Наталя Ткачик: Ви тримаєте у руках щоденник, який вели у неволі. Як у тих умовах вдавалося його писати?
Людмила Гусейнова: Це не один великий щоденник, а кілька десятків тоненьких зошитів. І я в них не писала якихось одкровень — тільки фіксувала емоції. Це трішки поліпшувало моє перебування, бо я не мала з ким спілкуватися — мене тримали в камері з кримінальницями. Щоденник був єдиною можливістю хоч якось самій з собою поговорити.
Щоденники Людмили Гусейнової. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Коли почали писати?
ЛГ: Через місяць після ув’язнення в «Ізоляції» мене вивезли до слідчого, тоді я познайомилася зі своїм адвокатом, який і дав мені ручку й аркуш. Чекати на автозак звідти мене поставили в напівтемний стакан — це приміщення розміром приблизно метр на метр, а то й менше, холодне, смердюче й вогке. Воно настільки тісне, що неможливо сісти. Ув’язнені простоюють у ньому багато годин. І я тоді просто в кайданках почала писала перші рядки.
НТ: Про що вони? Зацитуєте?
ЛГ: Ну, то були ще наївні такі перші місяці. Я ще не втратила надію й оптимізм, думала, щось ось-ось зміниться. Ось перший запис від 29.11.2019: «Вчора — пліснява, холод. Сьогодні — нове місце, трішки більша камера. У вікні видно місто — я вже й забула, що таке не закрите наглухо вікно. А з нових відчуттів — клопи. Хто міг подумати, що ці комахи так і залишились вірними супутниками ув’язнених. Вікно ніби й відчинене, але кількість курців переважає над кількістю некурців. Надіюсь, астматичний бронхіт не відновиться. Люди різні. Об’єднує їх одне — несвобода і бажання позбутися цієї несвободи. Що буде завтра, як буде — навіть не варто загадувати. Надіюся, все буде добре. Ось такі випробування, про які й подумати не могла ще кілька місяців тому, — чи потрібні вони? Смішно: 58 років і такий життєвий поворот».
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Про що писали потім?
ЛГ: Потім я вже фіксувала певні події, як-от виїзд до слідчого. Це була дуже рідкісна і єдина можливість вийти з камери: тебе бігом-бігом із мішком на голові проганяли до автозака й везли. Але все одно це був певний рух, щось не таке, як щодня. Бувало, після важких станів я приходила до себе і розуміла, що вже минуло кілька днів, які я просто не пам’ятаю. Тоді навпроти цих дат я писала одне слово: «депресія». Мозок відмовляється відновлювати ті спогади у пам’яті. Мабуть, хай вони там і залишаються.
НТ: Чому було важливо все документувати?
ЛГ: Щоб не загубити себе, щоб не зійти з розуму. Щодня одні й ті самі стіни, одні й ті самі розмови, одні й ті самі люди. В нормальному житті ти й подумати не міг, що доведеться жити з кримінальницями, спати з ними на одній постелі (в нас були спарені нари). Але я намагалася бачити у них щось людське. Це було важко, особливо на початку, коли я тільки дізналася про їхні злочини, зокрема вбивства рідних. Мене це просто приголомшило. Я дуже боялася своїх співкамерниць. Але проходив час і я зрозуміла, що можу їх боятися, ненавидіти, зневажати, але саме з ними і саме зараз вимушена бути поруч, тож мушу навчитися співіснувати.
Я для них також була дивною. Вони намагались мене провокувати, щоб я заматюкалась, щоб розмовляла з ними тюремним сленгом. І одного разу в нас виникла суперечка на підвищених тонах. Вони кричали: хто ти така? та ти така сама зечка, як ми! Я сказала: «Ну, мені принаймні не соромно перед своїми рідними через що я тут, — я через свої погляди». На що вони почали сміятися: «Так нам також не соромно». І я зрозуміла, що в мене з ними різне сприйняття життя і розуміння того, що правильно, що неправильно.
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Де ви ховали і як вивезли записи?
