2021 року в щоденних звітах Генерального штабу ЗСУ почав з’являтися населений пункт Нью-Йорк. Фраза про те, що в околицях Нью-Йорка обстріли, звучала б двозначно, тому медіа додавали: «Нью-Йорк на Донеччині».
В економічному розвитку Нью-Йорка — як і багатьох інших міст на українському Сході — наприкінці XIX – на початку XX століття головну роль відіграли західноєвропейські поселенці, які будували тут металургійні заводи й шахти. Для Донецька, до прикладу, такими «промисловими» зачинателями були валлійці, а для Нью-Йорка — німці-меноніти. Згодом ці заводи і фабрики націоналізували більшовики, створивши міф про «совєтську промисловість Донбасу», до якої там нібито нічого не існувало.
Чому поселенці обрали для селища американську назву? Існувало кілька легенд, наприклад, що дружиною одного з менонітів була американка, яка сумувала за батьківщиною; або що німці сподівалися такого ж стрімкого розвитку поселення, як у його заокеанського тезки. І на початку XX століття Нью-Йорк справді був дуже прогресивним: паровий млин, залізниця, пожежне депо, заводи, книгарня, освітні заклади.
Проте прийшла совєтська влада, почалися репресії, потім — лихоліття Другої світової. Після війни Нью-Йорк перейменували на Новгородське. Коли в уже незалежній Україні ухвалили закон про декомунізацію, Новгородське не потрапило в список совєтських топонімів, які потрібно змінити, адже назва не прославляла комуністичних діячів чи тоталітарний режим. Тоді мешканці самі розпочали рух за повернення історичного найменування, й у липні 2021-го Новгородське знову стало Нью-Йорком.
Так на мапі бойових дій на сході України з’явився Нью-Йорк, який роками сусідив із лінією розмежування та окупованою територією. З пагорба в центрі селища добре видно місцевий фенольний завод, який за совєтських часів був основним місцем роботи для кількох поколінь мешканців Новгородського. А ще звідси можна розгледіти Горлівку, себто територію російського маріонеткового утворення «ДНР».
Скептики могли б зауважити, що екзотичний топонім нічого не змінює в житті звичайного провінційного містечка, яке розташоване у прифронтовій зоні.
Проте саме боротьба за повернення історичної назви згуртувала активістів місцевої громади в ГО «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка» (ІМУН).
Згодом вони відкрили культурний осередок у центрі селища, на колишній Гартен-штрассе (нині вулиця Садова), вели просвітницьку діяльність. ІМУН відстояла й вберегла від демонтажу місцеву пам’ятку — чотириповерховий паровий млин Пітера Діка, збудований 1903 року. До речі, 2022-го млин вигорів після влучання російської ракети.
Місцеві активісти допомагали письменниці Вікторії Амеліній та її команді провести в Нью-Йорку перший літературний фестиваль — за пів року до повномасштабного вторгнення. Тоді в селище на численні заходи з’їхалися письменники та музиканти з усієї України.
Вікторія Амеліна в Нью-Йорку. Джерело: Вікторія Амеліна / фейсбукУ рамках фестивалю також презентували онлайн-видання NewYorker.City, а для старшокласників організували конкурс есеїв про селище. П’ятеро переможців отримало приз — поїздку до Києва та Львова, яку вони встигли здійснити менш ніж за два місяці до повномасштабного вторгнення. Невдовзі ці ж старшокласники були змушені знову виїжджати, точніше евакуйовуватися.
Дев’ять років війна точилася впритул до Нью-Йорка, а тепер він — під найсильнішими обстрілами за весь час російської агресії. Бахмут та Авдіївка — сусідні більші міста — практично зруйновані, а в самому Нью-Йорку лишається дедалі менше історичної спадщини, яка нагадує про його незвичну історію.
«Цього разу страшніше, ніж у дитинстві»
До 2022-го в Нью-Йорку навіть не лунали сирени. Але дітей вчили: чуєш свист — значить, летить снаряд, але не в тебе; а якщо чуєш звук, схожий на шелест, — падай на землю, найкраще в якусь заглибину.
Коли почалася російсько-українська війна на сході України, Валерії було 10 років.
«24 лютого ми дізналися, що росіяни обстріляли не Краматорськ, Слов’янськ чи Торецьк, як бувало раніше, а Харків, Одесу, Київ. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Можливо, з початком повномасштабного вторгнення РФ у мені збурилися несвідомі дитячі спогади про війну. Я панічно боялася прильотів, почали здавати нерви. Причім було страшніше, ніж у дитинстві, адже я розуміла, якими можуть бути наслідки цих атак».
На сході обстріли посилилися ще за кількадесят днів до повномасштабного вторгнення, а після 24 лютого Нью-Йорк опинився фактично на лінії вогню. Та все ж наважитися покинути домівку було непросто.
