Обкладинка книжки Ольги Токарчук «Czuły narrator». Видавництво Literackie, 2020. Джерело: пресматеріали
Обкладинка книжки Ольги Токарчук «Czuły narrator». Видавництво Literackie, 2020. Джерело: пресматеріали
31 травня 2022

Огнозія. Есе Ольги Токарчук

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Публікуємо твір із книжки «Ніжний наратор» (2020) найвідомішої сучасної польської письменниці.

Мандрівник

Для початку я хотіла б нагадати добре всім знану гравюру невідомого автора, яку 1888 року опублікував французький астроном Каміль Фламмаріон. На ній зображений мандрівник, який дійшов до краю світу й, вистромивши голову поза земну сферу, захоплюється краєвидом упорядкованого і вельми гармонійного космосу. Я з дитинства закохана в цю дивовижно метафоричну картину, яка щоразу відкриває переді мною нові значення й окреслює людську сутність зовсім по-іншому в порівнянні з добре всім нам відомим рисунком Леонардо да Вінчі, на якому зображена статична й тріумфальна вітрувіанська людина як міра Всесвіту і самої себе.

Фламмаріон представив людину в русі — як мандрівника із посохом пілігрима, в дорожньому плащі й шапці. Ми не бачимо його обличчя, проте здогадуємося, який вираз на ньому може бути — захоплення, подив, приголомшеність гармонією і величчю світу поза межами видимого. Зі своєї перспективи нам видно тільки його фрагмент, але перед мандрівником відкривається набагато більше. Там виразно означені сфери, небесні тіла, орбіти, хмари й проміння — непрості для зображення виміри універсуму, які, ймовірно, безперестанно стають усе складнішими. Незбагненність символізують також колоподібні машини, які колись часто зображалися поруч з ангельськими істотами на ілюстраціях з видіння Єзекиїла.

Гравюра Фламмаріона. Джерело: Вікіпедія

З другого боку, за спиною мандрівника, — світ з його природою, яку тут уособлює велике дерево й інша рослинність, й культурою, яку символізують міські вежі. Він видається доволі умовним і банальним, щоб не сказати — нудним. Ми можемо тільки здогадуватись, що оце бачимо на гравюрі кінцеву мить тривалого шляху мандрівника — йому вдалося те, що не вдавалося багатьом до нього, — дійти до краю світу. І що тепер?

Схоже, таємнича гравюра невідомого походження — ідеальна метафора миті, в якій ми всі опинилися.

Світ малий

— він дуже змалів протягом попереднього століття. Ми протоптали в ньому багато стежок, зайняли його ліси й ріки, перестрибнули океани. Багато хто з нас має суб’єктивне враження скінченності світу. Це, мабуть, наслідок глобалізаційного зменшення відстаней і того факту, що майже до кожного місця на Землі можна дістатися, якщо тільки є для цього відповідні засоби. А також його легкої впізнаваності — все, власне кажучи, можна перевірити в мережі, з кожним швидко порозумітися.

Безперечно, ми тут маємо справу з новим історичним досвідом людини, і мені цікаво, хто першим пережив це відчуття — що світ, по суті, невеликий і його повністю можна охопити. Це міг би бути якийсь бізнесмен нового покоління, хтось, хто «торгує печеним повітрям», як кажуть голландці, отой пан Дешево-Купити-Дорого-Продати, який постійно перебуває в русі, літаючи з континенту на континент із паспортом якоїсь «доброї держави». Вранці в Цюриху, ввечері в Нью-Йорку. На вихідні він вискакує на теплий острів, де снить океанські сни й вигострює відчуття кокаїном. Або навпаки — хтось, хто ніколи не вибирався за межі свого повіту, а зараз купив дитині іграшку, виготовлену в якихось далеких країн, зроблену руками людей, про існування яких ця людина недавно ще не знала. Проте іграшка має звичний і приязний вигляд, вона приховує екзотичність в універсальній і узагальненій формі.

У цьому новому досвіді малості світу безперечно свою роль відіграє triste post sterum, смуток після подорожі, який випадає на нашу долю, коли ми повертаємося додому після сильних переживань, пов’язаних із далекою виправою. Здавалося, що ми добралися до якихось меж або пережили щось, що не було б нам дане, якби ми не народилися в епосі, коли подорож стала чимось більшим, ніж привілей чи прокляття — пригодою. Тоді, поклавши валізи в передпокої, ми запитуємо: і це все? і це воно? виходить, про це йшлося?

