Політика Польщі в період Судетської кризи 1938 року донині викликає суперечки.
Найбільш дискусійним питанням залишається ультиматум, який варшавський уряд висунув Празі, вимагаючи негайно передати Польщі територію Заолжя — частину Тешинської Сілезії, що входила до складу Чехословаччини, але була населена переважно поляками. Відбулося це відразу після того, як на ганебній Мюнхенській конференції Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні разом із прем’єр-міністрами Великобританії та Франції Невілом Чемберленом і Едуаром Даладьє змусили Чехословаччину віддати Третьому райху територію Судет.
Частина польських істориків вважає рішення Другої Речі Посполитої обґрунтованим, нагадуючи, зокрема, про обставини, за яких Чехословаччина зайняла Заолжя у 1919–1920 роках. Інші, однак, наголошують, що польський ультиматум висунули у найбільш невідповідну мить і за обставин, які компрометували Польщу. З цього приводу висловився і президент Лєх Качинський, причому його слова були більш ніж однозначні. У своїй промові, виголошеній 1 вересня 2009 року на Вестерплатте, він сказав:
Приєднання Польщі до поділу, чи принаймні до територіального обмеження тодішньої Чехословаччини було не лише помилкою, але й гріхом. І сьогодні ми можемо визнати цей гріх і не шукати йому виправдань. Не шукати виправдань, навіть якщо така можливість існує.
Без сумніву, 1938 рік можна назвати чорним роком польської зовнішньої політики — і не лише через позицію Польщі в період чехословацької кризи. Проте, з іншого боку, потрібно наголосити на складності ситуації та історичних передумовах таких рішень. Зважаючи на всі ці чинники, справа надзвичайно заплутана.
Повернімося в 1933–1934 роки, коли Гітлер прийшов до влади. Тоді великим досягненням Юзефа Пілсудського та міністра закордонних справ Юзефа Бека було послаблення напруги між Варшавою та Берліном, що проявилося в польсько-німецькій Декларації про ненапад від 26 січня 1934 року. Питання перегляду західного кордону Польщі, яке порушували чергові уряди Ваймарської республіки (знаходячи при цьому дедалі більше розуміння на Заході), раптово зняли з порядку денного. З польської точки зору це було великим полегшенням.
Разом Польща і Німеччина — сила, якій Європі важко буде протистояти, це блок, що охоплює 100 мільйонів компактно розселеного населення.
Однак Польща не мала найменшого наміру вступати з Німеччиною в союз проти СРСР, як і не мала наміру брати участи в антинімецькому блоці на стороні Радянського Союзу. Совєтів у ролі союзника Польща побоювалася не менше, ніж Німеччини в ролі ворога. Як виявилося після 1939 року, побоювання були небезпідставні: коли совєтські війська приходили як союзники, вони зазвичай залишалися як окупанти.
Зближення Польщі та Німеччини було лише позірним. Варшава відповідала на німецькі люб’язності або ухилисто, або з ввічливою відмовою, намагаючись водночас утримувати з Берліном якомога кращі відносини. Союз із Францією, укладений іще 1921 року, мав залишатися фундаментом польської стратегії безпеки, хоча політика Парижа віддавна була для поляків джерелом розчарувань. Крім того, в середині 1930-х років французи намагалися схилити Польщу до тісніших зв’язків із СРСР у рамах колективної безпеки (так званий Східний пакт), що для Варшави було неприйнятним. Згодом французький уряд підпорядкувався британській політиці замирювання Третього райху, задовільняючи ту частину його вимог, яка на Заході вважалися обґрунтованою.
У цій ситуації Польщі залишалося лише лавірувати й балансувати між французьким союзником та німецьким сусідом. Роздратування французів із приводу «усамостійнення» польської зовнішньої політики призвело до погіршення відносин між Парижем та Варшавою. З року в рік погіршувалися й польсько-совєтські відносини. Москва злилася на Польщу за те, що та блокує активність СРСР на європейській арені, а також побоювалася польсько-німецького порозуміння. Можна припустити, що саме совєтські інтриги призвели до поширення неправдивих чуток, буцім польсько-німецький договір від 26 січня 1934 року містив таємний протокол, спрямований проти СРСР. Проте у Варшаві вважали, що ці чутки поширює Чехословаччина, також дедалі менш прихильна до Польщі.
Польсько-чехословацькі відносини тоді вже стали помітно ворожими з кількох причин. По-перше, Прага була одним із чільних прихильників співпраці з Радянським Союзом. Траплялися також конфлікти та тлі становища польського населення в Заолжі. Крім того, у Варшаві вважали, що чехословацька держава є штучним утворенням, приреченим на розпад. Польська сторона прихильно ставилася до сепаратистських тенденцій серед словаків, а до поляків у Словаччині — з великою симпатією.