ЛГ: Нам було дозволено тримати під нарою одну сумку з особистими речами, взуттям, засобами гігієни. Зрідка були дозволені дуже обмежені передачі, і в одній із них сестра передала цигарки: вони слугували свого роду валютою. Отож за пачку цигарок кримінальниці мене навчили, як зробити подвійне дно в сумці — у ньому я й ховала зошити і в ньому їх вивезла, коли був обмін.
НТ: Про повномасштабне вторгнення ви дізналися з телевізора, який у вашій камері майже не вимикали. Про що тоді думалося?
ЛГ: Що цей жах, найімовірніше, обриває можливість вийти на волю. Тоді зі мною в камері була ще одна «політична», і ми з нею дуже чекали новин про обмін. Коли російське телебачення передало про вторгнення, я їй сказала: «Ти розумієш, що у нас шансів практично не залишилось?». Потім ми бачили, як у СІЗО завозять багато наших військовополонених і говорили про те, що насамперед повернути повинні їх.
До речі, я спершу робила записи російською, а коли почалося повномасштабне вторгнення, то для себе принципово вирішила писати українською — і так і було до самого обміну.
На момент вторгнення я вже понад два роки сиділа в цій камері, мене нікуди не виводили, ніяке слідство не велося, тільки дуже рідко приходив адвокат. І одного разу в мене при ньому сталася істерика, я кричала, що хай буде суд, хай мене засудять на 25, на 30 років — байдуже, але тоді мене нарешті вивезуть у колонію. В колонії не палять, там можна з барака на трішки виходити на територію. Адвокат сказав, що звертався з цим питанням до слідчого, питав, чому не судять, а той відповів: «Нема вказівки зверху».
Людмила Гусейнова та Наталя Ткачик. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Яка доля цієї жінки, що сиділа з вами?
ЛГ: Я знаю, що з нею, але поки не можу про це говорити, щоб не нашкодити.
НТ: На основі своїх записів ви зараз готуєте книжку.
ЛГ: Так. Я опрацювала зошити до першого напису «депресія» і зрозуміла, що далі не можу, — боюся згадати щось таке, що не хочу згадувати. А нещодавно розповіла про це знайомій і та порадила: «Якщо не можете писати, то не треба, просто, коли книжка буде верстатися, залиште ці кілька сторінок чорним кольором без слів». Мабуть, так і зроблю.
НТ: Крім самих українців, хто повинен прочитати цю книжку — в світі?
ЛГ: Росіяни. Був період, коли вони робили «Меморіал», коли з болем згадували, що відбувалося під час колективізації, за сталінських чисток, репресій. Для багатьох із них матеріали про це стали відкриттям, і, можливо, в декого в голові щось трохи просвітилося. Зараз основна маса росіян не сприймає правду про війну, сміється з неї. Але я вірю, що для окремих людей такі свідчення, як мої, можуть стати одкровенням, що в них бодай трохи запрацює мислення.
Важливо теж, щоб про російські злочини проти українців у полоні дізналися ті, хто підтримує Росію, а ми бачимо, що багато країн на її боці. Важливо, щоб про це дізналися ті, хто думає, що війна десь далеко і обійде їх стороною. Важливо, щоб про це дізналися ті, хто втомився від війни й вважає, що треба налагоджувати відносини з Росією.
Я не озлоблена настільки, щоб сказати, що всі росіяни мають бути знищені. Але якщо сьогодні не зупинити це зло... А це зло — це ж не тільки Росія, а й усі, хто їй вірить і думає так, як вона. Зло має бути покаране. Я маю на увазі не вендету, а закон.
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Ви вірите в те, що воно буде покаране?
ЛГ: Я буду робити все від мене залежне, щоб не допустити його непокараності. Що я можу робити як людина? Розповідати. Я привертаю увагу до дівчат, котрі зараз у полоні. У когось із них там є можливість писати великими буквами «депресія», «нема життя» або «ледве виживаю», а в когось немає. Але я можу про них говорити. І роблю це, бо знаю, що вони переживають.
НТ: Якої кари ви хочете для тих, хто вас катував?
