Обкладинка книги «Вигадане місто Львів». Джерело: прес-матеріали
Обкладинка книги «Вигадане місто Львів». Джерело: прес-матеріали
11 січня 2023

Хіпстери чи волоцюги? Львівські батяри в міфах і реальності

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Фрагмент книжки «Вигадане місто Львів».

Бетяри, бацяри, батяри — залежить від того, хто як вимовляє. Підозріле вуличне львівське товариство, легенда, яка сьогодні популярна, але в ретельно відшліфованій, ба навіть карикатурній версії. Саме вони панували над цією околицею, площею, де розпростерся торгівельний центр «Добробут». Львівське Słowo Polskie з особливою міщанською іронією в номері за 14 листопада 1900 року, тобто в час розквіту Австрії, яку згодом уперто називали «небіжчицею Австрією», а ще пізніше — «бабцею Австрією» (Польщу в цих галицьких інтелектуальних колах часто згадували як «тітку» або «мачуху»), описувало Краківський пляц як «батярське касино»:

Słowo Polskie, 1900 рік

Касино «батярів» у Львові. Знаменита ця інституція, що заснована досить давно тому й залишається під опікою магістрату, перебуває нині в стані високого й квітучого розвитку. Збори членів касина відбуваються чи не цілий день, а вночі високоморальні й інтеліґенті розваги затягуються до світання. Усі батяри-естети, батяри-надлюди, батяри-гульвіси, батяри-донжуани, одним словом, усі вершки батярського світу сходяться на рандеву в сальонах касина. Декотрі з-поміж членів мають розвинені здібності до клептоманії, інші хворіють на хворобу волі, яка не дозволяє їм зайняти себе чимось іншим, аніж жуванням знайдених цигаркових недопалків чи спортом плювання в недосяжні небесні висоти. Близькість будинку театру пробуджує любов до прекрасного, а смердючий запах, що походить із занечищення ґрунту, починає вже для довколишніх мешканців набувати популярної назви «Батяр-клюб перфумерія». Осідком цієї європейської й такої корисної для культури міста інституції є пляц на вулиці Лазенній. Деякі мешканці, які не йдуть у ногу з часом і не розуміють, що лише об’єднання в клюби певної групи молоді здатне розвинути інтелектуальне й товариське життя в столиці, домагаються знесення сього касина. Дещиця смердючого запаху й занечищання пляцу в часах епідемії повинні померкнути на тлі вищих суспільних цілей. Розуміє це магістрат і тому не велить місця зібрань батярів парканом від очей публіки відгородити. — Треба, щоби Львів зрозумів, що й наше місто може мати замість Жокей-клюбу також свій Батяр-клюб. Чи ж вічно маємо дозволяти іншим народам випереджати себе в усьому?

Сучасний нам український Львів услід за міжвоєнною Польщею романтизує львівських батярів. Однак робить це досить специфічно.

Нещодавно у Львові зняли українськомовний фільм, який обурив багатьох поляків — і тих, що живуть у цьому місті, й тих, що відчувають із ним зв’язок. Називався він «Шляхетні волоцюги», це — теоретично — українська переробка «Волоцюг» зі Щепцьом і Тонцьом «Волоцюги» — польський фільм 1939 року; Щепцьо й Тоньцьо — імена головних героїв і водночас псевдоніми їхніх виконавців. і представляв щось, що можна назвати сучасним львівським сприйняттям батяра. Батярів подано як когось на кшталт довоєнних гіпстерів, які не були вуличниками, і вже боронь Боже злодіями. Такий погляд на них сформувався у міжвоєнний час, коли в Польщі поставав міт «доброго батяра», у якого, варто сказати, було багато спільного з постатями Щепця і Тонця.

Генрик Фогельфенґер, адвокат із полонізованої єврейської родини, та Казімєж Вайда, актор і радіодиктор, вигадали постаті двох бідних львівських музик, які послуговуються балаком, місцевим співучим діалектом. Вони затягували з квартплатою, могли дати в морду, але «мали золоті серця».