Валерія. Джерело: особистий архів«Ми зібрали речі ще 24 лютого, думали їхати в Дніпро. Телефоную мамі й чую: “Я йду на роботу, що ти від мене хочеш?” Вона у мене шкільна вчителька. Але за кілька годин уроки скасували. Я подумала, що тепер ми таки поїдемо. А мама раптом каже: “Купи корм коту”. І от всюди вибухає, я іду в магазин, а він зачинений. Продавець добирався автобусом із сусіднього міста, Торецька, а цього разу автобус не приїхав.
Ми вирішили поки не виїжджати. Тоді я вперше усвідомила, що таке дім. Якщо ти їдеш кудись відпочивати чи в справах, то все ж маєш куди повернутися. А якщо вирушаєш в евакуацію, невідомо, коли повернешся і чи буде до чого вертатися.
Я плакала, коли пакувала валізу. Раніше думала — ну, маленьке селище, жодного двіжу. Особливо це відчувалося після поїздок у Київ чи Маріуполь. Іноді навіть було трохи боляче вертатися додому. А коли почалася повномасштабна війна, мені вперше було боляче звідти їхати».
Валерія з мамою виїхали з Нью-Йорка наприкінці березня. Зараз дівчина живе у Львівській області, планує вступати до університету. Вона єдина, хто сьогодні працює над онлайн-виданням NewYorker.City — проєктом української Агенції розвитку локальних медіа, який раніше розвивала ціла команда.
Дівчина моніторить ситуацію у Нью-Йорку й прилеглих районах, пише про руйнування та постраждалих, розповідає, де люди можуть отримати гуманітарну допомогу й матеріали для ремонту пошкодженого житла, дає поради, як евакуюватися тощо.
І щодня спільно з платформою «Меморіал: вбиті Росією» публікує розповіді про загиблих.
Очільниця організації «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка» — Христина, 29-річна вчителька української мови. Вона виїхала з селища навесні 2022-го. Розповідає, як перед початком повномасштабного вторгнення, коли в медіа вже була інформація про накопичення російських військ під українським кордоном, до них у Нью-Йорк приїжджали іноземні журналісти. «Вони питали: “Ви розумієте, де ви живете?” Ми дивувалися: “Звісно, ми ж тут із 2014 року так живемо!” Буває складно, гучно, але ми звикли».
Христина згадує, що військові ще за кілька місяців до 24 лютого радили їй підготувати маршрути евакуації нью-йоркської молоді.
«Ми з молодими людьми обговорювали різні варіанти: як діяти, якщо зникне зв’язок? як евакуюватися? що робити, якщо батьки не захочуть виїжджати? І зрештою — як поводитися у випадку окупації? Проте майже ніхто не вірив, що повномасштабна війна стане реальністю».
«Ми всі за кожного відповідаємо»
Останнім зі членів організації із Нью-Йорка влітку 2022 року виїхав Сашко, який жив тут із бабусею та дідусем. Христина, Валерія та інші активісти дуже переживали, аби він не потрапив до рук росіян, і про всяк випадок видалили його зі спільних груп і чатів у фейсбуку та інстаграму, почистили спільні публікації — щоби на випадок окупації не залишилося жодної зачіпки, через яку хлопця могли пов’язувати з «Ініціативною молоддю Нью-Йорка». Сашкові друзі пускали чутки, нібито посварилися з ним, аби ця інформація розійшлася селищем і стала для хлопця своєрідним алібі.
«Ми допомогли йому з евакуаційним автобусом, коштами, житлом і харчуванням. Видихнули тільки, коли він виїхав», — згадує Христина. Валерія додає: «Боялися за нього, бо в організації ми всі за кожного відповідаємо».
Напередодні повномасштабного вторгнення найскладніше було переконати літніх людей Нью-Йорка виїхати. У Валерії так було з бабусею. Урешті-решт дівчина прямо заявила: якщо у селище зайдуть росіяни, бабусю розстріляють, бо її син — український військовий. Після цього бабуся якийсь час відмовлялася розмовляти з онукою. Але виїхати таки погодилася.
Петровська гора, з якої видно окуповані території. Фото: Оля РусінаСин-військовий — батько Валерії. Він загинув у лютому, на самому початку повномасштабної війни, під час російського штурму. За кілька днів до загибелі чоловік отримав контузію і мав би лягти до лікарні, але відмовився від госпіталізації, аби залишитися з побратимами.
«Про його загибель вже знали у селищі, — розповідає Валерія. — Уже ходили чутки, що його немає, але нашій родині ще нічого точно не було відомо. Ми розуміли, що щось не так, бо тато перестав відповідати на повідомлення і дзвінки. Але перед тим, як його контузило, в нього поламався телефон, тому я спершу думала, що в тата просто не працює мобілка. Потім мені написав знайомий: “Лєро, твій батько загинув?”