ЛГ: Вони мають бути засуджені за законом, відкрито. Їхні імена й обличчя мають бути відомі всім. А то у нас зазвичай люди, котрі свідчать, мають відкриті обличчя, а ті, проти кого свідчать — заблюрені. Ми зберігаємо їхнє право на гідність і особисте життя. Я ж хочу, щоб їхні обличчя були відкриті. І ще я принципово хочу, щоб їх утримували в цивілізованих умовах. Щоб у них було право на побачення з рідними, на спілкування телефоном, інтернетом, щоб вони мали можливість митися щодня, а не раз на рік, щоб у них була нормальна вбиральня, харчування. І не тому, що я так їх жалію чи я така гуманна — я хочу, щоб вони зрозуміли, що існує цивілізованість. І цивілізованість — це ми. І вони цю цивілізованість у нас не вбили, хоч дуже хотіли, щоб ми стали такими, як вони — як цього хотіли кримінальниці в моїй камері; як цього хотів слідчий, котрий навмисно мене в цій камері всі три роки тримав, не дозволяючи нікуди перевести, і защораз, коли мене до нього привозили, запитував: «Ты еще не оскотинилась?». Він цього дуже чекав. От я хочу сказати, що ні я, ні наша Україна, ні весь цивілізований світ не став такими, як вони. Ми не оскотинилися.
Крім цих зошитів, я вивезла деякі оригінальні документи, підписані тією владою. Наприклад, обвинувачувальний вирок. На ньому оригінальний підпис «заместителя генерального прокурора». Він підписував вироки на 18, на 25 років щодо багатьох таких, як я. Він має бути покараний за законом. Що я можу робити? Принаймні назвати його: В. І. Байрачний. За його вказівкою незаконно утримували й утримують полонених, — і цивільних, і військових. Його призначило вище керівництво РФ. От разом з цим керівництвом ця людина має бути покарана. За законом. Так само, як слідчий. Так само суддя Лєбєдєва. Коли я була в Нюренбергу, в залі 600, де судили нацистських злочинців, я розірвала копію постанови Лєбєдєвої і виставила запис в інтернет зі словами, що на цій лаві має сидіти і ця суддя. Це не помста, це не моя особиста історія. Це історія тисяч чоловіків і жінок. За такими постановами такої Лєбєдєвої люди інколи помирають, як померла журналістка Вікторія Рощина.
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Чи бачили ви прояви добра, людяності під час перебування в неволі?
ЛГ: Так. Я вже понад два роки просиділа в тій камері, і з кримінальницями складалося непросто. Вони мене спочатку називали укропкою, потім — упоротою укропкою. Я це «упорота» навіть сприймала як прояв поваги, мовляв, така я затята, зі своїми принципами. І от мені має виповнитися 60 років. Сестра комусь там щось підплатила і передала мені тортик і корзинку з живими квітами. Співкамерниці витріщилися на ці квіти (бо вони ж теж роками не були на вулиці) й одна по одній підходять і торкаються їх, нюхають. І от така Сніжана гладить пелюсточки, листя і питає: «А це шо, живі?». Я кажу: «Сніжана, ну, я вже свої роки маю, але в мене ще не похорон. Це правда живі квіти». А пізно ввечері напередодні дня народження я не спала, — так було боляче. Це не те місце, не ті люди, з котрими хотілося зустрічати ювілей. Телевізор працював, і я почула, що все, північ настала. У той момент жінки вимкнули телевізор, всі до однієї повставали з нар і хором голосно сказали: «Вітаємо з днем народження». Українською мовою.
НТ: Перед тим, як вас обміняли, вас дві доби везли із заклеєними скотчем очима, казали, що на страту. Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що ви на свободі, на підконтрольній Україні території?
ЛГ: Ніяк не приходило ні відчуття, ні усвідомлення, що я на свободі. Дві доби перед обміном були жахливі і ніби сконцентрували в собі все пережите за попередні роки неволі. Я не знала, чи житиму наступної години: нам постійно погрожували, що стратять, ставилися дуже жорстко. І навіть в останні хвилини, коли ми вже в сірій зоні йшли колонами по розбитих дорогах, під розбомбленим мостом, — до останнього було відчуття, що це провокація, що зараз щось станеться і ми загинемо.
