Чергова карета швидкої допомоги запаркувалася під відділенням екстреної допомоги. Марта , завідувачка відділення, знала, що в них не залишилося жодного вільного місця. У автомобілі, який курсував від лікарні до лікарні кілька годин, закінчився кисень. Здається, інфікований вірусом пацієнт ось-ось почне задихатися. «Ми вивели трубку з киснем через вікно лікарні прямо до швидкої , це все, що я могла зробити. Пацієнти вже лежали на матрацах на підлозі» , — каже Марта.
* * *
Лікарі , з якими я розмовляв з самого початку пандемії, часто запитували: «Ви не знаєте , де держава?» В екстремальних ситуаціях багато що видно набагато чіткіше , яскравіше. Про серйозні проблеми польської системи охорони здоров’я говорилося чимало років, але пандемія особливо чітко всім нам показала, що і як.
Мая , лікарка-вірусолог, зізналася, що розчарована. «Знаєте , я завжди була переконана, що ми бодай якось підготовлені до кризових ситуацій: як держава, як воєводство чи як лікарня; що коли щось станеться, прийде хтось розумний і скаже: “Слухайте, ми маємо діяти за ось такою схемою, позначити входи, ізолювати приміщення”. А коли прийшла криза, виявилось, що нікого такого немає. І щоб щось почало працювати, ми повинні зробити це самі».
Слово «самі» — не метафора.
«Перебудові нашого відділення під потреби сьогоднішнього дня ми багато в чому завдячуємо активістам , — розповідає Арлєта, працівниця відділення невідкладної допомоги у великій лікарні. — Колектив відділення сам склав план , ми знайшли людей, які купили й доставили матеріали. І самі разом із ними гарували з перфораторами. А дирекція дивилася на це й дуже тішилася. Бо все зробили без грошей. І навіть не треба було оголошувати тендер».
Спочатку все робилося на чистому ентузіазмі. Зиґмунт , молодий анестезіолог, якого відправили у «ковідну» лікарню, перераховує: активісти шили захисні маски, заклади привозили в лікарню їжу, одна майстерня подарувала комбінезони, армія виділила намети.
— Я був на чергуванні з колегами , також молодими лікарями. І так собі думав: «Блін, із чим ми йдемо на цю війну? Озброєні словом “місія”?»
— А як твоя сім’я до цього ставиться?
— Жінка все розуміє. А я боюся з нею говорити. Бо як їй сказати , що на два місяці щезну з дому? Як вона сама справиться з сином і двома доньками? А якщо я не повернуся? Як вона сплатить іпотеку?
Коли перша хвиля пандемії спала , влада перестала нею цікавитися. І восени виявилося, що до наступних, набагато сильніших ударів вірусу ми знову не готові.
* * *
Нещодавно відділення швидкої допомоги в місті Мєлєц попросило мешканців про допомогу: «Якщо у вас є медичний кисень або ви знаєте , де його можна купити, зв’яжіться з нами». На заклик зокрема відгукнулася добровільна пожежна охорона.
Лікар С. із відділення швидкої допомоги у районній лікарні в Малопольщі каже , що на його території медики використовують останні резерви:
— Ми під’єднали вже навіть відкладені на чорний день апарати ШВЛ. Це останні запаси. І починаються дилеми.
— Тобто?
— Кого під’єднати , а кого ні. Ми не маємо розписаних процедур чи етичних приписів, які б тут допомогли. Я залишаюся з цим сам на сам.
До двох останніх апаратів ШВЛ С. під’єднав чоловіка , якому за п’ятдесят, знаного в околиці алкоголіка з надзвичайно розхитаним здоров’ям, а також ослаблену тривалим онкологічним лікуванням пацієнтку після пересадки нирки.
— Скажу грубо: перший пацієнт , якщо й виживе, все одно протягне максимум кілька років, зіп’ється на смерть. Пацієнтка, на нашу з анестезіологом думку, радше не має шансів вийти з цього.
— Ви думаєте , чи має все це сенс?
— У мене така картина перед очима: раптом якась наша медсестра отримає позитивний ковідний тест і її необхідно під’єднати до апарата ШВЛ.