Ми з мамою почали дзвонити батьковим друзям. Знайома з батальйону “Айдар”, яка була на сусідніх позиціях, сказала: “Так, нас звідти евакуювали, а їх не змогли забрати, навіть поранених, бо росіяни продовжували штурмувати”. Там лишилося і батькове тіло. Мабуть, найгірше для мене було — дізнатися про його загибель отак, із якихось чуток».
Востаннє Валерія бачила батька за кілька місяців до повномасштабної війни, коли той приїжджав у коротку відпустку. Пригадує, тато дуже хотів, щоб вона познайомила його зі своїм хлопцем, але зустріч відклали до наступного разу. Вони так і не встигли познайомитись. Із хлопцем Валерія зараз бачиться рідко, він працює в іншій частині країни.
Далеко від дому
«Від початку повномасштабного вторгнення я була на зв’язку із командою фестивалю, адже у нас багато волонтерів серед молоді тамтешньої ІМУН, — розповідала письменниця Вікторія Амеліна, засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю. 1 липня 2023 року Вікторія Амеліна померла внаслідок травм, отриманих під час російських обстрілів Краматорська. — Евакуація з Торецька йшла добре, тому задачею було не організувати виїзд, а донести інформацію і вмовити людей виїхати. Пригадати всі події березня-квітня важко. Комусь із ньюйорківців я привозила ковдри й надувні ліжка, комусь підшукувала житло, а одну дівчину, яка потребувала екстреного лікування, особисто довезла до Ірландії.
Пам’ятаю, як у квітні я їду Києвом у таксі й реву, бо мама двох дівчаток із Нью-Йорка відмовилась виїжджати, а ми щойно побачили, що коїлося в Бучі. Довелося розповідати таксисту про нью-йоркський фестиваль і пояснювати, чого я плачу. Але ця мама невдовзі таки зважилася на евакуацію, і згодом я допомогла їм потрапити до Німеччини. Одна з ньюйорківок досі живе в моїй львівській квартирі — безкоштовно, звісно».
Нині 22 людей з ІМУН розкидані по всій Україні, кілька опинилося за кордоном.
Валерія і Христина спершу жили у Києві, потім поїхали далі. Валерії через цілу мережу контактів допоміг знайти житло військовий зі Львова, який колись служив у Нью-Йорку. Він познайомив її з волонтером, що має будинок у селі за 30 кілометрів від польського кордону. Тут Валерія і живе з родиною. Чоловік, який відшукав для неї житло, зник безвісти під Бахмутом — найімовірніше, загинув.
Христина з мамою поїхали з Києва на Тернопільщину, де їх з іншими людьми прихистили у себе місцеві. «У будинку жило троє господарів і восьмеро переселенців, яких вони прийняли. Ми допомагали на городі, готували їжу, щоб хоч якось віддячити, бо господарі відмовлялися брати платню за проживання чи навіть продукти», — згадує Христина.
За якийсь час дівчина, зрозумівши, що не швидко зможе повернутися додому, почала шукати постійного місця проживання. Усі чоловіки з її родини зараз на війні. Молодший брат Христини просив її, аби у разі загострення ситуації вона вивезла маму за кордон. Тому Христина обрала прикордонну Львівську область. Вони з Валерією живуть у різних населених пунктах, але навідуються одна до одної.
Разом на відстані
Більшість активної нью-йоркської молоді зараз виїхала з селища, але підтримує контакт. Дехто займається гуманітарною допомогою для цивільних та військових, зокрема збирає гроші, закуповує продукти й обладнання, возить на фронт. Далеко від дому ньюйорківці запустили лінію одягу «Український Нью-Йорк», виготовляють трафарети з проукраїнськими написами, надсилають на передову листівки, знімають відеоролики для цивільних, зокрема про надання першої медичної допомоги.
Відео знімав 18-річний Матвій — товариш Христини та Валерії. Зараз він живе у Києві й працює у штабі Тати Кеплер — активістки, що керує кількома популярними столичними барами й водночас возить медичні засоби та амуніцію на фронт, у деокуповані населені пункти та «сіру зону».
Матвій. Фото: Оля РусінаМатвій дистанційно навчається в коледжі на електротехнолога у сусідньому з Нью-Йорком Торецьку. Хлопець напівжартома каже, що з навчанням не дуже пощастило: спочатку пандемія, а потім повномасштабна війна.
Коли росіяни окупували Донецьк, Матвій, як багато його однолітків з Нью-Йорка, міг поїхати на навчання до Харкова, але вирішив залишитися вдома. «Я з дитинства знав, що наше селище раніше називалося не Новгородське, а Нью-Йорк. Моє оточення і в садочку, і в школі було проукраїнське. У нас 95 % молоді має такі погляди. Проросійські є серед старших людей, але я з ними не спілкуюсь».
