Нещодавно я майже два дні переглядав свої жорсткі диски, намагаючись знайти фотографії водія, який возив мене українським фронтом. Його звали Максим Осередчук. Він працював для нашої редакції ABC News, а також для The New York Times. 

Куба Камінський і Максим Осередчук. Джерело: особистий архів

Ми полюбили Максима з перших днів повномасштабної війни. Йому тоді було 26 років, чудовий, дуже світлий хлопець. Якийсь час тому його мобілізували. В армії він працював водієм одного з командирів. Наприкінці червня 2026-го на автозаправці в Херсоні в автівку поцілив російський дрон. Командира тяжко поранило — навіть не знаю, чи він вижив, — а Максим загинув на місці. Він прослужив лише п’ять місяців. Йому тепер назавжди 30. Дивлячись на знімки з Максимом, думаю: треба було фотографувати його більше. Багатьох героїв моїх світлин, можливо, уже немає серед живих. 

Я працюю фотографом понад 20 років, і тільки після таких подій починаю по-справжньому розуміти цінність моїх робіт. З часом вони набувають історичного значення, а для мене — ще й дуже особистого. Я дедалі гостріше усвідомлюю, що мені пощастило бути свідком чогось дуже важливого — історії, яка складається не лише із великих подій, а й із маленьких особистих моментів, які з часом просто забуваються.

«Непереможні»

Один із моїх останніх проєктів — «Непереможні» — серія фотографій, зроблених протягом останніх чотирьох років в Україні. Вони знімалися паралельно з основною роботою, адже більшість часу я працював оператором, а не фотографом. Я робив їх для себе — фіксував моменти, які не міг пропустити. Проходив повз, щось цікаве помічав — одразу робив знімок. Багато з цих кадрів з’явилося спонтанно, але за кожним із них стоїть історія людей усередині війни.

Наприклад, дівчинка на гойдалці на тлі зруйнованого багатоквартирного будинку в Бородянці. Саме такі контрасти найбільше притягують — коли поруч із війною жевріє життя, коли на тлі руйнувань відновлюється повсякденність.

Дівчинка на гойдалці у Бородянці. Фото: Куба Камінський

Анексія Криму

Я дуже хотів поїхати в Україну, ще коли почалася Помаранчева революція. Але це був лише мій перший рік роботи у редакції газети Rzeczpospolita, тому туди вирушив один із моїх старших колег.

Лише через два роки я поїхав у своє перше закордонне відрядження — висвітлювати президентські вибори в Білорусі. Відтак я мав повертатися до Варшави, але в Україні саме відбувалися парламентські перегони, тож мене з журналістом, з яким ми працювали в парі, вислали ще туди. Досі пам’ятаю той нічний потяг із Мінська до Києва — такий характерний совєтський вагон. Наступного дня я опинився у виборчому штабі Януковича — він тоді переміг. Так з’явилися мої перші репортажі з України. 

Відтак я час від часу повертався, бував у різних містах, добре пам’ятаю Харків. Але новим, дуже важливим етапом для мене стала робота під час анексії Криму. Один із головних кадрів із півострова — штурм бази Бельбек. Тоді так звані зелені чоловічки оточували українські військові бази, а Бельбек залишався останнім осередком, який не здавався. Командував ним полковник Мамчур. Усі розуміли, що збройного зіткнення, найімовірніше, не буде. Принаймні українці не стрілятимуть — вони відклали зброю, але не хотіли добровільно віддавати базу. 

Ми зайшли на територію в останній момент, коли українські військові ще намагалися забарикадуватися. Та росіяни просто пробились через стіну. Проїхала броньована машина, пролунали постріли в повітря. Ми всі лежали на землі. І саме тоді я зробив фотографію: до зубів озброєний загін російського спецназу підходить до беззбройних українських військових. На кадрі видно, як один з українців ніби хоче потиснути руку або зробити якийсь інший жест, але на нього відразу націлюються п’ять автоматів. 

Історія з цим фото мала продовження 2023 року. Мені зателефонували з української пошти й запитали, чи можна використати цю світлину на марці. Я, звісно, погодився, дуже зрадів — це справді велика честь. Марка ввійшла до серії, присвяченої переломним моментам боротьби України за свободу. 

