Фото дівчинки з хвостиками
Безперечно, щось мене з нею об’єднує. Тонка, але дивовижно міцна нитка. Я ніколи не думаю про неї: я. Та попри це чимось вона мені близька. Може, тому що пережила те, що я пам’ятаю? Хоча вона пережила також багато речей, яких не пам’ятаю я. Зате я пам’ятаю пережиті нею речі, яких вона не пережила. Закручено все, заплутано.
Вона могла би бути моєю загубленою в минулому дитиною. Не в тому розумінні, що вона померла. Вона жива, але в іншому часовому шарі. За поворотом. Десь там.
Я не думаю про неї: моя донька. Я не відчуваю її так. Просто дитина. Дівчинка.
Фото кольорове, портретне. На ньому вона з двома кумедними хвостиками, які зібрала її та моя матір (матір, виявляється, у нас усе-таки спільна) чорними канцелярськими ґумками. Волосся каштанове, личко погідне, округле. Широко розкриті очі каро-зеленого кольору, який тоді називали горіховим, вигнуті вії. Дивиться прямо в об’єктив. Вона вродлива дитячою вродою, ще не затьмареною жодною тінню. Вдягнена в темно-синє платтячко з білим комірцем — обов’язкову шкільну дівчачу форму, осінньо-зимова версія. Вересень 1977 року, її перший день у першому класі початкової школи імені Повстанців 1863 року.
Рукою архівістки
У мене немає жодної фотографії, на якій мати мене обіймає чи
хоча б тримає на руках. Є інша світлина. На ній літо, Тухольські
бори; мені кілька років, я сиджу на шезлонгу, на колінах тримаю
живу качечку. Мати присіла біля мене з якоюсь мисочкою й годує з
ложки. Різними бувають мови любові.
Батьків малиновий светр
Це був чоловічий гольф неможливого кольору. Мати називала цей колір малиновим, сьогодні я б сказала, що це шалена фуксія. У Народній Польщі чоловічого одягу такого кольору просто не існувало.
Ніби він і не асоціювався з гомиками, але водночас, асоціації з гомиками, звісно, викликав, хоча за тих часів це виражали іншими словами, кажучи, наприклад, що це «не для хлопа».
Та передовсім цей малиновий гольф разюче вирізнявся на тлі сірости, яка ментально й візуально панувала на тогочасних варшавських вулицях. Він впадав у вічі, виділявся в ті небезпечні часи, коли краще було не висовуватися. Він був блюзнірством проти банальної барви розталого болота й сірої ганчірки неба, яка в холодні пори року висить над нами майже безперервно.
Малиновий гольф був з іншого світу. Підозрюю, що й виготовили його не в Польщі. Мені важко уявити, щоб гольф такого викличного кольору, тим більше чоловічий, могли виробити на якійсь фабриці Народної Польщі. Це міг бути светр італійський, східнонімецький або шведський, бо Італія, НДР та Швеція — три основні напрямками, звідкіля до ПНР привозили кольори.
Так чи інакше мій батько мав його у своїй шафі, хоча я ніколи не бачила, щоб він його вдягав.
*
Мені зовсім не йшлося про колір, хоча я не виключаю, що фуксія принагідно могла допомагати мені від депресії, яка, як нині гадаю, почалася в мене давно.
Батьків светр притягнув мене переважно тим, що завдяки своєму вільному крою й великому розміру видавався досконалим розв’язанням деяких моїх проблем. А саме: я могла сховати в ньому своє тіло, яке збільшувалося і змінювалося. Відколи цей светр став моїм, я більше не мусила сушити голову, в що вдягнутися, коли в крамницях не було нічого або тільки те, що мені не пасувало чи не подобалося. Завдяки светру я могла не думати про одяг і тіло, а жити собі далі, з головою поринувши в книжки, тобто вправлятися в улюбленому виді мистецтва виживання: втечі у літери. З часом я набула в цьому неабиякої вправності.
