Ця розмова відбувається одного, можливо, весняного, а може, літнього дня 2015 року. Розмовляють двоє польських репортерів: він і вона. Колеги. Чоловік значно молодший за жінку, власне, міг би бути її сином. Він переважно запитує, вона відповідає. Але це не звичайне інтерв’ю. Іноді здається, ніби ці двоє говорять про щось своє, відоме лише їм, і ми випадково підслухуємо чужу сімейну розмову. Так буває, коли діти розпитують про родинну історію своїх батьків, або онуки — бабусь і дідусів. Якісь назви місцевостей, імена, події, про які ми нічого не можемо знати. Але чомусь розуміємо, про що вони говорять. Так ніби це й наша родинна історія, ніби все це сталося з нашими близькими. Тільки слово «родинна» тут варто розуміти так, як розумів його Чеслав Мілош, називаючи свою книжку про нашу частину світу — ту широку смугу землі, розташовану між Німеччиною і Росією, — «Родинною Європою». Так, це — родинна оповідь спільноти, об’єднаної історичною долею. Але від цього вона не перестає бути конкретною історією ось цієї старшої миловидої чорноволосої жінки, яка веде свого співрозмовника, а заодно і нас, підслухувачів, углиб свого минулого. І робить це вперше в житті.
Його звати Войцєх Тохман. Її — Ганна Кралль. Він — знаний 46-річний репортер, співзасновник Інституту репортажу та кількох фундацій, клубів, видань, активіст і викладач. Вона — авторка понад 20 книжок, авторитет і наставниця для цілого покоління журналістів і репортерів, одна з двох-трьох найвідоміших у світі польських авторів репортажу. Він — зірка, вона — легенда.
Білий будинок
«Будинок був мурований чи дерев’яний?» — питає Тохман. — «Він був білий», — відповідає Кралль.
Цей будинок — сиротинець, у який малу Ганну, гарну єврейську дівчинку, що дивом пережила Другу світову, маючи дуже далеку від «арійського стандарту» зовнішність, віддали відразу після війни, коли захворіла її мати.
Тохман і Кралль заходять кудись у бур’яни, знаходять бетонний фундамент колишньої будівлі. Сиротинця більше нема. Все, що лишилося — трохи каміння, спогадів і слів. Переважно спогадів без слів.
Раніше, до цього інтерв’ю, Ганна Кралль майже ніколи не говорила про своє минуле. У великій книзі розмов із нею під назвою «Репортерка», вперше виданій 2007 року, про це немає жодного слова. Точніше, не так: щось є, але — як зазвичай у книжках самої Кралль, — лише натяки, узагальнення, чергові відступи у тінь своїх героїв, у відлуння почутого від інших. Тохман, розмовляючи зі своєю старшою колегою, вперше здійснює з нею зворотну подорож у часі, її часі: до руїн сиротинця; до будинку Кебера, фольксдойча, де вони з матір’ю після бомбардування Варшави животіли поруч із десятками таких самих, як вони. Далі рухатися вже просто неможливо, бо там — підвали, бункери без адрес; похмурі нори, де діялося диво виживання.
Але саме звідти, з тих підвалів, завалених сінниками, з криївок під підлогою, з сільських хат і міських квартир, де ховали чорняву дівчинку, передаючи її одне одному в руки, як гарячу вуглину, з того повоєнного притулку для сиріт випливає струмок, який згодом став рікою оповіді.
Оскільки майже все дитинство мене ізолювали від світу, мене той світ неймовірно цікавив. Хіба це не достатня причина, щоб бути репортером?
Коли закінчилася війна, першого ж дня після її завершення, я зрозуміла, що вижила, що жива, я вважала це життя чудовим подарунком долі чи Бога, отже, маю чимось віддячитися.
Після війни було холодне помешкання під дахом, яке вони винаймали з матір’ю, єдина фотографія батька, який загинув у таборі смерті; трохи пізніше — нестерпно нудні лекції у Варшавському університеті у сталінських 50-х. Був факультет журналістики, єдиною професійною перспективою після закінчення якого могло стати писання вирізаних за одним лекалом матеріалів про соціалістичне будівництво і радість спільної праці. 1956-го Кралль почала працювати в газеті Życie Warszawy; того ж року з колегою вирушила в перше редакційне завдання — потрібно було написати матеріал про виставку-ярмарок у Познані. І тут із нею вперше сталося щось, що весь час креслило її долю як репортерки, і про що важко сказати — причина воно чи наслідок; можливо, йдеться про чисте професійне щастя, яке трапляється непередбачувано й наосліп, коли світ просто на очах розвертається на всі сто вісімдесят, аби щось показати; а може, якраз око Кралль, її спрага чогось іншого, глибшого, неочевидного викликала карколомні події? В усякому разі, тоді, у Познані, якраз вибухає робітничий страйк, на вулиці виїжджають танки, лунають постріли.