Ми вже відвідали Лувр і на власні очі побачили «Мону Лізу». Спиналися на піраміди мая, намагаючись відчути драматизм плину часу, який безпардонно руйнує те, що створювалося впродовж тисячоліть. Ми вигрівали животи на єгипетських і туніських курортах, харчуючись загальною етнічною кухнею, яка смакувала всім без винятку. Степи Монголії, переповнені міста Індії, краєвиди небосяжних Гімалаїв…

Навіть якщо нам ще вдалося побачити те чи інше, то все ж до пандемії ми жили розумінням, що поїздка в місця, де ми досі ще не побували, цілком реальна — вона є в каталогах туристичних агенцій, її називають місцем призначення. Світ був на відстані кількох кроків, дістатися можна було куди завгодно, якщо тільки вдавалося знайти на це гроші.

Людина, мабуть, уперше у своїй історії переживає цю гостро відчутну скінченність світу. Вечорами вона спостерігає за життям інших людей на екранах своїх розумних приладів і дивиться на тих, кого ще століття тому не мала шансів зустріти на своєму шляху.

Спостерігаючи за ними здалеку, вона бачить, що репертуар ролей і можливостей також скінченний і що люди, власне кажучи, схожі одне на одного більше, ніж могло би здаватися нашим предкам. Ті, як ми пам’ятаємо, давали волю своїй уяві й захоплено описували народи, які населяли антиподні землі, що так хвилювали давніх мандрівників.

Сьогодні завдяки серіалам, кінематографу і соціальним мережам усі знають, що люди із заморських країн не мають кілька голів, одну тільки ногу з великою стопою чи обличчя на грудній клітці і хоча відрізняються кольором шкіри, зростом й деякими звичками, ці відмінності блякнуть на тлі цілої маси схожих рис. Інші функціонують так само як і ми у своїх містах і країнах, мовах і культурах. Кохають, сумують, прагнуть, побоюються за майбутнє, мають клопоти з дітьми. На цю фундаментальну схожість спирається велика кар’єра нового винаходу — потокових платформ.

Мандрівник бачить, що, по суті, усе повсюди дуже схоже — існують готелі, люди їдять з посуду, миються у воді, купують пам’ятки з подорожей і подарунки для знайомих, які — попри те, що це імітація місцевого мистецтва — поєднані тим, що більшість виготовлена в Китаї.

Відомо також, що мало чи не від кожного мешканця Землі нас відділяє щонайбільше шість інших людей (за принципом: я знаю когось, хто знає когось, хто знає когось, хто знає Х, і так далі), а після народження Христа — якихось сімдесят поколінь.

Колись світ був великий, і уява не могла охопити його — тепер уява нам уже не потрібна, ми маємо все на відстані простягнутої до смартфона руки. Колись на старанно укладених мапах світу виднілися білі плями, які розпалювали уяву й були застереженням для людської hybris. З грецької — пиха. Також філософське поняття. Лаштуючись у подорож, люди зважали на те, що можуть з неї не повернутися. Вирушення в дорогу, перед яким складалося заповіт, було граничною подією, що розпочинала процес ініціації, зміни, результат якої не можна було ні передбачити, ні збагнути.

Як би це парадоксально не звучало, ми жили в світі, відкритому для уяви, світі з ледве наміченими кордонами, сповненому невідомості. Той світ вимагав нових оповідей і нових форм, постійно мінився перед нами, весь час творився на наших очах.

Сьогодні світ міститься в межах нашого календаря й годинника. Ми можемо його уявити, він поміщається у нас в голові. Протягом трьох днів можна опинитися всюди, де тільки заманеться (з невеликими нецікавими винятками). Білі плями на мапах були щільно заповнені ґуґл-мапами, які з жорстокою точністю показують кожен провулок. Крім цього, повсюди більш-менш те саме — такі самі речі, артефакти, способи мислення, гроші, марки, логотипи. Екзотичність чи винятковість — товар дефіцитний, все частіше зникає зі щоденного життя і стає ґаджетом. Як на прибалтійському курорті, куди з Таїланду перенесли цілий тайський ресторан, або на низинах Центральної Європи, де облаштували велетенський комплекс – імітацію тропіків.

Завдяки пристрою, що поміститься в долоні чи на колінах, можна будь-якої миті порозмовляти з родиною, що за тисячі кілометрів звідси, в іншому кліматичному поясі, де зараз інша пора дня чи навіть року. Турист під час мандрівки в Тибеті за кілька секунд з’єднується з домом у Скажишеві. Місто в Мазовецькому воєводстві. Люди, які колись не мали б жодного шансу познайомитися, сьогодні можуть спілкуватися одне з одними за допомогою медіа.