Ця своєрідна ідеалізація трохи уявного, як це буває у вищих класах, «простолюду» була частиною процесу, що відбувався також в інших польських — і не тільки — регіонах. Вєх, варшавський інтелектуал, створив Валєрія Вонтрубку, який послуговувався варшавською говіркою, та його швагра Пєкутошака, а простий, зате хитрий Антек розважав поляків та кпив із росіян, перебираючись за царського поліцмейстера.

Аматорські гурти співали по дворах вуличні пісні — у Львові про «баль ветеранів», на якому «якісь два цивіли ніц нікому не казали, тільки в морду били», або про панну Францішку, яка зі своїм коханцем отруїлася ковбасою зі стрихніном, а у Варшаві про Фелька Зденкевича, «хлопаку морового», який «приїхав на урльоп шеститижневий» і не хотів повертатися до війська, але його видала коханка Манька, котру його друзі за це «проштрикнули». І так далі.

Фогельфенґер і Вайда взяли собі «батярські» імена — перший від костелу святого Антонія (Тонько) на Личакові, а другий — від костелу святої Єлизавети, відомого як «львівський Щепан» (відсилання до віденської катедри святого Стефана), того самого, чиї вежі було «здаля помітно вже, на жаль» в пісні про солдатів Першої світової, львівських дітей, які їдуть «блукати світом» й помирати «десь у балці на Балкані». Невдовзі діалоги на балаку Шепця й Тонця перетворилися на найпопулярнішу польську радіопередачу, яку слухали не лише у Львові, а й по всій країні.

Якщо перекласти, що останнім часом модно (хоч не завжди доцільно), центральноєвропейські класові категорії на американські стандарти, де соціальне становище в багатьох аспектах збігалося з расовою приналежністю, можна сказати, що це був своєрідний театр «блекфейс», тобто пародіювання менш привілейованих тими, у кого привілеїв більше, себто тими, хто піднявся вище соціальною драбиною. Але тоді на це ніхто не ображався, зокрема батяри.

Ці передачі слухали всі, і батярський етос настільки тісно переплівся зі Львовом та його ідентичністю, що коли після багаторічної окупації Львів остаточно відділився від Польщі, цей етос просто включили до мітичного поняття «львівськости». «Батярськість» тісно переплелася з «балаком», і завдяки цьому поєднанню з’явилися такі тексти, відомі в усій Польщі й тепер уже канонічні, як «Мій Львів» Юзефа Віттліна 1946 року, де про батярів розповідається так:

Юзеф Віттілн

Як Ґаврош був колись типовим прикладом людської фауни Парижа, так найпосполитішим представником людської фауни Львова є дитя вулиці, знане в усьому цивілізованому й нецивілізованому світі під мадярською назвою батяра. Помилково, однак, було б вважати, що кожен батяр є дитям вулиці, а його мати — стічна канава.

І тут починалася вигадана Віттліном карколомна конструкція, яка лягла в основу легенди про батярів нарівні зі співаними під чарку ностальгійними піснями про Львів. Тоді, коли Львів уже не був польським, на його честь будувалася величезна сцена зі сценографією Львова, який залишався у пам’яті, і на ній грали спектаклі ідеалізованих спогадів, які що далі, то більше віддалялися від реальності.

Юзеф Віттлін

Батяри народжувалися і в палацах патриціїв, а нерідко і в шляхетських маєтках. Не один пізніше ошелешував віденський парламент або походжав у професорській тозі, побрязкуючи деканським, а навіть ректорським ланцюгом, а як ні — то й кайданками. А латиною розмовляв — нічого не вдієш — із верхньоличаківським чи замарстинівським акцентом, що ніяк не дратувало тіні стародавніх римлян, позаяк ми не знаємо, як звучала антична латина.