Поштова марка. Джерело: особистий архів

Війна на сході України

Після роботи в Криму я приблизно на місяць повернувся до Варшави, а у травні 2014 року знову поїхав в Україну — цього разу до Донецька. Атмосфера там була дуже дивною. Я зустрічав чимало людей і було очевидно, що частина з них або сама приїхала звідкись, або її привезли — щоб підтримати псевдозаколот і створити враження, ніби його хотіли самі українці.

Було багато стресових ситуацій. Якось ми з водієм потрапили під обстріл у селі, яке перебувало під контролем так званої ДНР. Ми опинилися серед бойовиків. Один із них — чоловік із довгою бородою — підійшов до мене, приставив зброю до грудей і почав щось говорити — я нічого не зрозумів.

Я подивився на водія і помітив, як той зблід. Виявилося, він представив мене як поляка, і всі навкруги дуже напружились. Тоді водій сказав їм: «Це хороший поляк». А бойовик зі зброєю відповів: «Для хороших поляків — тільки хороші труни». Я не знав російської, не розумів, що він каже, виглядав як ідіот. Мене врятувало те, що саме почався великий обстріл, і вся ця ситуація якось зійшла нанівець. 

Окупований Донецьк, 2014. Фото: Куба Камінський

Керунок — війна

Коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, я одразу поїхав працювати на польсько-український кордон як фотограф, але водночас і як оператор для Euronews та France24.

Приблизно через тиждень-два я поїхав до Львова, працювати для каналу ABC News, потім до Києва — загалом поїздка тривала близько чотирьох місяців. Відтак повернувся на два тижні до Польщі і знову поїхав в Україну місяці на три. І так кілька разів.

А 2023 року, коли я був у Харкові, почалася війна в Ізраїлі. За 27 годин я дістався до Тель-Авіва, де провів наступні дев’ять місяців. Після цього я працював в Іраку, висвітлюючи ситуацію навколо Ірану, а потім — у Пакистані. Досить довго я пробув і в Лівані. Час від часу я повертаюсь в Україну днів на десять, але вже не так регулярно, як раніше. 

Вікторія Гончарук, 2022. Фото: Куба Камінський

Звикання до небезпеки

У країнах, де тривають воєнні дії, я постійно відчуваю стрес через бомбардування. Вибух гучний і близько — чи встигну добігти, чи вже пізно? Зазвичай я вирішую залишитись у номері, а наступного дня спостерігаю, як із будинку поруч витягують людей: поранених і загиблих. Хоча зазвичай — загиблих.

Потім наступна ніч. Знову тривога. І в голові постійна думка: чи може снаряд влучити сюди? чи не чекає мене доля того, кого вчора виймали рятівники?

Та коли ти в таких обставинах уже кілька місяців, то стає майже байдуже. І, мабуть, найбільше мене лякає це звикання. Відчуття своєрідної лотереї. Усвідомлення того, що я нічим не кращий за будь-кого іншого і можу загинути будь-коли, без жодного попередження.

Я навіть не можу уявити, як люди живуть у такій атмосфері безперервно — коли щось настільки ненормальне стає частиною повсякдення. Постійне очікування смерті й водночас спроба переконати себе, що все буде добре.

Куба Камінський під час роботи (перший зліва). Джерело: особистий архів

Найстрашніший момент

Один із найстрашніших моментів у моєму житті стався у Лівії. Я був там, коли лінія фронту постійно змінювалася, вона пролягала приблизно за сто кілометрів від Бенгазі, міста на півночі. У ньому було відносно безпечно, хоча час від часу з’являлися військові літаки й Каддафі заявляв про можливість використання хімічної зброї в цьому районі. Я тоді навіть намагався знайти у Вікіпедії, яку саме хімічну зброю він мав і чи можливо вижити у разі її застосування.

Одного дня наш водій повідомив, що чергове місто перейшло під контроль повстанців, і запропонував мені та іншим кільком журналістам туди поїхати. Це було за 170 кілометрів. Через пустелю пролягала пряма дорога, якою автівки їхали на шаленій швидкості — близько 200 кілометрів на годину. Ми дісталися менш ніж за годину.