Для наших п’яти чуттів світ став — повторюся — малим. З іншого боку, від вигляду земної кулі на знімку з космосу, зробленім людиною, перехоплює подих, він зворушує. Маленька блакитно-зелена кулька, що висить у безодні. Вперше в історії ми бачимо наше місце в планетарному вимірі — як скінченне й обмежене; крихке й піддатливе знищенню.

До цього додається враження переповненості, скінченного простору, тісноти, неустанної співприсутності інших — відчуття скінченності доступного світу стає клаустрофобним. Тож немає нічого дивного в тому, що останнім часом щораз частіше повертаються мрії про космічні подорожі, про покидання старого дому, який виявився вже надто добре знаним, тісним і захаращеним.

Це відчуття зменшення і скінченності світу ще більше підсилюється під’єднанням до мережі й загальним стеженням. О так, ми вже живемо в паноптикумі: постійно видимі, спостережувані й аналізовані.

Відчуття скінченності робить усе банальним, бо тільки те, що не піддається нашому пізнанню, може збуджувати в нас ентузіазм і зберігати чудесний статус таємниці.

Сезамність

Однак ми часто трактуємо нескінченність як хаос, оскільки вона не дає нам шансів накласти на неї якісь пізнавальні рамки, якусь структуру. Мап нескінченності не існує. Вона відкидає і людину як своє мірило.

Якщо хтось захотів би знову спілкуватися з нескінченністю, достатньо буде ввійти в мережу. Тут пронизливе почуття, що світу забагато, навчає певному стриманому зреченню — я йду тільки своєю дорогою, навчаючись оминати всілякі цікавинки, які мені махають рукою, я наче Лот, який тікає з охопленого полум’ям Содому й має настільки сильну волю, що не оглядається назад, на відміну від своєї допитливої дружини.

Сьогодні синдромом дружини Лота ми назвемо той вид застиглості перед екраном, який уже можна порівняти з кататонією. Синдром цей зачепив мільйони підлітків та інцелів, Від англ. involuntarily celibate — целібат проти власного бажання. Зазвичай так називають людей, які не можуть знайти партнера для стосунків, попри велике бажання. які особливо під час пандемії, незважаючи на застереження, подивилися на палаючі міста і більше не можуть відірвати від них погляду.

Серфуючи мережею в пошуку якоїсь інформації, я часто відчувала, що рухаюся величезним океаном даних, які до всього постійно перебувають у стані самотворення, самокоментування. По суті, той, хто вперше вжив для визначення цього заняття дієслово «серфувати», був генієм. Образ самотньої людини, яка на невеличкій дошці мчить на гребені хвилі розбурханим океаном, — абсолютно обґрунтований. Серфера несе стихія, а він сам має обмежений вплив на свою траєкторію — покладаючись на енергію і рух хвилі. Зазначимо, що це відчуття, ніби ти всього лиш об’єкт незалежного від тебе руху, а отже, певним чином ти керований, залежний від таємничої сили інерції, видобуває із забуття старе поняття фатуму, яке ми розуміємо вже по-іншому — як сіть залежностей від інших, як успадкування зразків поведінки не тільки в біологічному, але й культурному плані, наслідком чого є жива і схильна до розвитку дискусія про ідентичності.

Нескінченність увірвалася в світ homo consumens, коли цей світ почав нагадувати сезам. Ми сказали: «Сезам, відчинися», і — сталося! Він відчинився, завалюючи нас багатством пропонованих послуг, товарів, типів, зразків, різновидів, фасонів, мод, трендів. Мабуть, кожен бодай раз пережив цю казкових розмірів пропозицію і неспокійну підозру, що аби її використати, потрібно було б мати кілька життів.

І невідомо, коли наше життя звелося до скуповування нових багатств, замовлення нових послуг із невичерпної пропозиції. В одному з оповідань геніального Філіпа К. Діка фабрики, якими керує якийсь ошалілий розум, не можуть зупинити процесу виробництва і мусять створити для безконечної кількості запрограмованих товарів ідеального покупця, суперспоживача, загіпнотизованого цим космосом багатств, клієнта, для якого сутністю життя стане пробувати і насолоджуватися різновидами того чи іншого, розмірковувати над марками помад, ґаджетів, парфумів, одягу, автівок, тостерів, причому спеціальні програми й журнали служитимуть йому для консультацій, що вибрати. Цей образ, ще такий футуристичний у 60-ті роки ХХ сторіччя, здійснився швидше, ніж ми думали. Сьогодні він описує наше тут і тепер.

