Зоряна Вареня: Я вперше беру інтерв’ю у «Журналіста року» за версією нагороди Grand Press.
Міхал Пшедляцький отримує нагороду «Журналіст року». Джерело: Michal Przedlacki / FacebookМіхал Пшедляцький: Мені 47 років, я вже в такому віці, коли нагороди, безперечно, — дуже приємна частина роботи, але не головна. Для мене було величезною несподіванкою, що аж 75 польських редакцій обрали мене журналістом року. Проте звання і дипломи — на периферії моєї діяльності. Сенс моєї роботи — висвітлювати для польського суспільства те, що Росія чинить в Україні. Для мене важливо, щоб поляки розуміли правду
ЗВ: Багато воєнних кореспондентів говорить, що через величезну кількість російських дронів робити репортажі з лінії фронту зараз майже неможливо.
МП: Ситуація справді суттєво змінилася порівняно з початком повномасштабного вторгнення. Раніше можна було під’їхати дуже близько до нульової лінії, де розташовані крайні українські позиції. Нині ж потрапити на передову набагато складніше, а часто й неможливо. Коли опиняєшся за кілька кілометрів від росіян, розумієш: за тобою постійно стежать.
Нещодавно я з невеликою штурмовою групою ЗСУ пробирався через Костянтинівку. Українські солдати доставляли припаси та оснащення на передову позицію, десь за 2,5–3 кілометри від росіян. У наш бік постійно летіли дрони, тому кожен кілометр ми долали близько години. Їх було дуже багато, доводилося десь ховатися й перечікувати. Час від часу солдати, з якими я йшов, відкривали по безпілотниках вогонь.
Дрони — зовсім інший рівень ризику порівняно, скажімо, зі «сліпою» артилерійською ракетою, яка, якщо пощастить, може вибухнути десь далеко. Якщо «наземний» обстріл з певного сектора посилюється — можна спробувати просто перечекати вогонь, скажімо, у якійсь міцній будівлі. Тоді у тебе є всі шанси вижити, звісно, якщо це не авіабомба.
Але з дронами все інакше — вони постійно стежать прицільно за тобою. Це розумні пристрої, які зроблять усе можливе, щоб знищити тебе.
ЗВ: Проте тобі все ж вдається робити матеріали з передової.
МП: Нині на найвіддаленіші позиції можуть дістатися лише ті репортери, які працюють поодинці, та й то дуже рідко. Я сам собі водій, перекладач, фіксер і оператор, а точніше — оператори, бо зазвичай працюю з двома камерами, хоч трапляється, що й із трьома. Натомість на передовій робота репортера в команді з кількома людьми наразі неможлива.
Крім того, пресофіцери зараз менш охоче йдуть на співпрацю з репортерами — принаймні, так мені здається. Вони бояться відповідальності, адже, журналісти теж часто гинуть. Я, звісно, дотримуюся всіх правил поводження репортера на фронті, однак моя робота передбачає тривале перебування з підрозділом на позиціях — багато днів, іноді тижнів. Мабуть, для пресофіцера — я суцільний «кошмар». Зараз мені неабияк допомагає мій чималий досвід: понад 20 місяців безпосередньої роботи на зйомках із військовими.
Міхал Пшедляцький (зліва) з Глібом Гаранічем, Мощун, 2022. Фото: Сергій Тахмазов / Michal Przedlacki / FacebookЗВ: Мабуть, неабияк допомагає і твій великий досвід у зонах, уражених війнами та катастрофами. Чим саме ти там займався?
МП: Коли трапляється стихійне лихо, збройний конфлікт чи будь-яка інша катастрофа, першими на місце виїжджають амбулаторії, польові шпиталі, пошуково-рятувальні групи, підрозділи з собаками та інші спеціалізовані загони. Фахівці проводять первинну оцінку ситуації, повідомляють, що конкретно відбувається на місці, прогнозують подальший розвиток ситуації. Мені доводилось виконувати різні завдання на місці події. Скажімо, у зонах конфліктів я інколи вів переговори, щоб та чи інша сторона допустила фахівців до постраждалих.
Я працював на місцях практично всіх великих конфліктів і масштабних катастроф останніх 20 років. Зокрема в Афганістані, Пакистані, Сомалі, Чечні, Ефіопії, Бангладеші, Індонезії, Бірмі. Можна ще довго перелічувати.