Місто зустріло нас абсолютною тишею. Нікого не було видно. А потім раптово почалася стрілянина. З усіх боків автомати Калашникова. Через рацію ми дізналися, що поки їхали, ситуація змінилася: місто знову перейшло під контроль іншої сторони. Фактично ми опинилися посеред населеного пункту, де ще тривали бої. А ми продовжували рухатися центральною вулицею, оскільки були впевнені, що місто вже захопили і ми приїхали на святкування.

У таких ситуаціях дуже добре відчувається, як страх впливає на людей. Журналісти, які були зі мною в автівці, почали кричати: хтось вимагав розвертатися, хтось наполягав їхати вперед. Рівень напруги зашкалював, водій уже не розумів, кого слухати.

Звернувши в один із провулків, ми побачили в його кінці зелений прапор — символ прихильників Каддафі. Ми не знали, чи за ним не перебувають озброєні люди, які можуть у будь-який момент відкрити вогонь, тому здали назад, виїхали. Зрештою ми дісталися блокпоста, де вирішили трохи перепочити. Навколо були озброєні повстанці — звичайні люди зі зброєю посеред відкритої пустелі.

Лівія. Фото: Куба Камінський

Я фотографував їх, коли почув звук літака. Всі довкола почали стріляти з автоматів. Я підняв голову й побачив його. Старий МіГ-27. Нам пояснили, що це літак Каддафі й потрібно якомога швидше тікати. Ми вже бігли, коли побачили ракету, запущену в наш бік. Здалося, що це кінець. У голові тільки й лунало: смерть. Це тривало секунду, але вона розтягнулась у безкінечність.

Ракета впала приблизно 300–400 метрів позаду нас, у пустелі, утворивши величезну вирву. Згодом ми дізналися, що такий літак міг легко влучити в групу людей серед відкритої місцевості. Але деякі пілоти не хотіли вбивати таких самих лівійців, як вони. Їм наказували вилітати з Триполі та атакувати позиції противників, але вони навмисно промахувалися. Скидали боєприпаси так, щоб не завдати великої шкоди. Ці пілоти залишалися частиною системи Каддафі, але водночас не хотіли вбивати співгромадян. Саме це, можливо, і врятувало нас того дня.

Повернення додому 

Повертатись у мирне життя складно. Різкий спад адреналіну в мене породжує злість, сильну, майже неконтрольовану. Зараз я вже вмію її контролювати, але раніше міг шалено мчати автомобілем, дратуватися через якісь дрібниці, навіть дуже хотілося влізти у якусь бійку. Так тіло, залежне від адреналіну, намагається потрапити у ситуацію, в якій рівень цього гормону знову зросте. 

Чи є в мене ПТСР? Думаю, ні. До того ж я вже значно краще контролюю себе, тож не потрапляю в такі екстремальні ситуації. 

Я ще з дитинства звик глибоко приховувати свої емоції. Тому багато речей не беру так близько до серця, як інші. Певною мірою це допомагає в роботі. Я можу нормально спати, не прокидаюся від кошмарів, мене не переслідують воєнні історії. Можливо, колись настане момент, коли вони повернуться й не даватимуть мені спокою. 

Я вчуся розслаблятися. І це теж непросто — сісти й відпочити. Я постійно шукаю чогось, що може дати емоції. Те саме я помічаю у своїх друзів-фотографів, які їздять у зони бойових дій. Ми часто зустрічаємося, багато говоримо. Вони також кажуть, що нічого особливого не переживають, що з ними все гаразд. Але я бачу в них схожий механізм витіснення емоцій, зокрема підмічаю моменти, коли вони більш нервові, роздратовані. Тут дуже важливо розуміти, як це все працює, що з тобою відбувається, розкладати власні емоції на складові й вчитися їх приборкувати.

Я почав багато писати, фіксувати те, що пережив учора, згадувати, що сталося два тижні чи навіть п’ятнадцять років тому — це мене заспокоює. Думаю, коли я розписую на папері якісь екстремальні або стресові ситуації, то певним чином їх пропрацьовую.