Розуміння, що ми врятовані, прийшло, коли побачили нашого хлопця з білим прапором, який щось говорив українською. Навіть коли ми йшли, я не до кінця усвідомлювала, що вільно можу ступити більше ніж сім кроків. Бо в камері по діагоналі можна було зробити лише сім кроків.
Було дуже дивне відчуття, коли нас посадили в автобус — звичайний, не люксовий, але із м’якими кріслами, в яких опускалася спинка. Бо в камері не було на що спертися: коли ти сидиш на нижній нарі, то верхня нависає так низько, що не можна спертися об стіну. Так само дуже низько була стеля. Ми постійно сиділи згорблені. А тут я відчула опору.
Потім нам дали пити, і це теж було дивне відчуття: начебто всередині суха земля, яка поглинає воду, але саму воду ти не відчуваєш — лише якесь благо десь внутрі.
Нам роздали телефони. Я забула, як ними користуватися, але мені хтось допоміг. І я подзвонила до чоловіка — знала його номер напам’ять, бо в камері постійно його повторювала в голові. То була дуже емоційна розмова. Він скинув мій номер рідним і друзям і всю дорогу із Запорізької області до Дніпра мені постійно дзвонили. А ввечері нас привезли в госпіталь, дали переодягнутися. Вперше за понад три роки можна було стояти під гарячою водою і на тебе ніхто не кричав «ахтунг-ахтунг». Приїхали друзі, які живуть у Дніпрі. І от вони дивляться на мене і плачуть, а я розумію, що не можу плакати. До того я думала, що буду просто заливатися сльозами. Мені було дивно і навіть соромно, що вони плачуть, а я не можу, а в мене сухі очі. Я тремчу від радості, емоцій, а сліз немає. І так само було на всіх моїх наступних зустрічах з друзями, рідними: всі плачуть, — я не плачу. І, на жаль, оця нездатність плакати залишається досі.
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Ви даєте багато інтерв’ю про пережите в неволі і самі зізнаєтеся, що це розповідання дуже травмує вас. Чому продовжуєте це робити?
ЛГ: Заради дівчат. І коли я це розповідаю, то уявляю, щó саме зараз вони саме переживають. Сплять на брудних постелях, поруч із незрозуміло ким, не мають доступу до свіжого повітря, не можуть побачитися з рідними, по них повзають клопи. Про їжу взагалі мовчу. Але й її доводиться їсти пересилюючи рвотний рефлекс, бо в тісній камері стоїть сморід — від дірки просто у підлозі, яка була за туалет і яку затикали баклажкою з водою. Але якщо я буду про це мовчати, то долі цих дівчат залишаться без уваги. Мені важливо, щоб ті, хто це читає, дуже добре собі уявляли умови в полоні. І щоб вони не мені співчували, — а щоб їм боліло за тих дівчат. І щоб вони розуміли, що всіх полонених потрібно якомога скоріше звідти витягнути.
НТ: Зараз ви активно займаєтеся звільненням цивільних полонених. Для цього не існує механізмів, адже міжнародне право не передбачає наявність цивільних полонених. Як ви тут дієте?
ЛГ: Насправді тут задіяна величезна кількість людей, причім непублічно. Важливі особисті зв’язки і домовленості. Також впливає багато іноземних держав, наприклад, Об’єднані Арабські Емірати, Туреччина.
НТ: Скількох цивільних вам вдалося звільнити?
ЛГ: Дуже мало: приблизно 10 жінок. Це за трохи більше ніж два роки, коли я на волі. Деякі з них були в полоні понад шість років. Ще понад десяток жінок випустили з тюрем на тимчасово окупованих територіях, але їм не дозволяють виїхати звідтіля. Але вже те, що вони зараз не в тих смердючих камерах, а на умовній волі, адже в них нема свободи пересування, — це дуже важливо.