— І що тоді? Почнете ламати голову: «Може , варто було притримати обладнання для таких ситуацій? А може...»
— Ну , самі розумієте.
Страх має багато облич. Позаштатні медпрацівники-контрактники бояться , що якщо заразяться чи підуть на карантин, то не зможуть виходити на чергування на швидкій і заробляти, виплачувати кредити, утримувати сім’ї.
Медики бояться за своїх рідних: «Повернуся додому й усіх заражу. Не хочу їм зашкодити». Бояться , що їх будуть принижувати. «Наші сім’ї страждають , — каже Маґда. — Наприклад , моя дитина не грається з ровесниками, бо якщо хтось із них захворіє, відразу скажуть, що через мою. Не хочу, щоб моя дитина мала неприємності».
Страх оселився і в лікарнях. Вірус спочатку був одним великим невідомим. Медики бояться , що скоять помилку, що не зможуть допомогти. Тим більше, що пандемія поставила все з ніг на голову. Їх усе життя вчили , що коли людина вмирає, її треба рятувати за будь-яку ціну. Тепер пріоритети змінилися. Медикам наказали передовсім одягати захисний одяг, захищати себе й решту працівників від вірусу.
Бартек , медичний рятівник із бригади швидкої допомоги, говорить: «Людина задихається , а я на сходах натягую комбінезон. Сім’я лютує: “Рятуй людину! Що це, бл***, таке?!” Минає кілька хвилин. Я все ще перевдягаються, а вони скаженіють».
Але найбільше медики бояться , що їм доведеться приймати рішення про життя і смерть, кого під’єднувати до останнього вільного апарата. Як казав лікар С. із Малопольщі, починаються дилеми.
* * *
Міхал , лікар-анестезіолог, запакований у комбінезон, маску і захисний щиток, сидить на металевому ослінчику серед моніторів. Кольорові лінії, пробігаючи екранами, розповідають про те, що й так видно неозброєним оком: лежачі старенькі з прозорою шкірою тримаються за життя тільки силою звички. Лікар мало що може для них зробити.
Він просто стежить за роботою апаратів ШВЛ. Іноді розрядом дефібрилятора він повертає назад утомлених утікачів , які вже відходять на той світ. Найчастіше його робота зводиться до того, щоб відреагувати на сигнал тривоги. Коли закінчуються ліки, Міхал неквапом підводиться й уводить нову дозу. Старенькі впадають у наркотичний сон, який у медиків зветься фармакологічною комою.
— Так краще , — пояснює мені Міхал.
— Тобто як?
— Щоб вони помирали вві сні.
Після чергування Міхал повертається в пусту квартиру. Вікна будинку виходять на лікарню. Сім’я переїхала відразу , як усе почалося. Якби хтось сфотографував втомленого Міхала, його портрет міг би стати символом цього часу.
Найкраще епідемію описує слово «самотність». Лікарі на самоті приймають найскладніші рішення , на самоті змагаються зі страхом, утомою, безнадією. Їхні пацієнти самотньо лежать у зачинених палатах, відрізані від сім’ї. Медики, які за ними доглядають — тільки постаті в білих комбінезонах, щитках і захисних окулярах. Така постать мало чим схожа на людину. А отже, інфіковані хворіють у самотності й у самотності помирають.
* * *
Коронавірусна смерть наводить жах. До відділень потрапляють літні люди. Вони не зовсім розуміють , що з ними відбувається.
Я допомагав одній такій пацієнтці: великі перелякані очі , в аналізах — безнадійний рівень кисню в крові. Я бачив , як вона поволі відходить в інший світ. Коли відчула, що я її торкаюся, схопила мене за руку. Так, ніби востаннє ще хотіла відчути людський дотик.
Марта каже , що це часте явище: через ковід людині не вистачає повітря й організм впадає в паніку. «Пацієнти часом хапають за руки. Дехто ще в змозі прошептати “побудь зі мною”».
У тексті використано фрагменти книжки автора «Критичний стан»
Переклав Андрій Савенець
