Ідеї

Незалежна, але совєтська?

16 вересня 2021
Майдан Незалежності, Київ. Джерело: Вікіпедія

Майдан Незалежності, Київ. Джерело: Вікіпедія

Першою країною, що 1991 року визнала самостійну українську державу стала Польща. Тож «Нова Польща» попросила одного із найвидатніших українських інтелектуалістів Миколу Рябчука написати статтю з нагоди 30-річчя Незалежності України.

Вихід України з СРСР був надзвичайно швидким , натомість вихід СРСР із України виявився набагато повільнішим.

Років 20 тому я написав , що Україна, хоч і здобула незалежність , залишилася кондово-совєтською у своїх інституціях, кадрах, культурних матрицях і суспільних практиках. Кілька колег мені зауважили, що не можна бути совєтським і незалежним водночас, такий покруч, мовляв, не має майбутнього. Я не став сперечатися за майбутнє, але щодо теперішнього — я справді не бачив (і досі не бачу) жодної суперечності між «совєтським» і «незалежним», бо ж ці категорії належать до різних семантичних полів, а тому не є взаємовиключними. Протилежністю до «совєтської» України є (чи принаймні може колись нею стати) Україна «європейська», — ці дві категорії справді несумісні, бо ж описують суть держави, яка не може бути водночас такою й такою. Тимчасом як «незалежним» може бути будь-хто: ця категорія описує лише формальний міжнародний статус і не стосується внутрішньої (інституційної, ментальної, поведінкової тощо) сутності.

Після російської інтервенції (2014 року) і незавершеної війни , здається, мало хто сумнівається, що Україна є незалежною і здатною ту незалежність боронити. Що ж до совєтськості (як і її логічної альтернативи — європейськості), справа залишається досить неоднозначною.

На нормативному рівні — орієнтацій і поглядів — ми , безумовно стали куди менш совєтськими за роки незалежності та, особливо, в роки війни. Але на рівні суспільних практик та інституцій у нас совєтськості й досі більше , ніж задекларованої європейськості.

Під цим оглядом історію незалежної України можна описати як велику невдачу — якщо порівнювати її з набагато успішнішими країнами Балтії та Центрально-Східної Європи , але можна представити також як історію успіху — якщо порівнювати з більшістю постсовєтських республік, дедалі глибше загрузлих у консолідованому авторитаризмі.

Якщо коротко — українці за 30 років зуміли відстояти свободу і демократію супроти численних авторитарних натисків і спокус , завдяки чому їхня країна є однією з найвільніших у Східній Європі, не кажучи вже про безнадійний постсовєтський простір. А водночас — вони так і не створили ефективних нових інституцій, не забезпечили верховенства права, через що й сама демократія залишається «вимушеною», by default, похідною від слабкості інституцій, нездатних запровадити авторитарний режим, але й так само нездатних підтримувати стабільну, належно інституціалізовану демократію. Переважання неформальних інституцій над формальними відбилося і на розвитку економіки, тобто на її «недорозвитку», і на масштабах корупції, і на загальній вразливості всієї системи перед внутрішніми й зовнішніми потрясіннями.

Кожна з цих історій — і відносного успіху , і досить явних невдач — має свої причини, які часто взаємопов’язані й таким чином впливають на розвиток України досить амбівалентно. По-перше, це східноєвропейська політична культура, успадкована насамперед від шляхетсько-республіканської Речі Посполитої, але також почасти від конституційної Габсбурзької монархії, — культура, в якій індивідуальна свобода була набагато більшою цінністю, ніж, скажімо, у Московському царстві, і в якій існувала суто європейська ідея контрактних взаємин між володарями та підданими й обмеження таким чином будь-якої абсолютної влади. З іншого боку, однак, ця культура була в Речі Посполитій слабко інституціалізована і відтак досить часто робила демократію беззахисною перед анархією чи, навпаки, спокусою наведення ладу «твердою рукою».

А по-друге , у політичному розвитку України істотну (і також амбівалентну) роль відіграли ідентичнісні поділи. З одного боку, вони забезпечили певний ідеологічний плюралізм та політичну конкуренцію — яка без них за відсутності розвинених політичних партій була б досить проблематичною. А з другого боку, вони істотно ускладнили демократичну консолідацію у суспільстві, оскільки забезпечили стабільним, ідентичнісно мотивованим електоратам не тільки демократичні, проєвропейські політичні сили, а й сили авторитарні, проросійські.

Зрозуміло , що ці структурні, культурно-історичні причини українських успіхів і невдач не перекреслюють і не відсувають на другий план причин суб’єктивніших, пов’язаних і з конкретними діями (чи бездіяльністю) конкретних політичних акторів, і з поведінкою суспільства загалом.

У зв’язку з цим в Україні часто спалахують суперечки на тему «а що було б , якби першим президентом 1991-го став не колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, а його головний опонент — лідер демократичної опозиції, колишній правозахисник і політв’язень В’ячеслав Чорновіл».