І те саме стосується споживання інтелектуальних багатств. Ресурси віртуальних бібліотек стали нескінченними — сидячи біля комп’ютера, ви, власне кажучи, маєте враження, що людина рухається сезамом, якого вже неспроможна охопити (саме тому це дієслово стало протягом останніх років таким популярним у польській мові) — ні авторів, ні назв, ні словникових статей. Вражає усвідомлення того, що в мить, коли я пишу ці слова, з’являються сотні, якщо не тисячі статей, віршів, романів, есе, репортажів тощо. Нескінченність репродукується сама, поширюється, а ми приставляємо до неї наші тендітні знаряддя пошуку, щоб мати враження, ніби ми все ще її контролюємо.

Моє покоління справляється з цим особливо погано — адже нас виховували в часи нестачі й відсутності, у багатьох із нас усе ще сидить інстинкт нагромадження запасів «на кризу», «на інфляцію». Тому мій чоловік збирає газети й продовжує збирати вирізки, й водночас із почуттям місії Ноя він будує бібліотечні стелажі під паперові книжки.

Наше й попереднє покоління тренувалося говорити світові: так, так, так. Ми собі повторювали: я спробую те і ще оте, поїду туди, а потім туди, пізнаю те і тамте. Беру це, і що мені завадить узяти ще й ось те.

Тепер у нас під боком з’являється покоління, яке розуміє, що найбільш людський і етичний вибір у цій новій ситуації — це тренуватися говорити: ні, ні, ні. Я відмовлюся від цього й отого. Обмежу це й те. Мені непотрібно. Не хочу. Обійдуся…

Моє ім’я — мільйон

Одним із головних відкриттів останніх років — відкриттів, які вплинули на саме розуміння сутності людини — було, безперечно, твердження, що людський організм, а також організми тварин і рослин загалом у своєму розвитку й функціонуванні взаємодіють з іншими організмами, що організми поєднує тісна взаємозалежність. Завдяки висновкам біології й медицини — почавши від переломних ідей Лінн Маргуліс, згідно з якою рушійною силою еволюції й становлення видів були симбіоз і поєднання організмів, аж до результатів сучасних досліджень — виявилося, що ми є радше колективним, ніж індивідуальним буттям, більшою мірою республікою багатьох різних організмів, ніж монолітом, ієрархічно структурованою монархією. Твоє тіло — це не тільки ти. Людина має лише 43 % людських клітин — твердять заголовки популярної преси, либонь, викликаючи у багатьох справжнє занепокоєння. Незалежно від того, наскільки часто ти, людино, миєшся, твоє тіло вкривають популяції «сусідів» — бактерій, грибків, вірусів та археям. Найбільше їх у темних закапелках наших нутрощів. Теперішня пандемія коронавірусу ще й підтверджує цей образ, що походить із горору, — людину можуть колонізувати у великих масштабах. Це звучить і неправдоподібно, і цілком революційно, бо досі філософія і психологія нас монадизували. Монадична людина, одиничне буття, «кинуте в існування», самотньо височіли над рослинним і тваринним царствами як «вінець творіння». Це був образ, який заполонив нашу уяву і самосприйняття. Дивлячись у дзеркало, ми бачили здатного до авторефлексії, мислячого переможця, відокремленого від світу, часто самотнього і трагічного. У дзеркалі з’являлося обличчя білого чоловіка, і з тих чи інших причин ми визнавали, що «людина — звучить гордо». Сьогодні я знаю, що той чудовий homo sapiens є собою тільки на 43 %. Решта — це смішні й неважливі створіння, які досі легко було винищити антибіотиками й пестицидами.

Усвідомлення нами нашої складності й залежності від інших створінь і навіть нашої біологічної «мультиорганізмовості» цим органічним шляхом вводить у наше мислення поняття рою, симбіозу, кооперативу.

Гадаю, що гріхом, через який нас вигнали з раю, був ні секс, ні непослух, ні навіть пізнання божественних таємниць, а саме визнання себе чимось відокремленим від решти світу, одиничним і монолітним. Ми відмовилися перебувати у взаємозв’язках. Пішли з раю під наглядом такого ж, як ми, відокремленого від світу, монолітного, монотеїстичного Бога (сьогодні напрошується метафора: Бога в рукавичках і масочці) і відтоді почали культивувати цінності цього стану: прагнення до міфологізованої інтеграції, до цілості, егоїзацію, монолітність, монізм, аналітичне, сепаратизуюче мислення за принципом або-або (не матимеш інших богів, окрім мене), монотеїстичну релігію, розрізнення, оцінювання, ієрархію, відгороджування, відділення, різкі чорно-білі поділи й урешті-решт видовий нарцисизм. Ми створили з Богом товариство з обмеженою відповідальністю, яке монополізувало й знищило світ і наше сумління. Внаслідок чого ми зовсім перестали розуміти надзвичайну складність цього світу.