Хто знав професора Вільгельма Брухнальського, одного з найславетніших полоністів львівського університету, чи покійного професора Зиґмунта Лемпіцького, якому німці віддячили смертю в Освенцімі за багаторічне викладання у Варшавському університеті їхньої мови та літератури, той мені не докорятиме перебільшенням. Якщо вже ми згадуємо мучеників цієї війни, віддаймо шану архільвівському персонажу, батяру за духом, яким був покійний професор Казімєж Бартель, «хтось» великий, учений, державний муж і патріот.

Батяр вкоренився в це місто, у його фізичну і моральну структуру. Височини й западини, екзальтація й приземленість, бальзамічні аромати й полтвинський сморід. Пречистий італійський ренесанс, церковний і світський, твори Павла Римлянина й Петра Італо-Красовського, так само багате бароко, а поруч віденська сецесія й казармена дешевизна. Місто-батяр непередбачуване. Невідомо, коли воно перейде від патосу до гротеску, від геройства до «стругання вар’ята», від похорону в три пари фарбованих у чорне коней Курковського до мітичного балю ветеранів, що закінчився опівночі появою двох у цивільному, які нікому нічого не говорили, світло погасили й тільки в морду били.


Фактом є те, що Галичина, особливо Львів, найдивовижніша з давніх польських столиць, єдина цілком «західноєвропейська», вплинула на поєднання «високого і низького», як це було, наприклад, у культурі Чехії, яка впродовж тривалого часу належала до тієї ж Габсбурзької імперії. Хоча б тому, що в ній був польський клас цілком добропорядних міщан, із якого можна було пробитися в середній або й вищий клас, який був прагматичний та самоіронічний, тому не мусив шукати натхнення у відірваному від дійсности романтизмі. Особливо релігійно-національному. Звісно, цього у Львові також не бракувало, але було й ще дещо.

У виданих 1954 року в Лондоні «Львівських оповідках» офіцер Казімєж Шляєн, львів’янин, писав:

Казімєж Шляєн, «Львівські оповідки»

Львівська ґвара — дивовижа у світі. Деінде міська говірка асоціюється з певним класом людей, переважно неосвічених. Більш освічені люди відхрещуються від неї й вважають, що говорити нею — прояв невігластва. Особливістю львівської міської ґвари була її повсюдність, адже навіть університетський професор волів їсти яєшню з «тримбулькою», а не з зеленою цибулею. Львівська ґвара — особлива лексика, перекручування слів, перекручування всього, на світі на свій манір.

Що друге слово стилізувалося по-львівськи. Не допомогла матура, ані навіть вищий навчальний заклад не вилучив зі щоденного вжитку перекручених слів. Пан меценас далі їв «хліб», пан доктор пив «мліку», а пан інженер рахував «штири».

Таким чином батяр від вуличника стрімко зіп’явся на професорські позиції. А батярський міт перейняв український Львів, причому постсовєтський. Бо совєтський Львів батярами не особливо цікавився. Адже з самого початку совєтської влади Львів, заселений українцями зі сходу й росіянами, був містом російськомовним, а українці з Галичини почали в ньому масово оселятися лише в 60-х роках, напливаючи до міста під час його індустріалізації.

Після відновлення незалежности України Львів шукав свою ідентичність. Обличчя. Етос. Ролі для акторів на перейнятій сцені. І саме на цій міфологізованій батярській історії засновувався новий міт про батярів — ніби український, хоча радше поп-український. Цей міт, однак, був цілком відірваний від дійсности. В українських публікаціях, як-от на сайті Destinations.com.ua, можна прочитати перли, які мають стільки спільного з дійсністю, скільки Україна з мітологізованою багатотисячолітньою «трипільською культурою» чи Польща з «Великою Лехією»:

Destinations.com.ua

Львів як головне західноукраїнське місто притягував батярів від австро-угорських часів аж до польського панування в 30-х роках. Серцем батярської субкультури [sic!] був Личаків, який нині є частиною розташованого у східній частині Львова Личаківського району. Це місце було домом батярської інтелігенції: професорів, музикантів та суддів. Вони вдягалися за останньою модою й носили краватки.

