Бартломєй Ґайос: У своїй книзі «Операція “Вісла’47”» ви пишете, що це була етнічна чистка і називаєте політику влади ПНР щодо українців етноцидом. Що це означає?
Ґжеґож Мотика: Це планомірна операція, спрямована на ліквідацію етнічної групи чи народу, але не шляхом фізичного винищення, як у випадку класичного геноциду, а через створення цій групі таких умов функціонування, що їхня культура, мова, релігія та національна ідентичність занепадають. На мою думку, операція «Вісла» — єдиний випадок в історії Польщі, коли влада вирішила, що певна національна група не має права на існування і її впродовж кільканадцяти, кількадесяти років потрібно полонізувати.
Ґжеґож Мотика. Фото: Мацєй CєнніцькийБҐ: «Довгий список імен борців і будівничих нової Польщі, які полягли від куль фашистського підпілля. Від ворожої кулі українських фашистів, від кулі нацистських юрґельтників Юрґельтник — зрадник (від нім. Jahrgeld, що означає річний дохід найманого працівника). УПА. Помстимося за вашу смерть!» — сказав генеральний секретар Польської робітничої партії Владислав Ґомулка на похороні генерала Кароля Свєрчевського. 28 березня 1947 року генерала вбили партизани УПА. Менш ніж через місяць розпочалася операція «Вісла» — депортація польських громадян української національності зі східних воєводств до північно-західних. Польські комуністи депортували 140 тисяч людей через помсту?
ҐМ: Смерть генерала Свєрчевського прискорила операцію. Члени політбюро Польської робітничої партії вирішили провести більші репресії проти цивільного населення, ніж планувалося раніше. Операцію проти УПА і виселення в її рамах українського населення обговорювали ще на початку 1947 року під тиском Радянського Союзу і Чехословаччини. До того польські комуністи не надавали особливого значення боротьбі з українськими партизанами.
БҐ: Чому?
ҐМ: Бо головною політичною проблемою для них були польські партизани. Тому з цієї точки зору смерть генерала Свєрчевського стала такою важливою, її обговорювала вся Польща. Адже загинув один із головних діячів Польської робітничої партії, причому від рук українських партизанів.
Комуністи відразу зрозуміли, що відсутність рішучої, ефектної реакції буде проявом їхньої слабкості. Перед смертю генерала вони задумували антипартизанську операцію у поєднанні з виселеннями. Після смерті Свєрчевського всіх осіб українського та лемківського походження І в ті часи, і зараз одні лемки вважали себе водночас лемками і українцями, а інші — лише лемками, — прим. авт. вважали відповідальними за його загибель, тому як покарання — в них відберуть майно і депортують. Запланована проти партизанів операція не втратила своєї актуальності, але її відтіснили на другий план.
БҐ: Але сам поштовх до такої операції з’явився раніше, причім ззовні?
ҐМ: Таке твердження цілком правомірне, адже організацію планували за зразком національних депортацій, які Радянський Союз почав проводити ще в 1930-х роках. Вони також відбувалися під час Другої світової війни й після неї. Польські комуністи вирішили чинити за цим зразком.
БҐ: У чому його суть?
ҐМ: Депортувати всіх, хто, ймовірно, має українське коріння. Це означало, що депортації підлягали також змішані сім’ї, тобто не лише ті, де всі члени були українцями. Вистачало, скажімо, щоб тільки бабуся була українкою. Решта могли бути поляками. Просто застосовувалася колективна відповідальність. Також дуже важливо, що комуністи від самого початку прийняли за основу, що це депортація, а не виселення.
БҐ: У чому різниця?
ҐМ: У випадку примусового виселення людей вивозили з певного населеного пункту до певного місця поселення і залишали там напризволяще. А у випадку депортації ті, кого перемістили, не мали права змінювати нове місце проживання без згоди влади. Ба більше, в рамах операції «Вісла» людей розселяли так, щоб вони були максимально розпорошені. Задум такий: вони будуть ізольовані один від одного і не матимуть права змінювати місце проживання. Не схвалювалося спілкування українською мовою, плекання рідної культури, сповідування свого релігійного обряду. Це вважали підозрілою (якщо не антидержавною) діяльністю.
БҐ: Оскільки польська влада скопіювала модель від СРСР, то, мабуть, вона також думала про те, яка б територія в Польщі могла бути умовним Сибіром?