Традиційне сприйняття людської істоти сьогодні зазнає драматичних змін не тільки внаслідок кліматичної кризи, епідемії й відкриття меж економічного розвитку, але також через наше нового відбиття в дзеркалі: образ білого чоловіка, переможця в костюмі чи корковому шоломі, затирається і зникає, зате ми бачимо щось, що нагадує обличчя, мальовані Джузеппе Арчімбольдо — органічні, багатократно ускладнені, незрозумілі й гібридні — обличчя, що є синтезом біологічних контекстів, запозичень і співвідношень. Ми вже є не стільки біонтом, скільки голобіонтом, себто групою різних організмів, які співіснують у симбіозі. Поєднаність, множинність, різнорідність, взаємовплив, метасимбіоз — це нові перспективи, з яких ми розглядаємо світ. На наших очах розмивається також певний важливий аспект старої системи, який досі здавався фундаментальним — поділ на дві статі. Сьогодні все частіше видно, що людська статевість — це щось на кшталт континууму зі змінною інтенсивністю рис, а не полярне протиставлення їх одна одній. Кожен може знайти собі тут своє неповторне відповідне місце. Яке полегшення!

Ця нова перспектива, що ґрунтується на складності, бачить світ не як ієрархічно упорядкований моноліт, а як множинність і різнорідність, вільну органічну структуру сіті. Але найважливіше те, що в рамах цієї перспективи ми вперше самі себе починаємо сприймати як організми складні й різноманітні — до цього веде відкриття ідеї біому та мікробіому, а також їх приголомшливо сильного впливу на наше тіло і психіку, на цілість того, що ми називаємо людиною.

Підозрюю, що психологічні наслідки такого стану речей виявляться вражаючими. Можливо, ми повернемося до сприйняття людської психіки як такої, що складається з багатьох структур і шарів. Можливо, почнемо трактувати особистість як гроно і не боятимемося визнати множинну ідентичність (multiple personality) цілком нормальною і природною. В суспільній сфері може відбутися належно високе визнання децентралізованих, мережево організованих структур, а ієрархічна держава, що ґрунтується виключно на ідеї народу, стане чимось цілком анахронічним. Може, нарешті монотеїстичні релігії, що виявляють величезну схильність до насильницьких фундаменталізмів, не будуть в змозі заспокоїти змінні потреби людини й почнуть «політеїзуватися». Врешті-решт, політеїзм, схоже, краще взаємодоповнюється з ідеєю демократії.

Сьогодні ота традиційна майстерна конструкція людини, відокремленої від решти світу, розпадається. Я уявляю собі це як падіння великого трухлявого дерева. Однак дерево не перестає існувати, змінюється лише його стан. Відтепер воно стає місцем ще жвавішого життя: на ньому проростають інші рослини, його колонізують гриби й сапротрофи, його заселяють комахи й інші тварини. Зрештою, і саме дерево відродиться зі своїх приростів, насіння, коріння.

Багато світів в одному місці

Мабуть, ще ніколи в історії дистанції між поколіннями не були такі великі. Я роздумую про глибокі прірви між генераціями, обумовленими розвитком штучного розуму і лавиноподібними змінами в доступі до інформації. Схоже, людське суспільство розшарувалося на зони поколінь, які відрізняються одна від одної підходом до світу, знаннями, способом вживання і якістю мови, вміннями, ментальністю, типом політичності й моделями життя. Наскільки у світі, який все ще інтенсивно глобалізується (аж до пандемії), відмінності між культурами й етносами послідовно зникали й розмивалися, так що все уподібнювалося одне до одного, настільки прірва між поколіннями збільшувалась. Чимраз виразніше й голосніше вербалізується конфлікт між старими й молодими, особливо це видно у випадку пандемії, яку ще й демонізують відмінності в біологічній протидії вірусові. Але подібні розбіжності заявили про себе вже раніше у контексті кліматичних змін і необхідності їм запобігти. Тут також молоді виступили проти старих, слушно закидаючи їм відсутність перспективного мислення і невміння помічати покращення. Ця прірва, однак — це не тільки конфлікт між старими й молодими, але якась дивна непоєднуваність різних вікових груп людей, що живуть в одному просторі.