ЗВ: Тоді ти ще не займався репортажами?
МП: Ні — через можливий конфлікт інтересів. Я намагався обійтися без камери, особливо в зонах збройних конфліктів, де вона могла викликати підозри.
ЗВ: А як ти все ж почав робити репортажі?
МП: Приблизно 12–13 років тому, в Алеппо. Я помітив, що там дедалі менше журналістів. У по-справжньому небезпечних зонах їх майже не було, особливо після того, як до міста ввійшла так звана Ісламська держава.
Я працював там майже пів року. Відтак знову повернувся вже з камерою, щоб зафіксувати те, що відбувається. Якби на місці були репортери, я б не повертався. Я тоді зрозумів для себе одну дуже важливу річ: показувати світу, що відбувається на місці трагедії, не менш важливо, як безпосередньо допомагати.
На основі знятих тоді матеріалів, я створив 87-хвилинний кінорепортаж, який показували на різних каналах Al Jazeera. Щоб люди в усьому світі могли співпереживати, співчувати й розуміти, що діється, їм потрібно дати чітку картину з місця подій.
Тоді й почалася моя кар’єра репортера. По суті, я збираю свідчення і доношу їх до інших. Я вмів знімати, бо колись багато років жив на Шрі-Ланці й працював у рекламній агенції, фотографував, і водночас робив фоторепортажі.
Міхал Пшедляцький. Фото: Микола Дем'янюк / Michal Przedlacki / FacebookЗВ: Що для тебе найважливіше під час створення репортажу, особливо зараз, в Україні?
МП: Передати історію, яка немов калейдоскоп відображає ситуацію на місці. Знайти таку, що концентрує у собі різні аспекти російсько-української війни. Щоб у ній було все: небезпека, складнощі, будні солдатів й життя цивільних, ситуації на передових ділянках фронту. Я не працюю в жанрі щоденних новин — я створюю матеріали, які вимагають тривалої роботи на місці подій.
Завжди зворушують глибокі оповіді, показані зблизька, де в центрі — конкретна людина, яка живе й працює в небезпечних умовах. Тому я роблю все, щоб якнайкраще передати побачене, адже цінність журналіста й полягає у вмінні донести чесну, достовірну історію.
ЗВ: Ти бачив стільки страждань і горя. Що тебе найбільше жахає на війні?
МП: Муки тих, хто вже не має сил, не здатен захищатися, адже на кожній війні найбільше страждають діти та люди похилого віку. Вони не можуть самостійно подбати про себе й упоратися з жахливою воєнною реальністю, коли раптом усе перевертається догори дриґом, а вчорашнє життя буквально розсипається. До певного моменту існує один світ, а після — зовсім інший: нове життя, з якого вже немає повернення назад. Проте саме це воєнне жахіття мене неабияк мотивує щось робити — намагатись протистояти. А ще сам факт того, що людина завдає іншій людині такої страшної шкоди — як у випадку України, незалежної суверенної держави, на яку напала Росія. Це годі порівняти із якимось стихійним лихом. Після природної катастрофи легше оговтатися, відбудувати життя, бо тоді не стоїть нестерпного запитання: як одна людина могла свідомо завдати такого страждання й смерті іншій.
ЗВ: Перший репортаж після початку повномасштабного вторгнення ти зробив в Ірпені, під час евакуації мешканців. Чи повертаєшся туди час від часу?
МП: Я працюю переважно на сході або півдні, тож в Ірпені після подій березня 2022-го був лише раз — приблизно через пів року. Коли я приїхав, місто ще значною мірою залишалося зруйнованим, хоча на повну йшли роботи з його відновлення. Для мене було справжнім шоком вдруге опинитися на тому підірваному мості, під яким у березні 2022 року перебігали люди, та й ми самі ховалися там від обстрілів. Емоційний спалах був настільки різким, що аж запаморочилося в голові.
Сьогоднішнього Ірпеня я не знаю — не бачив його на власні очі, лише фотографії у фейсбуці. Але я бував у багатьох інших місцях, відбудованих після воєнних руйнувань, і це залишало дуже позитивне відчуття: зрештою, мир можливий, а людина здатна не лише нищити, а й творити.
Міхал Пшедляцький. Фото: Сергій Тахмазов / Michal Przedlacki / FacebookЗВ: У березні 2022-го, під час зйомок у Ірпені, ти відвіз до шпиталю важко поранену жінку, фактично врятувавши їй життя. Чи траплялись інші подібні ситуації, коли ти відкладав камеру і допомагав?
