Константи Ільдефонс Ґалчинський. Фото: Національний цифровий архів

Константи Ільдефонс Ґалчинський. Фото: Національний цифровий архів

Це один із найцікавіших польських поетів XX сторіччя. Чимало його віршів покладено на музику, а кумедні скетчі досі веселять читачів. Адже Константи Ільдефонс Ґалчинський був не тільки блискучим поетом-романтиком, а й сатириком і засновником малого театру «Зелена Гуска».

Він прославився блискучою лірикою й водночас великим почуттям гумору. Адже Ґалчинський , зокрема, є автором запитання «Чом огірок не співає?» (у відповідь дізнаємося: «Видно , із волі неба, швидше за все, не може») Тут і далі, якщо не зазначено інакше, фрагменти віршів — у перекладі Андрія Савенця. та заклику «Любіть горобця , дівчата, любіть, нехай йому грець». І саме йому ми завдячуємо найкращим підсумком осені:

От , як бачиш, знову суне осінь
лиш лежав і спав би чоловік.

Він також не боявся коментувати політичні події й погляди , свідком яких став, живучи в епоху двох світових воєн та соціалізму:

Як віє історії вітер ,
людям, неначе пташкам
зростають крила, натомість
дрижать штани шмаркачам.

Перу Ґалчинського належить також «вірш для шепелявих» , в якому іронічно змальовано «важливих чиновників». Ці рядки блискуче декламує відома співачка Уршуля Дудзяк.

Бурхлива доля

Народився поет 23 січня 1905 року в Варшаві , в середньо заможній родині. Його батьками були Константи Ґалчинський та Ванда з Лопушинських. Того ж року, в грудні, народився брат Мєчислав Зенон (помер 16-літнім від скарлатини). Коли семилітнього Константи віддали навчатися в Технічну школу варшавсько-віденської залізниці, за його плечима вже було кілька переїздів з однієї столичної адреси на іншу. Через два роки, 1914-го, сім’ю евакуювали до Москви (Польща тоді все ще була поділена між сусідніми імперіями), а після відновлення незалежности 1918-го повернулася до Варшави. Ці безперервні зміни адрес , що почалися ще в дитинстві, супроводжуватимуть Ґалчинського все життя.

Перші вірші він почав писати ще в Москві. Повернувшись до Польщі , вступив до гімназії й заснував шкільну газетку Dyscypuł — там друкував свої поетичні та прозові спроби. 1919 року Ґалчинський написав перший вірш, що зберігся до наших днів, — «До Аляруне». А через чотири роки відбувся літературний дебют поета у пресі — у щоденній газеті Rzeczpospolita. Того ж року він склав іспит зрілости. Ґалчинський уже тоді належав до столичної мистецької богеми, друкувався в культурно-суспільному часописі Tęcza і співпрацював з поетично-сатиричною групою «Квадриґа».

Перерви в навчанні , які випали Ґалчинському в дитинстві, супроводжували його і під час здобуття вищої освіти: він був студентом кількох факультетів, зокрема англійської та класичної філології Варшавського університету , проте жодного не закінчив.

1925-го Ґалчинський почав співпрацювати з «Редутою» Юліуша Остерви — першим польським експериментальним театром , що діяв у 1919–1939 роках. «Редуту» ще називали театром-лабораторією, оскільки його творці віддавали перевагу новим методам акторської праці.

1926 року Ґалчинський почав писати свою першу повість «Порфіріон Ослик» — гротескну історію про власника фабрики штучних носів. Сам Порфіріон згодом став одним із головних героїв згаданого вже театру «Зелена Гуска».

Восени того ж року Ґалчинський вступив до школи підхорунжих , однак через непокірний норов, що геть не пасував до війська, його за кілька тижнів відрахували й направили до військової частини як звичайного рядового. Але навіть у статусі солдата письменник продовжував писати і публікуватися — два його вірші надрукувала армійська газета Polska Zbrojna.

Через два роки Ґалчинський почав працювати в Польському еміграційному товаристві , але через кілька місяців пішов і звідти — рутинна канцелярська робота виявилася для письменника нестерпною.

Згодом , 1928 року, публікуючи фейлетон у сатиричному тижневику Cyrulik Warszawski, Ґалчинський уперше підписався псевдонімом Каракуліамбро і того ж року провів свій перший авторський вечір.

Про себе поет писав відверто , не приховуючи власних хиб:

Анна Арно , «Небезпечний поет»

Про себе він говорив без попусту , злостиво, оголюючи слабкості, немовби випереджаючи доскіпливих нащадків. «Поет-алкоголік», «шукач готівки» — безсоромно, виклично зізнавався він, перетворюючи свої вади на складники ліричної персони. З таким самим шармом він просив позичити йому грошей.