Це не поодинокий випадок: в українській версії «Волоцюг» зі Щепцем та Тонцем (Міреком і Боґданом) батяри — не вуличники в кашкетах із поглядом спідлоба, а вдягнені, мов новорічні ялинки, гіпстери й бонвівани. Крім того, вони фактично є представниками субкультури, причому виразно відмінної від справжніх, «злих» вуличників, тобто «кіндерів».

Цей несподіваний поворот спирається, швидше за все, на екзальтованій тезі Лева Кальтенберґа, польського письменника, який у своїх спогадах про Львів (критикованих, до речі, за занадто велику мітологізацію міста) ввів систематизацію і диференціацію, як у природничих науках, і писав, що грабували не самі «батяри», а «кіндери». Бо саме так — «кіндрами», «кіндерами», «кіндрусами» чи «кіндирами» у Львові називали злодіїв. А Кальтенберґ дозволяв називати цим словом лише «страшного батяра».

Хай там що, а поставлений Олександром Березанем фільм «Шляхетні волоцюги», що мав стати відкриттям Львова і його традиції українській попкультурі, яка саме розправляє крила, став горохом із капустою, до того ж приготованим ф’южн-кухарем, котрий щедро насипав у страву екзотичних і безглуздих приправ. Таким чином, окрім основної сюжетної лінії (невинне дівча втрачає опікуна, роль якого переймають двоє добродушних батярів, а тим часом дівчиною зацікавлюється її бабця-аристократка), у фільмі з’являються таємничі (хоч і не надо витончені) артефакти, нацистські карлики, совєтські диверсанти, які визубрюють львівську ґвару і яких ставлять на місце вигуком «курва мать», жарти, які можна вважати расистськими (чорні людожери говорять «ням-ням») та сексистськими (спосіб залицяння гіпстер-батярів), а також пісні, які часто зі Львовом мають стільки само спільного, що сам Львів зі згаданими «людожерами».

Цікаво, що здебільшого українці, а не поляки стали на захист «батярських» реалій та обурювалися порушенням у фільмі батярських «традицій». Поляки, особливо праві середовища, як завжди, зосередилися головним чином на польськості, нарікаючи на те, що фільм українізує Львів, бо всі в фільмі розмовляють українською, а не польською. Це правда, але якщо взяти до уваги, що українською у фільмі розмовляють і гітлерівці, а не тільки містяни на площі Ринок, батяри, польські поліціянти чи польська графиня, то цей закид настільки ж поважний, наскільки звинувачення «Клосса», Польський серіал «Ставка більша за життя», — прим. ред. де всі розмовляють польською, в тому, що він полонізує Третій райх.

Звісно, у фільмі є спроба українізації Львова, а радше пристосування до українськости (особливо міської, бо пошук українцями міщанських традицій із метою заперечення загальному переконанню, що українськість — це виключно селянськість, дуже важливий у сьогоднішньому Львові), але на досить дитячому рівні — польські поліціянти дурні й некрасиві, а совєтських десантників, які хочуть проникнути у Львів, навчають, що це місто з виключно українською культурою.

Викривлення батярської традиції закидає фільму (у своєму стилі) письменник Юрій Винничук, знавець і популяризатор львівської минувшини, який гримів у праведному гніві після перегляду самого лише трейлера.

Юрій Винничук

Вийшов трейлер, і ми бачимо, що це абсолютна профанація батярів: вони у капелюхах, бородаті (в той час усі голили бороди, їх носили переважно професори). Потрібно організувати якийсь бойкот цього фільму, тому що вони розраховують, що львів’яни підуть його дивитися.

