Обкладинка книжки Ганни Краль «Раніше за Господа Бога». Джерело: пресматеріали
Обкладинка книжки Ганни Краль «Раніше за Господа Бога». Джерело: пресматеріали
14 червня 2022

Раніше за Господа Бога. Розмова з Мареком Едельманом

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

У книжку легендарної польської репортажистки Ганни Краль, зокрема, ввійшли розмови із Мареком Едельманом — одним із провідників Повстання у Варшавському ґетто. Публікуємо фрагмент у перекладі Остапа Сливинського.

— На тобі того дня був светр із червоної пухнастої вовни. «То був гарний светр, — додав ти, — з ангори. Належав дуже багатому євреєві…» Поверх светра були два шкіряні ремені, а посередині на грудях — ліхтарик. «Уявляєш, як я виглядав!» — казав ти, коли я запитала про день 19 квітня…

— Я так казав?

Було прохолодно. У квітні вечорами буває прохолодно, особливо якщо людина мало їсть. Тому я одягнув светр. Це правда, я знайшов його серед речей одного єврея. Якогось дня їх усіх вигнали з підвалу, і я взяв собі ангоровий светр. Добротна була річ — той чолов’яга мав купу грошей, перед війною пожертвував для FON Fundusz Obrony Narodowej — Фонд національної оборони, створений 1936 року президентом Польщі для зміцнення боєздатності польської армії. — Тут і далі примітки перекладача. чи то літак, чи танк — щось таке. Я знаю, ти любиш такі історії, тому я й згадав про це.

— О ні. Ти згадав, бо хотів щось показати. Конкретику, спокій. Ось у чому річ.

— Просто я розповідаю так, як ми самі тоді про це говорили.

— Отже, светр, шкіряні ремені…

— Допиши ще «два револьвери». «По фасону» треба було мати револьвери на ременях. Нам здавалося: коли в тебе є два револьвери, у тебе є все.

— 19 квітня. Тебе розбудили постріли, ти одягся…

— Ні, ще ні. Мене розбудили постріли, але було холодно, тим більше, що стріляли далеко, і не було потреби вставати. Я одягся о дванадцятій. З нами був хлопець, який приніс із арійського боку зброю і збирався відразу повернутися, але не встиг. Коли почалася стрілянина, сказав мені, що в нього є донька в монастирі в Замості, і він знає, що не виживе тут, але я виживу — тож попросив мене після війни заопікуватися донькою. Я сказав: «Гаразд, гаразд, лише не мели дурниць».

— Ну, і?

— Що «ну, і»?

– Тобі вдалося знайти доньку?

— Так, вдалося.

— Слухай, ми домовилися, що ти говоритимеш. Правда? Наразі ще 19 квітня. Стрілянина. Ти одягся. Той хлопець із арійського боку каже про доньку. Що далі?

— Ми пішли оглянути місцевість. Перейшли через подвір’я — там було кілька німців. Насправді їх треба було вбити, але ми ще не навчилися як слід убивати, до того ж трохи боялися. Не вбили.

Через три години стрілянина вщухла.

Запанувала тиша.

Нашою територією було так зване «ґетто фабрики щіток» — вулиці Францисканська, Свєнтоєрська, Боніфратерська.

Фабричні ворота були замінованими.

Коли наступного дня підійшли німці, ми підірвали вибухівку — їх десь із сотню розірвало на клоччя (зрештою, не пам’ятаю, мусиш це десь перевірити). Взагалі-то, я дедалі менше з того часу пам’ятаю. Про будь-якого свого пацієнта я міг би тобі розповісти вдесятеро більше.

Після вибуху міни вони вирішили брати нас піхотою. Дуже нам це подобалося. Нас — сорок, їх — сотня, ціла колона, бойовий стрій; скрадаються, видно, що ставляться до нас усерйоз.