Той день був важливий. Відтоді я вже знала, як воно є насправді.
З охопленої повстанням Познані молода журналістка повернулася репортеркою. Репортеркою, тобто тим, хто знає — а якщо не знає, то передчуває, — «як воно є насправді».
Вдруге таке сталося, коли Кралль, уже працівниця поважного тижневика Polityka, авторка книги «На схід від Арбату», поїхала до Лодзі, щоб написати текст про місцеву фабрику. Писати особливо не було про що, і вона, сидячи у кав’ярні й гортаючи газету, випадково прочитала, що місцевий професор-кардіохірург якраз провів новаторську операцію на серці. Передчуваючи хорошу тему, вона вирушила до нього, щоб зробити з ним інтерв’ю; після розмови професор попросив уже готовий текст показати колезі, лікарю Марекові Едельману, щоб той виправив можливі помилки. Кралль уже раніше щось чула про Едельмана як одного з лідерів повстання у Варшавському ґетто; вони зустрілися, помилок у тексті не виявилося, кава була ще не допита, і зав’язалася розмова про війну.
Розповідь Едельмана складалася зовсім не з тих слів, із яких будують пам’ятники: то була історія про живих людей, а не про сталевих героїв, про повсякденне виживання, а не про щоденне вмирання. Історія, в якій поруч із силою і стійкістю знайшлося місце слабкості та сум’яттю. Книжка, яка виникла з тієї й багатьох наступних розмов із Мареком Едельманом — «Раніше за Господа Бога», — стала переломною і для самої Кралль, і для жанру художнього репортажу, і для єврейської теми в польській культурі. Сама ж репортерка, зробивши спочатку широке коло фабриками й московським Арбатом, робітничими передмістями, життям ринків і дворів Варшави 50-х і 60-х, ніби повернулася цією книжкою до свого сиротинця, до білого будинку, до витоків. До Голокосту і загибелі східноєвропейських євреїв, чиї голоси, виявляється, звучали у ній завжди, але лише тепер вона знайшла для них слова. З цієї миті ця тема її не відпустить.
Інші
Люди, які пережили Голокост, потрібні нам більше, ніж ми їм.
У книжці «Докази існування» є текст, який називається «Дибук» — один із дивовижних, характерних для Кралль «метафізичних репортажів». Співрозмовником репортерки є американський єврей польського походження, чий брат — якого він не знав — загинув у Варшавському ґетто. Загиблий брат оселився у ньому, став його двійником, він повсякчас відчував у собі його болісну присутність. Ця присутність мучила його. І герой вирішив звернутися до буддистського ченця — також єврея, — щоб той йому допоміг. Усе вдалося, але коли дух брата вже покидав його тіло, той покликав його назад. Не дозволив йому піти в невідомість, у ніщо. Бо неприкаяний дух має мати свій дім.
Можливо, пишучи про свого героя, Кралль розповіла трохи й про себе. Можливо, таким чином вона спробувала відповісти на питання, навіщо їй усі ці євреї — живі й загиблі, ті, що розповідають, і ті, які мовчать. Усі ці герої та їхні історії, з якими важко жити, але яких неможливо відпустити:
У мене є цілий померлий світ… Якби він існував, я, певно, втекла б із нього. А оскільки цього світу нема, з нього неможливо втекти. Доведеться лишитися у ньому назавжди.
Розмовляючи з Тохманом, Ганна Кралль, між іншим, балакаючи про те і се, формулює засади репортерського ремесла: репортер не має розповідати про себе, репортер не має засуджувати, репортер не має сміятися зі своїх героїв. Перебуваючи в тіні, він не має стояти осторонь: його роль подібна до ролі актора — те саме переживання чужої долі.
Я — нецікава. Мої герої — ось найцікавіше, що сталося в моєму житті.