1938 року райх інформував Польщу про свої наміри. Під час візиту Бека до Берліна в січні 1938-го німці йому повідомили, що найближчим часом намагатимуться «розв’язати» проблему Австрії. Бек дав зрозуміти, що у випадку аншлюсу Польща не чинитиме перепон. Дещо згодом, під час свого вже п’ятого візиту до Польщі (в лютому 1938 року) Герман Ґерінґ у розмові з Беком не лише представив плани Німеччини щодо Австрії, але й попередив про операцію райху проти Чехословаччини. Сторони дійшли висновку, що в цьому питанні необхідно буде скоординувати дії Берліна та Варшави. Бек уже тоді зазначив, що Польща зацікавлена у приєднанні «певного регіону Чехословаччини» (себто Заолжя).
У наступні місяці Польща уникала будь-яких натяків на свої можливі застереження щодо агресивного курсу Німеччини, передовсім стосовно Чехословаччини. Сам Бек вважав, що чехословацька держава повинна розпастися в результаті від’єднання Словаччини. Очільник польської дипломатії від початку був переконаний (і не помилився), що Франція і Великобританія не стануть на активний захист Праги, і у зв’язку з цим не збирався псувати гарних відносин Польщі й Німеччини. Навесні 1938 року заступник Бека пояснював польському послу в Бухаресті, що Польща прагне «розгрому Чехословаччини».
У своєму звіті, написаному у вересні 1938 року, посол райху в Варшаві Ганс-Адольф фон Мольтке відверто стверджував, що в питанні Чехословаччини на ділі існує польсько-німецька співпраця. Позиція Польщі була Берліну дуже вигідною, і німецька сторона кілька разів висловлювала полякам вдячність за це. Звісно, не могло бути й мови, щоб Польща виступила проти Німеччини на захист Чехословаччини. В епоху панування політики замирювання польські політики були б божевільними, якби виступили на захист Чехословаччини, яку негативно сприймали в Польщі і яка до всього й сама була вороже до неї налаштована.
Але активна участь в операції проти Чехословаччини — зовсім інша справа. 22 березня 1938 року Польща надсилала празькому уряду агресивні ноти, активізовувала польські організації на Заолжі, пожвавила співпрацю зі словацькими політиками. При цьому Варшава відкидала французько-британські спроби вплинути на пом’якшення її античеської позиції, хоча водночас давала зрозуміти, що якби Париж і Лондон зважилися на війну з Німеччиною, Польща виступила б на боці західних держав (щоправда, ймовірно, це був лише тактичний маневр).
Незадовго до півночі 30 вересня, тобто буквально день у день із підписанням Мюнхенського договору, Варшава висунула чехословацькому уряду ультиматум із вимогою віддати Заолжя і погрожувала збройним нападом у випадку невиконання вимоги. Цей необдуманий крок світова спільнота сприйняла як копіювання Польщею німецьких методів. Польщі загрожувала ізоляція, і німецькі дипломати це добре розуміли. Восени 1938 року, вже після закінчення чехословацької кризи, вони намагалися переконати Гітлера виступити проти Варшави. Як повідомляли з Райху польські консули, німецька громадська думка була переконана, що тепер «прийде черга Польщі», в якої відберуть Великопольщу, Ґданське помор’я та Верхню Сілезію.
Однак тоді фюрер дійшов висновку, що «польську проблему» необхідно врегулювати інакше: 24 жовтня 1938 року Берлін запропонував Варшаві союз і «глобальне вирішення» спірних питань — прокладення екстериторіальної автостради через польське Помор’я до німецької Східної Прусії, приєднання до райху вільного міста Данциґ, а також вступ Польщі до антикомінтернівського пакту, спрямованого проти Радянського Союзу. Польща відкинула цю пропозицію.
Міністр Юзеф Бек не розумів, у якому складному становищі опинилася Польща: він недооцінював масштабів ізоляції й не усвідомлював того, що Німеччина не зупиниться на поділі Чехословаччини. Ще 4 листопада у вузькому колі соратників він говорив, що ситуація чудова, а у чехів можна було відібрати набагато більше. Цей політик, який зазвичай мислив тверезо, восени 1938 року упивався своїм позірним успіхом і не мав реального уявлення про справжнє становище Другої Речі Посполитої. Через неповний рік Третій райх разом із Радянським Союзом захопили Польщу.
Переклав Андрій Савенець