Багато хто стверджує , що це була б катастрофа, бо українське глибоко русифіковане й совєтизоване суспільство не було готове сприйняти «свого» Гавела чи Валенсу. Спостереження слушне , але й суто спекулятивне. Бо коли б Чорновіл усе-таки виграв вибори, то це означало б лише, що українське суспільство — вже не совєтське, що воно приблизно таке ж, як чеське чи польське, чи принаймні західноукраїнське, де совєтська влада ніколи не стала «своєю», а її цінності й дискурси не були масово інтерналізовані. Навряд чи з таким суспільством «український Гавел» мав би більше проблем, ніж із суспільством чеським, польським або литовським.

Проте українське суспільство в основній своїй масі не було готове до радикальних змін , до рішучого розриву з совєтською спадщиною та фундаментального інституційного перезапуску всієї системи. Саме тому 1 грудня 1991 року за Чорновола проголосувала лише четвертина виборців, а за Кравчука — понад дві третини. Того самого дня понад 90 % жителів України проголосували за національну незалежність, уявляючи, однак, собі ту незалежність кардинально по-іншому. Для прихильників Чорновола визначальними були ідеологічні мотиви, зокрема «повернення до Європи», від якої Україна, на їхню думку, була штучно відірвана. Для прихильників Кравчука визначальними були економічні мотиви — наївна віра в економічний добробут , який, мовляв, швидко настане без здирницької Москви; а для багатьох визначальною була також давня совєтська традиція не йти проти течії, тобто в усьому погоджуватися з владою і підтримувати наявний статус-кво.

У березні того самого 1991 року на ґорбачовському референдумі за збереження «оновленої федерації» проголосувало , як і згодом за Кравчука, понад дві третини учасників, бо саме цього хотіла від них у березні влада і саме в цьому полягало на той час збереження статус-кво. Проти «оновленої федерації» у березні 1991-го проголосувала четвертина жителів України (головно на заході та в столиці) — достоту як і в грудні 1991-го за Чорновола, пов’язуючи саме з ним своє уявлення про реальну, тобто вільну від залишків совєтизму незалежність.

Подальша історія України — це історія співіснування багато в чому несумісних проєктів — ідеологічних , політичних, культурних, геополітичних. Ідеться, зрозуміло, про чисті абстракції, веберівські «ідеальні типи», які на практиці набувають різноманітних, часом гібридних форм, що, власне, й не дає змоги провести чіткої межі між «двома Українами» ані в географічному просторі, ані в мовно-етнокультурному. Прихильність до цих проєктів виразно корелює і з регіонами, і з мовою та етнічністю, проте вона так само корелює і з віком, освітою та добробутом громадян; в усіх випадках ідеться лише про певну кореляцію, але аж ніяк не про жорстку каузацію — як це буває у справді поділених суспільствах на кшталт боснійського чи македонського.

Важливими у таких ситуаціях є не лише характер поділів , а й динаміка змін. В Україні вона позначена поступовою дифузією проєвропейських цінностей та орієнтацій, а також зміцненням проукраїнських настанов. 2001 року серед трьох основних мовно-етнічних груп в Україні лише україномовні українці складали виразну більшість серед прихильників національної незалежності (60 % vs 16 %), тимчасом як серед російськомовних українців співвідношення прихильників і противників було 43 % vs 30 %, а серед етнічних росіян — 25 vs 45 % Ставлення жителів України до незалежності // Київський міжнародний інститут соціології (27. 08. 2001).. А 2019-го всі три групи виразно декларували підтримку для національної незалежності: 89 % українськомовних українців (vs 7 %) , 78 % російськомовних українців (vs 15 %), і 75 % етнічних росіян (vs 19 %) Динаміка патріотичних настроїв // Соціологічна група «Рейтинг» (серпень 2019) URL: http://ratinggroup.ua/files/ratinggroup/reg_files/rg_patriotyzm_082019.pdf. Дані про підтримку незалежності різними мовними групами отримані безпосередньо від дослідників. У зазначеній публікації їх не подано..

Громадяни України залишаються різними у своїх преференціях , але тенденція до громадянської консолідації є досить очевидною в усіх мовно-етнічних групах.

Важливими є також відзначена соціологами поступова акумуляція в Україні соціального капіталу та вихід на політичну арену середнього класу , який відіграв вирішальну роль в обох українських революціях, 2004 та 2014 років.

Визнаючи українську «склянку» сьогодні наполовину порожньою і лише наполовину повною , мусимо пам’ятати, що 30 років тому вона була повною лише на чверть. Заангажована, пасіонарна меншина поступово змінила і продовжує змінювати країну — всупереч інерції пасивної більшості. Осягнуті зміни, зрозуміло, не є приводом для тріумфу, проте є достатнім приводом для поміркованого оптимізму та уважнішого вивчення українського досвіду і вірогідних перспектив.