Щоправда, не можна говорити, що це тільки наша заслуга. Але ми впливаємо, привертаємо до цього увагу. Після звільнення я на всіх можливих українських і світових майданчиках розповідала про умови утримання. Адже жодна конвенція не дозволяє утримувати політичних ув’язнених поруч із кримінальними, заарештованими за важкі вбивства. Сподіваюся, мої розповіді бодай трохи привернули увагу до цієї проблеми. Принаймні зараз «політичних» дівчат уже не тримають із кримінальними. І це вже важливо, бо тепер в них з’явилася можливість підтримувати одна одну, спілкуватися.
Людмила Гусейнова. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Що найважче в процесі адаптації жінок, яких вдалося звільнити?
ЛГ: Майже все. Багато дівчат, котрі перебували в неволі, зазнали сексуального чи сексуалізованого насилля, тортур. Крім того, вони не мали можливості бачитися з рідними, дітьми. Це дуже травмує. І ще лякає нерозуміння: ти чекаєш з полону одну людину, а повертається зовсім інша. Так само за час неволі дуже змінюються рідні ув’язнених.
Коли після обміну я їхала на зустріч зі своїм чоловіком, то уявляла його таким, яким бачила три роки тому. Але він змінився — і зовнішньо, і внутрішньо, адже пережив якісь свої історії за той час. Наприклад, був у Харкові під бомбардуванням. І він мене теж очікував іншою. Ми навіть візуально один до одного довго звикали: він став більшим, а я навпаки, схудла в полоні на 10 кілограмів і важила 47-48 кілограмів. Я навіть у дзеркалі себе спершу не впізнавала.
У людей, котрі повертаються з полону, часто виникає бажання побути наодинці, чого рідні можуть не розуміти. Деколи невинне слово чи навіть доторк рідних може спровокувати настороженість, страх. Головне, що би я тут порадила, — уважно прислухатися до тих, хто повернувся, але в жодному випадку нічого не випитувати. Не бути нав’язливим у своєму бажанні обігріти, обійняти. Дати право вибору: піти зараз гуляти або не піти; з’їсти не те, що всім приготовлено, а те, що людина хоче. Для однієї з жінок, котра повернулася, дуже важливо бути в приміщенні із відчиненими дверима. Вона навіть, коли їде в купе, просить, щоб не зачиняли двері, або намагається брати плацкарт. І треба бути уважним до таких дрібних, але важливих потреб.
НТ: Більшість тих, хто був у полоні, зазнали сексуального насилля, про яке зазвичай не розказують. Ви ж про нього говорите відкрито. Чому важливо про це не мовчати?
ЛГ: Щоб суспільство розуміло, що коять із людьми в російській неволі й на окупованих територіях, а ще — що таке сексуальне насилля, зокрема, пов’язане з воєнним конфліктом. Я народилася і виховувалася за совєтських часів, коли про це не говорили. І якщо про зґвалтування дізнавалося суспільство, то зазвичай звинувачували не злочинця, а жертву, бо, вона, бач, не так вдяглася, не туди пішла, не те сказала. Уперше я зіткнулася з цією темою ще в дев’ятому класі, в глухі совєтські часи. Одну дівчину з паралельного класу зґвалтували. І її батьки наполягли (зараз я розумію, які вони великі молодці), щоб хлопця, який це зробив, покарали. Батьки хлопця обіцяли, що він ожениться, — так робили дуже часто в таких випадках. Мовляв, тобі благо буде: з тобою твій гвалтівник одружиться і продовжуватиме тебе гвалтувати вже на законних підставах. Батьки дівчини відмовилися. Нас у школі налаштовували проти неї, забороняли з нею розмовляти. І в мене закарбувалась в пам’яті картина, коли ця дівчина сама іде зі школи додому, поруч нікого, зате всі однокласники здалеку перешіптуються.
Більшість нашого суспільства, на жаль, досі не усвідомлює, що те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, у полоні, — це насилля, і дуже часто воно — сексуальне. Під час практично всіх так званих прийомок жінок роздягають.
Як тебе чіпають руками. Як коментують твоє тіло. Як б’ють оголену. Як навмисно ціляться по статевих органах. Як проникають найрізноманітнішими предметами. Як чоловіків тортурують, чіпляючи електричний дріт до статевих органів і пропускаючи струм. — Усе це сексуальне насилля.
НТ: Як саме ви допомагаєте тим, хто повернувся з полону?