ҐМ: Якщо уважно прочитати протоколи політбюро Польської робітничої партії, стає зрозуміло, що комуністи відчували себе володарями всієї Польщі й шукали власного Сибіру. І знайшли — Мазури. Згодом на засіданнях партії навіть звучали нотки жалю з приводу того, що Мазури не такі вже й великі, що там годі вмістити всіх українців і доведеться їх переселяти ще й на Західне Помор’я, на Ґданське Помор’я, у Нижню Сілезію.
БҐ: Якщо у цьому укладі СРСР був таким важливим, то чому польська влада не вдалася до вже перевіреної розв’язки: у 1944–1946 роках 488 тисяч українців було переселено з Польщі до СРСР на підставі угоди між Польщею та Українською Радянською Соціалістичною Республікою? Адже для Москви після втрат Другої світової війни кожна пара робочих рук була на вагу золота.
ҐМ: Депортації до Радянського Союзу підлягали тільки українські родини. Після 1946 року комуністи підрахували, що в Польщі залишилося, можливо, 20–30 тисяч, так би мовити, чистих українських родин. У Варшаві вважали, що СРСР де-факто має на них право. Тому надіслали запит у Кремль, а звідти його переадресували у Київ. З Києва надійшла відповідь, що ці люди їх не цікавлять.
БҐ: Чому?
ҐМ: Вважалося, що оскільки ці 20–30 тисяч людей не потрапили під переселення за угодою між Польщею та СРСР, то їхній опір був пасивний. А позаяк вони чинили опір, то їх усіх вважали націоналістами, а УРСР і без того мала досить проблем зі своїми націоналістами. Не забуваймо, що ті події розгорталися тоді, коли все більше груп українських репатріантів прямують в Україну: з Чехословаччини, Балкан, Франції. На превеликий подив совєтських комуністів, навіть канадські українці хотіли повертатися. Однак їм відмовили, оскільки, ймовірно, розуміли, що якщо канадці побачать рівень життя в УРСР, то відразу захочуть виїхати. Так частково сталося з українцями із Чехословаччини. Побачивши на власні очі господарства в Радянській Україні, вони почали відмовлятися від них і звернулися до американського та канадського посольств із проханням допомогти виїхати.
Примусове виселення українців. Джерело: Інститут національної памБҐ: У Польщі операцію «Вісла» зазвичай пов’язують з операцією проти українських партизанів. У своїй книзі ви пишете, що 1947 року війська УПА (ті, що діяли на території Польщі) налічували близько 1400–1500 людей. На папері це не здається великою загрозою.
ҐМ: Це була грізна сила, але обмежена територією, на якій вона діяла, себто польсько-українським прикордонням у регіоні Східних Бескидів. Якби польська влада справді хотіла ліквідувати партизанський рух УПА, вона б перекинула на цю територію солдатів і великі партизанські групи були б розбиті. Українське підпілля, ймовірно, тліло б по селах, щоденна конспірація функціонувала б, але її масштаби були б незначні.
БҐ: Тобто депортація не була необхідною для боротьби з УПА?
ҐМ: Ні. Це чітко видно: коли 20 тисяч солдатів оперативної групи «Вісла» перекинули на ту територію, то великі партизанські угруповання розгромили за кілька місяців. Якби влада хотіла провести таку операцію без виселення, то мала б тоді щось запропонувати місцевим мешканцям, аби вони відчули, що до них ставляться як до рівноправних партнерів і як до своїх. Проте влада вважала, що гра не варта свічок: це вимагало багато зусиль, а результат все одно був би непевним. Місцеве греко-католицьке населення не було зацікавлене у співпраці з комуністами.
БҐ: Українці у Польщі масово не сприймали комуністів?
ҐМ: Було по-різному. Наприклад, у Влодавському повіті на Люблінщині серед місцевого населення існували прокомуністичні симпатії й була співпраця. Настільки, що комуністи польської та української національностей разом протестували проти політики Варшави.
БҐ: Чому?
ҐМ: Вони вважали, що виселення мало відбуватися по-іншому: людей потрібно було депортувати не за національною ознакою, а за політичними симпатіями. Вдаючись до комуністичної мови: на їхню думку, депортації підлягали представники польського та українського реакційних таборів. Зрештою, це дуже чітко показує, що в операції «Вісла» рушійною була національна логіка.
БҐ: А як щодо популярності УПА серед місцевого населення?
ҐМ: Це виглядало дуже по-різному залежно від місцевості й навіть окремих сіл. У деяких районах популярність партизанів була сильніша. Однак існувала закономірність: що ближче до міст, то заможніше населення, відповідно все менша підтримка партизанського руху.