Проблема зловживання алкоголем з’явилася в Ґалчинського ще в юності — на криву стежку його нібито в підлітковому віці звів один із гімназійних учителів. Спочатку поет випивав потайки , але з часом це стало відомо загалові.

«О , срібна Наталіє!»

Зі своєю майбутньою дружиною , Наталією Аваловою, поет познайомився в кав’ярні «Зємянська» у травні 1929 року. Через кілька днів вони вибралися на прогулянку варшавськими Лазєнками і відтоді ніколи не розлучалися. Ґалчинський завжди носив з собою її фотографію з підписом: «Місяць мій багатоокий».

Вони побралися 1 червня 1930 року. На шлюбну церемонію приїхали трамваєм. Наречена не мала красивої сукні. Однак Ґалчинський казав , що «все життя писатиме для неї один довгий любовний вірш». У певному розумінні все так і сталося: за багато років спільного життя він написав для своєї дружини безліч віршів. Чимало пісень на слова Ґалчинського ми наспівуємо й сьогодні. Ось фрагмент вірша «Місячним пилом» , який виконує, зокрема, Маґда Умер:

Бути пилом місячним в тебе під ногами ,
вітром у волоссі, молоком у чашці,
у вустах цигаркою, стежкою в волошках,
лавкою, де ти сидиш, книжкою під пальцями.

Ще один дуже популярний вірш , який співав, зокрема, Марек Ґрехута, Ґалчинський написав незадовго до смерті, немовби підсумовуючи своє сімейне життя.

Скільки вдвох доріг пройшли ми?
Скільки стежок протоптали? (...)

Скільки звісток і розлучень ,
і знегод в містах далеких? (...)

Скільки в ненастанній праці
перемог і прорахунків?

Скільки врізаних окрайців?
Книжок? Сходів? Поцілунків?

Щоб утримати сім’ю , Ґалчинський постійно брався то за одну, то за іншу роботу, навіть на кілька місяців влаштувався на посаду цензора в Комісаріаті уряду, був також референтом з питань культури в Генеральному консульстві в Берліні. Та через два роки звільнився, й вони з Наталією повернулися до Варшави, а ще через рік переїхали до Вільна.

У Литві Ґалчинський налагодив співпрацю з клубом «Сморгонія» , виступав у сатиричній радіопрограмі «Віленська зозуля», писав спектаклі для радіо і тексти пісень для Ганни Ордонувни. Згодом він почав співпрацювати з національно-радикальним тижневиком Prosto z Mostu, а 1936-го — з надзвичайно популярним сатиричним тижневиком Szpilki. У квітні того ж року в Ґалчинських народилася донька Кіра. Сім’я повернулася до столиці й оселилася в Аніні , тоді передмісті Варшави.

Чи були вони щасливим подружжям? Безперечно , життя з Ґалчинським важко назвати легким, однак Наталія кохала чоловіка безумовною любов’ю, вибачала йому зникнення з дому, пиятики, зради. Народження дитини стало для обох великою подією. За переказами, Константи шаленів від радості, носив Кіру на руках, переповивав, присипляв, гуляв із нею в саду.

У спогадах , які залишила про свою маму Кіра Ґалчинська, є й розповідь самої Наталії:

Наталія Авалова

З Котом Кот — пестлива форма імені Константи. усе було повне незвичайности. Не раз мені казали: ви двоє вічно театралізуєте життя. Я й не заперечувала. Хіба можна пояснити незвичайність звичайного дня , блиск щоденности, біль і радість, словом, усю привабливість життя з такою людиною, як Кот?

Короткому періоду щасливого життя поклала край Друга світова війна. Ще в серпні 1939-го Ґалчинського мобілізували , а у вересні він потрапив у полон. Тоді він писав пронизливі воєнні вірші, як-от «Пісня про солдатів Вестерплятте»:

Настали літні дні , коли
судилося вмирати;
і маршем просто в небо йшли
солдати з Вестерплятте.
Переклад Романа Лубківського.

У полоні Ґалчинський пробув до самого закінчення війни. З 1943 року він працював перекладачем і санітаром у шпиталі , з 1945-го — в штрафній роті, на заводі боєприпасів, у сталеливарні.

Після визволення Ґалчинський з іншими полоненими потрапив до перехідного табору в Гекстері , де познайомився з Люциною Воляновською. З Гекстера поет попав до Франції, відтак до Бельгії та Голландії. Тоді ж у Польщі газета Tygodnik Powszechny опублікувала повідомлення про його смерть. 1946 року Віляновська народила від Ґалчинського сина Константи (у 1950-х роках вони з матір’ю виїхали до Австралії, а Польщу син уперше відвідав 1990-го).