Анесія Криму, 2014. Фото: Куба Камінський

Мені здається, досвід людей так званих візуальних професій дещо відрізняється від досвіду, скажімо, журналістів, репортерів, які постійно працюють зі словом. Фотографуючи чи знімаючи відео, я концентруюсь на візуальному образі. Та це не означає, що мене не зачіпають трагедії, які я бачу. І все ж між нами є певний бар’єр. Між мною й людьми, між мною й тілами загиблих, між мною й цими подіями — камера, фотоапарат, ще якась техніка. Це своєрідна захисна оболонка, символічний щит, який допомагає пережити момент.

Втіха 

Знімки не змінюють світ, але інколи все ж мають вплив. Деякі кадри зворушують людей, надихають на дії. Деякі, на яких, скажімо, видно людський біль чи навіть смерть, — пробуджують бажання допомогти. Люди починають донатити, підтримувати конкретні ініціативи чи організації. І це мене дуже тішить.

Пригадую один випадок — ми з журналістом робили матеріал для ABC News про спеціальний потяг із Києва до Варшави, яким евакуйовували тяжко хворих дітей. Всі розуміли: не кожен переживе переїзд. І це було одним із найважчих моментів: усвідомлювати, що навіть евакуація не гарантує порятунку. Я зі ще одним журналістом зайшов у той потяг буквально на десять хвилин, щоб зняти матеріал. Згодом цю історію побачив один чоловік у Техасі й настільки перейнявся, що перерахував 60 тисяч доларів на підтримку цієї ініціативи. 

Спостерігач життя

2014 року я був у тому українському селі, яке постійно обстрілювали і де мені приставляли зброю до грудей. Спершу я ховався у землянці, потім просто лежав на землі. Я не знав, чим усе закінчиться. Бачив, як у далечині якийсь промисловий комплекс розсипався після удару ракети — цілий триповерховий будинок буквально зник на очах. Тоді у мене виникло питання: що я тут роблю? Не спокійне розмірковування — а майже агресія до самого себе. Я не мав жодного пояснення, яким міг би виправдати свою присутність у настільки небезпечному місці й відчував до себе величезну злість.

Схожі відчуття виникали у Лівії й інших місцях. Насправді, я думаю, що був би ще більш ризикованою людиною, якби не мав дружини й близьких людей. Може, я не завжди думаю про свою безпеку, але постійно пам’ятаю про тих, хто мене чекає. Я уявляю, що було б, якби мене не стало, усвідомлюю, якого болю б їм це завдало.

Анесія Криму, 2014. Фото: Куба Камінський

Я навіть кілька разів міркував, чи не зайнятися мені звичайними комерційними проєктами. Та мені б у такій роботі бракувало відчуття несподіванки. Кожна воєнна поїздка, кожна ситуація, у яку я потрапляю, завжди непередбачувані. Навіть сам момент виїзду часто неможливо запланувати. Будь-якої миті мені можуть зателефонувати й сказати, що треба кудись їхати. 

Саме ця непередбачуваність, занурення в іншу країну, в інші обставини, в інше життя — не читання про них, а безпосередня присутність — дуже затягує. Так з’являється залежність від репортерської професії, а я працюю з 17 років. 

Якось на одному конкурсі мене назвали «підглядачем життя», і це дуже точне визначення. Я зазвичай представляюсь фотографом чи журналістом, та насправді не зовсім себе ними відчуваю. Мені здається, я більше підглядач за людьми, їхньою поведінкою, за тим, як вони думають і реагують. Для мене великий привілей — могти бачити стільки важливих речей. 

Моя дружина іноді жартує, що я поводжусь як старий дід: коли за вікном щось відбувається, я відразу йду подивитися. Хтось крикнув, хтось пройшов, щось коїться — мені вже цікаво. Я ніби постійно перебуваю в стані очікування якоїсь події.

Куба Камінський. Джерело: особистий архів

Навіть коли я вдома, у Варшаві, можу п’ять-шість годин просидіти в кав’ярні, просто спостерігати за людьми у випадкових ситуаціях. Мені не обов’язково бути емоційно близьким до них, навпаки — для мене важливо зберігати певну дистанцію. І коли хтось каже, що хотів би купити будинок десь за Варшавою, де спокійно, я розумію, що це не для мене. Я витримав би у селі максимум два дні. Я — людина, яка помре у великому місті, на найжвавішій вулиці.

Редакторка Наталя Ткачик