Під вечір вислали трьох з опущеними автоматами та білою стрічкою. Кричали, щоб ми склали зброю, і тоді вони відішлють нас до спеціального табору. Ми їх обстріляли. У рапортах Штропа [Юрґен Штроп (1895–1952) – нацистський злочинець, ґрупенфюрер СС, один із керівників придушення повстання у Варшавському ґетто.] я потім знайшов цю сцену: вони наближаються — парламентарі, з білим прапором, — а ми, бандити, відкриваємо вогонь. Зрештою, ми в них не влучили, але це байдуже.

— Як це — байдуже?

— Бо важливо було стріляти. Це треба було показати. Не німцям — вони це вміли краще. А тому іншому, не німецькому, світові. Люди завжди вважали, що стріляти — це найвищий героїзм. То ми й стріляли.

— А чому ви обрали саме цей день — 19 квітня?

— Не ми його вибрали. Німці вибрали. Того дня мала розпочатися ліквідація ґетто. Нам телефонували з арійського боку: що триває підготовка, що мури ззовні вже оточені. 18-го ввечері ми зібралися в Анєлевича, всі п’ятеро, штаб. Я, здається, був найстаршим: мені було двадцять два. Анєлевич — на рік молодший, усім нам п’ятьом було разом сто десять років.

Там уже небагато говорили. «Ну, то як?» «Телефонували з міста». Анєлевич бере на себе центральне ґетто, заступники — Ґеллер і я — «шопи Тьоббенса» «Шопи» — розмовна назва німецьких фабрик і виробничих цехів, які діяли в єврейських ґетто. та фабрику щіток. «Ну, до завтра», — ми попрощалися, хоча раніше ніколи такого не робили.

— А чому комендантом став саме Анєлевич?

— Бо він дуже хотів, то ми його й вибрали. Ті його амбіції були чимось таким інфантильним. Але він був здібним хлопцем, начитаним, енергійним. Перед війною жив на Сольці. Варшавська дільниця біля Вісли. Його мати продавала рибу, і якщо риба залишалася на наступний день, то веліла йому купувати червону фарбу й фарбувати риб’ячі зябра, щоб товар виглядав, як свіжий. Він постійно недоїдав. Коли приїхав із Заґлембя до нас і ми дали йому їсти, то він затуляв тарілку рукою, щоб ніхто не відібрав їжі.

Він був повний молодечого запалу, завзяття, хоча до того ніколи не бачив «акцій». Не бачив, як людей вантажать у вагони на Умшляґпляці. Umschlagplatz (нім., букв. «перевантажний майданчик») – колишня залізнична рампа поруч із ґетто у Варшаві, звідки нацисти здійснювали вивезення людей до таборів смерті, переважно до Треблінки. 5 Армія Крайова (АК) – збройні сили Польської підпільної держави (РРР) в роки Другої світової війни (1942–1945). Підпорядковувалися урядові Речі Посполитої в екзилі. А така річ — коли бачиш, як 400 тисяч людей висилають до газових камер, — може людину зламати.

19 квітня ми так і не зустрілися. Я побачив його лише наступного дня. То була інша людина. Целіна сказала мені: «Знаєш, це вчора з ним трапилося. Він сидів і повторював: ми всі загинемо…» Лише раз до нього повернулася сила духу — коли ми отримали від Армії Крайової вказівку чекати в північній частині ґетто. Ми не знали напевне, про що йдеться, зрештою, з цього нічого не вийшло: хлопця, який туди пішов, спалили на Милій, ми чули, як він кричав цілий день. Гадаєш, когось може вразити один загиблий у вогні хлопець після того, як згоріли 400 тисяч?

— Мені здається, один згорілий хлопець більше вражає, ніж 400 тисяч, а 400 тисяч — більше, ніж 6 мільйонів. Отже, ви не знали достеменно, про що йдеться…

— Він гадав, що надійде якесь підкріплення, ми пояснювали: «Забудь, там мертва зона, не прорвемося».

І знаєш що?

Мені здається, він усе-таки вірив у якусь перемогу.