Тоді я була закохана у вчительку історії. З тим моїм коханням було так, як з усім у ті часи, що стосувалося квіру – я знала про нього й водночас не знала, оскільки в нас не було на нього слів.
Учителька (називатиму її М.) пару років тому закінчила університет. Вона носила светри і штани, і всі лахи чарівно висіли на її худому тілі. У неї були водянисті блакитні очі, бліда шкіра та тонкі губи, що увиразнювали невдоволений вираз обличчя. Вона ніколи не фарбувалася й не усміхалася, хіба що з ядучою іронією. Одним словом — ідеальний краш для підлітки.
Однак найважливішим джерелом мого захоплення М. був її розум. Вона закінчила історію у Варшавському університеті, магістерську роботу писала у професора Людвіка Базильова, спеціаліста з історії Росії, що звучало для мене тоді, як невідома казка братів Ґріммів.
М. вважала себе здібною, і напевно такою була. Вона хотіла піти в науку, але університетська посада їй не світила. Я не знаю, звідки я знаю, що з політичних причин — певно, вона про це сама нам казала або якось натякнула. Вона часто кидала крізь зуби неблагонадійні коментарі до того, що замовчував чи перебріхував підручник, і, певно, колись так само зронила щось про себе, а я вбирала в себе кожне слово, яке злітало з її вуст, як восьмилітка з католицької сім’ї вбирає у своє перше причастя.
Вона була сповнена ресентименту, який я сьогодні назвала би класовим. Цей класовий ресентимент тоді був особливою прикметою найпопулярнішого стилю опозиційного патріотизму, тісно переплітався з опором владі, нав’язаній червоними загарбниками-визволителями, і заполонював кожного, хто не мав наміру бути конформістом чи колаборантом.
Так сприймала його і я. Усім серцем я тягнулася до цього світу запеклого опору, де повно прекрасних людей, яких тримали у шорах, але які, попри це, тріумфували над «комунізмом» інтелектуально і морально, навіть якщо їхній спротив виражався лише пошепки або в кращому випадку впівголоса.
М. творила з себе образ інтелігентської жертви диктатури пролетаріату, змарнованого таланту з безнадійно просраним життям — через «комуну». Такий собі Янко-музика à rebours. [Франц. навпаки, навиворіт.] Зірка, покликана світити високо в небесах, яка натомість опинилася в нашій нещасній початковій школі на Шмульках.
Вона ставилася до нас як до дорослих, що — сьогодні я це розумію — було ще однією формою зневаги, але підліткам, звісно ж, імпонувало.
Одного разу вона повела нас у кіно на «Вірну ріку» за романом Жеромського. [У романі «Вірна ріка» (1912) описані події Січневого повстання 1863 року, на тлі яких розгортається любовна драма шляхтянки Саломеї Бриницької та князя, повстанця Юзефа Одровонжа.] Я була дуже схвильована: мені вдалося сісти біля М. Фільм мав навчити нас сумної історії Січневого повстання, тому школа й батьки радо викупили нам квитки, однак нас, ясна річ, найбільше цікавила палка, як завжди в Жеромського, любовна лінія. Юзеф Одровонж, якого грав Ольґерд Лукашевич, помирав, а Саломея Бриніцька (Малґожата Пєчинська) перев’язувала йому рани, практично обвиваючи їх бандажем свого чорного волосся. Під час соковитої й тривалої любовної сцени М. процідила крізь зуби:
— Волію це робити, ніж на це дивитися.
У мене не могло бути власної думки щодо цього. Довго думала, що мала на увазі моя вчителька. Чому вона воліла це робити, а не дивитися? Чому не любила дивитися? Чи це означає, що вона насправді не любила цього робити? І чому не любила? Замість того, щоб думати про Січневе повстання, я губилася в домислах щодо її інтимного життя. Я любила дивитися на М., але ще не знала, що могла б це з нею робити. Сцена з фільму знову і знову зринала в моїй пам’яті, спогад про пару на екрані мене збуджував, а моє тіло продовжувало сидіти біля тіла М.