ЛГ: Даємо можливість побути в реабілітаційній програмі, де ніхто нікому не нав’язує правил. Жінки мають можливість в безпечному просторі спілкуватися, займатися арттерапією, прогулюватися на свіжому повітрі, працювати з психологом і психотерапевтом. У перші дні дівчата дуже закриті і насторожені, в них напружені обличчя, тіла. Я була вражена, як вони змінювалися за ці два тижні реабілітації. Але вони продовжують спілкуватися і потім: зідзвонюються, списуються в чатах, обмінюються інформацією, підтримують одна одну. В них уже є розуміння, що вони не одні такі. І що те, що відбувалося з ними — не виняток.
НТ: До 2019 роки, коли вас посадили в «Ізоляцію», ви допомагали дітям-сиротам у Приморську, привозили їм речі із підконтрольної Україні території. Знаєте, що зараз із вашими підопічними?
ЛГ: Більшість залишилась на тимчасово окупованій території. Декілька з батьками виїхало в Маріуполь після мого арешту, але їхня доля мені не відома. Один хлопчик мав вади розвитку, і коли йому виповнилося 17, окупанти його забрали служити на нуль. Він загинув. Про інших, на жаль, більше не знаю. Але я вірю, що попри все частинка України в цих дітях усе ж залишилось. Бо від 14-го до 19-го року, коли я привозила їм передачі від небайдужих, завжди говорила: ці солодощі, українські книжки, листівки, одяг для вас збирали люди, котрі живуть у Києві, Полтаві, Дніпрі, Харкові.
Листівка, яку Людмила отримала з передачею у СІЗО. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Чи якесь місце стало для вас другим домом після рідного окупованого Новоазовська?
ЛГ: Чесно кажучи, ні. Після мого звільнення ми з чоловіком у Києві спочатку жили в квартирі племінниці, а зараз знімаємо житло. Нещодавно ми запросили на вечерю наших друзів, маріупольців. І от чоловік усе зготував і раптом каже мені: знаєш, а в нас лише дві ложки, дві виделки і дві тарілки... У мене завжди було всього вдосталь, особливо посуду, який я дуже любила. А тут друзі на підході, а у нас нема навіть ложки для них. Та й відчуття дому немає. Ніде.
НТ: Хотіли б повернутися після війни в Новоазовськ?
ЛГ: Хіба лише на мить — побачити дім, подвір’я, забрати схований там блакитно-жовтий прапор і ще кілька книжок. Я не зможу там залишитись.
НТ: Що в неволі було найгірше?
ЛГ: Те, що перед очима постійно ці слизькі, смердючі холодні стіни. І двері, які майже ніколи не відчиняються. Деколи здавалося, що простір довкола стискається, що закінчується повітря. Чесно, навіть побиття не такі страшні: вони тривали, ну, 15 хвилин, ну, пів години, але закінчувалися. А це не закінчується, воно цілодобове. Ти можеш розплющити очі, заплющити очі, пройде година або доба, 20 діб або рік — а все довкола залишається таким самим.
НТ: Що давало силу все це витримати?
ЛГ: Я собі придумала вправу: коли починається панічна атака і стіни ніби стискаються, я ставала на верхню нару, щоб через мале віконце побачити чуть-чуть того неба. І глибоко дихала: п’ять разів вдих — п’ять видих. Це трохи заспокоювало серцебиття. Ще намагалась уявляти, ніби я не тут, а в якомусь іншому місці. Я малювала в голові якісь картинки.
Але головне, що жевріла надія. Якби мені в перший день сказали, що я просиджу понад три роки, я б не витримала, я б відразу впала духом. А так я постійно надіялася, що якщо не на цей Новий рік не було обміну, то на Пасху вже точно буде. І тоді рахувала дні, які залишилися до Пасхи. Потім рахувала до неї години. А потім ставила собі нові часові позначки: ага, добре, на Пасху не сталося, то точно вже на Спаса... І так на кожне свято.
А ще інколи від адвоката отримувала звісточку, що рідні борються, проводять акції. А отже, не забули. А отже, все ще можливо. І це найбільше давало силу.