Ясна річ, він ніколи раніше про це не говорив. Навпаки. «Ми йдемо на смерть, — вигукував він. — Дороги назад нема. Наша смерть — це справа честі, справа історії…» Ну, і схожі речі, які кажуть у подібних випадках. Але зараз мені здається, що в ньому весь час жевріла якась дитинна надія.

У нього була дівчина. Така гарна, світла, тепла. Мірою звалася.

7 травня він був із нею в нас на Францисканській.

8 травня на Милій застрелив спершу її, потім себе. Юрек Вільнер крикнув: «Загинемо разом!», Лютек Ротблят застрелив спочатку свою матір і сестру, потім уже всі почали стріляти; коли ми туди пробилися, там ще було кілька живих. 80 душ наклали на себе руки. «Так мусило статися», — казали нам потім. «Загинув народ, загинули його вояки. Символічна смерть». Тобі, мабуть, теж подобаються такі символи?

Була там із нами дівчина — Рут. Сім разів стріляла в себе, доки влучила. Така красива ставна дівчина з персиковою шкірою. Але змарнувала нам шість набоїв.

На тому місці тепер сквер. Є могила, камінь, надпис. У гарну погоду туди приходять матері з дітьми, вечорами зустрічаються закохані пари. Насправді там братська могила, бо ми так і не перепоховали останків.

— У тебе було 40 солдатів. Вам не спадало на думку зробити те саме?

— Ніколи. Такого не можна було робити. Хоча це й красивий символ. Але життям не жертвують заради символів. Щодо цього в мене не було сумнівів. В усякому разі, протягом 20 днів. Я міг власноручно заїхати в пику, якщо хтось упадав в істерику. Взагалі, я багато чого міг тоді. Міг утратити п’ятьох людей в бою і не відчувати докорів сумління. Міг лягти спати, поки німці свердлили діри, щоб висадити нас у повітря. Просто я знав, що нічого корисного в ту мить ми не зробимо. Лише коли вони пішли на обід о дванадцятій, ми швиденько зробили все, що потрібно, аби звідти вирватися. (Я не нервував: мабуть, тому, що нічого не могло трапитися. Нічого гіршого, ніж смерть — завжди-бо йшлося про смерть. Про життя — ніколи. Можливо, там узагалі не було ніякої драми. Драма є тоді, коли мусиш щось вирішувати, коли щось залежить від тебе, а там усе було визначене наперед.)

Я ще дещо зміг. Зміг сказати хлопцеві, який просив адресу на арійському боці: «Ще не час. Іще зарано». Стасеком його звали… Бачиш, прізвищ я не пам’ятаю. «Мареку, — казав він, — там же є якесь місце, куди б я міг піти…» Що, я мав зізнатися йому, що нема такого місця? То й сказав: зарано…

— З-за муру було щось видно на арійському боці?

— Так. Мур сягав лише другого поверху. Уже з третього було видно все, що на тому боці. Ми бачили карусель, людей, чули музику й дуже боялися, що та музика нас заглушить, що ті люди нічого не помітять, і взагалі ніхто на світі нічого не помітить — нас, боротьби, загиблих… Що той мур — велетенський, і жодна звістка про нас не проб’ється назовні.

Але з Лондона передали, що Сікорський Владислав Сікорський (1881–1943) — генерал-полковник, прем’єр-міністр польського уряду в екзилі. посмертно нагородив орденом Virtuti Militari лат. Військова Доброчесність — найвища військова нагорода Польщі. — Прим. ред. Міхала Клепфіша — того хлопця, що на нашому горищі затулив собою кулемет, щоб ми могли прорватися.

Інженер, 25 років. Чудовий хлопець.

Ми відбили атаку завдяки йому — і невдовзі з’явилися ті троє з білою стрічкою. Парламентарі.

Я стояв тут. Саме тут, лише ворота тоді були дерев’яні. Бетонний стовпчик — той самий, і барак, і, здається, навіть ці тополі.

Фрагмент друкується за виданням: Ганна Краль. Раніше за Господа Бога; переклад з польської Остапа Сливинського. — Київ: Темпора, 2017.

Редакція висловлює вдячність видавництву Темпора за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також