Луганська область після обстрілів РФ. Джерело: Сергій Гайдай
Луганська область після обстрілів РФ. Джерело: Сергій Гайдай
14 вересня 2022

Луганщина. Життя в очікуванні деокупації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Про ситуацію в Рубіжному, Лисичанську й не тільки.

6 вересня почався контрнаступ ЗСУ на тимчасово окуповані території Харківщини. Цілком імовірно, незабаром бойові дії перекинуться на тимчасово окуповану Луганщину. Місцеві журналісти й волонтери, які були змушені виїхати, розповідають, чи вдалося росіянам налагодити життя в захоплених після 24 лютого українських містах, наскільки багато там колаборантів та чому без України ці території приречені на занепад.

Олексій Артюх, журналіст, жив і працював у Рубіжному

Олексій Артюх. Джерело: Олексій Артюх / фейсбук

Від початку березня за Рубіжне точилися запеклі бої, зокрема вуличні. Два місяці лінією розмежування була вулиця Богдана Хмельницького, одна з центральних. Ту частину Рубіжного, на якій знаходилися українські військові, окупанти зрівняли із землею всіма можливими засобами. Застосовували, як самі пишуть у соціальних мережах, установку УР-77 «Метеорит» — 17 разів. Працювала й авіація, хоча Росія це спростовує.

Росіяни окупували Рубіжне 12 травня. На території елеваторного комплексу Golden Agro на супутникових знімках видно величезні вирви від авіабомб. Проте центральна частина міста більш-менш ціла.

Зараз ситуація у Рубіжному важка. Місцеві жителі часто повідомляли, що до них не доходить елементарна гуманітарка: її на місцях розкрадають представники окупаційної влади й колаборанти-призначенці. Наприклад, так званий мер Сергій Хортів — колаборант.

Щоправда, в Рубіжному де-не-де почали відновлювати комунікації. В окремих менш постраждалих будинках з’явилися вода, газ, світло. Але на найновіших відео з околиць міста видно, як на дитячій колясці везуть п’ятилітрові баклажки з водою.

Централізоване опалення відсутнє тут уже декілька років. В окремих домівках є індивідуальні електричні або газові котли (в кого мародери не вкрали, бо котли у квартирах почали знімати ще в червні).

А ще не у всіх будинках є вікна. І окупанти не дуже поспішають їх встановлювати. У Рубіжному не вистачає будматеріалів, навіть елементарної плівки — там усе, що тільки можна, затягують плівками. Але я чув, що з’явилися фірми, які встановлюють пластикові вікна за дуже високими цінами: одне вікно коштує 15 тисяч рублів. Це приблизно 9 тисяч гривень, що вдвічі дорожче, ніж у Києві.

Окупанти нічого не відновлюють. Магазини, кафе розмародерили, «АТБ» спалили. Максимум кілька заправок відкрили, якісь свої магазини, але ціни в них дуже високі. До того ж, щоб отримати готівку, треба звертатись до третіх осіб, у яких високі відсотки — приблизно 20–40 % потрібно віддати, щоб перевести у готівку гроші з банківської картки.

До широкомасштабної війни в Рубіжному мешкало приблизно 56 тисяч жителів, серед яких було багато переселенців, іноземних студентів. Наприклад, сюди перемістили Луганський державний медичний університет, де вчилася молодь із країн Африки, Азії. Їх тисячі було. Зараз, думаю, в Рубіжному залишилось близько шести тисяч жителів.

Окупанти хотіли 1 вересня запустити три школи, але жодної не відкрили. Вони дітей перевели на дистанційку, хоча по своїх каналах заявляли, що проти віддаленого навчання.

Спочатку, коли ситуація зі стабільною роботою була дуже важка, люди працювали на тимчасовій — прибирали вулиці. Їм платили 10 тисяч рублів. Приблизно 6000 гривень. Зараз з’явилися так звані бюджетники, але це все для того, щоб люди не померли з голоду — імітація діяльності.

До 24 лютого більшість жителів Рубіжного працювала на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті й заводі «Зоря». Деякі — на «Азоті» в Сєверодонецьку, що за 15 кілометрів від Рубіжного. Ці працівники розповідали, що окупанти били цілеспрямовано по підприємствах, тому поки що не відомо, чи їх узагалі можна відновити.