Онуків і дідусів сьогодні розділяє більше, ніж колись жителів Нью-Йорка й Сандомєжа. А правнуків від прадідів — тут для порівняння слід би використовувати, мабуть, міжпланетні відстані…

Окремі покоління сьогодні мають не тільки свої мови, але й притаманні їм буденні ритуали. Їм притаманні специфічні для кожного покоління моделі споживання і різні стилі життя. Вони по-іншому уявляють собі майбутнє й по-іншому від нього залежать, вони по-іншому ставляться до минулого, по-іншому також контактують із сьогоденням. Онуки сидять у щоразу нових застосунках, дідусі й бабусі дивляться улюблені програми по телебаченню. Інформаційні бульбашки переносяться в реальність, що стає особливо виразним у випадку літніх людей. Для мене неймовірним досвідом були години для літніх людей під час пандемії, коли між десятою і дванадцятою на вулиці виходили люди віком понад 65 років і закуповувалися в магазинах. А потім, пополудні, в чергах до супермаркетів можна було побачити одних тільки 30- й 40-річних. Початок якоїсь похмурої антиутопії…

Розпад населення на генераційні племена дозволяє зрозуміти, як багато реальностей знаходиться в тому самому просторі. Вони чіпляються одна за одну, взаємонакладаються, стимулюють одна одну, але залишаються розділеними.

Дивне літо 2020

Великі зміни зазвичай відбувалися після катаклізмів і війн. Схоже, людей ще перед Першою світовою війною не покидало відчуття того, що це кінець якогось етапу, якогось світу. Багатьом тодішня ситуація здавалася нестерпною, хоча вони не до кінця це усвідомлювали. Сьогодні нам незрозумілий той ентузіазм, що виводив на вулиці збуджені натовпи, що прощалися з молодими чоловіками, які вирушали на війну. Бадьорі кроки тих останніх, пришвидшені тогочасною технікою кінозйомок, що до певної міри частково перетворювала їх у пересмикування маріонеток, вели їх кудись за обрій, де вже чигали окопи Вердена і більшовицька революція. Увесь їхній світопорядок невдовзі зсунеться в прірву.

Аби тільки ми не повторили цієї помилки.

Сьогодні — коли минає дивне літо 2020 — ми не знаємо, що буде. Здається, навіть експерти набрали в рот води, не бажаючи визнати, що вони, наче сьогоднішні метеорологи — внаслідок кліматичної метушні більше не здатні прогнозувати погоду.

Світ навколо нас став надто складним, причому в різних вимірах одночасно. Спонтанною, машинальною відповіддю на такий стан речей є реакція традиціоналістів і консерваторів, які трактують це зростання ускладненості як хворобу, як розлад. Як ліки прописують нам ностальгію, повернення до минулого, і судомно тримаються традиції. Оскільки світ став надто складним, його потрібно спростити. Позаяк ми не можемо впоратися з реальністю, то тим гірше для неї. Туга за втраченим часом прохоплюється в нашому мисленні, моді, політиці. В останній з’являється віра в те, що можна завернути час і ввійти в ту саму річку, що текла кількадесят років тому. Гадаю, що ми б не помістилися в тамтих життях. Не помістилися б у минулому. Ані наші тіла, ані наша психіка.

А що, якби зробити крок убік? Поза протоптані шляхи розмірковувань, відхилень від міркувань і дискурсів, поза системи бульбашок, які кружляють орбітами навколо спільного центра. У місце, звідки видно краще і ширше і звідки можна розгледіти контури найширшого контексту.

Коли Ґрета Тунберґ закликала: закрийте шахти, припиніть літати літаками, зосередьтеся на тому, що у вас є, а не на тому, що може бути, — вона не пропонувала, як я гадаю, щоб ми пересіли на вози й повернулися до курних хат, які опалювалися дровами.

Безперечно, чорним лебедем виявилася пандемія, якої — як це буває з чорним лебедем — ніхто не сподівався, але яка змінила все.

Моїм улюбленим прикладом раптової появи чорного лебедя є події в Лондоні наприкінці ХІХ століття. Люди, які жили в жахливо захаращеному й брудному місті, думаючи про майбутнє, бідкалися, що якщо рух на вулицях британської столиці розвиватиметься так швидко й нестримно, то невдовзі купи кінського лайна сягатимуть другого поверху будинків.

Почали вже шукати розв’язань цієї проблеми, запатентували проєкти спеціальних стічних канав і звалищ і вже потирали руки, розраховуючи на великий бізнес, пов’язаний із вивезенням кінського гною за місто. І тоді з’явився автомобіль.

У пізнавальному смислі чорний лебідь може бути переломною подією, але не тому, що зумовить економічну кризу чи покаже людям їхню крихкість і смертність. Зрештою, пандемія має багато наслідків, і вони дуже різні. Найважливішим, однак, мені здається зруйнування глибоко вкоріненої нарації, ніби ми контролюємо світ і пануємо над творенням.