Лише сьогодні я виразно розумію, що М. не тільки зневажала нас, наш робітничий район і школу для шмулецьких діток-непотрібок, але й напрочуд вільно виражала свою зневагу, а ми помічали й водночас не помічали цього, тому що в нас не було на це слів.
Парадокс полягав у тому, що в номінально безкласовому суспільстві, в якому ми тоді жили, класова зневага носила шапку-невидимку і завдяки цій шапці легко всюди проникала. Спекулювання на національних барвах, у які вдягали соціальну зневагу, давало алібі зневажальникам і затикало рот зневаженим. Підступний класово-національний виверт, трансвестизм понять підштовхував нас до облудних образів, абсолютно фальшивих позицій.
Можливо, повоєнна Польща справді позбавила М. роботи в університеті, на яку вона, як сама була переконана, мала повне право і на яку, вочевидь, заслуговувала. Водночас ця сама Польща дала можливість безкоштовно навчатися дітям зі Шмульок, зокрема мені, використовуючи з цією метою М. як учительку. Її падіння стало нашим злетом, наш розвиток — її приниженням.
Історію я полюбила через М. і вчила її, як це буває у таких випадках, великою мірою заради неї. Якось на уроці, тремтячи від хвилювання, я встала з-за парти, щоб відповісти на якесь її запитання. На мені був батьків малиновий светр.
— Що, Ренатко, село танцює і співає? — чвиркнула М. крізь зуби зі своєю вічно невдоволеною чвертьпосмішкою і перевела погляд на вікно.
Боляче.
Моя сусідка по парті, та сама, яка відразу після восьмого класу залетить, двома пальцями потягнула за рукав мого малинового светра й пирснула сміхом, даючи вчительці й класу зрозуміти, що цей воістину тонкий жарт вловила на льоту.
Я теж його вловила. Він став моїм соціально-еротичним хрещенням. Ініціацією в суспільне життя. Від улюбленої вчительки, якою я захоплювалася і якої прагнула, яка уособлювала для мене просування кар’єрною драбиною завдяки знанням, цей шляхетний шлях до висот, на який при кожній нагоді мені вказував мій польський дідусь, я вперше дізналася, що таке класова зневага, спрямована особисто на мене.
Я почувалася скривдженою не лише через те, що любила М., а передовсім тому, що — як усе в мені тоді кричало — ми не були з села! Моя мати вміла одягатися! Я не належала до світу, який так зневажала моя кохана вчителька, навпаки: я всім своїм єством була з нею, на тому самому боці!
Сімейні цінності
У Східній Польщі в мене був дядько, — персонаж немов із гротескної шляхетсько-поміщицької реконструкції. Дім він умеблював молодим нідерландським антикваріатом, на стінах розвісив фотографії на шляхетський манір селянських предків, привів на світ четверо дітей, відкрив будівельну фірму і сповідував радикально неоліберальні погляди. Він кохався у наливочках із хріну, дягелю та інших трав, але найбільше дядько любив полювання. Щодо полювання у нього, звісно, була відповідна ідеологія, а оскільки наливочками та холестеролом він випалив усі нейронні мости в мозку, що до неї вели, її не можна було розвінчати інакше ніж оперативним втручанням. Донькам і синам у подарунок на вісімнадцятиріччя він дарував перше полювання з убиванням. Під час прогулянки Біловезькою пущею він перераховував дерева на кубометри й бабки, а в його очах, що виблискували жадібністю, прочитувалася ненависть до «терористів із Ґрінпісу».
Гарненька тендітна дядькова дружина насолоджувалася роллю берегині домашнього вогнища в дусі ідилічних любовних романів, що не перешкоджало їй узимку з ніг до голови вдягатися у здерте з норок хутро. Вона стояла на посту біля чоловіка, як інь біля янь і, йдучи за настановами Заратустри, забезпечувала відпочинок воїну. Він діяв назовні, вона — всередині: рука в руку; голова і шия.