БҐ: Чому УПА мала підтримку серед місцевих українців?
ҐМ: Значною мірою тому, що в місцевого українського населення не було особливого вибору. Воно могло або виїхати до СРСР, покинувши своє господарство, або шукати співпраці з УПА. Якщо ж місцеві чинили пасивний спротив, наприклад, уникали виїзду до СРСР (чи то за допомогою корупції, чи то переховуючись у лісах), їх автоматично кваліфікували як ворогів системи. А хто боровся з системою? УПА. Таким чином місцеві природньо ставали союзниками. Тим більше, що в УПА часто були їхні родичі: дядьки, двоюрідні брати. Проте настрої дещо змінилися після закінчення переселення в рамах угоди між ПНР і УРСР 1946 року.
БҐ: Чому?
ҐМ: Люди побачили, що в нових реаліях партизанська війна не має сенсу і виграти її не вдасться. Тому потрібно було розпустити загони. Командування УПА знало про цю зміну настроїв і розуміло, що не вдасться утримувати потужні партизанські загони. Натомість визнало за необхідне не втрачати військову силу і зберегти ті 1400–1500 людей у загонах.
БҐ: Командування УПА здогадувалося, що може початися щось таке, як операція «Вісла»?
ҐМ: І так, і ні. Вони допускали, що щось подібне може статися, і тоді загони УПА прорвуться в УРСР або на Захід. Але сам початок операції «Вісла» заскочив їх зненацька.
БҐ: За якими критеріями влада визначала, що та чи інша людина підлягає депортації?
ҐМ: Ми не можемо точно сказати, за яким саме принципом формувалися списки. Знаємо, що цим займалися органи державного управління. Управління безпеки, міліція. Якщо в сім’ї був хоча б один православний чи греко-католик, — вся родина автоматично потрапляла під підозру. Також вважали, що якщо хтось зараз є католиком, а раніше був греко-католиком, то він підлягає депортації.
БҐ: Як дізнавалися, що людина змінила конфесію?
ҐМ: Інформацію збирали від мешканців. До цього були залучені війти й солтиси, які дуже добре знали місцеве населення.
БҐ: Чи знала влада заздалегідь кількість тих, хто підлягав виселенню?
ҐМ: Здається, влада не до кінця усвідомлювала масштаби всієї операції. Хорошим прикладом є 17-тисячне місто Перемишль. Зрештою, депортації там не відбулися, але ми можемо простежити весь процес складання списків. На початку 1947 року кількість людей, яких влада ідентифікувала як таких, що мають українське коріння, сягала майже тисячі. Це встановили так: якщо особа Х була греко-католиком чи українцем, то її вносили до списку, а поруч додавали: «+ дружина і троє дітей».
БҐ: Їх не цікавила національність дружини і дітей?
ҐМ: Ні. Це показує, наскільки великим був простір зловживань. Місцева адміністрація або репресивний апарат могли просто внести до того списку того, хто їм не подобався. Тим більше, що в таємних тезах операції «Вісла», які передавалися усно, йшлося про те, що депортації підлягають навіть етнічні поляки, яких вважали реакціонерами.
БҐ: Наведіть, будь ласка, приклад.
ҐМ: Доброю ілюстрацією є Тересполь, де не було українського підпілля. Влітку 1947 року значна частина міської інтелігенції опинилася у депортаційному списку. Коли люди про все дізналися, почали протестувати. В результаті справа набула розголосу і депортацію скасували. Водночас з’ясувалося, що до списку потрапили активісти Польської соціалістичної партії, вчителі, словом, люди, яких Польська робітнича партія вважала реакціонерами.
БҐ: Скільки поляків переселили в рамках операції «Вісла»?
ҐМ: Кільканадцять тисяч, за даними професора Яна Пісулінського. Думаю, ця оцінка дуже вірогідна. Виселенню підлягали не лише чисті, якщо можна так сказати, українські родини й лемки, які вважали себе окремою етнічною групою або ж українцями. Були і змішані сім’ї, в яких частина могла вибрати українськість або польськість, але нікого з польських комуністів це не турбувало. Чимало родин були здивовані тим, що підлягають депортації.
БҐ: Отже, цифра 140 тисяч не була заздалегідь запланована. Вона з’явилася вже в процесі виселення?
