Оскар Кольберґ. Малюнок

Оскар Кольберґ. Малюнок

Бачити людей. Народний енциклопедизм Оскара Кольберґа

21 грудня 2023
Люди

Про одного з найвидатніших польських етнографів.

Оскар Кольберґ у моєму поколінні належав до людей , про котрих чуєш в університеті як про великих дослідників, авторів фундаментальних праць — таких фундаментальних, що годі знайти час, аби їх прочитати. Вряди-годи на теренах Речі Посполитої з’являвся шаленець, що намагався звести докупи всі знання, зібрати і надійно зафіксувати їх для наступних поколінь. У барокову добу таким шаленцем був Бенедикт Хмєльовський з його «Новими Атенами». Одна з перших польських загальних енциклопедій, видана в 1745–1746 роках. У XIX столітті , гадаю, таким циклопічним проєктом можна вважати 40-томну працю «Народ. Його звичаї, спосіб життя, мова тощо». З 86 томів повного видання Кольберґа 18 присвячені етнічним українським землям і містять багатосторонній опис восьми різних етнорегіонів.

Модний простолюд

Ні з народження , ні замолоду Оскар Кольберґ не мав особливих передумов для того, щоб стати етнографом. Син варшавського геодезиста, він навчався музики і цілком міг шукати самореалізації в цьому одному з найпрестижніших на той час видів мистецтва. Проте класична музика існувала в академіях, була мистецтвом старим і перевіреним, ознакою «доброго смаку». А молоде покоління Кольберґа шукало виходу за численні естетичні обмеження класичного мистецтва, не наслідувало старе, а орієнтувалося на безпосередні відчуття і враження.

Уже з кінця XVIII століття такі стремління митців означили романтичну революцію в мистецтві. А разом із романтичною революцією прийшли зацікавленість мистецтвом народним , котре впродовж століть, постійно змінюючись, розвивалось, не зважаючи на думку академіків та мистецтвознавців. Культура, що досі існувала на інтелектуальному узбіччі, раптом стала останнім писком наукової моди.

У 1836–1837 роках Оскар Кольберґ поїхав у подорож литовськими і білоруськими землями , ставши експедитором мимоволі. Він зацікавився культурою місцевого населення і, як годиться музикологу, почав нотувати нові для себе мелодії й мотиви, доповнюючи їх текстами пісень, переказами, казками, загадками і детальними описами побуту і святкувань.

Жанр «нарису краю» , що витоками сягав кадастрових описів, які імперські адміністрації проводили на новоколонізованих землях, зрештою, став ілюстративним матеріалом самостійного життя народу.

На противагу імперському погляду на колонізовані землі як «порожні» з цивілізаційного погляду , описи нових країв містили цілком енциклопедичні дані: від географії та історії до побутових приказок «далеких близьких» екзотизованих мешканців власної держави.

Контекстом нової музики стало життя нижчих станів , які багато консервативних шляхтичів у ті часи вважали окремим народом, якщо не окремою расою (хлопи, за цією версією, походили від біблійного Хама, натомість шляхта — від Яфета через сарматів).

Оскар Кольберґ. Джерело: Національний центр культури

Оскар Кольберґ працював у дусі свого часу , прагматично і матеріалістськи. Якщо існували певні явища, їх слід було зібрати, записати і каталогізувати, а вже тоді досліджувати. Через його діяльність до Академії наук у Кракові потрапляли українські артефакти, зібрані в експедиціях, а зрештою, разом із Володимиром Дзєдушицьким, Володимиром Шухевичем та ще кількома ініціаторами Кольберґ допоміг зорганізувати 1880 року Етнографічну виставку в Коломиї. Саме з цієї виставки бере свій початок сучасний Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. При цьому традиційні артефакти, навіть прикладні, Оскар Кольберґ вважав мистецтвом, а не ремеслом і скептично ставився до романтичних фантазій про язичницькі традиції в селах — шляхетна риса для етнографа, надто ж на той час.

Зібраний особисто матеріал Кольберґ повсякчас доповнював тим , який уже фіксували аматори. Серед таких збирачів первинних даних Кольберґ згадує переважно місцевих священників — отці Блонський, Семенович і Скоморовський у нього вказані як джерела пісень, так само пісні русинів Закарпаття потрапили до польського етнографа через місцевий клір. Городниця під Городенкою в Кольберґа описана чи не найдетальніше, та автор цих описів переважно — місцевий учитель Іван Нікітишин. Місцеве панство, захоплене новою модою збирання фольклору, теж надсилало Кольберґу велику частку матеріалів, які згодом увійшли до 40-томника.

Іноді в працях Оскара Кольберґа навіть можна побачити невеличкі розбіжності між текстом , який під нотами, і текстом, що в повній версії пісні. Можливо, етнограф робив нотацію, а тоді окремо записував текст. А можливо, йому тут належать якраз ноти, а повні тексти походять від місцевих дослідників.