Моторошно ставало тоді, коли людина усвідомлювала, що під тією самою підлогою, над якою, здавалося б, витає ця чутлива й лагідна істота, розташований підвал, де дядько обробляв туші вбитих на полюванні тварин. Він тягнув туди мертвих кабанів і ланей — я уявляю, як їхній останній шлях означує смуга липкої крові — а потім власними руками розпорював їм черева, різницьким ножем вирізав нутрощі, здирав шкіри, четвертував, ламав хребти, кінцівки і ребра. А потім вона все це засолювала, сушила, коптила й перемелювала на ковбаси; загально кажучи, по лікті в крові переробляла м’ясо.
Одного разу ми поїхали до дядька з тіткою однією автівкою: моя сестра зі своїм хлопцем із Лондона та я зі своєю коханою. Це було невдовзі після смерті моєї матері, коли підозрілі психічні сили рішуче підштовхнули мене до біологічної сім’ї. Запрошення було невимушене, цілком неформальне: сестра домовлялася з тіткою телефоном, що приїде до них на вікенд із С.Б., своїм хлопцем, і тітка кинула, що, може, хай би я теж приїхала. Я подумала, що це непогана ідея, тож ми з коханою приєдналися до сімейної поїздки. Я знала, що дім великий, багатий, і ще одна людина напевно не завдасть клопоту.
— А це моя Елька, — сказала я, представляючи тітці свою кохану.
— А це мій С., — підхопила сестра.
Гадаю, тітка правильно мене зрозуміла. Вона тонко розбиралася в почуттях, втілювала саме той тип жінок, це була, можна сказати, її улюблена тема. Але того, що вона тоді влаштувала моїй коханій, годі описати жодним цензурним словом. Цілий день тітка всіляким чином давала їй зрозуміти, що вона в цьому домі зайва. Для неї не вистачало то тарілки, то склянки, то місця в машині, якою дядько з тіткою хотіли нас вести дивитися на зубрів. На кожному кроці тітка мерзотно — бо ж опосередковано — натякала моїй коханій, що вона не член сім’ї й ніхто її сюди не запрошував.
Поведінка тітки заскочила мене зненацька. Вона настільки відрізнялася від способу життя моєї матері (її двоюрідної сестри), що я не могла такого передбачити й не знала, як реагувати. Мені було соромно, що я наразила кохану на такі випробування.
До хлопця моєї сестри поставилися інакше. Він відразу отримав кредит довіри й симпатії, його доброзичливо прийняли в родинне коло, хоча він був британцем і говорив лише англійською, тож дядько з тіткою, попри всю його відкритість, не могли порозумітися з ним вербально. Інша річ, що дядько надолужував це на невербальному рівні, рясно підливаючи собі й гостеві, а при нагоді й моїй коханій, яка у відповідний момент підставляла свою чарку під струмінь дійсно чудової хрінівочки. За старопольським звичаєм, кожну чарку дядько супроводжував гучним тостом, що лився на всіх трьох учасників. За енним разом, ковзаючи розфокусованим поглядом по С.Б. та моїй коханій, він із запалом вигукнув:
— За наших жінок!
Однак, поминаючи мимовільний комізм та інші випадкові радості тієї гостини, тітка показала моїй коханій, наскільки жахливо біологічна родина може ставитися до негетеронормативних партнерок і партнерів своїх дітей і родичів. Якби потрібно було комусь пояснити різницю між толерантністю і прийняттям, я розповіла б саме цю історію.
Толерантність — це те, що моя тітка показала щодо моєї коханої: ми не образимо тебе настільки відкрито, щоб ти могла на це відреагувати, ми тебе нагодуємо обідом, дамо десерт, якщо вже ти тут, однак ти не почуватимешся з нами добре й ні на мить не зможеш забути, що тобі тут не місце.
А прийняття — це те, як дядько й тітка зустріли хлопця моєї сестри: неважливо, хто ти, але якщо ти вже приїхав до нас із нашою родичкою, можеш завжди почуватися як удома.