ҐМ: У квітні 1947 року були припущення, що депортують від десятків до сотні тисяч людей, але не думаю, що влада усвідомлювала справжній масштаб. Коли операцію розпочали, вона пішла своїм ходом. Співробітники УБ в якийсь момент почали гальмувати операцію, стурбовані тим, що на західних і північних землях кількість депортованих настільки велика, що контролювати цю стихію не вдасться. Тому почали звужувати категорії тих, хто підлягає депортації. Тут, однак, часто виникав конфлікт інтересів із партійним і репресивним апаратом, що діяв на територіях, звідки депортували населення.
БҐ: Чому?
ҐМ: Тому що депортовані залишали після себе багато майна, і це була велика спокуса. Крім того, Польська робітнича партія хотіла позбутися зі свого регіону опозиційних політиків, наприклад, з Польської селянської партії. Це майно переходило державі: його могли передати новим поселенцям або на його основі створювали державні сільські господарства. У наступні роки після операції «Вісла» польська влада ухвалила додаткові законодавчі акти, щоб забезпечити право власності цього майна і не дати можливості людям на нього претендувати.
БҐ: Як проходила депортація?
ҐМ: Зазвичай вона починалася рано-вранці. Військо оточувало село, збирало людей у центрі й повідомляло, що у них є кілька — переважно від трьох до п’яти — годин на те, щоб зібрати речі. Зазвичай у цей час вкладалися, але траплялися й особливо рвійні, як-от Ян Ґергард: за 24 години він виселив 6 000 людей. Ймовірно, на пакування було не більше ніж 30 хвилин.
Ґжеґож Мотика і Бартломєй Ґайос. Фото: Мацєй CєнніцькийБҐ: Що люди могли взяти з собою?
ҐМ: Їм наказували брати їжу, дозволяли взяти тварин, — корів, коней, овець. Цікаво, що ніде у звітах я не знайшов інформації про собак чи котів.
БҐ: Що було далі?
ҐМ: Людей спочатку вели на збірні пункти, а потім — на пункти завантаження. Там співробітники УБ й адміністрація класифікували виселенців. Траплялося, що декого звільняли від депортації, бо з тих чи інших причин він не підлягав виселенню.
Під час таких обліків людей інколи допитували, вербували до співпраці. Якщо виявлялося, що хтось співпрацює з підпіллям, його відразу арештовували. Якщо когось підозрювали, відправляли до табору в Явожні. Вважалося, що спеціальна слідча група матиме набагато більше часу на перевірку підозрюваних.
Варто додати, що кілька перших тижнів люди на пунктах завантаження жили просто неба. Стояло лише пару наметів для вагітних, малих дітей і людей похилого віку. Спільних кухонь не було: люди харчувалися тим, що мали з собою.
БҐ: Скільки часу тривала поїздка потягом?
ҐМ: Здебільшого кілька днів. Бувало — тиждень. Потяги, особливо на початку операції, їхали перевантажені. В дорозі часом робили зупинки, на яких людям давали гарячу їжу або якийсь чай, злакову каву.
БҐ: Люди дорогою вмирали?
ҐМ: За офіційними даними, померло щонайменше 60 виселенців: переважно старі та немовлята. Були випадки, коли жінки народжували під час транспортування. Проте я наголошую на слові «щонайменше», бо ми не маємо даних про всі 140 тисяч депортованих. Однак припускаю, що це число не перевищувало сотню.
БҐ: Що відбувалося, коли вони прибували на місце призначення?
ҐМ: Їх знову реєстрували і перевіряли стан здоров’я. Потім місцева влада і міліція розподіляли людей на нові місця проживання. Цей процес міг проходити дуже швидко і тривати кільканадцять годин, але іноді він розтягувався на кілька днів. Тоді люди кочували біля залізниці.
БҐ: Як розподіляли господарства?
ҐМ: Принцип був такий: сім’ям, які мали коней, давали окремі господарства. Ті, хто не мав худоби, потрапляли в державні сільські господарства. У найгіршому становищі опинялися самотні люди похилого віку.
БҐ: Чому?
ҐМ: Удома, на своїх господарствах, вони непогано давали собі раду, але в розподільчих пунктах їх через літній вік не хотіли направляти у державні господарства. Давати їм окреме господарство також не було сенсу, бо відомо, що літні люди не впораються з роботою. Влада розводила руками і не знала, що з ними робити.
За моїми підрахунками, 1000–1500 таких людей похилого віку опинилося в будинках престарілих — іноді їх створювали на ходу власне для переселенців у рамах операції «Вісла». Життю в таких будинках не позаздриш. Ці люди були фактично приречені на смерть у злиднях і забутті.