Зацікавлення народною культурою лише набирало розмаху впродовж XIX століття. Таких добровольців до етнографії ставало все більше , та самого доступу до локальних даних переважно було недостатньо. Потрібні були ресурси для подорожей і збору даних, зокрема вже впорядкованих раніше. Збирачів було безліч, але мало хто залишив такий слід, як Оскар Кольберґ.

Труднощі підавстрійської політики та музикології

Коли Кольберґ у XIX столітті пише «народ» , то має на увазі геть не те саме, що ми під цим словом сьогодні. Оригінальний 40-томник містить описи довкілля, побуту і традицій русинів Покуття, Волині, Холмщини і Перемищини, а з посмертно виданих записах сформовано окремі томи, в якій ввійшли нотатки і про Поділля, Полісся та Червону Русь. Основне населення цих земель, русинів, він відділяє від менш численних місцевих поляків (мазурів), вважаючи їх різними етнічними групи, проте всіх разом залічує до польського народу, що відповідає тогочасним уявленням про його рамці.

У XIX столітті в польському романтизмі надзвичайний вплив мала «українська школа» , нове повернення старої, ще козацької поетики фронтиру. З іншого боку, серед освічених людей панувала ідея єдности народів та етнічних груп під польською політичною парасолькою. «Рід руський , національність польська», — так це називали.

Якщо поглянути , кого саме Кольберґ зараховує до «народу», спільного соціокультурного простору, — знайдемо там як поляків, так українців і білорусів. А проте кожній окремій спільноті, кожному окремого етнорегіону, який описує польський етнограф, присвячена окрема увага.

В народі немає літературної мови — лише рідні говірки людей , котрі створювали і передавали фольклор. Кожен діалект, навіть кожен ідіолект, мова окремої людини живе за власним стандартом. Кольберґ як справжній музиколог був запеклим фонетистом, коли доходило до записування текстів. Якщо одна людина закінчує слово огубленим -ў, а інша — неогубленим -в, він так і записував, хоч би ці люди були з одного села. Навіть якщо в одному реченні людина каже «питав», а в іншому «петаў» — все мало бути збережено. Для Кольберґа кожен звук був важливий, бо ж мовлення — ключ до співу і мелодики.

Поліфонічність «польського народу» в XIX столітті була для поляків складною проблемою. Шляхтичі вважали себе іншою від простолюду расою , але заразом вірили в ідею відродженої польської держави — на той час розділеної між Росією , Пруссією і Австрією. З цих трьох Австрія здавалась найслабшою , і поки Кольберґ видавав перші томи «Пісень польського народу», шляхта в Галичині планувала повстання.

Але простолюд повстав першим. І не проти австрійського панування , як вважала шляхта, а проти самої шляхти — «поляків», котрими самі селяни себе не вважали. Галицька різанина 1846 року, як її запам’ятала польська історіографія, стала величезною трагедією в історичній пам’яті, але також свідченням розриву між елітами і масами. Між тими, хто захоплено збирав культуру, і тими, хто цю культуру творив. Звісно, селянський бунт інформаційно та фінансово підтримувала австрійська влада, проте трагізм самої події — вбивство поляками поляків за гроші — залишив свій відбиток на решті XIX століття.

Через десять років після різанини та політичного фіаско поляків у віденському парламенті (руські селяни радше підтримували урядову партію) Кольберґ вирушив у експедицію Східною Галичиною. Саме після неї з’явилися чотири томи «Покуття» , а також описи Волині, Холмщини та Перемищини. Він витратив дуже багато часу і ресурсів на те, щоб ґрунтовно описати і пояснити культуру підавстрійських українців. Але Галичину Західну, край, у котрому так прорахувалась шляхта, Кольберґ приїхав описувати значно пізніше. Том, присвячений Жешуву (Ряшеву) і Тарнуву вийшов посмертно.

* * *

Спадок Оскара Кольберґа належить до тих великих спадків , навколо яких у Познані створено окремий інститут. Численні дослідники продовжили його справу, публікуючи зібрані матеріали й нотатки, досліджуючи і повторно досліджуючи описані краї. Інститут імені Оскара Кольберґа є однією з найавторитетніших культурних установ сучасної Польщі, особливо в царині етнографії.

Сьогодні цінність Кольберґового спадку подвійна — з одного боку , величезний корпус записаного фольклору, частина якого давно зникла з живого обігу, проте частина залишилась. Скажімо, в селі Чортовець, котре дало один із найбагатших матеріалів «Покуття», донині співають пісні, зафіксовані ще тоді, в розпал XIX століття. З іншого боку — це майже загублений у безодні совєтської етнографії метод, звичка бачити народну культуру в сучасному собі народі, в його бутті й проблемах, замість тікати у вигадки про сиву давнину.

Остап Українець profile picture

Остап Українець

Всі тексти автора

Читайте також