Життя і цивільне партнерство
2003 року ми з коханою були разом уже вісім років. Тоді я вірила, що зміни у польському праві — лише питання часу, причім найближчого. У своїх текстах про цивільні партнерства у Франції, які я опублікувала у феміністичному квартальнику Zadra «Скалка». і виданні «Gazeta Wyborcza», я порушувала передовсім проблему права на всиновлення — саме воно здавалося мені вартим висвітлення, саме воно, як я вважала, могло сприйматися у Польщі неоднозначно, на відміну від партнерств як таких. Бо партнерства як такі, думала я тоді, належаться нам як данина елементарній справедливості, і кожен напевно це зрозуміє.
У квітні того року Польща підписала в Атенах трактат про вступ до Європейського Союзу, і, щоб це відсвяткувати, ми влітку вирядилися аж до Португалії. Ми проїхали автом весь Євросоюз зі сходу на захід, дорога зайняла нам, якщо добре пам’ятаю, п’ять днів і чотири ночі. Ми обожнювали подорожувати разом, особливо навмання, трасою, укладеною за нашими забаганками, раз за разом з’їжджаючи з неї й ночуючи де доведеться. Якби не робота й коти, ми могли б так жити. На нашому шляху трапилося багато пригод.
Наприклад, десь в Оверні в нашому старому сітроені перегоріла вихлопна труба і довелося шукати майстерні. Одну ми знайшли в якомусь селі чи містечку, але якраз була сієста — тож обійстя, на якому розкинулася майстерня, виглядало, немов після навали прибульців: брама відчинена навстіж, скрізь розкидані інструменти, проте ніде ні душі й ніхто не відповідав на наші гукання. Лише біля четвертої пополудні невідомо звідки на світло денне почали виходити заспані механіки. Керівник майстерні, якого наш відчай дуже веселив, сказав нам заспокоїтися й почекати під розлогим горіхом. Він не міг збагнути, звідки всі ці нерви й навіщо ми їдемо так далеко без конкретної причини.
Та для нас причина була дуже конкретна. Добравшись на місце — над Атлантикою, неподалік Лісабона — ми щодня розбивали пляжний намет на дюні за кількадесят метрів від океану, здаля від натовпів. Ми їли достиглі на сонці дині й там-таки кохалися — в солодкому соку, на спеці й вітрі, що ніколи не вщухав. Коли дуже гаряче, а ти лежиш гола й під ударами скрученого з піску канчука чуєш, як поруч гуде океан, твоє тіло саме перемикається в режим кохання. Секс трапляється природно, як дихання, оргазм пульсує під самою шкірою, — досить кілька рухів, щоб до нього допливти.
Пізнім пополуднем, коли сонце вже явно хилилося до обрію, ми пили зелене вино і їли молюски або frango assado — курча, запечене на грилі по-португальськи: цілим, розпластаним і з гострим перчиком пірі-пірі. Краби, креветки й мідії в тавернах із картатими скатертинами на невеличких столиках ми заїдали кукурудзяними булочками з м’ясом. (Боже, якого немає, прости нам з’їджених тварин.)
Пригадую, як на зворотному шляху до Польщі ми вирішили зупинитися на ночівлю у Монпельє на півдні Франції: без попереднього резервування, нічого не розвідавши наперед. Віяв містраль, а спека була настільки сильна, що викликала галюцинації. На вулиці, якою ми йшли в пошуках місця для нічлігу, у круговерті куряви перед нами виринула пошарпана вивіска bed & breakfast.
Зморені сонцем і вітром, ми натиснули кнопку дзвінка. Довго ніхто не відкривав, аж урешті з’явився кудлатий дядько без ноги, зате з великою сліпою доберманкою. Виявилося, власник. Пік сезону, а в «пансіонаті» гостей рівно нуль, тож за невеликі гроші нам виділили кімнатку на одну ніч — саме те, що нам треба.