БҐ: Якщо порівняти господарства, які дали депортованим, із тими, з яких їх вигнали?
ҐМ: Тут свою роль відіграє міцно вкорінений у Польщі міф про те, депортовані буцімто виграли, бо покинули свої страшні халупи в Бєщадах, натомість отримали будинки з електрикою і водогоном у Західній Померанії. Насправді такі випадки були, але це поодинокі винятки. Зазвичай — і я це стверджую на підставі військових і цивільних документів — депортовані опинялися на вщент зруйнованих господарствах. Іноді умови були настільки жахливі, що люди переселялися в якийсь бункер або навіть ліс, — там було тепліше.
БҐ: Тоді як народився цей міт?
ҐМ: Через 10–20 років працьовиті й зарадні сім’ї зуміли привести своє господарство до ладу, почали збагачуватися. Чимало з тих, хто поширює міт про ельдорадо в Західній Померанії, бачило ті хазяйства вже в 60-70-х роках. Тобто вони піддалися ілюзії, не розуміючи, що люди добилися всього самі, невтомною працею, а не отримали в подарунок від польської влади. Тобто з суспільної пам’яті стерлося те, в якому стані були ці господарства 1947 року.
БҐ: У проєкті операції виселення від 16 квітня 1947 року, поданому генералом Стефаном Моссором, були слова: «Остаточно розв’язати українське питання в Польщі». З нової версії проєкту цю фразу вилучили, ймовірно, тому що вона дуже вже нагадувала нацистську мову. Та все ж це привід задуматися над тим, у чому насправді полягала мета операції «Вісла»: владі важливо було ліквідувати потенційний розсадник українського партизанського руху чи денаціоналізувати українців, себто перетворити їх на поляків?
ҐМ: Гадаю, в 1947–1952 роках Польська робітнича партія проводила свідому політику насильницької денаціоналізації української та лемківської меншин. Те, що, Радянському Союзу не була цікава доля українського населення в Польщі, сприйняли як зелене світло для таких дій.
Людей розпорошили, їм фактично не дозволяли спілкуватися рідною мовою, в них відібрали можливість ходити до греко-католицьких церков, в них не було українських шкіл, читання книг українською мовою викликало підозру. Так, це була свідома політика денаціоналізації.
БҐ: Польські комуністи справді вірили, що їм вдасться перетворити, скажімо, 50-річного українця на зразкового поляка, відданого народній вітчизні?
ҐМ: Вони не були такими наївними. Ідея полягала в тому, що діти й онуки вивезених українців сполонізуються, зокрема, через шкільний примус.
БҐ: Тобто немає жодного документа, в якому чітко зазначено, що мета операції — перетворити українців на поляків?
ҐМ: Діячі Польської робітничої партії були досвідченими політиками, тим-то не могли не розуміти, до чого призводять їхні накази. Вони усвідомлювали, що операція має злочинний характер, і саме тому подбали про те, щоб не залишити жодних слідів на папері.
Наївно думати, ніби польський комуністичний політик прямо напише: «Ми хочемо денаціоналізувати українців». Це порушувало принципи конституції і в майбутньому могло стати підставою для притягнення такого політика до відповідальності. Але йдеться про відповідальність не таку, як буває у демократичній державі, а радше про привід для внутрішньопартійної боротьби.
БҐ: Чому ж тоді 1952 року влада вирішила відступити від цієї політики?
ҐМ: У квітні 1952 року з’явилася резолюція Польської об’єднаної робітничої партії, в якій було прописано: українська меншина як така існує, і її дискримінують. Боротьба з націоналізмом вважалася слушною, але, на думку комуністів, потрібно було пом’якшити курс, дозволити українцям навчатися рідною мовою. Нехай навіть читають газети українською, але хай це будуть совєтські газети, а не ті, що приходять із Канади. Якщо українці хочуть молитися, то хай роблять це в православній, а не в греко-католицькій церкві, бо її не визнавали. Зрештою, проти Греко-католицької церкви тоді розпочали чергову хвилю репресій.
БҐ: Однак робити з цього висновок, що відтепер польських громадян української національності будуть трактувати на рівні з іншими, — поспішно?
ҐМ: Ця постанова, написана типовою сталінською новомовою, жахлива, бо наочно демонструє: українську меншину і надалі дискримінуватимуть і вона підлягатиме «особливому захисту». І водночас постанова засвідчує, що досі доля цієї меншини була ще гіршою.