Тож ситуація в Рубіжному дуже критична, хоч окупанти й намагаються створити картинку, ніби місто повертається до нормального життя.

Владислав Гуртовий, волонтер із Лисичанська

Владислав Гуртовий. Джерело: vikna.tv

До 24 лютого у місті мешкало близько 100 тисяч людей, а на момент окупації залишалося десь 12 тисяч. Приблизно 50 % — пенсіонери. Мóлоді десь 15 %.

2 липня Лисичанськ окупували, а я виїхав із міста 1 липня — вивозив звідти поранених.

Я був одним із керівників гуманітарного штабу. Штаб організував видачу гуманітарки — всього найнеобхіднішого. Макарони, гречка, рис, консерви, соняшникова олія, найпотрібніші ліки. У наш штаб волонтери привезли дуже багато ліків: валідол, каптопрес, ібупрофен, валеріану.

Також до нас завозили питну воду, на видачу людям її вистачало. Технічну воду містом возила ДСНС: заїдуть до штабу, наповнять каністри на 500–1000 літрів — і розвозять районами, де залишалося найбільше людей. Ми з ДСНС також займалися евакуацією й розвезенням гуманітарної допомоги.

Лисичанськ у півтора − два рази більший за Сєверодонецьк за площею. Він постраждав трохи менше, але все ж кожному з його районів добряче дісталося.

На початку окупації місто поділили на окремі райони, між якими перекрили пішохідне та транспортне сполучення. Без перепустки людина не могла потрапити з одного району в інший. Росіяни проводили так звану зачистку — забирали деяких людей. Когось, хто був знаним діячем, мав яскраво виражену проукраїнську позицію.

Окупантська комендатура вдає, ніби планує щось відновлювати, приймає заявки на відбудову зруйнованого житла.

Зараз у Лисичанську почали розчищати завали, намагаються доставити з-під них трупи. Але в місті ніхто нічого не відновлює. Немає світла, електрики, газу. Електрика зникла 7 травня. Зруйновано багато електричних підстанцій у самому місті. Люди готують їжу на багаттях.

Після окупації спочатку взагалі нічого не працювало. Зараз відкриваються незрозумілі магазини, в яких ціни космічні. Погана ковбаса коштує 700 гривень за кілограм (в інших українських містах схожа — приблизно 200), а дезодорант Old Spice — 400 гривень (у Києві, наприклад, — 70). Асортимент — найнеобхідніше та найелементарніше.

Де люди беруть гроші на проживання? За комунальні зараз ніхто не платить. Можна постояти у черзі й отримати гуманітарку, за водою поїхати на копальню, із сусідами об’єднатися й приготувати каструлю борщу та ще чогось — головне день прожити.

Людей реєструють на отримання «паспорта ЛНР». Дехто, хто хоче отримати російське громадянство, відправляє документи до Росії.

Олександр Білокобильський, журналіст, уродженець Луганська, багато років пропрацював у місцевих ЗМІ, 2014-го два тижні пробув у полоні «ЛНР», пише про окуповану Луганщину

Олександр Білокобильський. Джерело: ipress.ua

Є окуповані міста, які не зазнали руйнувань, — Сватово, Старобільськ. Я спілкувався з фермерами — тими, хто виїхав із окупованої території, й тими, хто там залишився. Розмовляв з одним хлопцем, який із 2014-го по 2017 рік воював у АТО. Потім він демобілізувався. Батько його займався фермерським господарством. Вони збільшили свій земельний банк, потроху розвивалися. Напередодні повномасштабного вторгнення купили собі ще кілька паїв та новий комбайн.

Після 24 лютого вони першим ділом взялися вивозити родини, а сам хлопець знову пішов воювати. Я з ним згодом спілкувався в госпіталі — він отримав поранення. Хлопець розповів, що майно тих, хто був причетний до спротиву, воював, був у добробатах, окупанти «націоналізують».

