми, але після 24 лютого колектив звернувся з відповідними документами до влади й слово «російської» зникло з його назви. Чи варто мінусувати всю російську культуру? Не знаю. Я, наприклад, колись дуже цікавився роком, альтернативною російською музикою, дивився російські фільми. Але з 2014-го року не можу ні їхню музику слухати, ні їхні фільми дивитися.

ОМ: І світ ця війна теж змінить?

ПА: Зміни вже є. Наприклад , зараз в Україні сотні світових редакцій відкривають свої корпункти. Раніше мене дуже дратувало, що, наприклад, американські ЗМІ сприймали події в Україні через свої редакції в Москві. Вони або писали з російської столиці про те, що діється в Україні, або відправляли в Україну працівників московської редакції. Тепер усе змінилося, і це великий позитив. Це означає, що України буде більше на шпальтах світових ЗМІ й так лишиться й після війни.