Слово «кімната» тут може ввести в оману: то була типова французька готельна комірчина, майже всю площу якої займало двоспальне ліжко. Інтер’єр доповнював відразливий умивальник. Усе, крім ліжка, встелене метровим шаром пилюки, зате постіль — сніжно-біла й добре накрохмалена.
Ліжко слугувало нам за спальню, вітальню й кухню, ми оселилися на ньому, мов на острові, пильнуючи, щоб необережно не торкнутися босою ступнею підлоги, наче там чигали акули-людожери. Ми мешкали в постелі цілком голі, і все одно піт струменями стікав нашою шкірою. В кімнаті, щоправда, був вентилятор, та зважаючи на доісторичну пилюку, ми воліли не перевіряти, чи він працює. Швидше за все він був зіпсований: в таких умовах справний вентилятор здавався якоюсь фантастикою: самим своїм існуванням він порушив би весь декор.
Усе це було надзвичайно мальовниче і миле. Дивним видавалося тільки те, що в господаря не виникало жодних питань щодо нашого ліжка.
Щоразу, коли я замовляю в Польщі для нас подвійний номер із так званим подружнім ложем, рецепціоністки (особливо дівчата), видаючи ключі, ніяковіють і нав’язливо пропонують поміняти нам двоспальне ліжко на два роздільні. Іноді вони навіть роблять це самі, не питаючи нашої думки, а якщо раптом немає можливості поміняти, бо всі номери зайняті, вони каються й перепрошують, хоча жодна з нас не скаржилася. «Залиште, будь ласка, так, як є. Все гаразд», – повторюємо ми щоразу, без кінця й краю. Але вони знають своє. Просто у них уже рефлекс при зіткненні з такою проблемою: дві жінки й один номер. Мені так ніколи і не вдалося зрозуміти, скільки в цій їхній компульсивній реакції звичайного зніяковіння, а скільки — моральної паніки й бажання тримати все під контролем.
*
У той час, коли ми подорожували до Португалії й назад, цивільні партнерства вже можна було оформляти в Данії (від 1989 року), Нідерландах (від 1998 року) і, звичайно ж, у Франції (від 1999 року). Тільки за 2003 рік список таких європейських країн поповнився Канарськими островами й більшою частиною Іспанії, Бельгією, Німеччиною, Фінляндією та швейцарськими кантонами Женева й Цюрих. Поза межами Європи — Гаваями, Каліфорнією, округом Колумбія й містом Нью-Йорком у США; провінціями Нова Шотландія, Квебек, Манітоба й Альберта в Канаді; а також Гренландією, Бразилією та провінціями Ріо-Негро й Буенос-Айресом в Аргентині.
Натомість у Польщі у грудні 2003 року з’явився перший в її історії законопроєкт про реєстрацію партнерств одностатевих пар. Подала його до Сенату професорка Мар’я Шишковська з групою сенаторів лівих поглядів. Перші читання пройшли в законодавчій комісії, а також у комітеті з соціальної політики й охорони здоров’я, другі — вже на засіданні палати.
На всі процедури, що охоплювали дискусії й голосування над поправками, пішов рік. Врешті 3 грудня 2004 року Сенат Республіки Польща висловився за те, щоб прийняти законопроєкт і передати його до Сейму, що відбулося того ж таки місяця. І тут, на жаль, у тому місці, де міг би бути щасливий фінал, сюжет цього сумного трилера робить різки поворот: спікер Сейму вирішив не направляти проєкт на подальше опрацювання.
Таким чином ця перша й досить добра ідея закону, який міг би легалізувати наше життя, стала маревом. Попри це 2005 року — ні живе ні мертве — воно продовжувало непокоїти правих сенаторок і сенаторів, причому настільки, що для більшої певності вони вирішили добити його хрестом. Покликаючись на честь, належну Папі Римському Івану Павлу ІІ, який помер 2 квітня, вони поставили вимогу перед Сенатом формально відкликати проєкт Шишковської з Сейму. Таким чином це перекреслювало можливість того, що проєкт раптово «розморозять» з метою — відступи, сатано! — продовжувати процесуальні дії. Тобто, говорячи людською мовою: на честь мертвого папи деякі люди вирішили абортувати заморожений законопроєкт, який скромно повертав нам наші природні людські права.