Можливо, людина як вид повинна хизуватися могутністю, яку вона здобула завдяки своєму розуму чи своїй креативності, і це веде її до думки, що вона найважливіша — вона сама і її інтереси. Але завдяки іншій перспективі, інакшому погляду, вона може відчути себе такою ж важливою, а до того ж потрібною, як ключове вічко сіті, як передавач енергії, а передовсім як хтось відповідальний за цілість цієї складної будівлі. Відповідальність є чинником, який дає змогу зберегти почуття важливості й не розвінчує створюваного віками і з великими зусиллями конструкта гегемонії homo sapiens.

Я вірю, що наше життя є не тільки сумою подій, а складним переплетінням смислів, якими ми ці події наділяємо. Ті смисли утворюють чудесну тканину оповідей, понять, ідей, і її можна вважати однією зі стихій — як повітря, земля, вогонь і вода, — що фізично визначають наше існування і формують нас. Тож оповідь є п’ятою стихією, яка змушує нас бачити світ таким, а не іншим чином, розуміти його нескінченну диференціацію і складність, а також упорядковувати наш досвід і переказувати його від покоління до покоління, з одного існування в друге.

Кайрос

Гравюра з твору Фламмаріона представляє кайротичний момент. Кайрос — один із тих другорядних богів, які у порівнянні з олімпійцями здаються не дуже важливими й витають десь на периферіях міфології. Це особливий бог, і він має особливу зачіску. Вона є його атрибутом — лисий на потилиці, він має тільки чубчик, за який його можна зловити, коли він приходить; та коли він нас уже мине, зробити цього не вдасться. Це бог нагоди, миті, що минає, незвичайної можливості, яка відкривається тільки на момент і яку потрібно, не вагаючись, вхопити (за чубчик!), щоб вона не втекла. Якщо ми не помітимо Кайроса, то в результаті втрачаємо нагоду якоїсь зміни, метаною — причому таку, яка є результатом не тривалого процесу, а багатої на наслідки миті. В грецькій традиції Кайрос окреслює час, але не той могутній його струмінь, відомий як chronos, а час винятковий, вирішальний момент, який усе змінює. Кайрос завжди пов’язаний із рішенням, ухваленим людиною, а не з долею чи фатумом, із зовнішніми обставинами. Символічний жест схоплення Кайроса за пучечок волосся означає усвідомлення, що ось приходить зміна, поворот траєкторії долі.

Для мене Кайрос є богом ексцентричності, якщо під ексцентричністю розуміти відхід від «центричної» точки зору, протоптаних стежок мислення і дії, вихід поза терени добре відомі й певною мірою узгоджені спільнотними навиками мислення, ритуалами, стабілізованими світоглядами.

Ексцентричність завжди сприймали як дивацтво, щось другорядне, а тим часом усе, що є творчим, геніальним, що просуває світ у новому напрямку, мусить бути екс-центричним. Ексцентричність означає спонтанне, а при цьому радісне ставлення під сумнів того, що ми застали й вважали нормальним і очевидним — це виклик, кинутий конформізму й лицемірству, кайротичний акт відваги, схоплювання миті й зміни траєкторії долі.

Ми знехтували загальними знаннями й загубили десь відчуття цілісного сприйняття. На наших очах відходять останні ерудити — такі, як хоча б Станіслав Лем чи Мар’я Яніон, здатні вловити спорідненість знань у галузях, на перший погляд, далеких одна від одної. Колись принаймні ми намагалися сприйняти світ цілісно, вибудовуючи його космогонічні й онтологічні образи, ставлячи питання стосовно його смислу. Але десь дорогою нас пролетаризували схожим чином, яким капіталістична фабрика пролетаризувала ремісників, які ще вміли створити цілий продукт, замінюючи їх робітниками, що виконують тільки визначену його складову частину, не маючи уявлення про цілість.

Процес самоподілу людського суспільства на бульбашки — процес неймовірної тотальної пролетаризації. Ми замикаємося і вмощуємося в нашій бульбашковій сфері досвіду, яка блокує нам доступ до досвіду й думок інших. До того ж ми самі так хочемо, нам так добре, інші — але насправді інші, ті, розуміння яких, а може, й просто вміння помітити вимагало б від нас вихилитися назовні — мало нас цікавлять.

Громадська сфера, безумовно, існує — але радше як сурогат, видимість, гра, спектакль на тлі добряче зношених декорацій, привласнений владою і її ритуалами. У протоптаних центрах, колишніх місцях обміну думками, більше немає повітря. Агора перетворилася на набір доріг і колій, якими ми рухаємося механічно. Свою роль втратили університети, перетворившись на гротескний пастиш самих себе — замість того, щоб творити знання і площини взаєморозуміння, вони замкнулися у своїх стінах і порталах, захищаючи доступ до знань і заздрісно ховаючи одні від одних результати досліджень. Вчені, змагаючись за гранти й рейтинги, перетворилися на виробників, які конкурують одні з одними.

