Мариля Родович, 2016. Фото: Кшиштоф Ярош / Forum

Мариля Родович, 2016. Фото: Кшиштоф Ярош / Forum

Мариля Родович. Актриса на ярмарку

08 грудня 2020
Люди

Есе про легендарну польську співачку.

Найзагадковіший рядок її біографії (особисто для мене) — 2012 рік , коли в Україні Мариля Родович стала володаркою премії «Людина року».

Якого-якого року? 2012-го , коли верхівки світових хіт-парадів давно позаймали інші, синтетичні жінки? 2012-го, коли рівно два роки залишилося до російсько-української війни, яка змінить репертуар і музичних телеканалів, і життя нашого світу?

Не в даті тут справа і не в «Людині року». А в тому , що є артисти, яких визначає не паспортний і не календарний вік.

Навіть коли полька Мариля Родович на сцені палацу мистецтв «Україна» отримувала статуетку , вона, зрештою, як і задовго до цього, сприймалася як жінка, що має тільки вік художній, а він зафіксований у пам’яті кількох поколінь.

Слухачі-глядачі «Мелодій і ритмів зарубіжної естради» на Центральному телебаченні повсякчас чекали появи «жінки на ярмарку» , що з’являлася на сцені з цілим гамузом реквізиту. У ті часи це було несподівано, а зараз і поготів, адже сучасні виконавці не вміють і не можуть театралізувати пісню (за окремими винятками, зважаючи на інші сучасні формати). Естрадна карнавальність, з якою з’являлася на сцені Мариля Родович — уже минуле. Але не музей. Бо театр пісні — також мистецтво, апріорі живе і бадьоре.

Пісенне мистецтво Марилі дійсно надзвичайно театральне , вітальне, карнавальне, емоційне й асоціативне. Її легендарні пісні візуалізують перед слухачами сюжети та образи. Найпопулярніша пісня Марилі Родович «Кольорові ярмарки» в мене завжди асоціюється з гомінким українським ярмарком із творів Миколи Гоголя й Остапа Вишні. Її знаменита композиція «Хай живе бал!» у моїй внутрішній свідомості є саундтреком до видатного фільму режисера Етторе Скола «Бал» , в якому ХХ століття кружляє стрімко, наче в танці на балу життя. А «Сядь в швидкий потяг» — моя пісня-супутниця в усіх мандрах, від Заходу до Сходу України...

У совєтському соціумі Мариля Родович частенько сприймалася як європейський аналог Алли Пуґачової. Обидві максимально театралізували свої пісні: акторський (жіночий) жест іноді міг розкрити нутро композиції виразніше , ніж пісенний текст.

Мариля Родович — співачка з театральним реквізитом. Вона заповнювала пустку концертної сцени атрибутами якогось пересувного театру. І у 80-ті нагадувала актрису мандрівної театральної трупи , яка заблукала, відстала від колективу і тепер сама-саміська співає, голосить, чекає, когось виглядає.

І завжди за зовнішньою бравадою пісенних образів Марилі Родович прихований глибинний драматизм , її героїня — жінка на роздоріжжі Буття. Можуть потьмяніти чи вилиняти яскраві фарби ярмарку, а вона, як ібсенівська Сольвейг Героїня п’єси «Пер Гюнт» Генрика Ібсена (1867), яка довгі роки чекала коханого з його блукань світами. , довго і вперто стоятиме на своєму роздоріжжі, голосно співаючи і чекаючи когось особливого.

Навіть рімейк пісні Висоцького «Коні вередливі» вона виконує з максимально щирою емпатією , але без зайвої екстатичності, з тверезим усвідомленням, що кляті загнані коні, гляди, ще й вивезуть втомлену, але бадьору Жінку на світлу сторону життя. Життєдайний оптимізм просвічує навіть у найдраматичніших композиціях.

Тому Мариля Родович і належить до еліти унікальних світових естрадних артисток , які стають ще цікавіші, ще яскравіші — з роками. Як добре вино. Вони мають настоятися , начекатися. Такі як Мариля, як Алла, як колись Едіт...

У творчості Марилі , мов у пісенному вінку, переплетені як унікально національні квіти (польські в цьому випадку), так і квіти цілого світу. Тому Родович усім і повсюди зрозуміла і рідна. Вона легко може бути «Людиною року» не тільки в Україні, а й у Білорусі, Литві, Угорщині, Франції, де завгодно — всюди, де чули про ярмарок і бал. На такому ярмарку фарби ніколи не тьмяніють, на них задивляється світ.

І одна річ , коли співати про бал життя у 30 років, а інша — коли в 76. Тут вже саме життя додає драматизму пісенному жанру.

Такі як вона , Актриси Пісні, в теперішні часи — не архаїка, а ексклюзиви, унікуми, дефіцитні індивідуальності, бо це високе пісенне мистецтво без шкідливих синтетичних домішок — усе натуральне і, по суті, Вічне, як її кращі пісні про життя, де бал має тривати за найважчих обставин.

Хай живе бал!

Олег Вергеліс profile picture

Олег Вергеліс

Всі тексти автора

Читайте також