*
Саме тоді, коли «папа поляк» на очах усього світу помирав у розкішній клініці Джемеллі, у Варшаві смертельно хворіла моя мати. Якось ми з Єльжбєтою відвезли її автівкою на рентген до лікарні Преображення на Празі. Мама тоді ще могла ще без зусиль ходити самостійно, але медсестри все одно виділили їй каталку, на якій її мали відвезти на рентген у підвальне приміщення лікарні. А оскільки це була не клініка Джемеллі, а польський громадський заклад охорони здоров’я, умови в ньому були польові. І хоча ліжко на колесах нам таки виділили, штовхати його не було кому. На щастя, нас було двоє: моя кохана і я.
Ельжбєта особливим чином, який притаманний лише їй і в якому виражається все її єство, перетворила шлях моєї матері до рентгенівського кабінету в дивовижну подорож. Коридори в підземеллях варшавської лікарні на Празі довгі, широкі й порожні. Ельжбєта розігнала ліжко з матір’ю до шаленої швидкости й гналася з нею, мов на бобслейних санях, сиплючи на поворотах жартами. Мати сміялася голосно, мов захоплена грою дитина. Я бігла за ними, зачудована і вдячна моїй коханій за те, що вона здатна на такий малий саботаж під чорним крилом смерти. Цей один із найясніших моїх спогадів із найтемнішого періоду, тим мені дорожчий, що в ньому ми всі три: моя Ельжбєта, моя мати і я.
Мати дуже любила мою кохану. Вона знаходила з нею спільну мову швидше ніж зі мною. Ельжбєта вміла розряджати напругу, якої між матір’ю і мною, м’яко кажучи, ніколи не бракувало. Коли я лютувала через те, що мати тягне мене на сімейні свята й досі намагається надувати, коли я кричала: чому! чому вона просто не дасть мені спокій?! – Ельжбєта обертала це на жарт. Їй завжди вдавалося зробити так, що всім ставало легше. Вона залюбки брала участь, можна сказати, за мене, у сімейному житті, без слова протесту з’їдала голубці, біґос та оселедця під шубою. Вона дивним чином поєднувала мене з матір’ю; була ланкою, яка в наших з мамою взаєминах так ніколи й не сформувалася.
Чи мати знала про нас? Не знаю. Я не встигла про це поговорити. За її життя між нами вирувало надто багато важких емоцій, які не давали нам спокійно і щиро говорити. Зрештою, не вдаватиму, ніби тоді була готова до такої розмови. Не була. Я боялася маминої реакції, боялася, що вона мене відкине. Я воліла не перевіряти, чи вона б почала з таким самим щирим теплом ставитися до нас двох, чи вона б прийняла нас як офіційну пару. Не розмовляти про це було куди простіше.
Іще раз: чи мати про нас знала? Думаю, і так, і ні. Вона була людиною відкритою, не переймалася загальноприйнятими умовностями. Найважливішими людьми в її житті були жінки, вона вела життя природним чином жінкоцентричне. Я вірю, що вона дала б себе переконати. Може, не відразу, але зрозуміла б, як це діє.
У той час, про який я тепер розповідаю, рівність пар вже існувала не тільки в Нідерландах, які ввели її 2001 року як перша країна у світі, але й у Бельгії, Іспанії та Канаді.
P.S. Рената Ліс й Ельжбєта Червінська разом уже понад 30 років. 20 березня 2024 року вони одружились у Копенгагені.
Переклав Андрій Савенець
Фрагмент друкується за виданням: Renata Lis. Moja ukochana i ja. — Kraków: Wydawnictwi Literackie, 2023.
Редакція висловлює вдячність Wydawnictwo Literackie за можливість публікації