В Італії вийшла друком збірка віршів Ґалчинського , записаних із пам’яті солдатами Другого корпусу Польської армії. У березні 1946 року поет повернувся до Польщі, знайшов дружину з донькою в Кракові , й сім’я оселилася в Домі літераторів. Поет налагодив співпрацю з тижневиком Przekrój Мар’яна Ейле.

Саме тоді постав «Найменший театрик світу “Зелена Гуска”» та цикл фельєтонів «Листи з фіалкою». Ґалчинський пише тексти й виступає в краківському кабаре «Сім котів» , друкується у газеті Tygodnik Powszechny, а у приватному видавництві Oficyna Księgarska виходить розлогий том його поезії «Вірші».

Зелена гуска?

Чому гуска й чому зелена , пояснює Кіра Ґалчинська в коментарі «Кілька слів про “Зелену Гуску”», вміщеному в книжці «Театрик “Зелена Гуска”»:

Кіра Ґалчинська

Варто розпочати з добре відомого свого часу факту: зелений був одним з улюблених кольорів Константи Ільдефонса. Зеленими були краватки й чорнило , шалики й домашня постіль, пантофлі й деякі сорочки, книжки, течки. І навіть пара папуг-нерозлучників, яких йому подарували на іменини, хизувалася переважно зеленою барвою. Ну, а коли за вікном з’являлася весна… зрештою, прошу заглянути у його вірші. У той час автора просто не цікавило ніщо інше!

Також Кіра Ґалчинська пояснює , що гуска з’явилася ніби всупереч польській приказці про «дурну гуску», адже ці птахи належать до винятково розумних.

Короткі жанрові сценки Ґалчинського публікувалися на останній шпальті тижневика Przekrój. Обкладинка цього видання стала з часом легендарною , багато хто починав читати часопис власне з неї, оскільки там можна було знайти жарти, віршики, історії в картинках й нові твори улюблених авторів. Серед них — і сценки театрика «Зелена Гуска».

До 1950 року , коли Ґалчинський припинив писати свої скетчі, у його доробку їх назбиралося вже понад 160. Такі герої, як Порфіріон, пес Фафік, Алойзи Ґжеґжулка, Пекельний Пьотрусь чи Герменеґільда Коцюбінська стали улюбленцями багатьох читачів.

Ґалчинський висміював польські вади і недоліки , змальовував Польщу справжню, але з гумором, глузував з її ідеалізування історії, надмірної пихи й схиляння перед вірою та традицією. Іноді він пропонував «нові версії» подій, спираючись на класику, описуючи долю Гамлета, Адама і Єви чи інших відомих персонажів.

Театрик «Зелена Гуска»
має честь представити
«Ненажерливу Єву»

Дійові особи:
Змій , Адам і Єва

Змій
(подає Єві яблуко на тарелі): Відкуси й дай Адамові.

Адам
(верещить): Дай вкусити! Дай вкусити!

Єва:
(з’їдає все яблуко)

Змій
(перелякано) І що тепер буде?

Адам:
Недобре. Вся Біблія пішла нанівець.

ЗАВІСА

Театрик «Зелена Гуска» показував дійсність у кривому дзеркалі.

Кіра Ґалчинська

Він висміював і глузував із наших очевидних звичаїв та умовностей , ґанджів, пустодзвонства, любові до гучних слів і жестів, фальші та щоденного розминання з правдою, а ще з сотні інших вад, які так сильно ускладнюють нам життя. Він поєднував сенс із нонсенсом. Навчав інакше дивитися на себе самих і на дійсність.

А Анна Арно в біографічній книжці «Небезпечний поет» писала:

Анна Арно

Редакція швидко зорієнтувалася , що в штат його брати не варто.

Проте Мар’ян Ейле , засновник тижневика Przekrój, був великим шанувальником творчости Ґалчинського, тому письменник мав у тижневику спеціально відведене місце. Крім того, постійний прибуток був для нього великим щастям.

Наступні зупинки

З Кракова родина переїхала до Щецина (1948) , де Ґалчинський пережив перший інфаркт. Тому через кілька місяців сім’я повертається до Варшави на лікування. Роком пізніше поет подорожує Чехословаччиною, НДР та Радянським Союзом. Тим часом на батьківщині у всіх сферах, зокрема в мистецтві, починає панувати соцреалізм. А Ґалчинський аж ніяк не був пристосуванцем. 1950 року на з’їзді польських літераторів творчість Ґалчинського піддали нищівній критиці за «буржуазну поетику з часів імперіалізму», що закрило перед поетом двері часописів і видавництв. Він упав у депресію, яку поглибила нерозпізнана скарлатина. У липні на кілька місяців Ґалчинський поселився в Прані — лісничівці на Мазурах. Тут він почувався настільки добре, що навіть повернувся до писання й перекладів.