Не бачачи цілості, ми залишаємося залежними від локальних вирів і одиничних пазлів великої мозаїки, якою є світ — отой даний нам і той, який ми над ним надбудовуємо.

У тому, що я пишу, я завжди намагалася скеровувати увагу і вразливість читача на цілість. Мучилася з тотальними нараторами, провокувала фрагментарну форму, натякаючи на існування конфігурацій, які виходять за просту суму складників і утворюють власний сенс.

Мені здається, що література як неустанний процес творення оповіді про світ має більшу, ніж будь-що інше, можливість показати світ у цілісній перспективі взаємовпливів і зв’язків. У широкому розумінні, щонайширшому, вона за своєю природою є мережею, що поєднує і показує огром взаємозв’язків між усіма учасниками буття. Це дуже вишуканий і особливий спосіб людської комунікації, витончений і водночас тотальний.

Пишучи цей текст, я постійно посилаюся на літературу, то пригадуючи Кайроса, то звертаючись до Фламмаріона й анонімної гравюри, яку він десь віднайшов для ілюстрації своєї книжки «L’atmosphére. Météorologie populaire». «Атмосфера. Популярна метеорологія», 1900 рік. Я знаю, для багатьох література — пуста розвага, її зводять до «книжки для читання», чогось, без чого можна щасливо жити повноцінним життям. Але у своєму найширшому розумінні література — це передовсім сезам точок зору інших людей, бачень світу, профільтрованих крізь неповторний розум кожної особистості. Це годі з чимось порівняти. Література, включно з тією найдавнішою, усною, витворює ідеї й визначає перспективи, які западають нам глибоко в розум і форматують його, хочемо ми того чи ні.

Вона є матір’ю філософії (чим же є «Бенкет» Платона, як не шматком доброї літератури?), і від неї починається філософування. Важко було б створити образ літератури нового часу, тим більше, що добре поінформовані люди кажуть, ніби саме підросло останнє читацьке покоління. Я б, однак, хотіла, щоб ми зберегли за собою право творити нові оповіді, нові поняття і нові слова. Водночас я знаю, що в цьому великому, плинному, мерехтливому універсумі, яким є світ, ніщо не є новим. Це інша конфігурація розставляє речі іншим чином, творить нові асоціації, нові поняття. Термін «антропоцен» має якихось 30 років, але завдяки йому ми здатні зрозуміти те, що діється навколо нас і з нами. Він складається з двох добре відомих грецьких слів: ánthrōpos (людина) і kainós (новий) і показує, наскільки великим є вплив людини на функціонування природніх процесів у масштабі цілої земної кулі.

А що ви скажете про огнозію?

Огнозія (англ. ognosia, фр. ognosie) — наративно зорієнтований, ультрасинтетичний пізнавальний процес, який, відображуючи предмети, ситуації і явища, намагається впорядкувати їх у вищий взаємозалежний смисл; див. → повнота. Зазвичай: уміння синтетично підходити до проблем шляхом пошуку порядку як у самих нараціях, так і в деталях, дрібних частинках цілості.

Огнозія зосереджується на позапричинно-наслідкових і позалогічних ланцюжках подій, віддаючи перевагу так званим → спайкам, → місткам, → рефренам, → синхронності. Часто наголошують на зв’язку огнозії з → набором фракталів Мандельброта, а також → теорією хаосу. Часом її трактують як альтернативний вид релігійної позиції, тобто → альтеррелігія, яка вбачає так звану об’єднуючу силу не в якомусь надбутті, а радше в підлеглих, «низьких» буттях, так званому → онтологічному дріб’язку.

Відхилення в межах огнозії проявляється в неможливості сприймати світ як інтегральну цілість, тобто бачення всього окремо; тоді розладнаною виявляється функція → цілісного бачення ситуації, синтезу та асоціювання фактів, які, на перший погляд, між собою зовсім не пов’язані. В терапії огнозії часто використовується метод лікування романом (амбулаторно застосовують також оповідання).

Створімо бібліотеку нових понять. Наповнімо її екс-центричним змістом, таким, про який центр ніколи не чув. Адже нам бракуватиме слів, термінів, зворотів, фраз, і хтозна, чи не цілих стилів і жанрів для опису того, що настане. Нам знадобляться нові мапи, а також відвага й гумор мандрівників, які не вагатимуться вистромити голови поза сферу досьогочасного світу, поза горизонт досьогочасних словників та енциклопедій. Цікаво, що ми там побачимо.

Переклав Віктор Дмитрук

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також