На початку окупації загалом фермерів не чіпали, тобто примусово не забирали зерно, але ставили на нього дуже низькі ціни, тож фермери були змушені його здавати. Себто це не конфіскація, але купівля в кілька разів дешевше, ніж урожай 2021 року. Соняшник і пшеницю купували по чотири рублі за кілограм, тобто чотири тисячі рублів (2,4 тисячі гривень) за тонну. Раніше фермери продавали зерно в гривнях, і воно коштувало понад 10 тисяч гривень за тонну.

Складно було з посівною: оскільки росіяни зібрали озимину, посівна велася важко і на невеликій площі. Худобу з приватних фермерських господарств відразу повезли на бійню у Луганськ. Про це навіть повідомляли ЛНР-івські інформцентри: «Перша партія худоби поїхала на бійню». Водночас пропаганда розповідає, що фермерам «нормально живеться».

Якщо говорити про великі компанії, наприклад, «Нібулон», «Агротон» (остання працювала переважно в Луганській області), то вони втратили велику кількість майна на окупованій території. Їхні землі передали в управління одному місцевому діячеві, по суті, колаборанту. Але ходять чутки, що наступного року їх передадуть великим агрохолдингам із Ростовської області та Краснодарського краю.

На нових окупованих територіях уся промисловість була сконцентрована у «хімічному трикутнику»: Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ. Важко сказати, що від неї залишилося зараз. Наприклад, Лисичанський нафтопереробний завод. Його власником є кіпрська «офшорна дочка» компанії «Роснефть». Вони зупинили виробництво ще 2012 року, і підприємство досі стояло. Сєверодонецький «Азот» також не дуже працював.

Після 2014 року впродовж тривалого часу великі хімічні підприємства, які залишалися на території неокупованої Луганщини, не вдавалося запустити через те, що не було резервної нитки постачання електроенергії. Технологічно, якщо процес перерветься, це може призвести до техногенної катастрофи. Тому потрібно, щоб була основна нитка, через яку б ішло живлення цих підприємств. А Луганська область була таким енергетичним островом — постачання йшло лише зі Щастинської, себто Луганської ТЕС.

Якщо ці підприємства залишаться окупованими, то до них потрібно буде провести одну резервну гілку з території Росії, будувати додаткову підстанцію, тому навряд чи вони організують роботу на «Азоті».

Раніше пенсіонери, які жили в ОРДЛО, для того, щоб отримати соцвиплати, мусили їхати на підконтрольну Україні територію й ідентифікуватися, що вони живі люди. Дехто і тоді користувався послугами «Первого коммерческого центра», який займався і досі займається переказами за цілими схемами. Але курс гривні до рубля був грабіжницьким, приблизно 1:1, що на 40 % менше, ніж реальний курс.

Зараз пенсіонери на окупованих територіях не можуть отримати українську пенсію, гроші накопичуються на їхніх рахунках в «Ощадбанку». Їм доводиться жити на ті виплати, які окупаційна адміністрація називає пенсіями, — близько 7 тисяч рублів (4,2 тисячі гривень).

Людей, які підтримали окупантів, трохи є, але не так уже й багато. Наприклад, чимало місцевих учителів відмовилося працювати за російськими програмами. Натомість на нові окуповані території приїхали працювати російські вчителі, але не тому, що діє програма обміну населення (як про це заявляла російська пропаганда), а тому що насправді в «ЛНР» украй не вистачає кадрів. До речі, російських призначенців найбільше саме в «Міністерстві освіти ЛНР».

На нових окупованих територіях росіяни першим ділом намагалися роздавати «паспорти ЛНР». Я чув, що зараз за це потрібно платити 1,3 тисячі рублів (приблизно 780 гривень). Раніше було безкоштовно.

Також цікавий момент — окупанти не довіряють українцям із нових окупованих територій. Щоб проїхати до Луганська (стара окупована територія), людям, які мають прописку на нових окупованих територіях, спочатку потрібно отримати перепустку. Тобто неможливо вільно пересуватися між старими й новими окупованими територіями. Також траплялося, що чоловік приїздив до Луганська, скажімо, зі Старобільська, а його хапали та мобілізували у «армію ЛНР».

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Максим Бутченко image

Максим Бутченко

Журналіст і письменник. Народився в Луганській області, працював на шахті. Згодом переїхав у Київ, працював у журналах «Кореспондент…

Читайте також