МП: Це був єдиний мій випадок в Україні, коли людина мала настільки небезпечні поранення. «Швидка» не могла приїхати по ту жінку, тож я просто не міг не допомогти їй. Втім, були й інші випадки.
Я теж у березні 2022 року вивозив літнього чоловіка, пана Леоніда, із Салтівки в Харкові. Він був переконаний, що загине, якщо спробує вибиратися пішки, і думав, що харківське середмістя вщент знищене. Розташована на околиці Салтівка тоді фактично була лінією фронту. Також я вивозив через Куп’янськ велику групу: тоді багато людей евакуйовувалися, втікали від обстрілів із окупованих росіянами територій.
У таких критичних ситуаціях я, звісно, відкладаю камеру і намагаюсь допомогти. Передусім потрібно залишатися людиною, а тим більше, якщо на місці немає фахівців чи волонтерів, які допомагають евакуйовувати людей, надають їм необхідну допомогу.
ЗВ: Ти керуєшся цим принципом і тоді, коли збираєш кошти на допомогу українським військовим? Адже дехто з журналістів скептично ставиться до таких практик, вважаючи, що вони можуть впливати на об’єктивність матеріалу.
МП: Допомога, яку мені вдається організувати, потрапляє до підрозділів, з якими я не маю наміру працювати як репортер або з якими я вже працював і більше не планую. Я уникаю ситуацій, які можна трактувати як «щось за щось». Журналістські матеріали мають чесно, засновано на фактах відображати дійсність. Не можна надавати комусь допомогу для того, щоб отримати доступ до якоїсь інформації чи місця або щоб здобути прихильність потенційних героїв майбутнього репортажу.
У журналістській роботі принципово важливо не давати обіцянок комусь на фронті. Бо під час війни обіцянка — це, по суті, запевнення, присяга. Я ніколи не говорю військовим щось на кшталт: «Слухайте, я з вами попрацюю як репортер, а за це щось вам дам». Ні. Я пропоную й очікую тільки одного: готовність розповісти свою історію, добровільно витратити на це стільки часу, скільки буде потрібно, можливо, допомогти мені побачити все на власні очі. І все. Я завжди проговорюю це на початку. Проте вже потім, коли репортаж виходить, буває, вдається зібрати кошти на допомогу, і я з задоволенням її передаю.
Міхал Пшедляцький готує автівку до передачі на фронт. Джерело: Michal Przedlacki / FacebookГарним прикладом була історія з поліцейським підрозділом «Білі янголи», який займається евакуацією. Я зробив про них телерепортаж, який набув чималого розголосу серед глядачів — про умови, в яких працюють ці екіпажі. Тоді я організував збір коштів, і ми зібрали понад 50 тисяч злотих, на які купили багато необхідного обладнання. Проте все це відбулося вже після виходу мого репортажу і жодним чином не було пов’язане з якимись обіцянками чи домовленостями.
Найважливіше — чесно розповісти історію, проте якщо згодом ще й вдається допомогти — вона набуває набуває особливого значення. Я організовую збори коштів, щоб підтримати українців. Бо величезна країна, яка реалізує свою імперську, агресивну політику, напала на меншу незалежну державу, яка ще й мала гарантії безпеки від цієї ж величезної країни. Не Україна розпочала цю війну — Росія. Росіяни знищують, зрівнюють із землею, все, що трапляється на їхньому шляху, скоюють воєнні злочини, щодня вбивають українських громадян — військових і цивільних, зокрема дітей.
Україну зараз як ніколи потрібно підтримати. Бездіяльність — це не нейтральна позиція, а мовчазне сприяння. Сьогодні фундаментальною цінністю є відповідальність людини, її готовність реагувати на виклики воєнної дійсності.
ЗВ: Яку приблизно суму вдалося зібрати за ці роки на допомогу Україні?
МП: Потрібно усе ретельно підрахувати, але, думаю, значну — одних лише автомобілів поїхало на фронт кілька десятків. Я передавав теж генератори, оптику, бензопили, спорядження, медичне обладнання — дуже багато всього. Думаю, загальна вартість значно перевищує 100 тисяч доларів. Варто було б також окремо підрахувати вартість спорядження, яке я отримував і передавав безпосередньо.