Давати голос Іншим, які інакше були б приречені на мовчання і забуття, — це дуже відповідальне завдання. Потрібно бути максимально точним, аби легковажно покладена карта помилки, припущення, поданого як істина, або — що зовсім неприпустимо — свідомої вигадки не розвалила весь картковий будиночок оповіді; потрібно бути максимально тактовним, щоб не перетиснути емоційну педаль, адже сентиментальність — це ватяна струна, на якій неможливо нічого заграти, до того ж вона підриває довіру. Тому такою важливою є ощадлива, строга форма.
Смуток, позбавлений форми, є безсоромним.
Не гнатися за «гарячими» темами, не намагатися сподобатися — ось мудрість, якої вчить Кралль. Репортаж не має кокетувати перед читачами, і вже точно — перед героями. Саме тому репортер і його герої так рідко стають друзями (у житті Кралль таке трапилося лише двічі).
Героїня книжки «Дорога чекає червового короля», польська єврейка Ізольда Реґенсберґ, у часи війни шукає свого чоловіка, щоб за будь-яку ціну визволити його з нацистського концтабору. Любов — її фатум і її порятунок. Вона тримає її при житті, яким Ізольда щодня ризикує. Задля неї вона проходить через найгірше: примусову працю, ґестапо, концтабір. Вона йде вперед під насмішкуватими поглядами сестер у недолі. І врешті-решт, дивом уцілівши, Ізольда таки знаходить свого чоловіка: дарма, що вона трохи припізнилася і не встигла його визволити, бо війна закінчилася — головне, що вони обоє живі. Але радості нема. Вони пережили надто різне, то було так давно, у нього з’явилася інша жінка, між ними пролягла ціла війна.
Ізольді не сподобалося те, як про неї розповіла Кралль. В її уяві то мала бути любовна історія, як з Голлівуду, із захопливою сюжетною лінією й обов’язковим гепі-ендом. Але в житті сюжети радше згасають, ніж завершуються. Відгалужуються, перетікають у щось інше, не маючи ні виразного початку, ні кінця. Западають у себе, змовкають, потім знову виринають, непокоять, ніяк не можуть піти.
Робота репортерки навчила мене, що історії логічні, без загадок і прогалин, у яких усе зрозуміло, часто бувають неправдивими. А речі, які годі пояснити, трапляються насправді.
Незадоволення Ізольди розповіддю про неї Кралль включила у репортаж. Бо це — продовження історії. Бо всі її історії — про людей, а не про персонажів. Бо персонажа можна відкласти кудись набік, в архів, у шухляду, коли сцену дописано, а людину — ні. Тому й оповідь так важко, майже неможливо завершити.
Нескінченна оповідь
Все між собою пов’язане. А ось який у цьому сенс, ми не дізнаємося — тут, на цьому світі.
Невже ви не можете собі дозволити не піти слідом за якимось сюжетом, який з’являється, залишити його опис комусь іншому або не перейматися, що він лишиться не описаним?
Ні. Не вона. Бо ж як? Адже не розповісти — це покинути людину напризволяще, дозволити їй остаточно зникнути зі світу. Можливо, репортер — це той, хто приходить останнім, коли вже не лишилося колег, друзів, родичів, близьких? Усіх, хто хотів би й міг би нести у собі пам’ять? Репортер приходить, щоб зафіксувати слід. Тому в текстах Кралль стільки імен, прізвищ, адрес. Усе це — архів крихкого і зникомого.
Я хотіла, щоб вони були бодай у моїй книжці.
Не дивно, що книжки Кралль часто нагадують лабіринт. Такою є «Винятково довга лінія» — опис доль мешканців одного будинку в Любліні. На її сторінках — 173 імені. Здавалося б, усіх цих людей не пов’язує нічого, крім будинку, в якому вони жили чи бували в різний час. Просто стіни, просто схожий вид з вікна. Якось замало для того, щоб шукати між ними спільності, хіба ні?
А може, ви перебільшуєте? Може, не треба дошукуватися в цьому сенсу, бо в житті все між собою пов’язане?
Здається, перебільшує будь-хто, хто вірить у сенс того, що з нами відбувається — у сенс історії, у сенс наших біографій. Ганна Кралль, безперечно, перебільшує, намагаючись зазирнути в кожне бічне відгалуження сюжету (адже об’єктивно «сюжетів» немає, так само як і персонажів, ми вже це знаємо: кожен сюжет не більш об’єктивний, ніж лінії, якими з’єднуємо зірки на нічному небі, творячи з них сузір’я); вона перебільшує, намагаючись помітити й зафіксувати кожну дрібницю: яку торбинку тримала на колінах героїня, що грав на скрипці музикант за вікном, з чого того дня починали випуски новин. Кралль розуміє, що для найсуттєвішого немає спеціальних слів. Воно починає звучати тоді, коли вловлено і розказано якнайбільше світу в конкретну його мить, включно зі спогадами й передчуттями.