Згодом письменник також гнівався на фейсбуці, що, судячи з сценарію, — його творці «малограмотні» й «не тільки не володіють галицькою говіркою, але й українську погано знають. До того ж не знайомі з львівськими реаліями того часу», а поза тим вони поцупили кілька мотивів із його книжки «Танго смерті».

Критика фільму помалу ставала дивнішою за сам фільм. Співачка й відома політичка з Блоку Петра Порошенка Оксана Білозір, колишня міністерка культури, мистецтва й туризму, обурено написала на фейсбуці, що «львівські батяри — це неймовірно весела, але водночас глибока за своїм духовним і філософським змістом субкультура, яка стала одним із важливих культурних феноменів та візитівкою Львова», а «львів’яни щиро поважали веселих та вільних духом батярів».

Ну, що ж…

У справжньому довоєнному Львові про батярів говорили все-таки інакше. Напевне супроводжував їх легкий перверсійно-романтичний мітологізований ореол, як і у випадку варшавських апашів, ґітів чи теперішніх гопників, але до «щирої поваги» тут далеко. Батяр, бетяр чи бацяр — це була радше образа.

«Nowy Kurier Drohobycki» від 15 жовтня 1889 року в статті про нафтову лихоманку ставить батярів ув один ряд із «волоцюгами та іншими урвиголовами». За саме називання львів’янина «батярем», як це трапилося — згідно з розгніваною газетою «Słowo Polskie» від 21 вересня 1906 року — з поліцейським інспектором Масляком, який офіційно найменував «батярами» акторів і акторок львівського театру, можна було сильно образитися.

Dziennik Polski від 19 лютого 1908 року пише про те, як у «руській бурсі» по вулиці Староміській молоді українці, прагнучи розлютити поляків, так співали на мелодію пісні «Як нарід до бою»: «О честь вам, панове поляки — батяри, злодíї, лайдáки».

Інший молодий українець, як повідомляє Dziennik Polski від 9 березня 1909 року, «син відомого полякожера д-ра Короля», після урочистости на честь Міцкевича «показаний йому портрет кинув на землю зі словами “це батяр”». Справа закінчилася в суді.

Słowo Polskie від 31 липня 1906 року злостивиться на «батярів», яким згодом Щепко й Тонько надали ореолу вуличників — палких патріотів, і нарікає, що вони неспроможні навіть вшанувати польську мову. І що під час публічних заходів, таких як приїзд до Львова цирку Баффало Білла, вони вигукують німецькою, бо «Галичина — це австрійський повіт». «Плем’я сіу-батярів скавучить німецькою те, що його навчили і як його нашвидкуруч навчили скавчати. Поміж собою вони лаються по-коломийськи — навіть по-личаківськи», — бідкається автор.

А «Dziennik Ludowy» від 4 липня 1927 року ось так описує ницу діяльність керівника одної зі шкіл з околиць Перемишля, такого собі Мороза:

Dziennik Ludowy

Він деморалізує дітей, уживаючи в школі вульгарних висловів, таких як: «шляк би тебе трафив, холера б вас забрала, злодії — як ваші батьки й матері, батяри — як ваші родителі, сучі сини, ваша мать і т.д.»

«Nowy Dziennik» від 13 березня 1933 року інформує при нагоді відомого львівського процесу Ріти Ґорґонової, що «чоловік [Ґорґонової] ходив із батярами» і що це вони, себто батяри, ймовірно, вбили його доньку Люсю.

Але і в другій половині 30-х років бути батярем — все одно, що бути злочинцем.

«Я не батяр, — захищався звинувачений у процесі про збування краденого, про якого Nowy Dziennik писав від 14 березня 1939 року. — У мене дружина й дитина, я хотів чесно працювати».