БҐ: То все ж: чому від політики денаціоналізації 1952 року почали відступати?
ҐМ: Точно не відомо. У мене є кілька теорій. 1952 року мали ухвалити нову конституцію Польської Народної Республіки, яка теоретично давала сильніші правові гарантії, і, можливо, польські комуністи почали побоюватися за себе. Адже 1952 року в партії відбувалися сталінські чистки, і «помилки в національній політиці» могли бути використані у внутрішньопартійній боротьбі.
Тоді ж совєтське посольство почало цікавитися українською меншиною, і, можливо, для польської влади це стало застереженням. Тим більше, що в СРСР тривала антисемітська кампанія і Варшава уважно спостерігала за тим, що відбувається. Звичайно, з побоюванням, що ця національна чистка може дійти і до польської партії, а політика щодо українців буде використана як привід. Адже поляки добре пам’ятали, щó зробив Сталін з членами Польської комуністичної партії перед війною: більшість із них була вбита.
БҐ: Чи хтось із тодішніх польських політиків або інтелігентів засуджував операцію «Вісла»?
ҐМ: Скептично були налаштовані політики Польської селянської партії, які протестували проти одного з елементів операції — переселення поляків. І їм вдалося виключити кілька таких родин зі списків на виселення. Польська селянська партія навіть хотіла створити спеціальну комісію для розслідування операції, але, як можна здогадатися, Польська робітнича партія не проголосувала за це у Сеймі. Останнє речення, зафіксоване в сеймових стенограмах, яке злітає з вуст Станіслава Міколайчика, лідера Польської селянської партії, — це власне протест проти операції «Вісла».
БҐ: Наскільки я розумію, Польська селянська партія не стала відкрито на захист українського населення?
ҐМ: Вона хотіла створити слідчу комісію з питань переселення поляків, але в постанові було положення про те, що розслідуванню підлягатиме вся політика виселення. Річ у тім, що будь-яку пряму згадку про українців польські комуністи подали б як захист бандитів з УПА, і пропаганда автоматично б це використала. Тоді Польська робітнича партія майже повністю контролювала країну. Я вважаю гідним подиву той факт, що понад 20 депутатів Польської селянської партії в тодішній ситуації неймовірної ворожості, поліцейських переслідувань і постійного контролю й надалі відстоювала громадянські права.
БҐ: Чи в колективній пам’яті про операцію «Вісла» присутня пам’ять про Волинський злочин?
ҐМ: Серед українців, виселених до СРСР у 1944–1946 роках, залишилось відчуття кривди. Волинський злочин не є об’єктом їхнього зацікавлення. З українською меншиною в Польщі ситуація набагато складніша: вони постраждали від польської влади, а часто і від самих поляків. Неодноразово виникали ситуації зловживань (наприклад, з боку міліції) на теренах, куди їх переселили, тому що Польська Народна Республіка до самого кінця свого існування ставилася до них як до підозрілої групи. Цьому сприяли пропагандистські твори, наприклад, роман Яна Ґергарда «Заграви в Бєщадах», за яким згодом зняли кіно «Артилерист Калень».
У комуністичній Польщі пропаганда замовчувала Волинський злочин, але Ґергард у своєму романі, умовно кажучи, переніс реалії Волині у Бєщади. Цей негативний стереотип українця з «чорним піднебінням» дуже поширений у комуністичній літературі. З іншого боку, тут спостерігається дещо схожий механізм дії пам’яті: якщо комуністи переносили образ Волині на Бєщади, то українська меншина почала переносити досвід операції «Вісла» на досвід Другої світової війни, стверджуючи, що жертвами передусім були українці. Хоча насправді ціллю масових вбивств на Волині здебільшого були поляки.
БҐ: Яке значення «Вісла» має в сучасних польсько-українських відносинах?
ҐМ: Передовсім вона дуже важлива для громади українців у Польщі, які стали мішенню цієї операції. Вони були стигматизовані і жили в тіні того, що сталося. Впродовж десятиліть їх не покидала думка, що щось подібне може відбутися з ними в майбутньому. Однак, на мою думку, спір про операцію «Вісла» є радше польсько-польським, ніж польсько-українським. Адже він стосується того, якою має бути сучасна польська держава: етнонаціоналістичною, яка своїми громадянами вважає лише етнічних поляків, чи громадянською.
Переклала Наталка Римська