Константи Ґалчинський

Пранє — це лісничівка , наша осіння домівка.

У листопаді Ґалчинський представив Польщу на Другому світовому конгресі захисників миру , що проходив у Варшаві. Прочитаний там вірш «Клич лунає світом» викликав шквал аплодисментів.

1952-го поет переживає другий , обширний інфаркт. Наступного року, повернувшись до Прані, він пише одні з найвідоміших своїх творів, зокрема «Подорож Хризостома Бульвеція до Темнограда» і «Пісні».

Морди підступні.
Погляди п’яні.
— З чим боретесь , браття?
— З прогресом, пане! (...)

Звідси ж і широко відомий опис жахливого будинку:

Тут прибудівок ,
там прибудівок,
тут дах із бляхи,
там із дахівок.

Спереду жовте ,
бліде по боках,
галюцинація,
хаос і жах.

У листопаді 1953 року Ґалчинському написала завідувачка відділу поезії газети Życie Literackie Віслава Шимборська:

Віслава Шимборська

Високошановний Пане Колего!

Звертаємося до Вас із сердечним проханням надіслати якийсь новий поетичний твір. Ми готуємо сотий номер Życie. Дуже важливо , щоб у ньому з’явився вірш, підписаний Вашим прізвищем.

Через 11 днів Ґалчинський у віці 48 років помер: 6 грудня 1953-го в нього стався третій інфаркт. Поет покинув цей світ у своєму варшавському помешканні. На його письмовому столі знайшли незавершений рукопис:

Але є ще справи дрібні: пташині польоти ,
гойдання очерету в озерах, блиск вечірньої зорі.

Поета поховали на варшавському військовому цвинтарі Повонзки.

«З непам’яті врятувати»

Спершу опікункою доробку Ґалчинського була його дружина Наталія.

Кіра Ґалчинська

Праця з Ґалчинським , для Ґалчинського і про Ґалчинського — це була одна з цілей життя Наталії.

Пізніше про доробок поета дбала Кіра Ґалчинська. Вона написала про батька багато книжок , співзаснувала і впродовж 17 років очолювала музей Ґалчинського у лісничівці Пранє — місці, де поет провів багато часу на схилі літ. Донька Ґалчинських померла 20 грудня 2021 року.

Творчість Константи Ільдефонса вже не перше десятиліття живо присутня в польській культурі. Одним зі способів її популяризації була телепередача «Кабаре Ольґи Ліпінської» , в якій багато років звучали як вірші поета, так і сценки театрика «Зелена Гуска». Політичні тексти Ґалчинського, написані свого часу в певному контексті, актуальні досі. Наприклад, ось цей, в якому звучить критика Другої Речі Посполитої:

Скумбрія в томаті , скумбрія в томаті!
Польщі хотіли ви? Нате ось, кляті!

Примітка до вірша , надрукована в збірці Ґалчинського «Вірші», 1980

Це один із найгучніших віршів польського міжвоєнного двадцятиріччя , який критикує політику Другої Речі Посполитої після травневого перевороту. Він розповідає про прихід до редакції газети Słowo Niebieskie літнього чоловіка, що видає себе за короля Владислава Локетека. Той інформує головного редактора, буцімто у Польщі діються недобрі речі й ситуацію потрібно виправити. Однак його співрозмовник не проявляє жодного зацікавлення.

У кожній строфі повторюється рядок «скумбрія в томаті», а в останній з’являється іронічне: «Польщі хотіли ви? Нате ось, кляті!»

«Скумбрія» — давня назва макрелі (лат. scomber scombrus) — морської риби з жирним м’ясом і зеленуватим забарвленням. Нині словники визначають це слово як «рибну консерву з макрелі, зазвичай у томатному соусі», звідси скумбрія в томаті.


Та Кабаре Ліпінської — лише одне з багатьох місць , де співалися тексти Ґалчинського. Ще одне — легендарна краківська «Пивниця під баранами». Досі знаходяться нові виконавці, охочі співати пісні на слова поета.

Певне , все-таки вдалося те, про що Ґалчинський писав у одному з останніх віршів: «І свій слід я теж хотів би з непам’яті врятувати».

Переклав Андрій Савенець

Катажина Пілярська profile picture

Катажина Пілярська

Всі тексти автора

Читайте також