Батярів — у розумінні львівського різновиду вуличників — буцімто наймали гицлі, які полювали на бездомних скажених псів, що становили загрозу для львів’ян. Пізніше вони отримували винагороду від кожної голови з міської каси, тому часто зловживали своїм становищем і відловлювали здорових тварин. Принаймні так наприкінці ХІХ сторіччя стверджувала інша міська плітка:

Dziennik Polski від 26 липня 1895 року

Кажуть, найняті «батяри» ходять містом, дражнять псів, а коли якийсь кинеться на нападника, відразу здіймається крик і галас, що скажений пес покусав людину, а пан гицель збирає врожай хоч куди.

Націоналісти, які радше люблять ідеалістично романтизувати народ, ніж зустрічатися лицем до лиця з суспільними проблемами, не особливо любили вуличників, як і середній клас та всілякого типу порядних міщан, — вони просто мали їх за шибеників і хуліганів.

Głos Narodu, 22 грудня 1900 року

Батяри з соціалістичної партії, співаючи «Червоний прапор», посунули з Ринку на пляц Капітульний із наміром влаштувати демонстрацію перед помешканням д-ра Дулємби, але, побачивши на розі вулиці Театральної пів роти піхоти та поліцію, в дикому переполосі кинулися втікати.

Зрідка траплялися й інші висловлювання, як, наприклад, у часописі Strzelec від 3 травня 1936 року. Його автор усвідомлював факт, що «батяри» — просто виключена в багатьох аспектах частина суспільства:

Часопис Strzelec, 3 травня 1936 року

Правда, стрільці наші часто бувають недисципліновані, але не завжди наша в тім вина. Адже набирають їх переважно з найбідніших і найнижчих прошарків суспільства, де дитина виховується сама собою. Такими хлопцями складно керувати. Щоб їх виховати, потрібен час, багато зусиль, засобів, яких нам не завжди вистачає і з якими дедалі гірше. Однак ми не ухиляємося від цієї роботи, адже вважаємо своїм обов’язком виростити з краківських «антеків», львівських «батярів» і варшавських «цваняків» добропорядних громадян держави.

Такий був образ бацяра-батяра в галицькому суспільстві. Він далекий від заявленого Оксаною Білозір «духовного і філософського змісту» чи «щирої поваги» львів’ян до «веселих та вільних духом батярів». Тим більше поваги, яка «передається з покоління в покоління». Якщо взагалі можна вважати, що ці «покоління» передавали одне одному цю «повагу» саме у Львові, позаяк завдяки міграції мало хто з теперішніх мешканців може вважати себе корінним львів’янином. Як сама Білозір, яка родом із волинської Смиги. Ця обставина жодним чином не компрометує її як львів’янку, але певною мірою демонструє дію цього механізму.

Тим часом у сучасному Львові про батярів можна довідатися досить несподівані речі. Так, приміром, одного чудового п’яного вечора на Вірменській під «Дзиґою» я дізнався від якогось самозваного гіпстер-батяра, що батярство було не чим іншим, як клубом вуличних джентльменів, порядних людей, одягнутих майже елегантно, хоч і дивакувато, можна сказати, екстравагантно (він чомусь затявся, нібито батяри носили циліндри до картатих камізельок). І в жодному разі вони не були кимось на зразок сучасних нам гопників, як їх називають на постсовєтському просторі.

— Ні, — оповідав красиво вдягнений добродій із підкрученими вусами, — таких злодіїв і хуліганів батяри називали «кіндерами» й проганяли зі своїх районів.

— А ви злодіїв проганяєте? — запитав хтось.

А-а-а, — відказав вусатий гіпстер-батяр.Е-е-е. Нас мало… небагато нас… крім того, в моїх околиці радше спокійно…

— Коли такі люди, як він, з’являються в якійсь околиці, — пробурмотів хтось за столиком, коли вусань десь на хвильку відійшов, — то ціни нерухомості ростуть.

Переклав Андрій Савенець

Редакція висловлює вдячність видавництву Czarne за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також