Принаймні раз Ганна Кралль спробувала втекти від цієї нескінченності оповіді; втекти від репортажу в літературу, де можливі хвацькі, красиві кінцівки. Але як репортерка вона розповіла нам не кінцівку. Вона описала свою спробу. Демаскувала себе, як того вимагає репортерська чесність.
У тексті «Лис» літня пара її співрозмовників оповідає про розваги, подорожі, зради своєї молодості, які відбувалися під час Другої світової. Якоїсь мить жінка згадує про подароване їй майбутнім чоловіком лисяче хутро, куплене у торговця-єврея в перші місяці війни — доки ще був той єврей і його крамниця. Під час наступної розмови з репортеркою чоловік вийняв і простягнув їй як подарунок лисяче хутро. Через стільки років? Кралль здогадується, що це — не те хутро. Не та річ із часів, коли ще не було всіх тих смертей. Але вона не питає у нього нічого. Перериває розмову, щоб чоловік «не зіпсував їй кінцівку».
Чи можна все ж завершити історію? У книжці «Біла Марія» Кралль зробила таку спробу: замкнути (і зімкнути) кілька важливих сюжетів, які тяглися з попередніх книг, тривожили, домагалися кінцівки. Але кінцівок нема, є наступні кола лабіринту: історії героїв відходять убік, ведуть до Нью-Йорку, Москви й ще кудись, розчиняються в якійсь непроглядності. Деталі й обставини, які з’ясовуються дорогою, нічого не пояснюють, але підсилюють відчуття невипадковості. А ще — відчуття зникомості, крихкості людських життів, які мають хоч якусь тінь сенсу лише тоді, коли продовжуються в життях інших. Це мала бути «остання книжка» Ганни Кралль, в якій вона збиралася завершити свої сюжети. Яке щастя, що їй це не вдалося.
Пам’ятання
Чи має все це сенс? Це нескінченне оповідування, накопичування деталей, документування зникомого, блукання галереями чужих життів і смертей, нанизаних на нитку історії? Чи може щось змінити оповідь, хай навіть репортажна, заснована на фактах? Навіщо нам ці розповіді про давні жахіття — зараз, коли довкола стільки жахіття нового, що так брутально ввірвалося в нашу реальність?
Пригадується речення, яке колись сказав про Ганну Кралль її друг і колега Ришард Капусцінський:
Саме у цьому перенесенні абстрактного на конкретне, у цьому послідовному показуванні світу через приклади, яке доводить, що не якась «буря історії» і не «кошмари війни», а конкретні люди вбивали інших, не менш конкретних людей, я бачу інакшість і унікальність погляду Ганни Кралль.
Нам усім зараз дуже потрібний цей погляд. Злочинці, що вчиняють масові вбивства, сьогодні — як і 80, і 100 років тому — виправдовують себе якоюсь «історичною необхідністю», ховаються за спини свого народу, міняють місцями ката і жертву, оборону і напад, говорять мовою узагальнень і абстракцій; вони бояться імен, свідчень, деталей, фактів, бо знають, що правда — їхній ворог. Нам усім потрібні ці чесність, упертість і самопосвята. Нам усім, як десяткам польських репортерів і журналістів, варто трохи побути учнями Ганни Кралль. Навіть якщо ми нічого не напишемо. Бо йдеться, зрештою, не про слова, а про мовчазну пам’ять, яка настає після них; і навіть не про пам’ять, а про пам’ятання — наш тихий щоденний обов’язок щодо загиблих, закатованих, вигнаних, зниклих. Вони таки потрібні нам більше, ніж ми їм.
Усі цитати в тексті походять з видань:
Antczak, Jacek. Reporterka: Rozmowy z Hanną Krall. Agora SA, Warszawa 2015; Tochman, Wojciech. Krall: Rozmowa. Dowody na istnienie, Warszawa 2015; Кралль, Ганна. Раніше за Господа Бога: пер. з пол. О. Сливинського. Темпора, Київ 2017.