ЗВ: Ти робив репортаж про польських добровольців на українському фронті. Чи був цей репортаж для тебе якимось особливим з огляду на те, що герої — твої співвітчизники?
МП: Ні, хоча звісно, це породжувало певні емоції, зокрема гордість за поляків, які ризикують своїм життям, щоб захищати Україну від Росії, а разом із тим — увесь європейський форпост та Центральну Європу. Проте після такого тривалого часу, проведеного в Україні, питання, де саме військовий народився, для мене відійшло на другий план.
Мені хотілося б бачити більшу солідарність у протистоянні Росії — з боку Польщі й світу загалом. Я майже 20 років спостерігаю за діями РФ й на власні очі бачив наслідки бомбардувань у Чечні, «асвбадітєльной» війни в Афганістані, численних інтервенцій по всьому світу. — тож у мене немає ілюзій.
Я не піддаюся російській пропаганді і хочу, щоб Росію щонайшвидше і щонайжорсткіше зупинили, адже тільки це дасть нам шанс на мир. Нам — тобто європейцям.
Нещодавно в Іспанії зіткнулися два потяги — просто на колії. Це дуже дивна і несподівана подія. Хтозна, чи незабаром не виявиться, що це був російський акт саботажу. Нещодавно в Польщі було кілька диверсій. Росія регулярно проводить такі воєнні операції на території європейських країн.
Міхал Пшедляцький. Джерело: Michal Przedlacki / FacebookЗВ: Ти боїшся, що війна може прийти до Польщі?
МП: Звісно. Думаю, рано чи пізно і нас може перекинутися велика війна. Якщо Росія пройде через Україну, то лише питання часу, коли вона спробує захопити нові території.
Росію не зупиниш нотами протесту. Історія останніх 200–300 років навчила нас, що єдиний спосіб зупинити РФ — поставити її на коліна. Домовлятися з нею можна лише тоді, коли вона буде на колінах, а не тоді, коли якась інституція вкотре висловить занепокоєння. А для цього потрібні скоординовані політичні дії. Нам потрібні такі політики, які були в Європі й Сполучених Штатах під час Другої світової війни. Нам потрібна політика в старому стилі, щоб зупинити російську навалу, яка щодня забирає українські життя.
ЗВ: Багато польських журналістів після повернення з України кажуть, що їм потрібен час, аби адаптуватися до мирного життя: занадто відчутна різниця між двома реальностями. Ти теж це відчуваєш?
МП: Так, але завдяки моєму 20-річному досвіду роботи в зонах конфліктів мені, можливо, трохи легше з цим справлятися. Проте ти не можеш повністю перестати думати про місце, з якого повертаєшся. Треба вміти все ж відпускати старий досвід і мати до чого повертатися вдома. Хоча останні чотири роки я ніби однією ногою вдома у Польщі, а другою в Україні.
ЗВ: Після того, як репортаж виходить, ти ще якимось чином повертаєшся до його героїв, контактуєш із ними?
МП: Так, можливо, тому й багато різних історій до мене повертаються. Особливо часто я думаю про тих героїв, які загинули на війні. Проте я не впадаю в скорботу — намагаюся робити щось добре для тих, хто зараз захищає Україну або просто намагається в ній вижити.
Зазвичай у пам’яті зринають болючі історії людей, які на межі своїх сил і можливостей продовжували боротись. Пригадую одного солдата, він був вкрай виснажений наступами ворога і контрнаступами ЗСУ на запорізькому напрямку. Він мріяв лише про одне: щоб війна врешті закінчилося, й він міг побудувати дім, займатися пасікою і просто відпочити. Та цього ніколи не станеться. Його забрала війна.
Пригадую теж Петра, який працював у Польщі, а після початку повномасштабного вторгнення повернувся захищати Україну. Він загинув від російської снайперської кулі. Я потім поїхав до його родини… Він був чудовою людиною.
Та першими на згадку приходять історії героїв останнього репортажу. Зокрема, Януша Шеремета та його товаришів, які загинули, захищаючи Україну. Попри всю трагічність, ці історії дивним чином мотивують рухатися далі. Бо якщо хтось віддав за спільну справу найважливіше, що в нього було, — своє життя, то й ти можеш зібратись і віддати бодай трохи своїх сил.
Редакторка Наталя Ткачик