Більшість часу Матвій проводить у волонтерському штабі. Спочатку вихідних узагалі не було, а зараз трохи більше вільного часу, але життя все одно проходить, як каже хлопець, переважно «серед коробок». Він пройшов кілька курсів із тактичної медицини та отримав кваліфікацію бойового медика.
Кілька разів Матвій їздив у Донецьку та Харківську області — у напівзакриті населені пункти, які впритул до лінії фронту і недоступні для більшості волонтерів. Представники їхнього штабу мають туди доступ, бо пов’язані з батальйоном тактико-оперативного реагування столичної поліції. Підрозділ створювався для оборони Києва, а після того, як атаку росіян на столицю відбили, отримав інші завдання, зокрема возити допомогу у небезпечні регіони. «Заїжджаємо у якесь поле. Від селища, де були сотні домівок, лишилися два будинки», — розповідає Матвій.
До повномасштабної війни хлопець не цікавився ні військовою справою, ні медициною і не уявляв, що йому колись доведеться так довго цим займатися. Матвій досі пам’ятає перший тренінг.
«Це було на полігоні. Спочатку я не міг запам’ятати, як той турнікет правильно скласти, які в нього частини, — вже не кажучи про те, як його застосовувати. Потім нам дали завдання: накласти його спершу 50 раз на себе, а потім на партнера. Так і навчилися. Знати напам’ять аптечку, накладати турнікети, розбиратися в медицині мають усі, як військові, так і цивільні. Бо Росія обстрілює не лише лінію фронту, а й тилові міста. Прилетіти може будь-куди, поранити може будь-кого», — розповідає Матвій, згадуючи, як росіяни обстрілюють Київ.
Мрії про повернення
«Деокупація майбутнього» — під таким гаслом мав проходити другий Нью-Йоркський літературний фестиваль. «Ми хотіли разом вчитися мислити стратегічно і грати на довгу дистанцію попри постійну загрозу з боку Росії» — розповідала Вікторія Амеліна.
Письменниця ще до початку повномасштабного вторгнення склала список тих, хто мав приїхати на фестиваль у Нью-Йорк восени 2022 року. Але не всі гості зможуть взяти участь у заході навіть після перемоги. Так репортер та військовий Олександр Махов із Луганська загинув у травні 2022 року на Харківщині. Після його смерті наречена Анастасія також покинула журналістику і пішла до війська.
У Нью-Йорку, який живе практично на лінії фронту з 2014 року, під обстрілами залишаються люди. Христина, яка зараз працює у своїй школі й веде уроки дистанційно, каже, що деякі її учні вмикаються на онлайн-заняття з селища. У них, звісно, жахливі умови навчання: уроки часто переривають обстріли, є постійні перебої з електрикою, необхідно подовгу сидіти в укриттях. Лише за кілька днів до нашої розмови у Нью-Йорку отримав осколкове поранення 9-річний хлопчик. «Коли ми писали есеї на тему “Місто моєї мрії”, я наголошувала дітям, що вони можуть вигадати місто. Але все одно більшість писала про Нью-Йорк: як його будуть розбудовувати після війни, яким він стане… З найоригінальніших ідей, пам’ятаю, була алея-ескалатор».
Матвій вважає, що Нью-Йорк міг би стати новим домом для тих мешканців Донеччини, яким уже немає куди повертатися — як-от жителів Бахмута чи Мар’їнки.
«Це буде важка робота: залучити інвесторів, створити нові робочі місця, відбудувати селище. Але у нас достатньо для цього місця — можна заснувати нові підприємства, нові бізнеси, не обов’язково все мусить бути зав’язане на одному фенольному заводі. Крім того, Нью-Йорк розташований у центрі Донецької області — звідти завжди зручно добиратися у будь-яку її частину. Тому селище може стати місцевим транспортним хабом. До Донецька після деокупації буде пів години машиною».
Валерія ще з початку повномасштабної війни зберігає шкарпетки, які купила 24 лютого в Нью-Йорку. Яскраво-помаранчеві, з вогниками. Дівчина жодного разу їх не одягала — ці «переможні шкарпетки» чекають Перемоги. Валерія вірить: «Щодо Нью-Йорка після війни — люди повернуться. Дуже важко жити в евакуації, у незнайомому місті чи навіть країні. Хочеться додому. У нас насправді багато активних людей — вони, як і, власне, ми з нашою громадською організацією, повернуться і почнуть усе відбудовувати. Зараз часто можна почути, що найбільш зруйновані міста та селища Донеччини не відновлюватимуть. Але, думаю, це вирішувати не президентові чи обласній владі, а людям, які захочуть і будуть там жити».
